Питайло Ірина

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО МЕНТАЛІТЕТУ:ЧОМУ МИ ТАКІ, ЯКИМИ Є?.pdf

НТУУ «КПІ», ХТФ, ХО-31

Німецький народ відомий своїм почуттям обов’язку, порядку, англійський — консервативністю, раціональністю та стриманістю. Українців називають терплячими і стійкими до найвибагливіших забаганок долі. Як же так трапилось?

Темою доповіді є детальна характеристика аспектів формування ментальності українського народу, особлива увага надається історико-географічним чинникам. Менталітет сучасного суспільства відіграє значну роль в процесах державотворення, утвердження України як цивілізованої європейської держави. Тому дане дослідження допомагає зрозуміти особливості політичної культури, визначити пріоритетні напрямки її вдосконалення та подальшої модернізації українського суспільства. Окрім того, усвідомлення культури свого народу сприяє патріотичному вихованню, національній обізнаності індивіда, що неабияк впливає на консолідацію українського народу.

               Менталітет – система переконань, уявлень і поглядів особи або суспільної групи, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь. Ключовими словами в визначенні менталітету є картина світу, набір духовних цінностей, не завжди усвідомлена система життєвих координат та підсвідомих стереотипів.

Соціальний менталітет несе в собі відбиток логічно неосмислених історичних традицій, успадкованих від попередніх поколінь стилів та типів поведінки, особливостей мислення, рис національного характеру, світогляду, релігії, тощо. Простіше кажучи, менталітет (людини, суспільства, народу) – це душа, специфічне інформаційно-енергетичне поле, що охоплює емоційний, інтелектуальний та духовний рівні життєдіяльності розгорнутої соціальної системи. Природне і культурне, раціональне (інтелектуальне) і підсвідоме (інтуїтивне), індивідуальне і суспільне – все це «перетинається» та постійно взаємодіє на рівні менталітету і здобуває кінцеву змістовну складову на вищих – духовному, моральному та релігійному рівнях.

На думку дослідника Дмитра Чижевського, основними рисами психічного складу українця можна вважати емоціональність і сентиментальність, чутливість і ліричність. Однією зі складових емоціоналізму є своєрідний український гумор, що є виявом «артистизму» української вдачі. Крім цих рис, Д.Чижевський ще виділяє індивідуалізм та прагнення до свободи, неспокій і рухливість[1]. Одним із факторів формування цих рис він називає природу, зокрема український степ, який за часів навал кочівників був джерелом постійної загрози і викликав в українців своєрідний «неспокій».

М.Костомаров, який досліджував особливості світогляду українців і росіян, підкреслював вплив природи на формування життєвої позиції й характеру українця. Природа – невід’ємна частина української творчості: «…поезія невіддільна від природи, вона оживляє її, робить її учасницею радості й горя людської душі; трави, дерева, птахи, тварини, небесні світила, ранок і вечір, спека і сніг – все дихає, думає, розуміє разом із людиною»[2].

 

Фундаментом менталітету є архетипи — безсвідомі колективні уявлення, які, на думку науковців, успадковуються біологічно. Найбільш глибинними, впливовими чинниками їх формування (як і взагалі ментальних відмінностей етносу) вони вважають природне і соціальне середовище, а також етнічний темперамент, пасіонарність (усвідомлене або безсвідоме непереборне внутрішнє прагнення реалізації мсти). Архетипи втілюються в образах, символах, міфах — у всіх сферах духовного життя певної спільноти, визначають специфіку світобачення, картини світу тощо. Вони відіграють в історії культури етносів конструктивну роль, забезпечують зв’язок між епохами та поколіннями, цілісність етнічної культури.

Найбільш ваговими архетипами українського народу вважаються:

- архетип Матері, який є уособленням Землі, України, Жінки. Наявність нього архетипу визначила шанобливе ставлення до жінки, визнання її провідної ролі в суспільстві і родині. Водночас цей архетип став джерелом прагнення оберігати рідну Землю, захищати Батьківщину, виявляти відданість та любов до неї. Шанування Богородиці та віра в її допомогу всім і кожному, у дива, які Вона творить, є ще одним прикладом вияву цього архетипу;

-архетип рівності синів та доньок своєї Матері-Батьківщини, який зумовлює відсутність в Україні права майорату, пріоритету старшинства та водночас унеможливлює жорстку соціальну диференціацію, сприяє втіленню в життя демократичних засад. Українець бажає бачити у владі батька, який опікується своїми дітьми, а в державі — родину, у якій про кожного турбуються та створюють умови для реалізації творчого потенціалу. Цей архетип обумовлює зосередженість на почуттях, а не на умовах їх виникнення (так званий чуттєвий анархізм українського народу);

- архетип особистої свободи, що спрямовує українців на життя та діяльність за принципом «у кожного своя доля і свій шлях широкий». Він спричиняє неприйняття нав’язаного ззовні авторитету, прагнення відмежуватися від соціуму, а також утверджує сподівання на власні сили, здібності та розум, власну ініціативу, що реалізується передусім у родинному житті;

- архетип едукативності, який забезпечує переконаність у тому, ЩО завдяки навчанню можна змінити своє життя, дізнатися, у чому полягає власне життєве покликання, орієнтує на пошук того знання, яке допоможе реалізувати потенціал людини та досягти найвищих результатів;

- архетип домінування минулого над майбутнім, який пов’язаний із міфологізацією та ідеалізацією минулого. З одного боку, це сприяє розвитку історичної пам’яті народу, а з другого стримує здатність до конструктивного мислення, впровадження актуальних змін у життя;

-архетип обрядовості, що пов’язаний з орієнтацією на традиційні дії, які забезпечують життєвий комфорт, не потребують творчої активності, налаштовують на збереження і відтворення звичного та сталого. Цей архетип водночас слугує основою домінування краси над повсякденністю, зумовлює наявність бажання жити, як у казці;

-архетип долі, за яким вона визнається сильнішою за розум. Цей архетип обумовлює панування ірраціонально-героїчних вчинків за екстремальних умов і пасивне життя за умов повсякденності, впевненість у тому, що у світі все відбувається так, як має бути, тому життя потрібно сприймати як подарунок.

Архетипи спричиняють специфіку національного характеру, стереотипів поведінки, емоційно-чуттєвих реакцій тощо. Вони, як стверджує відомий філософ К. Г. Юнг, так укорінені у безсвідомому, що раціонально не можуть бути витлумачені.

В українському менталітеті найбільш яскраво простежуються:

- домінування емоцій та почуттів над інтелектом і волею. Українцям притаманні несталість емоцій та настрою, швидка запальність та швидке згасання емоцій. Емоційність наповнює життя як оптимізмом, так і песимізмом, сприяє перетворенню ненависті на любов, гніву — на милість тощо. Завдяки емоційності стосунки в суспільстві, родині будуються на щирості, характеризуються або приязністю, доброзичливістю, або сухістю, навіть нещирістю. Переконаність українця в будь-чому зазвичай зумовлюється емоційною наповненістю того, що йому пропонується. Отже, український народ захоплюється міфотворчістю, живе у світі міфів, живить себе міфами, легко переходить віл одного міфу до іншого;

- індивідуалізм. Український індивідуалізм сформувався завдяки життю в малому гурті, у родині. Він пов’язаний з обмеженістю, замкненістю, локальністю кола спілкування. Його вирізняють споглядальність, самозаглибленість, зосередженість на власних почуттях, відсутність агресивності, у ньому переважають образно-чуттєве начало, спокій і безтурботність (квієтичність). Індивідуалізм українців зумовлює усунення людини від розв’язання проблем суспільства, обмеження її зв’язків з іншими людьми. Українця цікавить тільки його найближче оточення, чужі, інші для нього далекі, їх можна використовувати, у разі потреби ними можна навіть маніпулювати. Головне для українця, щоб його не турбували. Український індивідуалізм можна визначити як стратегію виживання особи, а не спільноти. Українська людина завжди залишається з любов’ю і турботою наодинці. Індивідуалізм українського народу антидержавний, що виявляється в неприйнятті формально-інституційних відносин, передусім правових, а також у політичному інфантилізмі;

- інтровертність. Як відомо, інтроверт проектує власну активність на себе. Інтровертність спричиняє меншу залежність людини від зовнішнього середовища, орієнтує її на зміни власного внутрішнього світу. Інтровертність українців пов’язана з домінуванням минулого над майбутнім, байдужим ставленням до перспектив соціального розвитку. Українська інтровертність призводить до заміни істини пристрастю, бажанням, зацікавленістю, до пошуків не істини, а власної правди. Інтровертність зумовлює суперечності між містом і селом, які викликані тим, що інтровертність селянина не налаштовує його на зміну традиційних основ буття, які активно впроваджує в життя місто. У зв’язку з цим селянин відчуває до мешканця міста приховану антипатію;

- кордоцентризм. Ця складова українського менталітету тісно й органічно пов’язана з інтровертністю та індивідуалізмом. Кордоцентризм виявляється у прагненні жити, діяти за покликом серця, за інтуїтивним визнанням того, що є добро і зло. Це зумовлює втечу від реального життя в «життя душі», як стверджує культуролог М. Шлемкевич. Сподівання на вдачу, мінливість настрою притаманні українцям. Щирі стосунки, згідно з якими живе українець, поглиблюють, зміцнюють родинні зв’язки, приятелювання, шлюб, дружбу. Перевага серця над розумом, над раціональним розрахунком визначає всі сфери буття українського народу;

- екзекутивність. Пов’язана з домінуванням у психіці українців жіночого начала (хоча не є синонімом жіночості), орієнтує людину на репродуктивно-відтворювальну діяльність, уникнення наднормативності, нестандартності. Емоційно-етичні начала передбачають життя українця в умовах поміркованого традиціоналізму, консерватизму. Водночас екзекутивність виявляється в орієнтації переважно на виконавчу, обслуговуючу діяльність, у концентрації уваги на поточних проблемах. Вона сприяє сакралізації образу жінки, яка віддає перевагу покорі перед негараздами, відмовляється від опору злу. Слухняність, певне уникання ініціативи, романтичність, певна незахищеність, наївність, потреба в сильному захисникові — все це вияви екзекутивності;

- толерантність. Ця складова менталітету українців пов’язана з їхньою повагою до інших, бажанням порозумітися. Толерантність базується на архетип і рівності, притаманному українському народу. Українець «заплющує очі» на всі негаразди, тому його толерантність може переростати у всетерплячість, яка виступає своєрідним захистом своєї безпеки, у поступливість, коли людина не може нікому відмовити.

- антеїзм. Зумовлює формування відчуття спорідненості з рідною землею;

- селянськість. Забезпечує орієнтацію на селянські ідеали представників усіх верств населення, зумовлює їхній стиль життя. Поміркованість, традиційність, консерватизм, злиття з природою, а також працелюбність, завзятість, упертість породжені цією ментальною рисою. Зв’язок із землею, природою сприяє ліричному, сентиментальному ставленню української нації до світу, формує почуття власної гідності, впевненості у власні сили її представників;

- орієнтація на малий гурт. Пояснює прагнення українців творити Рай у власному Домі. Вони відчувають дискомфорт, коли опиняються без родинної допомоги, поза родинними зв’язками. У малому гурті завдяки взаємопорозумінню кожен може розкрити, реалізувати свої прагнення і бажання, йому пробачать недоліки, підтримають та заспокоюють. Тут цінується відповідальність за доручену справу, тут можна не соромитися власної недосконалості, а також почути схвалення за сумлінність і старанність.

Формування етносу та його світовідчуття значною мірою залежить від природно-географічного середовища. Лісостеп, степ та ліс, в умовах яких з давніх-давен жили предки українців, спричинили відповідний цьому середовищу спосіб життя, визначили характер життєдіяльності людей, особливості їх взаємовідносин,специфічні риси національного менталітету.

О. Нальчицький, один з дослідників українського менталітету, звертав увагу на те, що природа північних регіонів України сприяла формуванню у людей почуття обережності, підозри, терплячості та чекання, налаштовувала на боротьбу за життєвий простір та існування. Лісостепова природна зона відіграла важливу роль у тому, що людей, які тут жили, вирізняють мрійливість, чуттєвість, пасивність, безтурботність та прагнення до волі та анархії. Степ налаштовував людей на рух у безмежність, рух у нікуди та водночас на відмову від руху взагалі.

Усе це разом викликає у людини почуття відчаю, розчарування, безнадійності. Зміна настроїв стала основою розвитку імпульсивності, непередбачуваності, запальності українців.

М’який клімат, родюча земля, багатство природних надр, водяних і лісових ресурсів позбавляли людей, які жили на території України, агресивності, прагнення до захоплення інших земель, жорстокості, сприяли утвердженню толерантності стосовно сусідів, тих, хто не посягав на їхню територію. Життя в щедрих природних умовах робило людей врівноваженими, звільняло від необхідності побудови суспільства на принципах жорстокої нормативності, педантичності, виключало постійну запеклу боротьбу за розширення власного господарства, не налаштовувало на зовнішню активність, а навпаки, формувало мрійливо-споглядальне ставлення до світу. Водночас вельми сприятливі можливості досягнення високих результатів господарської діяльності викликали у населення ентузіастичне ставлення до розв’язання проблем, що поставали перед ним, породжували впевненість у тому, що всі питання будуть вирішені самі собою, без особливих зусиль.

Природне оточення українців, широчінь життєвого простору зумовили домінування в них горизонтального типу мислення. Його відрізняють необмеженість можливостей самовиявлення, самовдосконалення, визнання природного авторитету (розум, уміння, сила, характер), орієнтацію на рух до обріїв, у далечінь. Тому образ шляху став для українців одним з головних художніх образів, рух у далину — рухом до досконалого.

Сприятливі природно-географічні умови викликали в людей повагу до природи, довіру до неї, її шанування та визнання високої значущості як первісної доброти, що наповнює і людський світ. Життя поза природою, без дотримання її законів, у цілому без опори на неї не уявлялося можливим. Природний рай спонукав людину створювати рай навколо себе.

Родючий природний грунт не вимагав обов’язково саме колективних зусиль задля результативності господарської діяльності. Природа зробила українця непідготовленим до боротьби з довкіллям, соціальними негараздами. Українців характеризує недієвість, вони уникають відповідальності, сповідують пасивність, невтручання у розв’язання проблем зовнішнього порядку.

Водночас природа сприяла формуванню та затвердженню індивідуалізму українців, який спричиняє уникання дієвості, панування самозамкненості, ізольованість, інтровертність та відмову від будь-якої залежності. У зв’язку з цим соціальні проблеми, їх розв’язання ніколи не були пріоритетними для українця, зосередженого на власному домогосподарстві, на досягненні власної самодостатності.

Успішний розвиток господарства вимагав наявності міцної родини, яка завдяки працелюбності створювала продуманий, доглянутий, продуктивний життєвий простір. Терплячість, засвоєння традицій сільськогосподарської праці, орієнтація на сталі взаємини, повага до батьків були головними в родинних стосунках. Спокій та урівноваженість, працелюбність, взаємодопомога, доброзичливість характеризували родинну атмосферу.

Природа зумовила створення в українських землях «степового коридору», завдяки якому сюди приходили кочові народи, численні етнічні спільноти, що не могли не впливати на життя українського народу. Неабияка роль у цьому належала одній з найстаріших та наймогутніших річок — Дніпру. Дніпро — «шлях із варяг у греки», стрижень, що відігравав значну роль у процесі входження нашої культури в коло середземноморського типу культури. Водночас Дніпро розділяв територію України на право- і лівобережну, що зумовило виникнення відмінностей як у системі господарювання, так і у політично-державних спрямуваннях, культурних пріоритетах тих, хто жив у цих регіонах.

Природно-географічні умови зумовили не тільки затвердження притаманного українцям способу життя, нерозривно пов’язаного з природою, а й своєрідність способів ведення господарства. В Україні звикли до постійної, розмірної, невиснажливої роботи, що дарує задоволення і від неї самої, і від її результатів. Сільськогосподарська діяльність вимагала не жорстокого розподілу праці, суворої соціальної структури, екстраординарних дій, різких соціальних змін і перетворень, а збереження традиційних основ життя, панування консервативності

Український народ асоціює землю з матір’ю. Над землею і під нею міститься те, звідки приходить життя, і те, куди йдуть люди після смерті, - небо і підземне царство. Селянські пріоритети затвердили антеїзм (визнання землі головною силою, що забезпечує життя, відчуття спорідненості з нею) однією з головних рис характеристики українців.

Особливості природи, м’якість клімату лісостепу, безкраїсть степу, заспокійливе шепотіння лісів, за свідченням мовознавців, виявилися у своєрідності української мови. Вона характеризується мірним, гармонійним чергуванням голосних і приголосних, мелодійністю, милозвучністю, що створює атмосферу неспішного, доброзичливого та спокійного спілкування.

Становлення та еволюцію національного менталітету зумовлює й соціально-історична детермінанта.Менталітет українців зазнавав впливів таких складових суспільного життя, як політика, релігія, мораль тощо, ритм буття, характер комунікацій, соціальні катаклізми, реформи та ін., що призводило до зміни традиційних основ життєдіяльності народу, спрямованості його орієнтирів.

Особливість історії України полягає в тому, що незалежне, самостійне її життя обмежувалося невеликими проміжками часу. Безперервні навали різних держав і народів спричиняли постійні втрати територій. Несталість, постійні загрози духовно-культурного придушення, знищення найсвідоміших, найактивніших представників українського народу, а також зради власного народу українською елітою, людьми, які виступали його керманичами, характеризують життя нації. Це спричинило прагнення українців до самозбереження, зневіру у владу тощо. Тому українців вирізняють замкненість на «малому гурті», у першу чергу на родині, внутрішнє неприйняття влади при зовнішньому підпорядкуванню їй, комплекс меншовартості, другорядності, зайвості. Так, життя у складі Російської імперії поступово сформувало «малоросійський синдром», комплекс «молодшого брата», провінційності тощо.

Соціальні умови значною мірою спричинили те, що українці є людьми інтровертними — вони занурюються в особисті проблеми, опікуються власними питаннями, характеризуються зовнішньою пасивністю, самозаглибленням. Водночас постійні навали, пригнічення, зневажання викликали у них бажання боротися з ворогами, перемагати, примушували бути активними, не забувати про честь і гідність, виявляти шляхетність — ті якості, які визначають авантюрно-ентузіастичну, екстравертну людину.

Соціальні умови викликали споконвічні антиномії між інтровертною і екстравертною людиною, що не могло не призвести до різновекторних суспільно-політичних і загалом духовних орієнтирів українців.

Через те що в Україні не існувало жорсткої соціальної диференціації, протягом тривалого часу залишалася перевага селянства над іншими верствами населення (навіть за умов підпорядкування народу іншим державам), зберігалися фундаментальні основи цілісності й однорідності (гомогенності) українського суспільства, цілісності національної культури. Цьому ж сприяла родина, в атмосфері якої формувалася національна самосвідомість молодого покоління, його вірність національним ідеалам. Родинними цінностями були доброта, лагідність, ніжність, щирість, м’якість, допомога ближньому — цінності, які визначили мораль нації.

Українська родина відрізнялася особливим статусом жінки. Вона була заповзятою, енергійною та більш вільною (порівняно зі ставленням до неї серед інших народів). Жінка забезпечує збереження родинних зв’язків, налаштовує на неагресивність, взаємопорозуміння, пріоритет родинних цінностей. Чоловік, батько в українській родині уособлював (хоча й обмежено) владу, грізну, караючу силу. Вагома роль жінки виявляється в пануванні принципу майнової рівності спадкоємців незалежно від статі та віку. Цей принцип рівності в розподілі майна переноситься українцями й на загальносоціальний рівень, завдяки чому ідеальне суспільство для них — це суспільство природної рівності всіх його представників. На ґрунті таких відносин сформувалося уявлення українців про ідеального керманича: керівника — колегіала, гетьмана, який виявляє схожу на материнську турботу про народ.

Тяжіння до демократичних, республіканських форм влади та водночас індивідуалізм (який може спричинити егоїзм, амбіційність) стають причиною конфліктів боротьби за владу, виявляються в неспроможності українців утворити міцну державу і забезпечити її незалежність та силу. Водночас прагнення жити в такій державі є для них споконвічним. Колись митрополит А. Шептицький говорив, що є в душі українця сильна воля мати власну державу, але ця держава повинна бути саме такою, якою ЇЇ хоче мати певна партія, група і навіть окрема людина. Тому кожна українська національна справа знищується фатальним розподілом, розбратом, чварами, браком злагоди.

Позитивні риси українського національного характеру суттєво деформуються під час реалізації нашим етносом своєї всесвітньо-історичної місії, як буфера між двома типами цивілізацій – західної, європейської та східної, мусульманської. На нашому ментальному рівні це зумовило постійну гіперболізацію зовнішніх чинників, постійне прагнення покласти на них провини за свої численні біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній підсвідомості, як стан людини, що є фактичним хазяїном землі, але через дію зовнішніх, ворожих сил, не може бути її вільним господарем («прийдуть кляті бусурмани (ляхи) і все попалять»). Саме з цього коріння проростають примирення з негативними явищами, терплячість, зайва сором’язливість, прагнення уникнути особистої відповідальності за стан громадських справ.

Перебування українських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Речі Посполитої, Румунії, Чехословаччини наклали досить помітний відбиток на культуру, традиції та побут українців. Саме цей чинник є основною причиною такої негативної риси українського менталітету, як відсутність почуття національної єдності. На думку фахівців, для жителів Західної України більш характерні такі риси, як працелюбність, індивідуалізм, вміння господарювати, повага до власності, консерватизм до обумовлених часом змін національно-етнічних цінностей, а також активні прояви національних почуттів, патріотизму, релігійності. Що стосується населення Центральної, Східної та Південної України, то, як відомо, для них головним було не національне, а соціальне визволення. Тому провідними рисами менталітету в цих регіонах стали колективізм, поєднаний з анархізмом, звичка до кропіткої праці, яка має обов’язково дати покращення матеріального становища.

Таким чином, є всі підстави говорити не тільки про особливості українського менталітету в цілому, але й про його особливості в різних регіонах України.

Критично розглянувши існуючі погляди на походження і сутність менталітету, а також репрезентовані підходи до української ментальності, можна зробити наступні висновки.

Менталітет виступає складним духовним феноменом гетерогенної природи, у якому водночас репрезентовані інтелектуальні, усвідомлювані, а також емоційні, мало- чи зовсім неусвідомлювані аспекти. Характерна риса менталітету — його темпоральність, ситуативність, зумовленість соціальним середовищем, субкультурною і територіальною специфікою. Саме у цьому відношенні можна вести розмову про стійкість (усталеність) ментальних структур.

                                         Список використаної літератури

 

  1. Смітюх Г.Є.Україна сакральна: минуле, сьогодення, майбутнє./Г Смітюх, В. Стрілецький.-К.Знання України,2006.-36с.
  2. Слюсаревський М.М. Український менталітет: ретроспективи і перспектива/ Микола Миколайович Слюсаревський.-К.Гнозис,1998.-234с.
  3. Додонов Р.О. Соціально-філософський аналіз процесу формування та функціонування етноментальності: автореф. дис… д-ра філос. наук: 09.00.03 / Р.О.Додонов // Ін-т філософії НАН України

ім. Г.С. Сковороди. — К., 1999. — 36 с.

  1. Бадзьо Ю. Національна ідея і національне питання / Ю. Бадзьо. — К.: Смолоскип, 2000. — 52 с.
  2. Гонський В. Український патріотизм і формування менталітету нації // Розбудова держави. — 1993. — № 11. — С. 55.
  3. Тарасенко В. Криза соціального самовизначення в Україні. До питання про соціальну ідентифікацію українського суспільства // Віче. — 2000. — №11. — С.58-68.
  4. Храмова В. Передмова // Шлемкевич М. Загублена українська людина. — К.: МП «Фенікс», 1992. — С. ІІІ-XIV.
  5. Храмова В. До проблеми української ментальності / Українська душа. – К., 1992. – С. 4.