Лиман Дмитро

ХРИСТИЯНЬСКИЙ ВИМІР УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ; ФЕНОМЕН ДВОВІР’Я.pdf

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», ФПМ, КВ-23

 

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам’яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам’яна архітектура, музичне мистецтво, тому християнський вимір широко розповсюджується на простір української культури.

Простір літератури:

Для характеристики епохи виникнення оригінальної літератури Київської Русі найкраще підходить афоризм з «Євангелія від Іоанна»: «Спочатку було слово». «Словами» називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла слугувати історична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та ін.

У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов’янських народів.

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі й найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом є «Повість временних літ», написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. До цього літопису ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені самим Нестором та його попередниками. Вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов’язати її історію зі світовою.

Після запровадження на Русі християнства з’явився новий вид літератури — житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. У житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони становлять цінні інформаційно-історичні джерела. Наприклад, у «Житії Феодосія Печерського» яскраво відображені монастирський побут кінця XI ст., норови, звичаї тощо.

Простір філософії:

Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол («Дії Святих апостолів» і «Послання апостолів»), Псалтир, П’яти-книжжя Мойсееве, Буття.

Інше важливе джерело давньоруської християнської філософсько-літературної думки становила візантійська література, зокрема патристична — твори «отців церкви»: Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325 — 787 pp.). У них обґрунтовані основні догмати християнства.

Простір освіти:

Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою, школу для дітей «нарочитої чаді», тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславлі-Залесь-кому, Луцьку, Холмі, Овручі. В них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали певні відомості про поетику, а також з географії, історії. Навчання велося церковно-слов’янською мовою, яка «прийшла» разом з церковними книгами з Болгарії. Цією мовою перекладалася й іноземна література.

При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя Ярослава Мудрого були книги багатьма мовами. Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Микола-Святоша, волинський князь Володимир Васильович, чернець Григорій (середина XII ст.). Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква св.Іллі у Києві.

Простір архітектури:

Запровадження християнства на Русі мало великий вплив на розвиток кам’яної архітектури. Першою кам’яною церквою на Русі вважається Десятинна, побудована у Києві 989 — 996 pp. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утримання церкви князь Володимир виділив десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною.

Риси самобутнього давньоруського мистецтва яскраво виявилися у Софійському соборі в Києві — найвизначнішій архітектурній споруді Київської Русі, що збереглася до нашого часу. За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням «руська митрополія», закладена у 1037 p., належить до видатних мистецьких пам’яток стародавності. За розмірами собор перевищував візантійські храми, його мозаїка мала 177 відтінків, що сгворювало багатий колоритний ансамбль. Стіни Софійського собору мали багато фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів та ін.

Простір живопису:

Процес поширення й утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій в образотворчому мистецтві. В ході самостійного розвитку давньоруського іконопису традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи Аліпія (близько 1050—1114 pp.), котрий, за свідченням Печерського Патерика, «ікони писати хитр був зело». З його іменем окремі дослідники пов’язують ікони «Печерської Богородиці» і так званої Великої Панагії. Наприкінці XI ст. склалася київська іконописна школа, в XII ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах: Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському тощо.

Простір ювелірного мистецтва:

Християнський вимір поширюється й на ювелірне мистецтво. Яскравим прикладом, що зберігся — фігурки трьох євангелістів в «Остромировому Євангелії» (1056—1057 pp.). Яскраве орнаментальне оточення фігур і велика кількість золота роблять ці мініатюри подібними на ювелірний виріб. Переписав зі староболгарського оригіналу й оформив «Остромирове Євангеліє» диякон Григорій.

Простір пісенного і музичного мистецтва:

Із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частиною богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії. Руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію.

Вивчення історії пісенного мистецтва засвідчує, що перші церковні наспіви на Русі записувалися спеціальними грецькими знаками, які називалися знаменами. Незважаючи на наявність грецьких текстів церковного співу, присутність чужоземних музикантів, у грецькі церковні наспіви поступово проникали елементи народної руської пісні, тісно пов’язаної у слов’ян зі землеробством і сімейно-побутовою сферою. Спочатку церковні ієрархи намагалися чинити опір народним пісенним мотивам, але згодом на Русі утвердився такий церковний спів, в основі якого був відомий київський знаменний розспів, тісно пов’язаний з мотивами народних обрядових пісень.

Простір науки:

Поширення християнства сприяло збільшенню кількості високоосвічених людей, які безпосередньо були пов’язані з церквою. Наприклад, київський монах Агапіт займався медициною. «Києво-Печерський патерик» повідомляє, що Агапіт-лікар лікував не лише заможних людей, зокрема князів, а й простих, незаможних. Він зцілював запалення, шкіряні хвороби, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коренів.

 

Феномен двовір’я

В Київській Русі впродовж кількох сторіч існувало «двовір’я» — «мирне поєднання християнства та дохристиянської віри слов’ян» :
— зокрема, з позицій «двовір’я» написане відоме «Слово о полку Ігоревім»;
— в рамках «двовір’я» виникло ототожнення деяких християнських святих з язичницькими божествами, наприклад : Ілля (пророк) — Перун; святий Власій —Велес. Значні масиви дохристиянської обрядовості увійшли до складу деяких християнських свят (Купала, Коляда, масниця). Православні храми часто будувалися на місці колишніх язичницьких святилищ, «святих гаїв» (наприклад — головний храм Київської Русі «Десятинна церква в Києві» — була побудована поруч „великого дохристиянського святилища-айдана; так званого «капищаХвойки»).

Вперше термін «двовір’я» використав Феодосій Печерський (ХІ ст.) в «Руському літописі» для характеристики нового, на той час, явища релігійної свідомості русичів: поєднання язичницьких елементів із християнськими. Феодосій писав: «Бо хіба се не по-поганськи ми живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, або [вепра]-одинця, або свиню, то вертається,— а чи не по-поганському є се? Се ж по диявольському наущенню [одні] сеї приміти держаться, а другі і в чхання вірять, котре буває на здоров’я голові. Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами переваблюючи нас од бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми бачимо ж ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи — [це] бісом задумане діло. А церкви стоять, і коли буває час молитви, [то] мало їх знаходиться в церкві».

В наш час, в Україні (та у східних слов’ян взагалі) «двовір’я» вивчається у науковій літературі. Акцент ставиться на співіснуванні язичницького та християнського — в менталітеті людей протягом ХІ — ХІІІ ст. ст. Але якщо розглядати побутову релігійність наших сучасників, то стає зрозумілим, що навіть після десяти століть домінування на теренах України, християнство не змогло «очиститися» від язичницького підґрунтя, не змогло протиставити йому щось своє, а навпаки, акумулювало та використало давні звичаї слов’ян, ще більше укорінивши їх у народній, тепер уже «православній», культурі“.

Причини виникнення та тривалого існування «двовір’я»:

Значно потужніший, розвиненіший характер «дохристиянських вірувань у слов’ян», аніж це вважалось до недавнього часу. Тобто «дохристиянські вірування» були не простою «вірою в істуканів-ідолів», а „великим культурним середовищем, яке не так просто було «відмінити за один день хрещення Володимира Святого».

Значно потужнішою (аніж вважалося до останнього часу) була, певно й верства «волхвів»: досить пригадати, наскільки успішними були військові походи Святослава Ігоровича, але ж ці походи благословляли та надихали волхви (а не християнські священники); «Повість врем’яних літ» повідомляє про «народні повстання, які очолювали волхви».

Відомо, що «християнізація Київської Русі» відбувалася «зверху» (з боку князівської влади), тому мали місце : насильницьке поширення християнства; гоніння на язичницькі вірування, які не втратили для населення свого значення й були тісно пов’язані з народними звичаями та господарською діяльністю.

 

Список використаних джерел:

 

Голуб А. П. Світоглядні парадигми Київської Русі: феномен двовір’я : Дисертація кандидата філософських наук: 09.00.03 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 1994. — 130л. — Бібліогр.: л.:119-130.

Живов В. М. Двоеверие и особый характер русской культурной истории // Живов В. М. Разыскания в области истории и предыстории русской культуры. М., 2002. (рос)

 

Грушевський М. С. Нарис історії українського народу. — К.:Либідь, 1991. —398 с.

 

Історія української культури / За загал. ред. I. Крип’якевича. — К.:Либідь, 1994. —656 с.

 

Добавить комментарий