Архив рубрики: Архив

Матеріали 2014 року

Коба Антоніна

ОБРАЗ СВІТОВОГО ДЕРЕВА В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ ТВОРЧОСТІ.pdf

Факультет Прикладної Математики, КМ-23

 

Народному мистецтву українців притаманні виплекані віковими світоглядними традиціями символізм і метафорика. Закодовані у мистецьких творах символи відображають уявлення наших пращурів про космос як упорядкований світовий устрій – світолад.

У світосприйнятті українців предмети народного мистецтва відображували вселенські реалії та явища, як то, приміром, писанка – космічне РАЙЦЕ узагальнено символізувала геном життя, небесну сферу, з якої постають зорі, планети; посудина – Сонце, сферичні космічні тіла, лоно Всесвіту; рушник уособлював криптограмні полотна космогонічних знань про будову Всесвіту, символ Дерева Життя – ототожнював Світовий Центр, ієрархічну структуру буття тощо.

Серед розмаїття архетипів давнього світогляду символ Дерева Життя є універсальним. Він притаманний міфопоетичній свідомості різних народів. Його образ зустрічається в Європі та на Близькому Сході ще від доби бронзи й побутує донині в середовищі традиційних культур Європи, північної Америки, Африки, Австралії, Індії. На храмових колонах в Карнаці та Луксорі єгиптяни витесали зображення Дерева Життя іще 5000 років тому. Цей образ є надзвичайно популярний не лише в традиційно-побутових культурах народів світу, а й у давніх космогонічних уявленнях, містицизмі та світових релігіях, де Дерево Життя символізує широкий аспект реалій буття – від структури самого Всесвіту, родової спільноти (дерево роду) до людини (дерево добра і зла). До того ж, Дерево Життя виступає своєрідним містком поміж землею і небом, віссю світу, сферами людей і богів, матерією і духом. Давня філософська традиція вбачала в цьому символі втілення найвищої мудрості, розглядала його як судини великого космічного тіла, якими течуть життєдайні сили космосу.

Триєдність світу, світове дерево, міфічні птахи-творці світу виступають основними образами українського народного мистецтва. Єдність трьох планів буття: горішнього (небо), проміжного (земля) і долішнього (хаос, світові води, підземний світ,) здійснювалася, згідно ранніх традицій українського символізму, за допомогою архетипу світового дерева – дерева життя (вершечок–стовбур–коріння, вазон), яке, здебільшого, має охоронця – птаха (символ світової душі). Дерево Життя канонічно зображується таким, що постає із посудини-вазона або чаші, вказуючи тим на витоки свого коріння із певного лона-вмістища аналогічно всесвіту, який в українській міфології походить із глечика .

Невипадково Ксенофонт Сосенко зазначав, що ідея Світового Дерева “вважається народом за перший світотворчий чинник”. Це яскраво підтверджується українськими колядками, в яких постає чи не найдавніший вербальний образ Світового Дерева (стоїть на глибокій воді-першостихії, а на ньому “три голубоньки радоньку радять як світ сновати”), а також давнослов’янськими дубами зі скилицями свійської свині .З часом Світове Дерево як космогонічний образ трансформується у дерево, на якому “живе Господь Бог”, а потім зводиться до родинних масштабів (купальське і весільне гільце, весільний коровай, троїцьке дерево), символізуючи вже не космос, а родове дерево – рід: “верба – жона, а квіти – діти”, й існує вже в контексті обряду .

Іконографічно Дерево Життя завжди зображується квітучим. Цвіт на ньому означає людські життя сьогодення. Квіти відрізняються величиною, пишністю, інтенсивністю забарвлення, а також віком – частина їх в’яне, відцвітає, а більшість – квітне і збирається розкритися. Бруньки, котрі розташовуються головним чином у верхній частині Дерева, являють собою майбутні покоління. Часто вони мають “ореоли”, котрі можуть символізувати енергію, що їх оточує і готує до народження. Плоди на Дереві Життя символізують минуле – людські діяння. Верхівку Дерева вінчає квітка, яка особливо виділяється. Це – “Вогонь Життя”, котрий охороняється двома світлосяйними Духами. У святих книгах їх зображують у вигляді двох крилатих Янголів, а на рушниках вони вишиваються у вигляді пташок .Символи “райських пташок” багатофункціональні: вони, розташовані внизу біля стовбура Дерева, його творять, бережуть або, розміщені вгорі – вивищують явлений ними Світ. Птаха в народній культурі поставала образом Сонячного Божества, бога Птаха, Творця всього неосяжного .

В українському народному вишитті, як і в інших видах народного мистецтва, Дерево Життя посідає центральне місце серед інших символів. Дерево – осьова лінія, яка являє собою Космос з усіма його проявами (“райське деревце над раєм стояло”). Сягаючи своїм коренем у неосяжну глибину витоків – воно розвивається у могутній стовбур (вісь Всесвіту), на якому квітне крона, спрямована догори. Відтак, Дерево символізує безсмертя, нескінченність Життя, його розмаїття. Воно стоїть понад часом, об’єднуючи минуле, сучасне і майбутнє, та простором, будучи центром світу, включаючи усі плани Буття. Умовно можна поділити Дерево на три частини, співвідносні з “трьома світами”. У той же час цей образ виявляє і двоїстість світу – поєднання Духу і Матерії, де Матерія ототожнюється коренем, стовбуром, гілками, а дух – молодими гілочками з листям, квітами, плодами, бруньками. Гілки, що утворюють крону Дерева, – різні. Найнижчі, наймогутніші – символізують собою Начала, або Сили Життя. Над ними розташовуються Стихії, а вже решта гілок – це Царства (мінеральне, рослинне, тваринне і людське). Чим далі гілки від головного стовбура, тим складніше їхнє плетиво, що уособлює проявлене у фізичному вимірі Життя, і навпаки, чим ближче до кореня, тим величнішим і простим воно є. В основному Дерево Життя зображується проростаючим із “вазона”. Це – символічне зображення Дерева Роду, що виростає з гілочки, відламаної від Світового Дерева. У дохристиянські часи Дерево було символом бога Рода – прабатька всіх богів .

Триярусну суть Світового Дерева трактують і як Землю (проростання і квітування), Небо (сонце, місяць, зорі) і Верхнє Небо (Ірій, Рай). З “вазона”, першоначала Дерева все починається, він зображується трикутником (астральний вогонь), квадратом, кулею, подвоєним хрестом, квіткою складних конфігурацій, формою посудини. Вважається, що сюжети Світового Дерева, деревця, гілки, Птахи-Деміурги, Птахи-Андрогіни, Хрест-Дерево найпоширеніші в більшості областей Лівобережжя (Чернігівська, Сумська, Харківська, Полтавська, Дніпропетровська, Черкаська, Київська) .

Виставкою “Дерево Життя” УЦНК “Музей Івана Гончара” започаткував довготривалий виставковий проект “СИМВОЛ І ТРАДИЦІЯ”, який має на меті виявити символічні мотиви і сюжети в орнаментиці та оздобленні народної тканини (одяг, рушники, килими), розписах, на керамічних і дерев’яних виробів, писанках і народній картині, задля активізації вивчення, фіксування та широкого обговорення серед фахівців, мистців і шанувальників народної культури проблем світоглядних аспектів української ментальності, знаковості народного мистецтва як системи символічного кодування, збереження й передачі важливої інформації і традиційних знань етносу. Тож, у цих залах відвідувачі покликані передусім не стільки здобути вже готові відповіді на означені експозицією питання, скільки надихнутися на власні пошуки і розкриття через знаки і символи одвічних таємниць Української Душі.

Проаналізуємо символ Світового Дерева, в основі якого, на мою думку, лежать певні єдині унверсально-архетипні форми колективного несвідомого, котрі маніфестують себе у різноманітних образах, символах та сюжетах міфологічних, теологічних або фольклорних складових таких національних та етнічних культур, які дуже різняться між собою.

Феноменологічне бачення даної проблеми можливо представити, як на мене, у дусі або «філософії життя» О. Шпенглера, або «аналітичної психології» К. Юнга, або «історії ментальностей» Ж. Лефевра та М. Блока, концептуальні наробки яких значною мірою сприяли тому, що сучасні культурологи вийшли на нові методологічні обрії у накресленні майбутніх контурів нового способу осмислення культури людства у спільному загальносвітовому контексті.

Останнім часом і у вітчизняній науці також з’явилися оригінальні спроби філософсько-культурологічного осмислення української культурно-світоглядної спадщини у загальносвітовому культурному контексті, зокрема, в працях С. Кримського, М. Поповича, І. Мойсеїва, В. Жмиря, О. Забужко та інших (3), а також відомих вчених української діаспори Е. Онацького, О. Кульчицького, Б. Цимбалистого, М. Шлемкевича (4).

Вітчизняними ученими змальовуються сповнені романтичного натхнення шляхи занурення в дух нації, «у душу народу» як у щось таємниче, містичне, ірраціональне, адекватне початковому «сенсопокладанню» культури. І як би не відрізнялися ці дослідження між собою, їм все найчастіше стає властивим визнання того, що, існуючі на всіх етапах становлення і розвитку етносу, певні психоповедінкові архетипи як щось колективно-несвідоме, обумовлюють, з одного боку, унікальну душу української культури та своєрідність формоутворень її феноменального світу, а з іншого – визначають специфіку світовідчування та світосприймання окремої особистості. Загальне «психічне оснащення» особистості конкретного культуротворця приводить до справжнього цілеформування і цілездійснення ідей у мистецтві, котрі не декларуються, а переживаються, оскільки пропускаються через органічні настанови колективно-архетипних за своєю сутністю національних почуттів та національного «духу», які, серед іншого, матеріалізуються в таких символічних образах та формах, витоки котрих сягають далекої історичної минувщини.

Вже багато століть тому архаїчна людина, як відомо, моделювала світ за допомогою чуттєво-символічних образів. Таке моделювання соціокультурного простору та часу, в межах якого вона орієнтувалася в своєму сповненому прихованих смислів світі, спиралося на використання, серед іншого, символічного уявлення про «Світове Дерево». У різних цивілізаціях та культурах Світове Дерево, включене до конкретної міфологічної системи, давало можливість людським, символічно-практичним чином засвоїти фізичні час та простір. Це дозволяло не тільки осмислювати навколишній світ конкретної реальності, але й проекціювати свої уявлення на ті просторово-часові параметри світу, котрі не були представлені наочно, у повсякденному досвіді, адже корені цього Дерева йдуть у підземний світ (вічне царство мертвих), а крона знаходиться у світі вищих сил. Шаман, жрець або герой могли піднятися по його стовбуру на небо і вступити в контакт з надприродними силами або одержати надзвичайні знання тощо. Таким чином, Світове Дерево виступало засобом побудови певної комунікації людської спільноти з вищим сакральним світом, поступово ідентифікуючись з ним.

Образно-художнє засвоєння світу відбувається в процесі функціонування мистецтва, котре на кожному етапі свого розвитку трансформує використані інваріантні символи, переводячи їх у ту чи іншу митецьку форму. Але основний інваріантний зміст символу при цьому не втрачається. Якщо взяти розвиток нашого мистецтва, то воно має коріння у мистецтві давньослов’янської спільноти в цілому. Спочатку мистецтво тієї доби виступало «одночасно і у ролі обрядово-ритуального дійства, і у ролі «засобу масової інформації», не говорячи вже про з’єднання художньої та побутової функцій» (5, с. 72). Але у цьому мистецтві можна виділити декілька постійних знакових виражень певних космологічних ідей та символічно-обрядових уявлень, що мають в своїй основі архетипну рослинну семантику, суть якої зводиться до таких смислів, як життєдайний ріст, сакральну плодючу силу, квітчастість сущого у загальнокосмічному масштабі, тобто про речі, безпосереднім уособленням яких був символ Дерева.

Серед них – культ квітки (модифікованого дерева), присвяченого Перунові, що мав восьмипелюсткову конфігурацію (аналогічна форма властива плану перунових святилищ). Подальша еволюція просторової символіки йшла шляхом втрати безпосередньої чуттєвої даності символів та формування абстрактних символів кола та квадрата, зв’язаних з образно-загальним моделюванням людиною навколишнього простору та визначенням свого місця в ньому.

Така метаморфоза чуттєвих образів квітки, пелюстка, дерева взагалі може бути пояснена подальшою еволюцією символу як конструкта, що має певні елементи самостійного існування, відстороненого від реальності шляхом перенесення у внутрішню сакралізовану систему образотворчих реалій. Подібне перенесення виявилося дуже вдалим колективно-індивідуальним винаходом, оскільки дало можливість не тільки абстрагувати або знаково-естетично перевтілити (символізувати) реальні об’єкти природи (Сонце, дерево, людину тощо), але й переводити процесуальні-часові явища (природні цикли, ріст усього живого, народження і життя людини) у предметно-понятійні способи їх розуміння (такі, наприклад, як Богиня родючості, Дерево життя, Хазяйка вогню тощо).

Слов’янське язичество стало основою, на якій виросла ціла плеяда українських народних майстрів, чия індивідуалізована творчість по-своєму втілює архетипно-колективні традиційно-канонічні образні елементи митецької творчості. Іноді це знаходить прояв в інтуїтивному схопленні сутності давніх космологічних уявлень, коли сучасні митці, подаючи первинні метафорично-закодовані мотиви у вигляді початкових архетипів, осяяних міфологічним світлом поганської давнини (6), органічно відтворюють весь смисловий комплекс, котрий складав основу стародавньої світоглядно-культурної символіки, у тому числі – і Світового Дерева.

Звертаючись до сучасних художніх творів такої спрямованості, достатньо легко можна простежити рудименти древнього культу Світового Дерева, актуалізація якого у них означає встановлення стрункої системи світоглядних зв’язків, визначену узгодженість і упорядкованість небесного, земного та підземного світів, подолання станів хаосу і розпаду. Подібну функціональність несе й увінчаний німбом таємничості ілюзорно-казковий «поетичний сад» нашого великого співвітчизника, «українського Сократа» Григорія Сковороди, місцями вкрай складного та незрозумілого із свою незвичною, самобутньою мовою, місцями простого та непретензійного, як народна пісня та той фольклорний ґрунт, на якому вона виросла, але неодмінно сповненого виняткової могутності та народної величності (7; 8).

Символ Світового Дерева в міфологічних уявленнях багатьох народів, зокрема, і українців, слугував своєрідним зразком космоустрою, переходом від хаосу до упорядкованого світу. Витоки подібних уявлень йдуть до найглибинних основ міфологічної свідомості наших предків, в якій антитеза «космос – хаос» була представлена формулою творіння та впорядкування світу шляхом розгортання просторових тріадичних структур Світового Дерева. Дослідники (М. Костомаров, О. Потебня та інші), аналізуючи український фольклорний матеріал, зазначали, що колядки, рушники із зображенням дерева та двох птахів, символізм вишиванок та писанок мають паралелі із світовими міфопоетичними образами (у «Ригведі», «Старшій Едді», іранських міфологічних мотивах) творення світу та переходу від хаосу до космосу як його упорядкування.

Оскільки розуміння світу є своєрідною проекцією на зовнішню реальність певних узагальнених життєвих уявлень, притаманних даному народу, то вся міфологічна космологія давніх українців була перенесенням із Землі на небо форм нашого землеробського та сімейного буття (9, с. 61). Архетипи життєвої сили та плодючості інколи переносилися з рослинних символів на джерело сили самих рослин – на землю. Як свідчить І. Нечуй-Левицький, в обрядових піснях мова йшла про поле, на котрому «оре золотий плуг шістьма половими волами з золотими рогами. На волах ярма тесові, кедрові, а занози – мідні». За тим плугом ходити сам Господь. Святий Петро поганяє волів, а Матір Божа носить золоте насіння» (10, с. 23). Інакше кажучи, для давніх українців характерно, що культ цвітіння та плодоносіння, відчуття таїни усього живого тісно переплітався із шануванням та любов’ю до самої Матері-Землі, породіллі й годувальниці усього сущого. Символом української культури, українського способу життя, безумовно, є землеробство. Причина цього полягає в тому, що українці складають чи не єдиний в Європі автохтонний етнос, котрій за весь час свого існування не змінював місця свого перебування, через що весь детермінований природними циклами й сільськогосподарським календарем уклад нашої життєдіяльності (праця, традиції, культура, мова та ментальність) став максимально адаптованим до однієї й тієї ж засвоєної певним видом праці території (ландшафту).

Земля… Для українського селянина всіх часів це поняття позначає цілий Космос, у якому він посідав центральне місце, адже «усі з землі й усі в землю». Земля давала не тільки «хліб насущний», але і хліб духовний, і саме в обрядах землеробського культу сформувалася переважна більшість базових та надбудовних структур суспільства (9, с. 60).

Відомо, що відношення до землі українського селянина межувало з її обожнюванням, її величали Святою та Матір’ю. Найбільше страшною клятвою була клятва землею. Землю не можна було без потреби будь-чим бити – це був такий самий тяжкий гріх, як і побиття рідної матері. Навіть небо здавалося нашим предкам ланом, а зірки – чередою овець. Окремі сузір’я в українській народній астрономії називалися за аналогією з фрагментами віковічного землеробського досвіду: Велика Ведмедиця – «Візок», Плеяди – «Квочка», Гіади – «Чепіга», Мала Ведмедиця – «Пасіка», Орел – «Дівчина воду несе».

Високий семантично-образний статус рослинної символіки в культурній традиції українців визначається тією важливою роллю, яку відігравав у нашому житті культивований рослинний світ. Відповідним чином це відбилося й у найсуттєвих моментах культурно-світоглядної свідомості, центральним смисловим центром якої став символ Дерева. Слід сказати, що спроби визначити центральне світоглядне значення символу дерева давніх українців у зв’язку з тим, що деревина для них була загальновживаним будівельним матеріалом не є коректними, оскільки цей образ зустрічається як у народів, життя яких проходило в оточенні лісів, так і степових або навіть пустельних народів. Крім того, дерево у складі їх світогляду мало ознаки живої рослини, а не мертвого матеріалу, тому воно виступало лише як конкретно-образне втілення більш універсальної, життєвої семантики, як наочне втілення загальної ідеї життя.

Роль рослинної символіки (образів Світового Дерева) у світоглядно-культурній орієнтації була достатньо значною і в інших народів. Більш двох тисяч років тому друїдами був виявлений зв’язок людських характерів із деревами, на підставі якого вони складали свої гороскопи, що отримали назву галльських. Їх основою слугував розрахунок положення Сонця відносно Землі і, відповідно, ступінь його видалення від неї, і саме з цієї причини кожний знак мав два періоди дії. Друїдам ми також зобов’язані звичаєм використовувати на Новорічні свята таке дерево, як ялинка. У давній Галлії, Ірландії та Британії друїди складали замкнену касту жерців – спадкоємців традиційних повір’їв та обрядів кельтів. Перед початком своєї жрецької діяльності вони були зобов’язані провести двадцять років на самоті в лісі, котрий для них був священним.

Показовим фактом є подібність космогонічних міфів різних народів з погляду наявності в них знакового способу репрезентації символу Світового Дерева. Стрижневим моментом тут є архетип життя. Життєва сила передавалась навіть зрубаним деревам. В описі однієї з головних функцій божеств – творіння людини з неживого матеріалу в деяких міфологіях у якості такого матеріалу виступає глина, а у інших – дерево. Відповідно до скандинавської легенди «Волюспа», прабатьки людської раси Одін, Хонір та Лодур, якось, гуляючи берегом океану, побачили дві палиці, що неслись хвилями, «безпомічні та без призначення». Одін вдихнув у них життєву силу, Хонір наділив їх душею і рухом, а Лодур – красою, мовою, зором та слухом. Створеного таким чином чоловіка вони назвали Аскр (ясен), а жінку – Ембла (вільха). Цих перших людей було поміщено в Міргард (Серединний сад, або сад Едему). Люди, таким чином, успадковували від своїх творців матерію або органічне життя, яке було пов’язане із деревиною, а також розум, душу та чистий дух. Заслуговує на увагу і та обставина, що подібні уявлення мають чіткі культурні паралелі. Так, у мексиканському «Пупул-Вух» людська раса створена з очерету, а в Гесіода – із ясенового дерева (як і в скандинавській версії).

За іншим скандинавським міфом, наш видимий Всесвіт виник з-під розкішних гілок земного дерева Іггдрасиля – ясена, з-під трьох коренів якого б’ють три джерела. Під першим коренем б’є джерело життя Урд, під другим коренем знаходиться знаменитий колодязь Миміра, у котрому глибоко поховані Розум й Мудрість, третє джерело – це Хвергельмир («Киплячий казан»). Турбота про земне дерево доручена трьом дівам – Теперішньому, Минулому та Майбутньому. Щоранку, у той час, що приурочується до строків людського життя, вони черпають воду джерела Урд та кроплять корені земного дерева, щоб воно могло жити. Випари цього ясена Іггдрасиля згущуються й, падаючи на землю, звуть до життя та змін кожну частку неживої матерії. Це дерево є символом Всесвітнього Життя, а його еманації – це дух, що сповнює собою кожну тварну форму.

У тибетців є також своє Вічне Дерево – Зампун, і легенда ця давнього походження. Перший із його коренів, як і в скандинавській легенді, протягнуто до неба, другий йде в нижнє царство, а третій, протягнутий до Сходу, залишається посередині. Індуси Світове дерево називали Ашватха. Його гілки – складові елементи видимого світу, його листи – мантри «Вед», символи Всесвіту в інтелектуальному і моральному розумінні (2, сс. 227-228).

Становить інтерес і те, що в багатьох міфологічних традиціях Світове Дерево тісно пов’язане із змією. Згадаємо хоча б біблійне Древо Пізнання добра і зла зі Змієм-спокусником біля нього, або той же скандинавський космічний ясен Іггдрасиль, у коріння якого живе змій Нідхегг. Змія, що обвиває древо життя – один з найпоширеніших мотивів еламського мистецтва (11, сс. 48-49). У давньогрецькій міфології золоті яблука Гесперид, що були здобуті Гераклом, і золоте руно, за яким почали свій сповнений випробувань похід аргонавти, знаходяться на чудесних деревах, що охороняються страшними драконами (12). У давньоіндійському космогонічному міфі про збивання (пахтання) океану боги використовують у якості колотівки світову гору Мандару, оповиту космічним змієм Васуки (13, с. 64). Таких прикладів можна привести досить багато. Головне тут у тому, що, передаючи устрій Космосу, міф підкреслює серединне положення змії на Світовому Дереві, тому що вона зв’язує одна з одною властивості, притаманні як небесній, так і підземній сферам Космосу. Таким чином, змія символізувала двоїстість буття й у той же час вона виражала ідею органічної єдності Космосу.

Подальший розвиток засобів культурного засвоєння простору йшов шляхом надання світоглядним елементам його структури не чуттєво-образних, а абстрактно-символічних форм. Проте і в таких відірваних від чуттєвої реальності поняттях як смисловий центр зберігався символ Світового Дерева. Так, наприклад, сфери духовного простору, що їх Ісус Христос називав «Небесами», в іудаїстській кабалістичній традиції іменуються «сефиротами». Сукупність десятьох сефірот утворює Дерево Сефірот, або Дерево Життя. Назва кожній сефіри виражала деяку властивість, певний атрибут Бога: Кетер – вінець, Хокма – мудрість, Біна – розпізнавання, Хесед – милість, Гебура – сила, Тиферет – пишнота, Нетцах – перемога, Хід – велич, Иєзод – підстава, Малькут – царство. І саме в десятій сефірі – Малькут, тобто у царстві, відбиваються і концентруються всі інші сефіроти.

Христос сказав, що Царство небесне подібно до гірчичного зернятка. Але відомо, що зерно завжди таїть у собі початок життя трави, куща, дерева, рослини взагалі. Наведена рослинна аналогія щодо світобудови зберігає уявлення про ріст, але у духовному аспекті початок життя переноситься на вищі сфери. Якщо у фізичному плані ріст починається знизу і рослина тягнеться догори, то в плані духовному, де всі процеси протікають порівняно з фізичним планом у зворотному напрямку, початок життя знаходиться вгорі (14, с. 28). Ось чому, якщо у фізичному плані ріст відбувається знизу нагору, від земного до небесного, то в плані духовному він відбувається зверху вниз, від духовного до земного. Ці два процеси у кабалістичній традиції взаємно спрямовані.

Коли зерно розвивається, воно стає стовбуром, гілками, листям, бруньками, квітками та плодами, а плід, у свою чергу, несе в собі зерна. Посаджене верхнє зерно – Кетер, стає деревом, послідовно проходячи донизу всі інші сефіроти аж до Малькута, зерна найнижчого рівня. Зрілий плід, що дає нам життя – це Ієзод, у якому знов виникає зерно. Тобто, посаджене зерно стає зерном у плоді. Малькут – зерно насподі, стає тотожнім Кетеру – зерну вгорі, тому що початок і кінець усього у світі тотожні. Кожна відправна точка є нічим іншим, як кінцем попереднього розвитку, і кожне завершення є відправна точка іншого розвитку (14, сс. 28-29).

Священне Дерево Життя присутнє і в зороастризмі, зображення якого ми можемо бачити в ассирійських пам’ятках мистецтва. Мотиви Священного дерева присутні також у багатьох літературних творах, зокрема, у знаменитих творах Д. Андрєєва «Роза світу» та Абд-Ру-Шина «Чаша Грааля».

Елементи просторово-символічної організації Всесвіту в межах тріадичної структури Світового Дерева можна простежити у Григорія Сковороди в його філософії триєдності. Дуалізм «світ земний – світ горній», «мікрокосм – макрокосм», а також чітко виражена ієрархічність та підпорядкованість світоустрою несуть в собі мотиви просторової організації світу, які семантизовані в образі Світового Дерева.

Таким чином, концепція Світового Дерева є однією з універсальних знакових систем, що акумулюють у собі соціальне знання і містять як консервативну (соціальна пам’ять, навички та знання), так і динамічну підструктури (світоглядні форми свідомості в їх розвитку). Дуже образно про це сказано в одній із священних книг Сходу: «Дерево пізнання, корені якого йдуть глибоко у вічність і чиї волокна міцні, квіти якого – моральні дії і гілки якого – пам’ять та мислення, яке в якості плодів дає закони, неможливо зрубати, коли воно зростає» (15, с. 146).

З’ясування загальнолюдського культурно-світоглядного значення образу Світового Дерева є важливим етапом на шляху до розуміння єдиних творчих витоків та результатів діяльності колективного несвідомого у заданих координатах просторово-часової континуальності. Визначений спосіб організації соціально конструктивних навичок та знань поступово трансформується, «плавно перетікає» у золото мудрості, і ми ще маємо переконатися в потенційній однорідності людського Розуму – сили , що інтегрується із Всесвітом.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Бердяєв М. Національність і людство. //Сучасність. – 1993. – №1. – СС. 149-162.
  2. Блаватская Е. П.Разоблаченная Изида. В 2-х т. – Т. 1. – М., 1993.
  3. Див., зокрема: Кримський С.Архетипи української культури. //ВісникНаціональної академії наук України. – 1998. – № 7-8; Попович М.Раціональність і виміри людського буття. – К., 1997; Мойсеїв І. «Рідна хата» в системі категорій української культури. // Культурологічні студії. Зб.наук. праць. – К., 1996 та інші.
  4. Див.: Українськадуша. – К., 1992; Шлемкевич М.Загублена українська людина. – К., 1992.
  5. Вагнер Г.Канон и стиль в древнерусском искусстве. – М., 1987.
  6. Українськахудожня культура. Навчальний посібник. За ред. І.Ф. Ляшенка. – К., 1996.
  7. Войтюк А.«Поетичний сад» українського Сократа // Віче. – 1995. – №1 (34). – К., 1995. – СС.153-157.
  8. Попович М.Сковорода, який не зловив світ, і світ, який не зловив Сковороди // Генеза. – 1995. – №1 (3). – К., 1995. – СС. 175-181.
  9. Кисельов М.Феномен землеробства в українському світі // Генеза. – 1995. – №1 (3). – К., 1995. – СС. 59-65.
  10. Нечуй–Левицький І.Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. – К., 1992.
  11. Хинц В.Государство Элам. – М., 1997.
  12. Кун Н. А.Легенды и мифы Древней Греции. – М., 1957.
  13. Темкин Е. Н., Эрман В. Г.Мифы Древней Индии. – М., 1982.
  14. Айванхов О. М.Истинное учение Христа. – М., 1997.
  15. Buddhist.– Mahayana text. – Delhi, 1962.

Питайло Ірина

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО МЕНТАЛІТЕТУ:ЧОМУ МИ ТАКІ, ЯКИМИ Є?.pdf

НТУУ «КПІ», ХТФ, ХО-31

Німецький народ відомий своїм почуттям обов’язку, порядку, англійський — консервативністю, раціональністю та стриманістю. Українців називають терплячими і стійкими до найвибагливіших забаганок долі. Як же так трапилось?

Темою доповіді є детальна характеристика аспектів формування ментальності українського народу, особлива увага надається історико-географічним чинникам. Менталітет сучасного суспільства відіграє значну роль в процесах державотворення, утвердження України як цивілізованої європейської держави. Тому дане дослідження допомагає зрозуміти особливості політичної культури, визначити пріоритетні напрямки її вдосконалення та подальшої модернізації українського суспільства. Окрім того, усвідомлення культури свого народу сприяє патріотичному вихованню, національній обізнаності індивіда, що неабияк впливає на консолідацію українського народу.

               Менталітет – система переконань, уявлень і поглядів особи або суспільної групи, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь. Ключовими словами в визначенні менталітету є картина світу, набір духовних цінностей, не завжди усвідомлена система життєвих координат та підсвідомих стереотипів.

Соціальний менталітет несе в собі відбиток логічно неосмислених історичних традицій, успадкованих від попередніх поколінь стилів та типів поведінки, особливостей мислення, рис національного характеру, світогляду, релігії, тощо. Простіше кажучи, менталітет (людини, суспільства, народу) – це душа, специфічне інформаційно-енергетичне поле, що охоплює емоційний, інтелектуальний та духовний рівні життєдіяльності розгорнутої соціальної системи. Природне і культурне, раціональне (інтелектуальне) і підсвідоме (інтуїтивне), індивідуальне і суспільне – все це «перетинається» та постійно взаємодіє на рівні менталітету і здобуває кінцеву змістовну складову на вищих – духовному, моральному та релігійному рівнях.

На думку дослідника Дмитра Чижевського, основними рисами психічного складу українця можна вважати емоціональність і сентиментальність, чутливість і ліричність. Однією зі складових емоціоналізму є своєрідний український гумор, що є виявом «артистизму» української вдачі. Крім цих рис, Д.Чижевський ще виділяє індивідуалізм та прагнення до свободи, неспокій і рухливість[1]. Одним із факторів формування цих рис він називає природу, зокрема український степ, який за часів навал кочівників був джерелом постійної загрози і викликав в українців своєрідний «неспокій».

М.Костомаров, який досліджував особливості світогляду українців і росіян, підкреслював вплив природи на формування життєвої позиції й характеру українця. Природа – невід’ємна частина української творчості: «…поезія невіддільна від природи, вона оживляє її, робить її учасницею радості й горя людської душі; трави, дерева, птахи, тварини, небесні світила, ранок і вечір, спека і сніг – все дихає, думає, розуміє разом із людиною»[2].

 

Фундаментом менталітету є архетипи — безсвідомі колективні уявлення, які, на думку науковців, успадковуються біологічно. Найбільш глибинними, впливовими чинниками їх формування (як і взагалі ментальних відмінностей етносу) вони вважають природне і соціальне середовище, а також етнічний темперамент, пасіонарність (усвідомлене або безсвідоме непереборне внутрішнє прагнення реалізації мсти). Архетипи втілюються в образах, символах, міфах — у всіх сферах духовного життя певної спільноти, визначають специфіку світобачення, картини світу тощо. Вони відіграють в історії культури етносів конструктивну роль, забезпечують зв’язок між епохами та поколіннями, цілісність етнічної культури.

Найбільш ваговими архетипами українського народу вважаються:

- архетип Матері, який є уособленням Землі, України, Жінки. Наявність нього архетипу визначила шанобливе ставлення до жінки, визнання її провідної ролі в суспільстві і родині. Водночас цей архетип став джерелом прагнення оберігати рідну Землю, захищати Батьківщину, виявляти відданість та любов до неї. Шанування Богородиці та віра в її допомогу всім і кожному, у дива, які Вона творить, є ще одним прикладом вияву цього архетипу;

-архетип рівності синів та доньок своєї Матері-Батьківщини, який зумовлює відсутність в Україні права майорату, пріоритету старшинства та водночас унеможливлює жорстку соціальну диференціацію, сприяє втіленню в життя демократичних засад. Українець бажає бачити у владі батька, який опікується своїми дітьми, а в державі — родину, у якій про кожного турбуються та створюють умови для реалізації творчого потенціалу. Цей архетип обумовлює зосередженість на почуттях, а не на умовах їх виникнення (так званий чуттєвий анархізм українського народу);

- архетип особистої свободи, що спрямовує українців на життя та діяльність за принципом «у кожного своя доля і свій шлях широкий». Він спричиняє неприйняття нав’язаного ззовні авторитету, прагнення відмежуватися від соціуму, а також утверджує сподівання на власні сили, здібності та розум, власну ініціативу, що реалізується передусім у родинному житті;

- архетип едукативності, який забезпечує переконаність у тому, ЩО завдяки навчанню можна змінити своє життя, дізнатися, у чому полягає власне життєве покликання, орієнтує на пошук того знання, яке допоможе реалізувати потенціал людини та досягти найвищих результатів;

- архетип домінування минулого над майбутнім, який пов’язаний із міфологізацією та ідеалізацією минулого. З одного боку, це сприяє розвитку історичної пам’яті народу, а з другого стримує здатність до конструктивного мислення, впровадження актуальних змін у життя;

-архетип обрядовості, що пов’язаний з орієнтацією на традиційні дії, які забезпечують життєвий комфорт, не потребують творчої активності, налаштовують на збереження і відтворення звичного та сталого. Цей архетип водночас слугує основою домінування краси над повсякденністю, зумовлює наявність бажання жити, як у казці;

-архетип долі, за яким вона визнається сильнішою за розум. Цей архетип обумовлює панування ірраціонально-героїчних вчинків за екстремальних умов і пасивне життя за умов повсякденності, впевненість у тому, що у світі все відбувається так, як має бути, тому життя потрібно сприймати як подарунок.

Архетипи спричиняють специфіку національного характеру, стереотипів поведінки, емоційно-чуттєвих реакцій тощо. Вони, як стверджує відомий філософ К. Г. Юнг, так укорінені у безсвідомому, що раціонально не можуть бути витлумачені.

В українському менталітеті найбільш яскраво простежуються:

- домінування емоцій та почуттів над інтелектом і волею. Українцям притаманні несталість емоцій та настрою, швидка запальність та швидке згасання емоцій. Емоційність наповнює життя як оптимізмом, так і песимізмом, сприяє перетворенню ненависті на любов, гніву — на милість тощо. Завдяки емоційності стосунки в суспільстві, родині будуються на щирості, характеризуються або приязністю, доброзичливістю, або сухістю, навіть нещирістю. Переконаність українця в будь-чому зазвичай зумовлюється емоційною наповненістю того, що йому пропонується. Отже, український народ захоплюється міфотворчістю, живе у світі міфів, живить себе міфами, легко переходить віл одного міфу до іншого;

- індивідуалізм. Український індивідуалізм сформувався завдяки життю в малому гурті, у родині. Він пов’язаний з обмеженістю, замкненістю, локальністю кола спілкування. Його вирізняють споглядальність, самозаглибленість, зосередженість на власних почуттях, відсутність агресивності, у ньому переважають образно-чуттєве начало, спокій і безтурботність (квієтичність). Індивідуалізм українців зумовлює усунення людини від розв’язання проблем суспільства, обмеження її зв’язків з іншими людьми. Українця цікавить тільки його найближче оточення, чужі, інші для нього далекі, їх можна використовувати, у разі потреби ними можна навіть маніпулювати. Головне для українця, щоб його не турбували. Український індивідуалізм можна визначити як стратегію виживання особи, а не спільноти. Українська людина завжди залишається з любов’ю і турботою наодинці. Індивідуалізм українського народу антидержавний, що виявляється в неприйнятті формально-інституційних відносин, передусім правових, а також у політичному інфантилізмі;

- інтровертність. Як відомо, інтроверт проектує власну активність на себе. Інтровертність спричиняє меншу залежність людини від зовнішнього середовища, орієнтує її на зміни власного внутрішнього світу. Інтровертність українців пов’язана з домінуванням минулого над майбутнім, байдужим ставленням до перспектив соціального розвитку. Українська інтровертність призводить до заміни істини пристрастю, бажанням, зацікавленістю, до пошуків не істини, а власної правди. Інтровертність зумовлює суперечності між містом і селом, які викликані тим, що інтровертність селянина не налаштовує його на зміну традиційних основ буття, які активно впроваджує в життя місто. У зв’язку з цим селянин відчуває до мешканця міста приховану антипатію;

- кордоцентризм. Ця складова українського менталітету тісно й органічно пов’язана з інтровертністю та індивідуалізмом. Кордоцентризм виявляється у прагненні жити, діяти за покликом серця, за інтуїтивним визнанням того, що є добро і зло. Це зумовлює втечу від реального життя в «життя душі», як стверджує культуролог М. Шлемкевич. Сподівання на вдачу, мінливість настрою притаманні українцям. Щирі стосунки, згідно з якими живе українець, поглиблюють, зміцнюють родинні зв’язки, приятелювання, шлюб, дружбу. Перевага серця над розумом, над раціональним розрахунком визначає всі сфери буття українського народу;

- екзекутивність. Пов’язана з домінуванням у психіці українців жіночого начала (хоча не є синонімом жіночості), орієнтує людину на репродуктивно-відтворювальну діяльність, уникнення наднормативності, нестандартності. Емоційно-етичні начала передбачають життя українця в умовах поміркованого традиціоналізму, консерватизму. Водночас екзекутивність виявляється в орієнтації переважно на виконавчу, обслуговуючу діяльність, у концентрації уваги на поточних проблемах. Вона сприяє сакралізації образу жінки, яка віддає перевагу покорі перед негараздами, відмовляється від опору злу. Слухняність, певне уникання ініціативи, романтичність, певна незахищеність, наївність, потреба в сильному захисникові — все це вияви екзекутивності;

- толерантність. Ця складова менталітету українців пов’язана з їхньою повагою до інших, бажанням порозумітися. Толерантність базується на архетип і рівності, притаманному українському народу. Українець «заплющує очі» на всі негаразди, тому його толерантність може переростати у всетерплячість, яка виступає своєрідним захистом своєї безпеки, у поступливість, коли людина не може нікому відмовити.

- антеїзм. Зумовлює формування відчуття спорідненості з рідною землею;

- селянськість. Забезпечує орієнтацію на селянські ідеали представників усіх верств населення, зумовлює їхній стиль життя. Поміркованість, традиційність, консерватизм, злиття з природою, а також працелюбність, завзятість, упертість породжені цією ментальною рисою. Зв’язок із землею, природою сприяє ліричному, сентиментальному ставленню української нації до світу, формує почуття власної гідності, впевненості у власні сили її представників;

- орієнтація на малий гурт. Пояснює прагнення українців творити Рай у власному Домі. Вони відчувають дискомфорт, коли опиняються без родинної допомоги, поза родинними зв’язками. У малому гурті завдяки взаємопорозумінню кожен може розкрити, реалізувати свої прагнення і бажання, йому пробачать недоліки, підтримають та заспокоюють. Тут цінується відповідальність за доручену справу, тут можна не соромитися власної недосконалості, а також почути схвалення за сумлінність і старанність.

Формування етносу та його світовідчуття значною мірою залежить від природно-географічного середовища. Лісостеп, степ та ліс, в умовах яких з давніх-давен жили предки українців, спричинили відповідний цьому середовищу спосіб життя, визначили характер життєдіяльності людей, особливості їх взаємовідносин,специфічні риси національного менталітету.

О. Нальчицький, один з дослідників українського менталітету, звертав увагу на те, що природа північних регіонів України сприяла формуванню у людей почуття обережності, підозри, терплячості та чекання, налаштовувала на боротьбу за життєвий простір та існування. Лісостепова природна зона відіграла важливу роль у тому, що людей, які тут жили, вирізняють мрійливість, чуттєвість, пасивність, безтурботність та прагнення до волі та анархії. Степ налаштовував людей на рух у безмежність, рух у нікуди та водночас на відмову від руху взагалі.

Усе це разом викликає у людини почуття відчаю, розчарування, безнадійності. Зміна настроїв стала основою розвитку імпульсивності, непередбачуваності, запальності українців.

М’який клімат, родюча земля, багатство природних надр, водяних і лісових ресурсів позбавляли людей, які жили на території України, агресивності, прагнення до захоплення інших земель, жорстокості, сприяли утвердженню толерантності стосовно сусідів, тих, хто не посягав на їхню територію. Життя в щедрих природних умовах робило людей врівноваженими, звільняло від необхідності побудови суспільства на принципах жорстокої нормативності, педантичності, виключало постійну запеклу боротьбу за розширення власного господарства, не налаштовувало на зовнішню активність, а навпаки, формувало мрійливо-споглядальне ставлення до світу. Водночас вельми сприятливі можливості досягнення високих результатів господарської діяльності викликали у населення ентузіастичне ставлення до розв’язання проблем, що поставали перед ним, породжували впевненість у тому, що всі питання будуть вирішені самі собою, без особливих зусиль.

Природне оточення українців, широчінь життєвого простору зумовили домінування в них горизонтального типу мислення. Його відрізняють необмеженість можливостей самовиявлення, самовдосконалення, визнання природного авторитету (розум, уміння, сила, характер), орієнтацію на рух до обріїв, у далечінь. Тому образ шляху став для українців одним з головних художніх образів, рух у далину — рухом до досконалого.

Сприятливі природно-географічні умови викликали в людей повагу до природи, довіру до неї, її шанування та визнання високої значущості як первісної доброти, що наповнює і людський світ. Життя поза природою, без дотримання її законів, у цілому без опори на неї не уявлялося можливим. Природний рай спонукав людину створювати рай навколо себе.

Родючий природний грунт не вимагав обов’язково саме колективних зусиль задля результативності господарської діяльності. Природа зробила українця непідготовленим до боротьби з довкіллям, соціальними негараздами. Українців характеризує недієвість, вони уникають відповідальності, сповідують пасивність, невтручання у розв’язання проблем зовнішнього порядку.

Водночас природа сприяла формуванню та затвердженню індивідуалізму українців, який спричиняє уникання дієвості, панування самозамкненості, ізольованість, інтровертність та відмову від будь-якої залежності. У зв’язку з цим соціальні проблеми, їх розв’язання ніколи не були пріоритетними для українця, зосередженого на власному домогосподарстві, на досягненні власної самодостатності.

Успішний розвиток господарства вимагав наявності міцної родини, яка завдяки працелюбності створювала продуманий, доглянутий, продуктивний життєвий простір. Терплячість, засвоєння традицій сільськогосподарської праці, орієнтація на сталі взаємини, повага до батьків були головними в родинних стосунках. Спокій та урівноваженість, працелюбність, взаємодопомога, доброзичливість характеризували родинну атмосферу.

Природа зумовила створення в українських землях «степового коридору», завдяки якому сюди приходили кочові народи, численні етнічні спільноти, що не могли не впливати на життя українського народу. Неабияка роль у цьому належала одній з найстаріших та наймогутніших річок — Дніпру. Дніпро — «шлях із варяг у греки», стрижень, що відігравав значну роль у процесі входження нашої культури в коло середземноморського типу культури. Водночас Дніпро розділяв територію України на право- і лівобережну, що зумовило виникнення відмінностей як у системі господарювання, так і у політично-державних спрямуваннях, культурних пріоритетах тих, хто жив у цих регіонах.

Природно-географічні умови зумовили не тільки затвердження притаманного українцям способу життя, нерозривно пов’язаного з природою, а й своєрідність способів ведення господарства. В Україні звикли до постійної, розмірної, невиснажливої роботи, що дарує задоволення і від неї самої, і від її результатів. Сільськогосподарська діяльність вимагала не жорстокого розподілу праці, суворої соціальної структури, екстраординарних дій, різких соціальних змін і перетворень, а збереження традиційних основ життя, панування консервативності

Український народ асоціює землю з матір’ю. Над землею і під нею міститься те, звідки приходить життя, і те, куди йдуть люди після смерті, - небо і підземне царство. Селянські пріоритети затвердили антеїзм (визнання землі головною силою, що забезпечує життя, відчуття спорідненості з нею) однією з головних рис характеристики українців.

Особливості природи, м’якість клімату лісостепу, безкраїсть степу, заспокійливе шепотіння лісів, за свідченням мовознавців, виявилися у своєрідності української мови. Вона характеризується мірним, гармонійним чергуванням голосних і приголосних, мелодійністю, милозвучністю, що створює атмосферу неспішного, доброзичливого та спокійного спілкування.

Становлення та еволюцію національного менталітету зумовлює й соціально-історична детермінанта.Менталітет українців зазнавав впливів таких складових суспільного життя, як політика, релігія, мораль тощо, ритм буття, характер комунікацій, соціальні катаклізми, реформи та ін., що призводило до зміни традиційних основ життєдіяльності народу, спрямованості його орієнтирів.

Особливість історії України полягає в тому, що незалежне, самостійне її життя обмежувалося невеликими проміжками часу. Безперервні навали різних держав і народів спричиняли постійні втрати територій. Несталість, постійні загрози духовно-культурного придушення, знищення найсвідоміших, найактивніших представників українського народу, а також зради власного народу українською елітою, людьми, які виступали його керманичами, характеризують життя нації. Це спричинило прагнення українців до самозбереження, зневіру у владу тощо. Тому українців вирізняють замкненість на «малому гурті», у першу чергу на родині, внутрішнє неприйняття влади при зовнішньому підпорядкуванню їй, комплекс меншовартості, другорядності, зайвості. Так, життя у складі Російської імперії поступово сформувало «малоросійський синдром», комплекс «молодшого брата», провінційності тощо.

Соціальні умови значною мірою спричинили те, що українці є людьми інтровертними — вони занурюються в особисті проблеми, опікуються власними питаннями, характеризуються зовнішньою пасивністю, самозаглибленням. Водночас постійні навали, пригнічення, зневажання викликали у них бажання боротися з ворогами, перемагати, примушували бути активними, не забувати про честь і гідність, виявляти шляхетність — ті якості, які визначають авантюрно-ентузіастичну, екстравертну людину.

Соціальні умови викликали споконвічні антиномії між інтровертною і екстравертною людиною, що не могло не призвести до різновекторних суспільно-політичних і загалом духовних орієнтирів українців.

Через те що в Україні не існувало жорсткої соціальної диференціації, протягом тривалого часу залишалася перевага селянства над іншими верствами населення (навіть за умов підпорядкування народу іншим державам), зберігалися фундаментальні основи цілісності й однорідності (гомогенності) українського суспільства, цілісності національної культури. Цьому ж сприяла родина, в атмосфері якої формувалася національна самосвідомість молодого покоління, його вірність національним ідеалам. Родинними цінностями були доброта, лагідність, ніжність, щирість, м’якість, допомога ближньому — цінності, які визначили мораль нації.

Українська родина відрізнялася особливим статусом жінки. Вона була заповзятою, енергійною та більш вільною (порівняно зі ставленням до неї серед інших народів). Жінка забезпечує збереження родинних зв’язків, налаштовує на неагресивність, взаємопорозуміння, пріоритет родинних цінностей. Чоловік, батько в українській родині уособлював (хоча й обмежено) владу, грізну, караючу силу. Вагома роль жінки виявляється в пануванні принципу майнової рівності спадкоємців незалежно від статі та віку. Цей принцип рівності в розподілі майна переноситься українцями й на загальносоціальний рівень, завдяки чому ідеальне суспільство для них — це суспільство природної рівності всіх його представників. На ґрунті таких відносин сформувалося уявлення українців про ідеального керманича: керівника — колегіала, гетьмана, який виявляє схожу на материнську турботу про народ.

Тяжіння до демократичних, республіканських форм влади та водночас індивідуалізм (який може спричинити егоїзм, амбіційність) стають причиною конфліктів боротьби за владу, виявляються в неспроможності українців утворити міцну державу і забезпечити її незалежність та силу. Водночас прагнення жити в такій державі є для них споконвічним. Колись митрополит А. Шептицький говорив, що є в душі українця сильна воля мати власну державу, але ця держава повинна бути саме такою, якою ЇЇ хоче мати певна партія, група і навіть окрема людина. Тому кожна українська національна справа знищується фатальним розподілом, розбратом, чварами, браком злагоди.

Позитивні риси українського національного характеру суттєво деформуються під час реалізації нашим етносом своєї всесвітньо-історичної місії, як буфера між двома типами цивілізацій – західної, європейської та східної, мусульманської. На нашому ментальному рівні це зумовило постійну гіперболізацію зовнішніх чинників, постійне прагнення покласти на них провини за свої численні біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній підсвідомості, як стан людини, що є фактичним хазяїном землі, але через дію зовнішніх, ворожих сил, не може бути її вільним господарем («прийдуть кляті бусурмани (ляхи) і все попалять»). Саме з цього коріння проростають примирення з негативними явищами, терплячість, зайва сором’язливість, прагнення уникнути особистої відповідальності за стан громадських справ.

Перебування українських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Речі Посполитої, Румунії, Чехословаччини наклали досить помітний відбиток на культуру, традиції та побут українців. Саме цей чинник є основною причиною такої негативної риси українського менталітету, як відсутність почуття національної єдності. На думку фахівців, для жителів Західної України більш характерні такі риси, як працелюбність, індивідуалізм, вміння господарювати, повага до власності, консерватизм до обумовлених часом змін національно-етнічних цінностей, а також активні прояви національних почуттів, патріотизму, релігійності. Що стосується населення Центральної, Східної та Південної України, то, як відомо, для них головним було не національне, а соціальне визволення. Тому провідними рисами менталітету в цих регіонах стали колективізм, поєднаний з анархізмом, звичка до кропіткої праці, яка має обов’язково дати покращення матеріального становища.

Таким чином, є всі підстави говорити не тільки про особливості українського менталітету в цілому, але й про його особливості в різних регіонах України.

Критично розглянувши існуючі погляди на походження і сутність менталітету, а також репрезентовані підходи до української ментальності, можна зробити наступні висновки.

Менталітет виступає складним духовним феноменом гетерогенної природи, у якому водночас репрезентовані інтелектуальні, усвідомлювані, а також емоційні, мало- чи зовсім неусвідомлювані аспекти. Характерна риса менталітету — його темпоральність, ситуативність, зумовленість соціальним середовищем, субкультурною і територіальною специфікою. Саме у цьому відношенні можна вести розмову про стійкість (усталеність) ментальних структур.

                                         Список використаної літератури

 

  1. Смітюх Г.Є.Україна сакральна: минуле, сьогодення, майбутнє./Г Смітюх, В. Стрілецький.-К.Знання України,2006.-36с.
  2. Слюсаревський М.М. Український менталітет: ретроспективи і перспектива/ Микола Миколайович Слюсаревський.-К.Гнозис,1998.-234с.
  3. Додонов Р.О. Соціально-філософський аналіз процесу формування та функціонування етноментальності: автореф. дис… д-ра філос. наук: 09.00.03 / Р.О.Додонов // Ін-т філософії НАН України

ім. Г.С. Сковороди. — К., 1999. — 36 с.

  1. Бадзьо Ю. Національна ідея і національне питання / Ю. Бадзьо. — К.: Смолоскип, 2000. — 52 с.
  2. Гонський В. Український патріотизм і формування менталітету нації // Розбудова держави. — 1993. — № 11. — С. 55.
  3. Тарасенко В. Криза соціального самовизначення в Україні. До питання про соціальну ідентифікацію українського суспільства // Віче. — 2000. — №11. — С.58-68.
  4. Храмова В. Передмова // Шлемкевич М. Загублена українська людина. — К.: МП «Фенікс», 1992. — С. ІІІ-XIV.
  5. Храмова В. До проблеми української ментальності / Українська душа. – К., 1992. – С. 4.

Грушенко Катерина

ОБРАЗ СВІТОВОГО ДЕРЕВА В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ ТВОРЧОСТІ.pdf

НТУУ «КПІ», ФПМ, КВ-23

 

Світове Дерево (Вічне Дерево Життя) — уособлення єдності усього світу, своєрідна модель Всесвіту й людини, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце. Це також посередник між світами — своєрідна дорога, якою можна перейти до світу богів або в потойбіччя.

Світове Дерево — модель триєдиної вертикальної структури Всесвіту — три царства: небесне царство, земля, підземну царство. До кожного з царств відноситься певний клас істот, найчастіше тварин. Так, з верхньою частиною Світового древа (гілки) зв’язуються птахів (частіше дві симетричні, або одна — на вершині, найчастіше — орел); з середньою частиною (стовбур) — копитні (олені, корови, коні і т. п.), зрідка бджоли; з нижньою частиною (коріння) — змії, жаби, миші, риби або фантастичні чудовиська.

Світове дерево в різних народів зображується по-різному. Так, наприклад, нанайська схема світового дерева зображується як три дерева над якими висясь 9 духів. Поруч стовбура – дві людські фігури, позаду – жертовний стіл, а до стовбура прив’язані коні. А Евенкійська схема світового дерева — це «драбина», увінчана солярним знаком, довкола якої – олені і птахи.

Символ Світового Древа зображується по-різному. Це може бути, як досить точне зображення з корінням, гілками, листям та іншими атрибутами звичайного дерева, так і схематичне зображення у вигляді вертикальної палички і трьома гілочками, які спрямовуються вгору.

В якості символу світового дерева українців, як правило, виступають верба, явір, дуб, вишня, яблуня, липа.

У міфах слов’ян збереглися легенди про те, що в той час, коли не було ні землі, ні неба, а тільки одне синє море — повітряний океан, — серед цього моря стояли два дуби, а на дубах сиділи два голуби. Голуби спустились на дно моря, дістали піску та каміння, з якого й утворились земля, небо і небесні світила.

В обрядових піснях і взагалі традиційному фольклорі до нас дійшли такі описи Світового Дерева: в його кроні звиває гніздо соловей (або інші священні птахи), в стовбурі живуть бджоли, які приносять мед, біля коріння живе горностай, в норі змія, на ланцюгу прикутий біс, плоди Дерева Миру — це насіння всіх існуючих трав, квітів, дерев. Традиційними в фольклорі є лайки того самого змія, що живе в коренях і птиці, яка живе в кроні. Змій при цьому постійно погрожує спалити дерево, а птиця всякий раз захищається або йде на хитрість. В кроні цього дерева часто поміщаються Сонце і Місяць.

Ідея Світового Дерева “вважається народом за перший світотворчий чинник”. Це яскраво підтверджується українськими колядками, в яких постає чи не найдавніший вербальний образ Світового Дерева (стоїть на глибокій воді-першостихії, а на ньому “три голубоньки радоньку радять як світ сновати”).

Слов’янська казка розповідає про дуб, який виріс до самого неба. Поліз старий на те дерево, ліз він ліз і заліз на небо. На небі сидів півник-золотий гребінець, який у вогні не горить, у воді не тоне. Ще там стояли чарівні жерновки — емблема весняної грози, яка дає землі родючість, а людям — їх насущний хліб.

У народнопоетичній уяві дуб виступає в ролі світового древа. Він символізує світову вісь, яка сполучає верхній і нижній світи — живих істот і померлих предків, знаменуючи центр всесвіту. У казці герой, який відбуває випробування, пов’язані з обрядом ініціації, має потрапити на той світ: під дубом розташований вхід до підземного царства, по дубу можна залізти й на небо.

В іншій казці хлопець мусить виконати складне завдання. От іде він до коня та й сльозами обливається. А кінь каже: “Чого ти, хазяїне, плачеш?” — “Як же мені не плакати, — відповідає той, — як цар заставив дістати з моря сім та сім перлин”. Кінь мовить: “Підеш до моря, й залізь на високий дуб, а як вода розіграється, так хапай найбільшу рибину й держи її, поки вода не заспокоїться”. Отже, й тут дуб — світове древо посеред моря, він поєднує буденний, земний світ із водною стихією, рибою — хтонічною істотою, і від цього древа залежить доля героя.

У вишивці мотив «дерева життя» протягом часу зазнав модифікації і щоразу інтерпретувався залежно від смаків і уявлень вишивальниць, що чітко простежується на рушниках різного часу виготовлення. Часто майстрині – вишивальниці прагнули передати пишність, красу природи, її буйне цвітіння, розміщуючи на стеблі величезну кількість квітів, майже не зображуючи листя. Інколи «дерево життя» є досить стилізованим та характеризується простотою форм.

Найпоширеніша схема зображення світового дерева — стовбур із трьома гілочками. Такі родовідні дерева вишивали червоними нитками по білому полотну долі-рушника й вивішували як оберіги над образами, вікнами, портретами родичів.

Світове Древо було настільки шановане у слов’ян, що воно брало участь у багатьох святкуваннях. Зокрема до цієї пори до нас дійшла традиція встановлювати на Новий Рік ялинку. Зараз ніхто не замислюється — навіщо це робиться, але основний і сакральний сенс Новорічної ялинки — саме образ Центру або Осі Світобудови. В якомусь сенсі — це ідол Священного Древа Миру.

Також обрядове дерево встановлювали перед спорудою нового будинку в самий центр планованого будівництва, таким чином привертаючи в це місце силу і роблячи його сакральним, що володіє потужною енергетичною основою.

Ще одним обрядом може слугувати хоровод на сонячні свята навколо дерева, яким найчастіше вибирається береза ​​або дуб. У стародавні часи були цілі священні ліси, де категорично заборонено було вирубувати або псувати дерева. Ці священні дерева, по аналогії зі Святим Деревом, були місцем проживання духів, істот, і своєрідними драбинами в інші світи. В таких гаях проходили свята, обряди, ритуали лікування хвороб.

Весільна символіка рясніє словесними, мальованими й вишитими зображеннями древа життя. Це й весільне гільце, й насичені шлюбною символікою настінні розписи та витинанки, й пісні, в яких мовиться про райськеє древо, яке зродило дві ягідочки — молоду й молодого.

Народження нової родини було як народження Світового дерева життя, міцними гілками якого мало стати молоде подружжя.

Це дерево втикали у весільний коровай, який урочисто перевозили в будинок нареченого, де він ставав одним із головних прикрас святкового столу. Кусні караваю роздавали рідним, у чому вбачали єднання сімей, а середину пирога зі Світовим деревом отримували молодята. Після весілля Світове дерево посідало почесне місце в домі поряд із іншими ляльками, що зберігалися у селянських родинах.

Листя дуба жінки використовують в оздоровчій магії для своїх чоловіків та синів, щоб вони були міцними та дужими. Напар із листя мати доливає синам до купелі, замовляючи при цьому:

Гой, Дубе, Дубе, мін діду любий!
Холи в господу до нашого роду,
на наших синів дай свою силу,
щоб зліе духи їх не косили.
На наших синів дай свої м язи,
щоб зліе духи не рвали в’язи.
На наших сипів дай свої моці,

щоб були з Перуном на кожному кроці!”

У фольклорі збереглися також обряди викликання дощу: “іди, іди Дощику, зварю тобі борщику, на дубі поставлю, дуб ізворухнеться, горщик розіб’ється, а дощик поллється”.

В образі древа поєднались уявлення про час, простір, життя і смерть, тому виникло велика кількість загадок з цією тематикою:

«Коли світ зародився, тоді дуб повалився, і тепер лежить» (Дорога)

«Що то за дуб, на дубі 12 сучків, на кожному суку по 4 гнізда, в кожному гнізді по 7 яєць» (Рік, 12 місяців, 4 тижні, 7 днів)

«Стоїть дерево, на дереві — квіти,

під квітами — котел, над квітами — орел, —

квіти зриває, в котел скидає,

квітів не меншає, в котлі не більшає»

(Життя і смерть).

 

Список використаних джерел

  1. Дерево Життя [Електронний ресурс]. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: http://www.aratta-ukraine.com/sacred_ua.php?id=19.
  2. Добродум О. В. Світове Дерево як культурний символ єдності в різноманітті [Електронний ресурс] / О. В. Добродум – Режим доступу до ресурсу: http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Sci/Culturology/uvuk/WorldTree.html.
  3. Лозко Г. С. Українське народознавство / Галина Сергіївна Лозко. – Київ: «АртЕк», 2004. – 470 с.
  4. Пошивайло І. Символізм народної культури українців: дерево життя [Електронний ресурс] / Ігор Пошивайло. – 2006. – Режим доступу до ресурсу: http://honchar.org.ua/p/symvolizm-narodnoji-kultury-ukrajintsiv-derevo-zhyttya/.
  5. Світове дерево і його варіанти. // Зарубіжна література. – 1996. – №3. – С. 5.
  6. Слов’янське світове древо життя [Електронний ресурс]. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: http://vedrus.org/index.php/svitohliad/140-slov-yanske-svitove-drevo-zhyttya.
  7. Яремчук О. В. Світове дерево як універсальний класифікатор Всесвіту в міфолого-релігійних традиціях. [Електронний ресурс] / Оксана Василівна Яремчук. – 2012. – Режим доступу до ресурсу: http://forum.onu.edu.ua/index.php?topic=5080.0.

5. Hrushenko Kateryna

Птуха Юлія

ОБРАЗ СВІТОВОГО ДЕРЕВА В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ ТВОРЧОСТІ.pdf

НТУУ «КПІ» ННК «ІПСА»

 

Народному мистецтву українців притаманні виплекані віковими світоглядними традиціями символізм і метафорика. Закодовані у мистецьких творах символи відображають уявлення наших предків про космос як упорядкований світовий устрій.

У світосприйнятті українців предмети народного мистецтва відображували вселенські реалії та явища, як то, приміром, писанка – космічне Рай-це узагальнено символізувала геном життя; посудина – Сонце, сферичні космічні тіла, лоно Всесвіту; рушник уособлював криптограмні полотна космогонічних знань про будову Всесвіту, символ Дерева Життя – ототожнював Світовий Центр, ієрархічну структуру буття тощо.

Серед розмаїття архетипів давнього світогляду символ Дерева Життя є універсальним. Він притаманний міфопоетичній свідомості різних народів. Цей образ є надзвичайно популярний не лише в традиційно-побутових культурах народів світу, а й у давніх космогонічних уявленнях, містицизмі та світових релігіях, де Дерево Життя символізує широкий аспект реалій буття – від структури самого Всесвіту, родової спільноти (дерево роду) до людини (дерево добра і зла). До того ж, Дерево Життя виступає своєрідним містком поміж землею і небом, віссю світу, сферами людей і богів, матерією і духом. Давня філософська традиція вбачала в цьому символі втілення найвищої мудрості, розглядала його як судини великого космічного тіла, якими течуть життєдайні сили космосу.

Світове дерево – символ родючості і вічного життя. Воно уособлює в собі єдність усього світу і є своєрідною моделлю всесвіту й людини, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце. Про древо життя у світі створено безліч легенд, казок, цей символ знайшов відображення в орнаментиці багатьох народів. Єдність трьох планів буття: горішнього (небо), проміжного (земля) і долішнього (хаос, світові води, підземний світ,) здійснювалася, згідно ранніх традицій українського символізму, за допомогою архетипу світового дерева – дерева життя (вершечок–стовбур–коріння, вазон), яке, здебільшого, має охоронця – птаха (символ світової душі).

Іконографічно Світове дерево зображується квітучим. Цвіт на ньому означає людські життя сьогодення. Квіти відрізняються величиною, пишністю, інтенсивністю забарвлення, а також віком – частина їх в’яне, відцвітає, а більшість – квітне і збирається розкритися. Бруньки, котрі розташовуються головним чином у верхній частині Дерева, являють собою майбутні покоління. Часто вони мають “ореоли”, котрі можуть символізувати енергію, що їх оточує і готує до народження. Плоди на Дереві Життя символізують минуле – людські діяння. Верхівку Дерева вінчає квітка, яка особливо виділяється. Це – “Вогонь Життя”, котрий охороняється двома світлосяйними Духами.

В українському народному вишитті, як і в інших видах народного мистецтва, Дерево Життя посідає центральне місце серед інших символів. Дерево – осьова лінія, яка являє собою Космос з усіма його проявами (“райське деревце над раєм стояло”). Сягаючи своїм коренем у неосяжну глибину витоків – воно розвивається у могутній стовбур (вісь Всесвіту), на якому квітне крона, спрямована догори. Відтак, Дерево символізує безсмертя, нескінченність Життя, його розмаїття. У горизонтальній площині світове древо і простір довкола нього поділяються на чотири частини, виражаючи уявлення про час (ранок, день, вечір, ніч; весна, літо, осінь, зима) і простір (схід, південь, захід, північ). На вершечку древа днює сонце, саме його «рух» зумовив «поділ» простору довкола нього начетверо. Спробуйте відгадати загадку:
Стоїть дерево, на дереві — квіти, під квітами — котел, над квітами — орел, —
квіти зриває, в котел скидає, квітів не меншає, в котлі не більшає.
(Життя і смерть)

По вертикалі древо ділиться на три частини: нижню — коріння (підземний світ), середню — стовбур (земний світ) та верхню — крону (небесний світ). До кожної з цих частин «приписані» певні істоти. Внизу, побіля коріння, мешкають змії, жаби, риби, водоплавні птахи і тварини, бо низ древа символізує не лише підземний світ, а й воду. У середній частині, на землі, розташовуються великі тварини: тури, олені, коні, ведмеді, вовки. Це також і світ людей. У верховітті світового древа селяться птахи і бджоли, тут же містяться небесні світила.

Умовно можна поділити Дерево на три частини, співвідносні з “трьома світами”. У той же час цей образ виявляє і двоїстість світу – поєднання Духу і Матерії, де Матерія ототожнюється коренем, стовбуром, гілками, а дух – молодими гілочками з листям, квітами, плодами, бруньками. Гілки, що утворюють крону Дерева, – різні. Найнижчі, наймогутніші – символізують собою Начала, або Сили Життя. Над ними розташовуються Стихії, а вже решта гілок – це Царства (мінеральне, рослинне, тваринне і людське). Чим далі гілки від головного стовбура, тим складніше їхнє плетиво, що уособлює проявлене у фізичному вимірі Життя, і навпаки, чим ближче до кореня, тим величнішим і простим воно є. Дерево Життя канонічно зображується таким, що постає із посудини-вазона або чаші, вказуючи тим на витоки свого коріння із певного лона-вмістища аналогічно всесвіту, який в українській міфології походить із глечика. З “вазона”, першоначала Дерева все починається, він зображується трикутником (астральний вогонь), квадратом, кулею, подвоєним хрестом, квіткою складних конфігурацій, формою посудини.

Найдавніші українські колядки донесли до нас стародавні уявлення про те, як із хаотичного первісного океану з’явився світ. У них мовиться про часи, коли не було ще ні неба, ні землі, а було тільки синє море. На тім морі стояло дерево (явір чи сосна). На дереві три птахи радили раду: як снувати світ? Один птах упірнув у море — виніс золотий камінь. Другий пірнув — виніс срібний камінь. Третій — мідний камінь. Із золотого постало сонце, зі срібного — місяць, із мідного — зорі.

Одночасно із творенням в уяві первісних людей образу світового древа виникла й розгалужена система протиставлень: день—ніч, літо—зима, життя—смерть, праве—ліве, пряме—кривее, верх—низ, вогонь—вода, чоловік—жінка, парне—непарне.

Найчастіше у фольклорі як світове древо виступають дуб, явір, верба, липа, калина, вишня, яблуня, сосна. Розташовується світове древо у казковому просторі фольклору зазвичай на горі, посеред моря, в чистім полі неподалік дороги, в пана хазяїна на його дворі.

Древом позначали також час. Коли древо позначає рік, то малюється чи вирізьблюється з багатьма гілочками, так званою «сосонкою». Збереглися й загадки про древо-рік: «Дуб-дуб довговік, на ньому дванадцять гіллів, на кожній гіллі по чотири гнізда, а у кожному гнізді по сім яєць, і кожному ім’я є».

У міфологічних уявленнях світ членувався на три плани: людина (мікрокосм), суспільство та всесвіт (макрокосм). Або ж літописні яв, нав і прав — світи сучасний, потойбічний та ідеальний-небесний. Причому всі явища природи, події в суспільстві й переживання окремих людей відбувалися однаково як у кожному з цих трьох планів, так і в них усіх одночасно і взаємопов’язано, як у єдиному організмі. А древо було посередником між цими світами, або й розміщувало ці світи на собі. За його допомогою можна переходити з одного світу в інший (у світ предків, на небесний світ). Так, у казках трапляється мотив «дерева до неба», вилізши на яке, герой бачить небесне божество й отримує чарівні подарунки. З образом древа-посередника між світами пов’язаний і звичай саджати дерева чи кущі на могилах. Важливість цього звичаю підкреслюється тим, що на них саджають рослини певних порід. В Україні це переважно калина.

В українських легендах дівчата перетворюються на дерева з туги за коханими. У казці про чарівну сопілку з кісточок дівчини, підступно вбитої сестрами, виростає кущ калини. Зроблена з її гілочки сопілка промовляє людським голосом. Узагалі в казковому епосі дерева тісно пов’язані з жінками й дівчатами. Згадаймо: до царського двору внадилася жар-птиця — красти золоті яблука чи груші з чарівного деревця. Царенко вирушає в похід, аби піймати злодійку, а повертається додому з нареченою. Цікавою з цього погляду є казка «Дідова й бабина дочка», де на лісовому шляху дівчини-сироти стрічаються піч, криниця і яблуня (жіночі символи). У казці «Золотий черевичок» вмираюча мати залишила донечці дарунок-оберіг: зернятко, з якого виросла верба. Довго допомагало дерево, населене чарівними паннами, бідній сиротині. Стало у пригоді й тоді, як прийшов час шукати собі пари. А після весілля дівчини з князенком «верба з криничкою пішла в землю та й знов у князенковому саду вийшла».

У веснянках зустрічається мотив казкового дерева, яке парує закоханих: з нього з’являються три церкви і дзвіниця: у церкві — три свічечки ясних (скажімо, Марійка, Оксанка й Надійка), а в дзвіниці — три дзвоники гласних (Іванко, Петрусь і Василько). Далі Іванко каже: «Я Марійку люблю, я своїй Марійці черевички куплю», і так про кожну пару.

Символ Світового древа — це й образ утіленої родючості, жінки, Богині-Матері. Природа, мати всього живого, і є древом життя. У зображеннях (на вишивках, писанках, тканих рушниках і килимах) образ жінки пов’язується зі знаком древа; вона зливається з ним, а іноді повністю його замінює. Кажуть, що дім тримається на жінці, як дах на сволокові. Сволок тримає дах, як Світове древо — небо. Коли з’явилося в людей житло, воно стало ніби точкою відліку в безмежному всесвіті, центром буття для кожної людини. Чотири стіни хати орієнтувалися на чотири сторони світу. І основою житла став сволок, який символізував міцність оселі. При встановленні в хаті сволока існувало чимало обрядів і звичаїв. Коли снився сон, що в хаті нема сволока, вважалося, що це до смерті. Зв’язок «стрижня дому» з уявленнями про світове древо підтверджують і орнаментальні зображення на сволоках: солярні знаки, змії, зигзагоподібні зображення води, «сосонки».

Древо життя — це й древо роду. Найпоширеніша схема зображення світового древа — стовбур із трьома гілочками. Такі родовідні дерева вишивали червоними нитками по білому полотну долі-рушника й вивішували як обереги над образами, вікнами, портретами родичів. Птахи, які є посередниками між світом живих і світом предків, а також охоронцями роду, в колядках і казках виступають помічниками й порадниками в підборі пари. При цьому вони, звичайно ж, сидять на дереві. Інколи в ролі такої помічниці юнакові виступає змія, яка перебуває побіля коріння дерева. Весільна символіка рясніє словесними й мальованими, вишитими зображеннями древа життя. Це й весільне гільце, й насичені шлюбною символікою настінні розписи та витинанки, й пісні, в яких мовиться про райськеє древо, яке зродило дві ягідочки — молоду й молодого.

Як і в більшості символів, у Світового дерева (дерева життя) є знаки-синоніми, які певною мірою заміняють його в деяких текстах або підкреслюють і розвивають якесь одне зі значень чи окрему властивість дерева. Такими символами в казках та обрядових піснях є стовп, світова гора, дорога, церква з трьома верхами, три тереми, корабель, драбина, мотузка, ланцюг, арка, місто. Опредметненими виявами (атрибутами) світового древа є віха — висока палиця з колесом на вершечку (колесо — символ сонця), купальське й майське дерева тощо. Ці атрибути світового древа присутні майже в кожному з найбільших свят календарного циклу, а також на весіллі.

Як утілення дівочої долі, символ древа з’являється в одному з ворожінь на св. Катерини (7 грудня). Дівчина вирізає в саду гілочку вишні, вносить до хати й ставить у глечик із водою. Як розквітне до Щедрого вечора — то добрий знак, буде цього року весілля. А як не зацвіте — ще рік доведеться сидіти в дівках. Тут вишнева гілочка символізує дівочу долю, саму дівчину — чи цвісти їй на весіллі цього року, чи ні.

На весіллі молоду символізує гільце — молоде деревце або гілка, найчастіше з сосни чи вишні. На дівич-вечорі в суботу дівчата гуртом прикрашають його квітами, калиною та барвистими стрічечками, співаючи при цьому пісень «до гільця». Це ніби символ дівування нареченої. Коли беруться ділити коровай, гільце розбирають собі по гілочці дружки молодої. Вважається, що гілочки з весільного гільця, прикрашені квітками, допомагають потім дружкам щасливо вийти заміж.

Купальське дерево, яке зветься Купайлиця, символізує родючість, дівування, єднання молодих у шлюбі. Воно також нагадує про перше древо, з яким творився світ. Це деревце (велику гілку, найчастіше з верби чи вишні) встановлюють хлопці увечері на галявині на свято Купала. Наприкінці обряду Купайлицю топлять або розламують на маленькі гілочки, й кожна дівчина бере собі по гілочці.

Перед Різдвом є звичай (який прийшов до нас із Західної Європи) встановлювати в домі й прикрашати ялинку. Вічнозелене деревце символізує вічне життя, а прикраси на ньому — ті дари, які мусить отримати людина в новому році. Існує думка, що різдвяна ялинка — це образ священного древа, а зоря, якою вона увінчана, є символом неба або сонця.

В українців образ Світового дерева зафіксований в орнаментальних зображеннях на вишитих і тканих рушниках, килимах, витинанках, писанках, скринях, меблях, пряничних дошках, посуді та в оздобленні одягу.

Таким чином, концепція Світового дерева є однією з універсальних знакових систем, що акумулюють у собі соціальне знання і містять як консервативну (соціальна пам’ять, навички та знання), так і динамічну підструктури (світоглядні форми свідомості в їх розвитку). Дуже образно про це сказано в одній із священних книг Сходу: «Дерево пізнання, корені якого йдуть глибоко у вічність і чиї волокна міцні, квіти якого – моральні дії і гілки якого – пам’ять та мислення, яке в якості плодів дає закони, неможливо зрубати, коли воно зростає» .

 

Список використаних джерел

  1. Булашев Г. О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях . Космогонічні українські народні погляди та вірування / Г. О. Булашев. – К.: Фірма «Довіра», 1992. – 414 с.
  2. Лановик М. Б. Українська усна народна творчість: [підручник] / М. Б. Лановик, З. Б. Лановик. – К.: Знання-Прес, 2006. – 591 с.
  3. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології / Іван Нечуй –Левицький. – К.: Обереги, 2003. – 144 с.
  4. Топоров В.М. Світове дерево // Міфи народів світу: Енциклопедія. – М., 1980. – Т. 1. – 406 с.
  5. Топоров В.М. Світове Дерево: універсальний образ міфопоетичної свідомості. // Всесвіт. М., – № 6. – 193 с.

Декрет Маргарита

ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ: СВІТОГЛЯДНІ УНІВЕРСАЛІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ.pdf

ННК «ІПСА», КА-25

Менталітет – характер, душа, спосіб мислення, це глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, сукупність установок, нахилів індивіда чи соціальної групи мислити, відчувати та сприймати світ певним чином (І. Нечуй-Левицький «Світогляд українського народу»). Менталітет – це манера мислення, його склад, його особливості, його своєрідність, тобто це емоційні орієнтації, колективна психологія, спосіб мислення і людини, і у даному випадку, нації. Можна визначити цей феномен і дещо по-іншому: менталітет є психічним складом розуму, душевним складом, напрямком думок, способом думок або характером роздумів, духовним світом, які відрізняють його з-поміж інших народів. Іншими словами – це душа, серце і розум народу.

Вивчення особливостей українського менталітету, його основних характеристик привертає до себе особливу увагу і потребує детального дослідження на даному етапі розвитку незалежної України. В першу чергу, це пов’язано з тим, що, звільнившись від залежності, Україна та її нація опинилися перед вибором власної стратегії поступу, який вже здійснили багато країн Західної Європи. Відповідь на запитання, чому економічний, політичний, соціальний та культурно-побутовий розвиток держав світу відбувається по-різному і різними темпами, криється, можливо, у відмінності менталітетів їх народів. Крім історичної детермінанти та геополітичних чинників, менталітет нації тієї чи іншої держави виступає чинником, який визначає подальший її розвиток і місце серед цивілізованих країн світу.

Таким чином, актуальність дослідження полягає в тому, що процес формування державного інституту залежить від ментальних характеристик домінуючого етносу. Модель держави повинна відповідати національному духові українців і сучасним критеріям державності, які обрали для себе передові країни світу.

Ми розумітимемо під поняттям «менталітет» сукупність генетично і соціально зумовлених ознак, які властиві певній етнічній спільноті й визначають форми її соціокультурної активності, способи колективного і групового реагування в тих чи інших ситуаціях. Крім того, менталітет є певною абстракцією, вмістилищем ознак та характеристик, які для окремої людини чи соціальної групи формуються у відповідний тип, залежно від комбінацій складових елементів (рис), які наповнюють це поняття. У кожної нації певні ментальні ознаки є визначальними відносно інших і становлять неповторний склад душі народу.

В україністиці дослідження національної ментальності почались ще у 19 столітті працями Костомарова, Нечуя-Левицького, Шевченка, Чижевського, Кульчицького, Цимбалістого, Русанівського, Холодного.

Ментальність українського народу формувалася під впливом складних історичних обставин. Основну роль відіграло геополітичне розташування України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь. Ця обставина обумовила химерне поєднання у світогляді українця західної (активно-раціоналістичної, індивідуалістичної, матеріалістичної) та східної (пасивно-споглядальної, спрямованої на вищі істини) ментальності. Так, наприклад, сучасний українець, як західнянин, високо поціновує досягнення науки та техніки, але водночас для нього важливо, щоб вони використовувалися задля гуманістичних цілей.

Українець, не відмовляючись від раціоналістичної думки, великої ваги надає виявам почуттів та емоцій. Інколи він може видаватися навіть сентиментальним і надто ліричним. Це, зокрема, відбилося у фольклорній лексиці, в якій часто зустрічаються пестливі форми, навіть для негативних персонажів (“воріженьки”).

Поряд з ліричністю має місце певна українська замкненість стосовно зовнішнього світу, настанова на іншу, вищу правду. Якщо українцеві доводиться емігрувати, він важко звикає до нового оточення.

Українець дуже прив’язаний до своєї родини, в якій намагається будувати міцні і надзвичайно близькі стосунки. Для його ментальності характерно піклуватися. Українці, як правило, оточують своїх близьких турботою, своєрідною материнською опікою. Дітей підтримують до зрілого віку, і часто ще й у зрілому віці. Така щільність родинних стосунків певною мірою теж визначається історичним минулим: на території, що лежала на перехресті західного й східного світів, практично не припинялися війни і грабіжницькі напади. Жити тут було небезпечно, панування часто змінювалося, і зберегтися як єдине ціле можливо було лише замкнувшись у колі найближчих.

Довгий час суспільство поділялося на тих, хто годував країну (селянство), і тих, хто її боронив (козацтво). Це породжувало дві майже протилежні форми свідомості. Перша – тип захисника, воїна, шаленого, нестримного і авантюрного, що п’яніє від парубоцького запалу, здатного на афективні, нерозсудливі і героїчні вчинки. Такими козаки нерідко постають у “Кобзарі” Тараса Шевченка, такими їх змальовували українські і польські романтики.

Другий тип свідомості українців визначався поміркованістю і миролюбністю, яка дозволяла „перечекати” численні негоди історичної долі. Цей тип свідомості виявлявся у певній замкненості характеру, схильності до оборони проти зовнішнього світу і звернення психічної енергії на розбудову внутрішнього життя. Однією з рис цього стилю, що обачно уникає нав’язування контакту, є селянська звичка відповідати на питання питанням.

Прив’язаність до землі, ґрунту є важливою складовою менталітету українців. Як вважає І.Мірчук, психологічний стан українців слід розглядати, враховуючи їх спорідненість із землею. Цей чинник часто називають аграрним, або селянським. У науковому дискурсі сформувалося два табори. Перший зводить українську культурну традицію до сільської (П.Куліш і його «хуторянство»), а другий вважає її міською (Ю.Липа, О.Забужко та ін.).

Земля завжди мала сакральне значення для українського господаря, а органічна залежність від ґрунту простежується в пісенному фольклорі та народних звичаях. Шанобливе ставлення до природи було закладене ще язичництвом і вкорінилося у свідомості українців-землеробів. Поступово формувалися відносини власності, а добрий господар схвалювався селянською громадою, ставав у молоді зразком для наслідування. Проте згодом обставини змінилися, аграрно-общинна політика, яку проводила Російська імперія, негативно вплинула на формування українського індивідуалізму. Земля ставала власністю колективу, а не окремого індивіда, і, як наслідок, права особи таким ладом нівелювалися. Політика всенародної «зрівнялівки», ліквідації приватної власності й перетворення її у колективну була чужою для українців.

Виключна перевага селянського класу в деякі періоди української історії мала також і позитивний вплив на українську ментальність: селянський побут, який більшою мірою узалежнює людину від природи, ніж від іншої людини, спричинює високе емоційне переживання природи, спокійну, витриману вдачу, елегійність, ніжність і схильність до рефлексії. Ці риси сприяли також збереженню родинних і родових груп, приятелювання й побратимств.

Водночас українцям властиві такі позитивні риси як працелюбність, гостинність, потяг до освіти, здоровий оптимізм, мужність, універсальність, розбудова міцних сімейних стосунків.

Для української родини традиційно характерна велика роль жінки і передусім матері. Зі смертю чоловіка саме вона завжди виступала на перший план, ставала главою сім’ї – навіть тоді, коли вдруге виходила заміж. Образ матері-удовиці – розсудливої, доброї і водночас суворої господині – яскраво змальований у класичній літературі. Українська жінка брала участь в усіх справах родини не лише після смерті чоловіка, а й за його життя. «Чоловік за один кут хату тримає, а жінка – за три», – говорить приказка. У давнину, коли в Європі панували патріархальні стосунки, в Україні було можливим сватання дівчини до парубка.

Специфічними рисами українського менталітету є “кордоцентризм”, індивідуальний підхід до тлумачення реальності та антеїзм (злитість людини з природою). На основі “кордоцентричності” українця формується ідилічне уявлення про нього як побожну, сентиментальну та м’яку людину. Спостерігається переакцентація питомого “кордоцентризму”, спрямування ментальної стихії емоційної напруги в доцільний дисциплінований потік.

Зі всіх змін інваріантним залишається архетип природи в ментальності українців. Вона уявляється не як храм чи безодня, а родове начало, материнське лоно. Для українця характерна заглибленість у природу, нерозривність мікро- та макрокосмосу. В гірській місцевості спостерігається особливе ставлення до землі та домашніх тварин.

Чуттєве сприйняття навколишнього світу особливо притаманне українській жінці, і саме здатність до створення психологічно гармонійного середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку відіграє саме жінка в українській родині.

Важливу роль у становленні української ментальності зіграла також церква. Історично народний світогляд українців має три основні шари: демонологічний, міфологічний і християнський. Християнська релігія, яка прийшла на українські землі в кінці Х ст., абсолютизувала дохристиянську ієрархічність, намагаючись якщо не зруйнувати стару світоглядну систему, то максимально пристосувати її до своїх потреб. Результатом такого протиборства ідей став релігійний дуалізм (двовір’я), елементи якого донині збереглися у народних звичаях і обрядах. Із впровадженням християнства у віруваннях і повір’ях посилюється елемент надприродного. Разом з тим, фантастичне і надприродне, яке не пов’язувалося з офіційною релігією, витіснялося у сферу фольклорної традиції (поезії, казок, легенд тощо).

Отже, втілені такі провідні особливості української світоглядно-філософської ментальності, як “кордоцентризм”, індивідуалізм сприйняття та антеїзм. Власне національні риси характеру (ліризм, м’якість, доброзичливість), що більше притаманні жіночим образам, формують в  українця певне світобачення, світовідчуття та світорозуміння, яке вирізняє його з-поміж інших етносів.

Особливості національного характеру українського народу, його психологічні риси, глибинні підвалини світогляду, який еволюціонував від прадавніх часів до сучасності, зберігаючи певні архетипи і найстійкіші елементи, становлять каркас його національної свідомості.

Поняття «національна свідомість» було одним з найодіозніших для деяких суспільствознавців, в яких воно асоціювалось з націоналізмом. Насправді — це науковий термін, яким віддавна користувалися історики, етнографи, психологи всього світу і яким вони означали (популярно висловлюючись) усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності або, коли йдеться про окрему людину, усвідомлення нею причетності до певного народу, його культури і мови, усвідомлення свого місця і ролі в світовій цивілізації і права на національну незалежність.

Як би близько не стояли категорії національного характеру і національної свідомості, але це не одне і те ж. Остання мінливіша і швидше реагує на зміни суспільного й індивідуального життя, оскільки і менше генетично обумовлена. Так, за кілька десятиліть більшовицької диктатури у людині вкоренився острах діяти незалежно, говорити те, що думаєш, звіряти вчинки з совістю, з християнським етичним кодексом.

Національна свідомість складається протягом століть в процесі історичного становлення нації, яка виборює або уже виборола свою політичну і культурну незалежність. Без суверенності, без своєї держави, без своєї культури і її найважливішого елемента — мови — національна свідомість перебуває в ембріональному стані. Те, що українці століттями не мали своєї держави, негативно позначилося й на розвиткові національної самосвідомості.

Нерозвиненість національної самосвідомості нерідко ставала об’єктом іронії в фольклорі, в художній літературі. Але завдяки головним досягненням своєрідність української культури є виразом не примітивізму хуторянської психології як якоїсь ущербності національного характеру, а оптимістичної життєвості і здорового світовідчуття, душевної рівноваги і цілісності світогляду українського народу.

Українська ідея — основа функціонування нації, серцевина духовних інтересів, наріжний камінь соціально-політичних прагнень. Суть її — у вираженні поривань українського народу до свободи, до завоювання економічної, політичної і культурної незалежності, утвердження повного права представляти себе на міжнародній арені самостійно, а не чужими інструкціями та атрибутикою.

Українська ідея з часу свого виникнення поза сумнівом розвивалась, але, зберігаючи в основному свою сутність, змінювала форму, сферу дії, функціональне призначення, глибину вираження. На першому етапі вона виступала в релігійній оболонці, але з чітко окресленим національним спрямуванням, про що свідчить славетне «Писаніє» І. Вишенського (1597). Вона народилась серед українців, на захист України і була відображенням її настроїв. Уже в період свого зародження ідея набувала рис масовості, загальнонародності. Це не стільки заклики прозірливих одинаків, перших хоробрих, скільки почуття тисяч, мільйонів.

З плином часу українська ідея стає виразнішою політично, наповнюється новим змістом, набуваючи прикмет спільності, універсальності, Поряд виникають питання про історичну долю нації, самої України. Альтернатива цій ідеї ще досить міцно вбита в свідомість, а то й підсвідомість значної частини українців. Українська ідея (і в цьому одна з її характерних особливостей) не мала ніколи месіанського спрямування, вона не обґрунтовувалась посиланням на біологічні властивості народу. На відміну від російської, українська ідея поставала поза межами таких ідеологічних доктрин. Прагнення стати на чолі людства, обійняти позицію гегемона його культурного розвитку не захоплювали кращих діячів української культури.

Ідею національного визволення українська інтелігенція не розглядала як надбання чи історичне призначення лише для свого народу. Вона вважила, що всі народи рівні і мають однакове право на свободу. І тому гаряче підтримувала визвольну боротьбу інших гноблених. Шовінізм чужий українській суспільній думці, її мистецтву. Друга особливість трактування цієї проблеми — поєднання національних аспектів з соціальними. Поза сумнівом, тут далися взнаки наша героїчна історія і дух козацтва, зокрема Січі, що відігравала на певних етапах вирішальну роль в національно-визвольній боротьбі, в якій хоч і була певна соціальна диференціація, але не такої глибини, як про це говорили кон’юнктурні історики.

Однією з іпостасей української ідеї стало її мовно-художнє буття. В мові вона існувала як об’єктивна даність, як реальний вираз етичних норм, які спадковані від матері і батька, від народження на світ. Однак так відбувається на рівні буденної свідомості. В сфері суспільній та науковій українську мову необхідно було захищати, відстоювати право на існування. Так чинили ідеологи українського народу протягом не одного століття. На жаль, це доводиться робити ще й сьогодні, з тією лише різницею, що переконувати в необхідності відстоювати мову потрібно українців. Так парадоксально проявляється українська ідея в сфері мови.

Близьким до цього був прояв української ідеї в сфері художній, вона не зводилася до права українців мати свою літературу, театр, образотворче мистецтво. Необхідно було не просто «створити» українське мистецтво, але й піднести його на рівень мистецтва світового, відкрити канали взаємообміну, збагатити його тематично, жанрово, започаткувати і дати розвиток новим видам і формам. Але прагнучи всього цього, слід уникати епігонства, еклектики, механічних запозичень і забезпечувати та дбати про національну своєрідність, стильову специфіку, яка давала право називатися не лише мистецтвом України, а українським мистецтвом у колі культур народів світу.

Розглядаючи якісні особливості української культури, не можна поминути таку її рису, як гуманізм. Звичайно, культура гуманістична за своїм походженням, призначенням, своєю природою, інакше вона була б не здатна виконувати свою роль. Однак гуманізм кожної національної культури має специфічні риси і форми.

Становлення української нації супроводжувалось становленням її культури, ці процеси відбувались паралельно, взаємопроникливо. Так, зростання національної свідомості, соціально-класове розшарування, диференціація способу життя, виникнення різних політичних, ідеологічних та інших орієнтацій в середовищі єдиної нації викликали належні зміни, диференціацію, суперечності, збіги і розходження в колі національної культури.

Всі ці чинники витворили українську душу, українця знаного у світі своєю працьовитістю, повагою до старших, життєвим оптимізмом, гумором, побожністю, романтичною вдачею.

Список використаних джерел

  1. Лозко Г. Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект. – К.: “АртЕк”, 2004. – С.6-107.
  2. Степико М.Т. Буття етносу: витоки, сучасність, перспективи (філософсько-методологічний аналіз). – К.: Товариство “Знання”, КОО, 1998. – 251с.
  3. Мірчук І.  Світогляд українського народу. Спроба характеристики // Генеза. – 1994. – №2. – С.87– 96.
  4.  Соболь В. Дослідження витоків української ментальності // Слово і час.— 1992.— №8.— С. 42–45.

Корнєйчик Борис

ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ: СВІТОГЛЯДНІ УНІВЕРСАЛІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ.pdf

Презентація

НТУУ «КПІ», Факультет прикладкої математики, 3 курс, гр. КВ-23

Тези:
1. Ментальність(визначення).
2. Формування українців як нації.
2.1. Характеристика українців.
3. Іван Нечуй-Левицький. Світогляд українського народу. Ескіз української філософії.
4. Міфологія українського народу.
4.1. «Кожний народ творить собі богів по своєму образу і смаку, дає їм форми по своєму психічному характеру.»
5. Антеїзм – поціновування землі.
6. Індивідуалізм – перевага особистості над громад кістю.
7. Висновок. Повна імпровізацію, Власні думки.

 

 

 

Учасники

Корнєйчик Борис

Декрет Маргарита

Кузенко Надія

Птуха Юлія

Грушенко Катерина

Питайло Ірина

Коба Антоніна

 Левчук Святослав

Дудка Богдан

Литвинюк Антон

Топольский Назар

Слюсар Андрій

Сопілков Максим

Романко Олексій

Малашенко Дарина

Махаєва Катерина

Фрідман Рон

Петричук Андрій

Гуров Владислав

Целікін Вадим

Белас Андрій

Лиман Дмитро

Черниш Валерія

Серватович Павло

Шуліка Владислав

Фатенко Владислав, Краснощок Ілля

Пугачов Олександр

Ніколенко Вікторія

Лифар Владислав Ілліч, Скрипченко Марія Василівна

 

Саган Віталій

Пастушенко Андрій

Олена Казьміна, Віталій Машков

Сахно Г.О., Черненко В.М.

Галина Гаврилюк, Андрій Михальчук

Сльота Максим

Мехмед Дмитро

Роговий Андрій

Маркова Валентина

Рудник Тарас

Лісовська Анастасія

Лимар Борис

Нагорна Вікторія

Разініна Валерія

Капура Артем

Нікітін Андрій

Соколовська Анна

Піпко Анна, Рись Артем

Михайлюк Олександр

Балдинюк Анастасія

Гурьянов Олександр

Коломієць Катерина

Сєдак Назар, Шибирин Ігор

Васьковська Анна

Кривошеєнко Марина, Курінний Костянтин

Тупко Ольга

Скороход Андрій

Бартков’як Андрій

Сергієнко Юлія

Бондаренко Єлісей

Маняк Юрій

Лаврій Богдан

Захарян Юрій

Пилієва Ганна

Олашин Олександр, Шупик Данил

Калинюк Богдан

Тітор Віктор

Приходько Ернест

Проскурін Олександр, Стоянова Анастасія

Єрохін Гліб

Радченко Олександра

Чорток Ольга, Юрчик Анастасія

Поршнєва Катерина

Логін Вадим

Попхадзе Олександр

Марія Станкевич

Домніч Артем

 

Шановні студенти! Запрошуємо Вас взяти участь у роботі всеуніверситетської студентської науково-практичної інтернет-конференції «КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ: ІСТОРІЯ, СУЧАСНІСТЬ, ПЕРСПЕКТИВИ»

Конференція відбудеться 26 листопада – 4 грудня 2014 р. у м. Києві, пр. Перемоги 37, корп. 7.

Програма роботи конференції передбачає секційні засідання.

Робоча мова конференції:  українська.

Для участі  у конференції необхідно до 15 листопада  2014 р.   надіслати на електронну адресу  l_la@ukr.net   наступну інформація:

— заявку для участі у конференції /форма заявки додається/;

-електронний варіант тексту  або тез доповіді, оформлений

відповідно до вимог.

Вимоги до оформлення матеріалів конференції:

— Файл з доповіддю  або тестами повинен бути у форматі RTF або  DOC  (97-2010).

-Текст доповіді або тези повинні бути набрані  в  WORD  у форматі Ф4, гарнітура  Тіmes New Roman, розмір 14, інтервал 1 /поля сторінок – 2 см./.

-1-й рядок: назва доповіді /вирівнювання по центру, шрифт жирний, великими літерами/.

-2-й рядок:  ім.»я та прізвище автора /жирний курсив, вирівнювання по центру/.

-З-й рядок: місце навчання /курсив, вирівнювання по центру/.

-Через один рядок відступу друкуються текст доповіді /обсяг – до  8-9 стор./, або текст тез /обсяг  2-3 стор./.

-Після тексту подається  список  використаних джерел,  надрукований через один рядок в алфавітному порядку та  оформлений відповідно до вимог ВАК України /Бюлетень ВАК України №3, 2008 р., с.9-13; №5, 2009 р., с.26-29/.

-Допускається співавторство /не більше 2 авторів на одну тему/.

-Презентації доповідей  або тез повинні бути надіслані  у файлі разом з текстом

МАТЕРІАЛИ КОНФЕРЕНЦІЇ БУДУТЬ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ КОНФЕРЕНЦІЇ У ВІДКРИТОМУ ДОСТУПІ.

Увага!  Тексти доповідей, тез та презентації, які не відповідають вимогам і порушують авторські права  / відповідно до Закону України «Про авторське право й суміжні права»/, а також   надіслані пізніше зазначеного терміну  розглядатися не будуть.  Рецензування та редагування матеріалів конференції проводити не планується. За зміст тексту та наявність помилок несуть відповідальність автори. Матеріали, що не стосуються теми автора будуть вилучені /напр. фото студентів і т. п.

Адреса організаційного комітету:

Кафедра української мови, літератури та культури, кімн. 324, корп.7,  НТУУ «КПІ», пр.Перемоги, 37, Київ, 03056.

Відповідальна особа – доц .Лук»янчук  Л.Я.

Телефон для довідок: (044) 406-82-04 або   e-mail: l_la@ukr.net