Коба Антоніна

ОБРАЗ СВІТОВОГО ДЕРЕВА В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ ТВОРЧОСТІ.pdf

Факультет Прикладної Математики, КМ-23

 

Народному мистецтву українців притаманні виплекані віковими світоглядними традиціями символізм і метафорика. Закодовані у мистецьких творах символи відображають уявлення наших пращурів про космос як упорядкований світовий устрій – світолад.

У світосприйнятті українців предмети народного мистецтва відображували вселенські реалії та явища, як то, приміром, писанка – космічне РАЙЦЕ узагальнено символізувала геном життя, небесну сферу, з якої постають зорі, планети; посудина – Сонце, сферичні космічні тіла, лоно Всесвіту; рушник уособлював криптограмні полотна космогонічних знань про будову Всесвіту, символ Дерева Життя – ототожнював Світовий Центр, ієрархічну структуру буття тощо.

Серед розмаїття архетипів давнього світогляду символ Дерева Життя є універсальним. Він притаманний міфопоетичній свідомості різних народів. Його образ зустрічається в Європі та на Близькому Сході ще від доби бронзи й побутує донині в середовищі традиційних культур Європи, північної Америки, Африки, Австралії, Індії. На храмових колонах в Карнаці та Луксорі єгиптяни витесали зображення Дерева Життя іще 5000 років тому. Цей образ є надзвичайно популярний не лише в традиційно-побутових культурах народів світу, а й у давніх космогонічних уявленнях, містицизмі та світових релігіях, де Дерево Життя символізує широкий аспект реалій буття – від структури самого Всесвіту, родової спільноти (дерево роду) до людини (дерево добра і зла). До того ж, Дерево Життя виступає своєрідним містком поміж землею і небом, віссю світу, сферами людей і богів, матерією і духом. Давня філософська традиція вбачала в цьому символі втілення найвищої мудрості, розглядала його як судини великого космічного тіла, якими течуть життєдайні сили космосу.

Триєдність світу, світове дерево, міфічні птахи-творці світу виступають основними образами українського народного мистецтва. Єдність трьох планів буття: горішнього (небо), проміжного (земля) і долішнього (хаос, світові води, підземний світ,) здійснювалася, згідно ранніх традицій українського символізму, за допомогою архетипу світового дерева – дерева життя (вершечок–стовбур–коріння, вазон), яке, здебільшого, має охоронця – птаха (символ світової душі). Дерево Життя канонічно зображується таким, що постає із посудини-вазона або чаші, вказуючи тим на витоки свого коріння із певного лона-вмістища аналогічно всесвіту, який в українській міфології походить із глечика .

Невипадково Ксенофонт Сосенко зазначав, що ідея Світового Дерева “вважається народом за перший світотворчий чинник”. Це яскраво підтверджується українськими колядками, в яких постає чи не найдавніший вербальний образ Світового Дерева (стоїть на глибокій воді-першостихії, а на ньому “три голубоньки радоньку радять як світ сновати”), а також давнослов’янськими дубами зі скилицями свійської свині .З часом Світове Дерево як космогонічний образ трансформується у дерево, на якому “живе Господь Бог”, а потім зводиться до родинних масштабів (купальське і весільне гільце, весільний коровай, троїцьке дерево), символізуючи вже не космос, а родове дерево – рід: “верба – жона, а квіти – діти”, й існує вже в контексті обряду .

Іконографічно Дерево Життя завжди зображується квітучим. Цвіт на ньому означає людські життя сьогодення. Квіти відрізняються величиною, пишністю, інтенсивністю забарвлення, а також віком – частина їх в’яне, відцвітає, а більшість – квітне і збирається розкритися. Бруньки, котрі розташовуються головним чином у верхній частині Дерева, являють собою майбутні покоління. Часто вони мають “ореоли”, котрі можуть символізувати енергію, що їх оточує і готує до народження. Плоди на Дереві Життя символізують минуле – людські діяння. Верхівку Дерева вінчає квітка, яка особливо виділяється. Це – “Вогонь Життя”, котрий охороняється двома світлосяйними Духами. У святих книгах їх зображують у вигляді двох крилатих Янголів, а на рушниках вони вишиваються у вигляді пташок .Символи “райських пташок” багатофункціональні: вони, розташовані внизу біля стовбура Дерева, його творять, бережуть або, розміщені вгорі – вивищують явлений ними Світ. Птаха в народній культурі поставала образом Сонячного Божества, бога Птаха, Творця всього неосяжного .

В українському народному вишитті, як і в інших видах народного мистецтва, Дерево Життя посідає центральне місце серед інших символів. Дерево – осьова лінія, яка являє собою Космос з усіма його проявами (“райське деревце над раєм стояло”). Сягаючи своїм коренем у неосяжну глибину витоків – воно розвивається у могутній стовбур (вісь Всесвіту), на якому квітне крона, спрямована догори. Відтак, Дерево символізує безсмертя, нескінченність Життя, його розмаїття. Воно стоїть понад часом, об’єднуючи минуле, сучасне і майбутнє, та простором, будучи центром світу, включаючи усі плани Буття. Умовно можна поділити Дерево на три частини, співвідносні з “трьома світами”. У той же час цей образ виявляє і двоїстість світу – поєднання Духу і Матерії, де Матерія ототожнюється коренем, стовбуром, гілками, а дух – молодими гілочками з листям, квітами, плодами, бруньками. Гілки, що утворюють крону Дерева, – різні. Найнижчі, наймогутніші – символізують собою Начала, або Сили Життя. Над ними розташовуються Стихії, а вже решта гілок – це Царства (мінеральне, рослинне, тваринне і людське). Чим далі гілки від головного стовбура, тим складніше їхнє плетиво, що уособлює проявлене у фізичному вимірі Життя, і навпаки, чим ближче до кореня, тим величнішим і простим воно є. В основному Дерево Життя зображується проростаючим із “вазона”. Це – символічне зображення Дерева Роду, що виростає з гілочки, відламаної від Світового Дерева. У дохристиянські часи Дерево було символом бога Рода – прабатька всіх богів .

Триярусну суть Світового Дерева трактують і як Землю (проростання і квітування), Небо (сонце, місяць, зорі) і Верхнє Небо (Ірій, Рай). З “вазона”, першоначала Дерева все починається, він зображується трикутником (астральний вогонь), квадратом, кулею, подвоєним хрестом, квіткою складних конфігурацій, формою посудини. Вважається, що сюжети Світового Дерева, деревця, гілки, Птахи-Деміурги, Птахи-Андрогіни, Хрест-Дерево найпоширеніші в більшості областей Лівобережжя (Чернігівська, Сумська, Харківська, Полтавська, Дніпропетровська, Черкаська, Київська) .

Виставкою “Дерево Життя” УЦНК “Музей Івана Гончара” започаткував довготривалий виставковий проект “СИМВОЛ І ТРАДИЦІЯ”, який має на меті виявити символічні мотиви і сюжети в орнаментиці та оздобленні народної тканини (одяг, рушники, килими), розписах, на керамічних і дерев’яних виробів, писанках і народній картині, задля активізації вивчення, фіксування та широкого обговорення серед фахівців, мистців і шанувальників народної культури проблем світоглядних аспектів української ментальності, знаковості народного мистецтва як системи символічного кодування, збереження й передачі важливої інформації і традиційних знань етносу. Тож, у цих залах відвідувачі покликані передусім не стільки здобути вже готові відповіді на означені експозицією питання, скільки надихнутися на власні пошуки і розкриття через знаки і символи одвічних таємниць Української Душі.

Проаналізуємо символ Світового Дерева, в основі якого, на мою думку, лежать певні єдині унверсально-архетипні форми колективного несвідомого, котрі маніфестують себе у різноманітних образах, символах та сюжетах міфологічних, теологічних або фольклорних складових таких національних та етнічних культур, які дуже різняться між собою.

Феноменологічне бачення даної проблеми можливо представити, як на мене, у дусі або «філософії життя» О. Шпенглера, або «аналітичної психології» К. Юнга, або «історії ментальностей» Ж. Лефевра та М. Блока, концептуальні наробки яких значною мірою сприяли тому, що сучасні культурологи вийшли на нові методологічні обрії у накресленні майбутніх контурів нового способу осмислення культури людства у спільному загальносвітовому контексті.

Останнім часом і у вітчизняній науці також з’явилися оригінальні спроби філософсько-культурологічного осмислення української культурно-світоглядної спадщини у загальносвітовому культурному контексті, зокрема, в працях С. Кримського, М. Поповича, І. Мойсеїва, В. Жмиря, О. Забужко та інших (3), а також відомих вчених української діаспори Е. Онацького, О. Кульчицького, Б. Цимбалистого, М. Шлемкевича (4).

Вітчизняними ученими змальовуються сповнені романтичного натхнення шляхи занурення в дух нації, «у душу народу» як у щось таємниче, містичне, ірраціональне, адекватне початковому «сенсопокладанню» культури. І як би не відрізнялися ці дослідження між собою, їм все найчастіше стає властивим визнання того, що, існуючі на всіх етапах становлення і розвитку етносу, певні психоповедінкові архетипи як щось колективно-несвідоме, обумовлюють, з одного боку, унікальну душу української культури та своєрідність формоутворень її феноменального світу, а з іншого – визначають специфіку світовідчування та світосприймання окремої особистості. Загальне «психічне оснащення» особистості конкретного культуротворця приводить до справжнього цілеформування і цілездійснення ідей у мистецтві, котрі не декларуються, а переживаються, оскільки пропускаються через органічні настанови колективно-архетипних за своєю сутністю національних почуттів та національного «духу», які, серед іншого, матеріалізуються в таких символічних образах та формах, витоки котрих сягають далекої історичної минувщини.

Вже багато століть тому архаїчна людина, як відомо, моделювала світ за допомогою чуттєво-символічних образів. Таке моделювання соціокультурного простору та часу, в межах якого вона орієнтувалася в своєму сповненому прихованих смислів світі, спиралося на використання, серед іншого, символічного уявлення про «Світове Дерево». У різних цивілізаціях та культурах Світове Дерево, включене до конкретної міфологічної системи, давало можливість людським, символічно-практичним чином засвоїти фізичні час та простір. Це дозволяло не тільки осмислювати навколишній світ конкретної реальності, але й проекціювати свої уявлення на ті просторово-часові параметри світу, котрі не були представлені наочно, у повсякденному досвіді, адже корені цього Дерева йдуть у підземний світ (вічне царство мертвих), а крона знаходиться у світі вищих сил. Шаман, жрець або герой могли піднятися по його стовбуру на небо і вступити в контакт з надприродними силами або одержати надзвичайні знання тощо. Таким чином, Світове Дерево виступало засобом побудови певної комунікації людської спільноти з вищим сакральним світом, поступово ідентифікуючись з ним.

Образно-художнє засвоєння світу відбувається в процесі функціонування мистецтва, котре на кожному етапі свого розвитку трансформує використані інваріантні символи, переводячи їх у ту чи іншу митецьку форму. Але основний інваріантний зміст символу при цьому не втрачається. Якщо взяти розвиток нашого мистецтва, то воно має коріння у мистецтві давньослов’янської спільноти в цілому. Спочатку мистецтво тієї доби виступало «одночасно і у ролі обрядово-ритуального дійства, і у ролі «засобу масової інформації», не говорячи вже про з’єднання художньої та побутової функцій» (5, с. 72). Але у цьому мистецтві можна виділити декілька постійних знакових виражень певних космологічних ідей та символічно-обрядових уявлень, що мають в своїй основі архетипну рослинну семантику, суть якої зводиться до таких смислів, як життєдайний ріст, сакральну плодючу силу, квітчастість сущого у загальнокосмічному масштабі, тобто про речі, безпосереднім уособленням яких був символ Дерева.

Серед них – культ квітки (модифікованого дерева), присвяченого Перунові, що мав восьмипелюсткову конфігурацію (аналогічна форма властива плану перунових святилищ). Подальша еволюція просторової символіки йшла шляхом втрати безпосередньої чуттєвої даності символів та формування абстрактних символів кола та квадрата, зв’язаних з образно-загальним моделюванням людиною навколишнього простору та визначенням свого місця в ньому.

Така метаморфоза чуттєвих образів квітки, пелюстка, дерева взагалі може бути пояснена подальшою еволюцією символу як конструкта, що має певні елементи самостійного існування, відстороненого від реальності шляхом перенесення у внутрішню сакралізовану систему образотворчих реалій. Подібне перенесення виявилося дуже вдалим колективно-індивідуальним винаходом, оскільки дало можливість не тільки абстрагувати або знаково-естетично перевтілити (символізувати) реальні об’єкти природи (Сонце, дерево, людину тощо), але й переводити процесуальні-часові явища (природні цикли, ріст усього живого, народження і життя людини) у предметно-понятійні способи їх розуміння (такі, наприклад, як Богиня родючості, Дерево життя, Хазяйка вогню тощо).

Слов’янське язичество стало основою, на якій виросла ціла плеяда українських народних майстрів, чия індивідуалізована творчість по-своєму втілює архетипно-колективні традиційно-канонічні образні елементи митецької творчості. Іноді це знаходить прояв в інтуїтивному схопленні сутності давніх космологічних уявлень, коли сучасні митці, подаючи первинні метафорично-закодовані мотиви у вигляді початкових архетипів, осяяних міфологічним світлом поганської давнини (6), органічно відтворюють весь смисловий комплекс, котрий складав основу стародавньої світоглядно-культурної символіки, у тому числі – і Світового Дерева.

Звертаючись до сучасних художніх творів такої спрямованості, достатньо легко можна простежити рудименти древнього культу Світового Дерева, актуалізація якого у них означає встановлення стрункої системи світоглядних зв’язків, визначену узгодженість і упорядкованість небесного, земного та підземного світів, подолання станів хаосу і розпаду. Подібну функціональність несе й увінчаний німбом таємничості ілюзорно-казковий «поетичний сад» нашого великого співвітчизника, «українського Сократа» Григорія Сковороди, місцями вкрай складного та незрозумілого із свою незвичною, самобутньою мовою, місцями простого та непретензійного, як народна пісня та той фольклорний ґрунт, на якому вона виросла, але неодмінно сповненого виняткової могутності та народної величності (7; 8).

Символ Світового Дерева в міфологічних уявленнях багатьох народів, зокрема, і українців, слугував своєрідним зразком космоустрою, переходом від хаосу до упорядкованого світу. Витоки подібних уявлень йдуть до найглибинних основ міфологічної свідомості наших предків, в якій антитеза «космос – хаос» була представлена формулою творіння та впорядкування світу шляхом розгортання просторових тріадичних структур Світового Дерева. Дослідники (М. Костомаров, О. Потебня та інші), аналізуючи український фольклорний матеріал, зазначали, що колядки, рушники із зображенням дерева та двох птахів, символізм вишиванок та писанок мають паралелі із світовими міфопоетичними образами (у «Ригведі», «Старшій Едді», іранських міфологічних мотивах) творення світу та переходу від хаосу до космосу як його упорядкування.

Оскільки розуміння світу є своєрідною проекцією на зовнішню реальність певних узагальнених життєвих уявлень, притаманних даному народу, то вся міфологічна космологія давніх українців була перенесенням із Землі на небо форм нашого землеробського та сімейного буття (9, с. 61). Архетипи життєвої сили та плодючості інколи переносилися з рослинних символів на джерело сили самих рослин – на землю. Як свідчить І. Нечуй-Левицький, в обрядових піснях мова йшла про поле, на котрому «оре золотий плуг шістьма половими волами з золотими рогами. На волах ярма тесові, кедрові, а занози – мідні». За тим плугом ходити сам Господь. Святий Петро поганяє волів, а Матір Божа носить золоте насіння» (10, с. 23). Інакше кажучи, для давніх українців характерно, що культ цвітіння та плодоносіння, відчуття таїни усього живого тісно переплітався із шануванням та любов’ю до самої Матері-Землі, породіллі й годувальниці усього сущого. Символом української культури, українського способу життя, безумовно, є землеробство. Причина цього полягає в тому, що українці складають чи не єдиний в Європі автохтонний етнос, котрій за весь час свого існування не змінював місця свого перебування, через що весь детермінований природними циклами й сільськогосподарським календарем уклад нашої життєдіяльності (праця, традиції, культура, мова та ментальність) став максимально адаптованим до однієї й тієї ж засвоєної певним видом праці території (ландшафту).

Земля… Для українського селянина всіх часів це поняття позначає цілий Космос, у якому він посідав центральне місце, адже «усі з землі й усі в землю». Земля давала не тільки «хліб насущний», але і хліб духовний, і саме в обрядах землеробського культу сформувалася переважна більшість базових та надбудовних структур суспільства (9, с. 60).

Відомо, що відношення до землі українського селянина межувало з її обожнюванням, її величали Святою та Матір’ю. Найбільше страшною клятвою була клятва землею. Землю не можна було без потреби будь-чим бити – це був такий самий тяжкий гріх, як і побиття рідної матері. Навіть небо здавалося нашим предкам ланом, а зірки – чередою овець. Окремі сузір’я в українській народній астрономії називалися за аналогією з фрагментами віковічного землеробського досвіду: Велика Ведмедиця – «Візок», Плеяди – «Квочка», Гіади – «Чепіга», Мала Ведмедиця – «Пасіка», Орел – «Дівчина воду несе».

Високий семантично-образний статус рослинної символіки в культурній традиції українців визначається тією важливою роллю, яку відігравав у нашому житті культивований рослинний світ. Відповідним чином це відбилося й у найсуттєвих моментах культурно-світоглядної свідомості, центральним смисловим центром якої став символ Дерева. Слід сказати, що спроби визначити центральне світоглядне значення символу дерева давніх українців у зв’язку з тим, що деревина для них була загальновживаним будівельним матеріалом не є коректними, оскільки цей образ зустрічається як у народів, життя яких проходило в оточенні лісів, так і степових або навіть пустельних народів. Крім того, дерево у складі їх світогляду мало ознаки живої рослини, а не мертвого матеріалу, тому воно виступало лише як конкретно-образне втілення більш універсальної, життєвої семантики, як наочне втілення загальної ідеї життя.

Роль рослинної символіки (образів Світового Дерева) у світоглядно-культурній орієнтації була достатньо значною і в інших народів. Більш двох тисяч років тому друїдами був виявлений зв’язок людських характерів із деревами, на підставі якого вони складали свої гороскопи, що отримали назву галльських. Їх основою слугував розрахунок положення Сонця відносно Землі і, відповідно, ступінь його видалення від неї, і саме з цієї причини кожний знак мав два періоди дії. Друїдам ми також зобов’язані звичаєм використовувати на Новорічні свята таке дерево, як ялинка. У давній Галлії, Ірландії та Британії друїди складали замкнену касту жерців – спадкоємців традиційних повір’їв та обрядів кельтів. Перед початком своєї жрецької діяльності вони були зобов’язані провести двадцять років на самоті в лісі, котрий для них був священним.

Показовим фактом є подібність космогонічних міфів різних народів з погляду наявності в них знакового способу репрезентації символу Світового Дерева. Стрижневим моментом тут є архетип життя. Життєва сила передавалась навіть зрубаним деревам. В описі однієї з головних функцій божеств – творіння людини з неживого матеріалу в деяких міфологіях у якості такого матеріалу виступає глина, а у інших – дерево. Відповідно до скандинавської легенди «Волюспа», прабатьки людської раси Одін, Хонір та Лодур, якось, гуляючи берегом океану, побачили дві палиці, що неслись хвилями, «безпомічні та без призначення». Одін вдихнув у них життєву силу, Хонір наділив їх душею і рухом, а Лодур – красою, мовою, зором та слухом. Створеного таким чином чоловіка вони назвали Аскр (ясен), а жінку – Ембла (вільха). Цих перших людей було поміщено в Міргард (Серединний сад, або сад Едему). Люди, таким чином, успадковували від своїх творців матерію або органічне життя, яке було пов’язане із деревиною, а також розум, душу та чистий дух. Заслуговує на увагу і та обставина, що подібні уявлення мають чіткі культурні паралелі. Так, у мексиканському «Пупул-Вух» людська раса створена з очерету, а в Гесіода – із ясенового дерева (як і в скандинавській версії).

За іншим скандинавським міфом, наш видимий Всесвіт виник з-під розкішних гілок земного дерева Іггдрасиля – ясена, з-під трьох коренів якого б’ють три джерела. Під першим коренем б’є джерело життя Урд, під другим коренем знаходиться знаменитий колодязь Миміра, у котрому глибоко поховані Розум й Мудрість, третє джерело – це Хвергельмир («Киплячий казан»). Турбота про земне дерево доручена трьом дівам – Теперішньому, Минулому та Майбутньому. Щоранку, у той час, що приурочується до строків людського життя, вони черпають воду джерела Урд та кроплять корені земного дерева, щоб воно могло жити. Випари цього ясена Іггдрасиля згущуються й, падаючи на землю, звуть до життя та змін кожну частку неживої матерії. Це дерево є символом Всесвітнього Життя, а його еманації – це дух, що сповнює собою кожну тварну форму.

У тибетців є також своє Вічне Дерево – Зампун, і легенда ця давнього походження. Перший із його коренів, як і в скандинавській легенді, протягнуто до неба, другий йде в нижнє царство, а третій, протягнутий до Сходу, залишається посередині. Індуси Світове дерево називали Ашватха. Його гілки – складові елементи видимого світу, його листи – мантри «Вед», символи Всесвіту в інтелектуальному і моральному розумінні (2, сс. 227-228).

Становить інтерес і те, що в багатьох міфологічних традиціях Світове Дерево тісно пов’язане із змією. Згадаємо хоча б біблійне Древо Пізнання добра і зла зі Змієм-спокусником біля нього, або той же скандинавський космічний ясен Іггдрасиль, у коріння якого живе змій Нідхегг. Змія, що обвиває древо життя – один з найпоширеніших мотивів еламського мистецтва (11, сс. 48-49). У давньогрецькій міфології золоті яблука Гесперид, що були здобуті Гераклом, і золоте руно, за яким почали свій сповнений випробувань похід аргонавти, знаходяться на чудесних деревах, що охороняються страшними драконами (12). У давньоіндійському космогонічному міфі про збивання (пахтання) океану боги використовують у якості колотівки світову гору Мандару, оповиту космічним змієм Васуки (13, с. 64). Таких прикладів можна привести досить багато. Головне тут у тому, що, передаючи устрій Космосу, міф підкреслює серединне положення змії на Світовому Дереві, тому що вона зв’язує одна з одною властивості, притаманні як небесній, так і підземній сферам Космосу. Таким чином, змія символізувала двоїстість буття й у той же час вона виражала ідею органічної єдності Космосу.

Подальший розвиток засобів культурного засвоєння простору йшов шляхом надання світоглядним елементам його структури не чуттєво-образних, а абстрактно-символічних форм. Проте і в таких відірваних від чуттєвої реальності поняттях як смисловий центр зберігався символ Світового Дерева. Так, наприклад, сфери духовного простору, що їх Ісус Христос називав «Небесами», в іудаїстській кабалістичній традиції іменуються «сефиротами». Сукупність десятьох сефірот утворює Дерево Сефірот, або Дерево Життя. Назва кожній сефіри виражала деяку властивість, певний атрибут Бога: Кетер – вінець, Хокма – мудрість, Біна – розпізнавання, Хесед – милість, Гебура – сила, Тиферет – пишнота, Нетцах – перемога, Хід – велич, Иєзод – підстава, Малькут – царство. І саме в десятій сефірі – Малькут, тобто у царстві, відбиваються і концентруються всі інші сефіроти.

Христос сказав, що Царство небесне подібно до гірчичного зернятка. Але відомо, що зерно завжди таїть у собі початок життя трави, куща, дерева, рослини взагалі. Наведена рослинна аналогія щодо світобудови зберігає уявлення про ріст, але у духовному аспекті початок життя переноситься на вищі сфери. Якщо у фізичному плані ріст починається знизу і рослина тягнеться догори, то в плані духовному, де всі процеси протікають порівняно з фізичним планом у зворотному напрямку, початок життя знаходиться вгорі (14, с. 28). Ось чому, якщо у фізичному плані ріст відбувається знизу нагору, від земного до небесного, то в плані духовному він відбувається зверху вниз, від духовного до земного. Ці два процеси у кабалістичній традиції взаємно спрямовані.

Коли зерно розвивається, воно стає стовбуром, гілками, листям, бруньками, квітками та плодами, а плід, у свою чергу, несе в собі зерна. Посаджене верхнє зерно – Кетер, стає деревом, послідовно проходячи донизу всі інші сефіроти аж до Малькута, зерна найнижчого рівня. Зрілий плід, що дає нам життя – це Ієзод, у якому знов виникає зерно. Тобто, посаджене зерно стає зерном у плоді. Малькут – зерно насподі, стає тотожнім Кетеру – зерну вгорі, тому що початок і кінець усього у світі тотожні. Кожна відправна точка є нічим іншим, як кінцем попереднього розвитку, і кожне завершення є відправна точка іншого розвитку (14, сс. 28-29).

Священне Дерево Життя присутнє і в зороастризмі, зображення якого ми можемо бачити в ассирійських пам’ятках мистецтва. Мотиви Священного дерева присутні також у багатьох літературних творах, зокрема, у знаменитих творах Д. Андрєєва «Роза світу» та Абд-Ру-Шина «Чаша Грааля».

Елементи просторово-символічної організації Всесвіту в межах тріадичної структури Світового Дерева можна простежити у Григорія Сковороди в його філософії триєдності. Дуалізм «світ земний – світ горній», «мікрокосм – макрокосм», а також чітко виражена ієрархічність та підпорядкованість світоустрою несуть в собі мотиви просторової організації світу, які семантизовані в образі Світового Дерева.

Таким чином, концепція Світового Дерева є однією з універсальних знакових систем, що акумулюють у собі соціальне знання і містять як консервативну (соціальна пам’ять, навички та знання), так і динамічну підструктури (світоглядні форми свідомості в їх розвитку). Дуже образно про це сказано в одній із священних книг Сходу: «Дерево пізнання, корені якого йдуть глибоко у вічність і чиї волокна міцні, квіти якого – моральні дії і гілки якого – пам’ять та мислення, яке в якості плодів дає закони, неможливо зрубати, коли воно зростає» (15, с. 146).

З’ясування загальнолюдського культурно-світоглядного значення образу Світового Дерева є важливим етапом на шляху до розуміння єдиних творчих витоків та результатів діяльності колективного несвідомого у заданих координатах просторово-часової континуальності. Визначений спосіб організації соціально конструктивних навичок та знань поступово трансформується, «плавно перетікає» у золото мудрості, і ми ще маємо переконатися в потенційній однорідності людського Розуму – сили , що інтегрується із Всесвітом.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Бердяєв М. Національність і людство. //Сучасність. – 1993. – №1. – СС. 149-162.
  2. Блаватская Е. П.Разоблаченная Изида. В 2-х т. – Т. 1. – М., 1993.
  3. Див., зокрема: Кримський С.Архетипи української культури. //ВісникНаціональної академії наук України. – 1998. – № 7-8; Попович М.Раціональність і виміри людського буття. – К., 1997; Мойсеїв І. «Рідна хата» в системі категорій української культури. // Культурологічні студії. Зб.наук. праць. – К., 1996 та інші.
  4. Див.: Українськадуша. – К., 1992; Шлемкевич М.Загублена українська людина. – К., 1992.
  5. Вагнер Г.Канон и стиль в древнерусском искусстве. – М., 1987.
  6. Українськахудожня культура. Навчальний посібник. За ред. І.Ф. Ляшенка. – К., 1996.
  7. Войтюк А.«Поетичний сад» українського Сократа // Віче. – 1995. – №1 (34). – К., 1995. – СС.153-157.
  8. Попович М.Сковорода, який не зловив світ, і світ, який не зловив Сковороди // Генеза. – 1995. – №1 (3). – К., 1995. – СС. 175-181.
  9. Кисельов М.Феномен землеробства в українському світі // Генеза. – 1995. – №1 (3). – К., 1995. – СС. 59-65.
  10. Нечуй–Левицький І.Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. – К., 1992.
  11. Хинц В.Государство Элам. – М., 1997.
  12. Кун Н. А.Легенды и мифы Древней Греции. – М., 1957.
  13. Темкин Е. Н., Эрман В. Г.Мифы Древней Индии. – М., 1982.
  14. Айванхов О. М.Истинное учение Христа. – М., 1997.
  15. Buddhist.– Mahayana text. – Delhi, 1962.

Коба Антоніна: Один комментарий

  1. Влад Фатенко

    Досить цікава доповідь. Наскільки я зрозумів, друга частина доповіді стосується аналізу зв’язку багатьох культур одним символом. Я трохи не згоден з такими міркуваннями, адже поява дерева у якійсь культурі зовсім не означає, що це — священне Світове дерево. Наприклад, мені здається, що Дерево пізнання добра і зла не є коректним прикладом образу Світового дерева. Але вцілому це не впливає на результат, адже концепція світового дерева з’являлася ще задовго до появи християнства.

Комментарии запрещены.