ПОСТМОДЕРНІЗМ В УКРАЇНСЬКОМУ ЖИВОПИСІ

image_galleryСкачати в форматі PDF

Борисюк Ірина

НТУУ «КПІ», ФПМ, 3 курс, КМ-32

 

 

Постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи , епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем : світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа  Рудольфа Панвіца  «Криза європейської культури» (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, живописі та музиці.

В англійській мові розрізняють терміни «Postmodernism» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та «Postmodernity» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові.

Якогось загальноприйнятого визна­чення що таке постмодернізм немає і воно не передбача­ється, бо навіть французький філософ Жан-Франсуа Ліо­тар, що вважається одним із засновників постмодернізму і пропагандистом його поширення на філософію та гумані­тарні науки, і який написав збірку статей під претензійною назвою «Le postmoderne explique aux enfants» («Постмо­дернізм пояснений дітям», 1986р.), у статті «Відповідь на запитання: що таке постмодернізм?» не дав позитивного пояснення, що саме є цим постмодернізмом, обмежуючись констатацією, чим він не є. Мабуть, найкраще розуміти під постмодернізмом сукупність певних тенденцій, що про­явилися, починаючи від 60-х років XX ст., у культурній, політичній, а також, частково, науковій (в гуманітарних науках) самосвідомості розвинених країн Заходу і Сходу.

У цьому понятті поєднуються справді «пост», у ро­зумінні «після», та «модерн», «модернізм», у розумінні «сучасність», однак без докладного визначення, що вважа­ти цією «сучасністю». «Сучасність», після якої є й проти якої протестує постмодернізм, локалізують у часі від сере­дини XVIII до початку XX ст. Це або просвітительство з вірою в науку і прогрес, або раціоналізм новочасності, або література і мистецтво другої половини XIX ст. з їхніми експериментальними шуканнями, або авангард перших десятиріч XX ст. Постмодернізм — це заперечення всіх цих явищ, отже повернення назад з одночасним переко­нуванням, що це є крок вперед, до чогось нового (хоча з відкиненням ідеї прогресу).

Що це саме так легко переконатися на деяких явищах постмодернізму. В архітектурі — повернення до се­редньовічних замків зі стрілчастими баштами і дахами чи виникнення помпезної архітектури сталінської доби; у літературі — до реалізму,  навіть з додатками «соціалістич­ного» або «порнографічного»; в образотворчому мистецтві -до гіперреалізму;  у філософії — до марксизму чи ніцшеан­ства. Все це із запереченням будь-яких досягнень модер­ної літератури і мистецтва, а також філософської думки. Якщо можна погодитися з тим, що в літературі, мистецтві та філософії зміни напрямів та нові пошуки природні, то ледве чи можна позитивно сприйняти вторгнення постмо­дернізму до науки, гуманітарної та негуманітарної (прига­даю агресію сталінізму з його історичним матеріалізмом чи виступами проти новітніх течій у мовознавстві, біоло­гії, проти кібернетики тощо). А така інвазія відбуваєтьсяз великою силою і доводить до десцієнцизації, зокрема в ділянці історії.

Можна підкреслити, що сучасні постмодерністи дуже нерадо (якщо не вороже) сприймають виведення своєї генеалогії від постмодернізму початкового.

Постмодернізм дав себе відчути в Західній Європі, по суті, ще в 60-х роках, пізніше в Америці, у другій половині 80-х поширився в Польщі, Румунії, Болґарії, щоб у 90-х знайти своїх жерців і прихильників в Україні. Нагадаю про деякі українські видання, що відіграють певну роль у поширенні постмодернізму, а також, об’єктивно кажучи, в активізації опору проти нього: збірники «Дух і літера» (Києво-Могилянської Академії), журнали «Критика», «Art line»); деякі тексти постмодерністів увій­шли до хрестоматій (наприклад, «Сучасна зарубіжна філо­софія», 1996). Поволі відомості про постмодернізм входять до курсів історії філософії. Хоча це не так просто, бо май­же кожний видатний представник західного постмодер­нізму (йдеться, насамперед, про університетську професу­ру) вважає своїм великим особистим досягненням запрова­дження власної філософської термінології та відповідних понять, подаючи їх як щось суттєво нове і принципово від­мінне від лексики своїх колег. Відомо, що внаслідок їх за­провадження до американських університетів вибухали страйки студентів, які відмовлялися слухати такі лекції.

Здається, що саме через складну мову і не менш складний понятійний аппарат постмодернізм як теорія чи як концепція (бо постмодерністи подеколи заперечують, що вони постмодерністи, або що творять філософську систему) знаходить в Україні прихильників ліпше серед інтелектуальної еліти, яка намагається його культивува­ти. Це не значить, однак, що вульгаризаторські уявлен­ня про постмодернізм не знайдуть послідовників або ви­конавців окремих постулатів постмодерізму на практиці.

Є глибокі підстави вважати, що також в Україні жонглювання термінологією, запозиченною з багатої західної постмодерністської філософської та парафілософської літе­ратури, насправді не веде до збагачення репертуару мислен­ня та не відкриває нових і невідомих горизонтів. Тим паче, що він не сприяє (як дехто вважає) деідеологізації мислен­ня, а у формі постмодернізму  лише підміняє одну ідео­логію іншою. Не підлягає сумніву, що зі своєю схильністю до релятивізму та конформізму, які відбивають стан умів загублених і заляканих, постмодернізм не забезпечує ідентифікацію національної ідентичності. Постмодернізм в Україні, як і в інших регіонах світу, проявив себе насам­перед своєрідною інтелектуальною модою, що стала небез­печною для суспільства не лише національним індефере­тизмом, але також застосуванням певного безвідповідаль­ного способу мислення в політиці та економіці. І боротьба з ним потрібна не як боротьба проти хвороби, а для профі­лактики від нових інтелектуальна манівців.

На відміну від модернізму, постмодернізм менш елітарний і більше орієнтований на комерцію. Для постмодернізму головне не проголошення кризи людського буття, а заперечення старого, аналіз деформації самих принципів розуміння людського життя, зміна суті, якою керувався раніше гуманізм, пошук нових моральних регуляторів та їх нове обґрунтування”.

Художники в цей період вдаються до колажу, монтажних і відеоефектів, гіперреалізму, часто у своїх творах намагаються показати нікчемність і величність життя. Предметам побутового середовища часто надають символічного значення.

Живопис постмодернізму відмовляється від зображальності, естетичності, прагне реагувати на важливі проблеми сучасного їм суспільного життя.

 

Постмодернізм у живописі
Постмодернізм у живописі виник дещо пізніше, ніж в архітектурі. Поворот до нього почався тільки в 70-і рр., проте, розпочавшись пізніше, він досить швидко прийшов до свого завершення. Про це свідчив цілий ряд виставок, що відбулися в європейських країнах на самому початку 80-х рр.. У Лондоні мала місце виставка «Новий дух в живописі» (1980), в Берліні — «Дух часу» (1981), у Парижі — «Бароко-81» (1981), в Римі — «Авангард і трансавангард» (1982), в Сен-Етьєні — «Міф. Драма. Трагедія »(1982).
Названі та інші виставки красномовно говорили про те, що модернізм і авангард вичерпали себе, що вони майже непомітно й нечутно пішли зі сцени мистецтва, і їх відхід не викликав особливого жалю і тим більше трагедії чи катастрофи, що їхнє місце зайняв постмодернізм.
Особливої ​​виділення в постмодерністській живопису заслуговує творчість французького художника Жерара Гаруста. На його прикладі найбільш яскраво видно не тільки характерні для всього постмодернізму риси й особливості, але й ті глибокі зміни, які відбулися в положенні мистецтва за післявоєнний час.
Ще на початку нашого століття, коли модернізм вже отримав досить широке поширення і все більше трансформувався в авангард, відома формула «мистецтво вимагає жертв» було адресовано головним чином до самих художникам. Особливо це стосувалося саме нових, прогресивних течій, на які суспільство дивилося досить байдуже. Художники жили комунами, оселялися в бідних кварталах, на Монмартрі, в кімнатах верхніх поверхів, призначених для прислуги, або ж на горищах, харчувалися впроголодь. Заради мистецтва вони жертвували усім своїм життям. У багатьох з них вона склалася трагічно. В якості прикладу можна вказати на долю Ван Гога, Гогена, Модільяні та ін
За всіма цими параметрами Ж. Гаруст являє собою пряму протилежність. Його зовнішній вигляд відповідає моді і позначений дендизм: він носить капелюх, строгий костюм, кишенька якого прикрашена хусточкою, і краватку.
Ж. Гаруст досить швидко домігся значного успіху. У 42 роки він отримав можливість влаштувати персональну виставку в Центрі Помпіду, що свідчило про вищу визнання його творчості. В даний час він є одним з тих французьких художників, хто досяг найбільшої міжнародної популярності. Саме Гаруст дав одному зі своїх полотен назву «Дежа-вю» («Вже бачене»), що стало своєрідним знаком чи символом  всього мистецтва постмодернізму. Стосовно до інших видів мистецтва воно виступає як «вже читане», «вже чуте»: у творчості постмодерністів, велике місце займають пародії, наслідування, імітації, цитування і запозичення. Необхідно відзначити і ще одну рису постмодернізму — надмірність. Пристрасть до використання безлічі стилів і манер з самих різних епох не знає кордонів.
При вивченні шедеврів постмодернізму, складається враження, що в якості моделей для своєї творчості постмодерністи ставлять перед собою шедеври визнаних майстрів, копії чи імітації яких мають намір здійснити. Однак, роблячи це, опускають свою кисть не тільки у фарби, але і в кислоту. Відомо, що робить кислота з прекрасним обличчям. Стосовно до живопису вона роз’їдає, спалює ознаки гарного смаку, краси і гармонії. Добутий результат не піддається однозначному тлумаченню й оцінці.
У цілому постмодернізм у живопису демонструє вже знайомий еклектизм, змішання стилів і манер, захоплення цитуванням і запозиченнями, іронією і пародією, відмова від прогнозів на майбутнє, звернення до міфології і минулого і разом з тим їх розчинення в сьогоденні.

На закінчення можна сказати, що постмодерністська філософія історії сама не здатна зруйнувати «традицій­ну» історичну науку також через нездатність філософів історії написати «свою», власну, постмодерністську, хоча б мікроскопічну, мікроісторію як зразок та еталон для вивчення і наслідування, але може велику частину зусиль істориків звести на манівці. Та не треба поспішати з загальними оп­тимістичними висновками. Постмодернізм у заключних ланках свого розвитку в політиці й економіці уже довів до глибоких деструктивних змін, до відновлення тенден­цій утворення нових або реставрації старих імперій, те­пер знову в глобальних вимірах  до реального поділу на історичні та неісторичні нації, тобто такі, що нездатні са­мостійно вирішувати свою долю та утворювати незалеж­ні держави. Тому ними треба керувати і знову включати в імперські структури.

Список використаних джерел:

  1. Н.Головченко “Філософського –естетичні засади літератури постмодернізму”// ж. “Всесвітня література в середніх навчальних закладах України”.- №1, 2011.- с.62 – 64
  2. Тлумачення терміну “постмодернізм” у довідковій літературі // ж. “Всесвітня література в середніх навчальних закладах України”.- №5, 2002.- с.13 – 15
  3. Паращич В.В. Світова література.11 клас (акад. рівень).- Х.: Вид. група “Основа”, 2011. – 144с.
  4. Матеріали Вікіпедії.

ПОСТМОДЕРНІЗМ В УКРАЇНСЬКОМУ ЖИВОПИСІ: 8 комментариев

  1. Микола Олександровч Непокритий

    Антоне, вибачите, що не побачили саме цих особистостей у моїй доповіді
    Оскільки названі вами персони відомі та дуже цікаві хотілося б про кожного окрему доповідь зробити, а не лише маленький уровок, а обсяг доповіді(як ви знаєте) обмежений
    Дякую за коментар(Ірина. В мене проблеми з авторизацією)

Добавить комментарий