Серватович Павло

ВИНИКНЕННЯ ПИСЕМНОСТІ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ.pdf

НТУУ «КПІ», Факультет прикладної математики

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася на нові елементи. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східно-слов’янському світі значно раніше від офіційного введення християнства.

IX – XIII ст. – це період Київської Русі. Феномен надзвичайного злету культури Давньоруської держави вчені пояснюють тісними зв’язками з Візантією, Хазарією, країнами Центральної і Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ в Русі був справді значним, але не вирішальним. У давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої не спирався б на багатовікові, іноді тисячолітні місцеві традиції, збагачені впливом сусідніх народів.

Досліджуючи художні вироби слов’янського і давньоруського ремесел, археологи давно звернули увагу на незвичайно історичну глибину елементів їхнього оздоблення. Слов’янські антропоморфні й зооморфні фібули, давньоруські гривни-змійовики, браслети-наручні, керамічні плитки, різьблені архітектурні деталі виявляють помітний зв’язок із мистецтвом знаменитого «звіриного» стилю скіфів. Аналогічний зв’язок із давніми місцевими традиціями демонструють також слов’янські кам’яні ідоли, виявлені в Подністров’ї. Здебільшого вони людиноподібні, в багатьох порівняно добре модельовані голови, обличчя, руки, ноги.

Питання походження слов’янської писемності ще не повністю з’ясоване. Справа ускладнюється тим, що до нашого часу збереглися дві слов’янські азбуки — глаголиця та кирилиця. Яка з них давніша і яку винайшов слов’янський просвітитель Кирило, ці питання залишаються предметом дослідження вітчизняних і зарубіжних учених.

Болгарський письменник Чорноризець Храбр на початку X ст. так уявляв собі виникнення слов’янської писемності: «Прежде оубо словяне не имеху книгъ, ноу чрьтами и резами чьтехоу и гатаахоу, погани суще, крьстивше же ся, римскими и гречьскыми письмены ноуждаахоуся (писати) словенскоу речь безь оустроения… и тако бешоу многа літа». За Храбром, слов’яни спочатку не мали писемності, а лічили та гадали за допомогою рисок і зарубок. Потім, з появою християнства, вони почали користуватися грецькими та латинськими літерами. Подальший розвиток слов’янської писемності Храбр пов’язує з винаходом азбуки Кирилом. Більшість учених вважає, що це була глаголиця.

Накреслення літер кирилиці, вірогідно, взяте з візантійського уставу VI—VIII ст. Цю думку висловив російський вчений І. І. Срезневський. Кирилиця поступово виникла з грецького уставу, літерами якого слов’яни користувалися для свого письма, згідно з повідомленням Храбра, а глаголицю винайшов Кирило. У наш час цю гіпотезу поглибив та доповнив новими матеріалами болгарський учений Є. Георгієв. Слов’яни, на його думку, користуючись грецьким алфавітом, поступово доповнили його деякими літерами, необхідними для точнішої передачі фонетики слов’янської мови. Така протокирилівська писемність існувала досить довго. У 60-х роках IX ст. Кирило винайшов глаголицю, але вона великого поширення не набула, бо накреслення її літер було занадто складним.

На початку X ст. у м. Преславі за болгарського царя Симеона (893— 927) офіційним стало протокирилівське письмо; вдосконалене, воно здобуло назву «кирилиці».

Кирилиця, таким чином, являла собою складну, творчу переробку грецького алфавіту. До її складу ввійшла майже половина літер, невідомих грецькій писемності (19 з 43), які були введені до кирилиці для точнішої передачі фонетичних особливостей слов’янської мови. Отже, кирилиця, як і глаголиця, цілком оригінальна слов’янська система письма.

Виникнення писемності у східних слов’ян пов’язане з їх політичним та соціально-економічним розвитком у IX ст. Саме в цей час сформувалася давньоруська держава — Київська Русь, розвивалися феодальні відносини. Писемні джерела переконливо свідчать про знайомство з писемністю на Русі задовго до офіційного введення християнства в 988 р. На це, можливо, вказує знахідка Костянтином (Кирилом) Філософом у Корсуні євангелія та псалтиря — книжок, писаних «руськыми письмены». Про існування писемності на Русі свідчать договори з греками, тексти яких переписані у «Повісті временних літ». Доведено, що договори укладались у двох примірниках. Один з примірників договору, той, що залишився на Русі, ще у давнину був перекладений слов’янською мовою. У договорі 911 р. згадується про звичай руських писати духівниці на випадок смерті. Один із пунктів договору 944 р. вимагав, щоб посли або купці, які прямували до Царграда, мали при собі спеціальні грамоти, підписані князем, а не золоті та срібні печатки, як раніше. Все це свідчить, що писемність на Русі у цей час вже набула поширення не тільки в державних установах, а й у побуті.

Існування писемності на Русі до 988 р. засвідчується й археологічними знахідками. Під час розкопок гнездовських курганів поблизу Смоленська було виявлено корчагу другої чверті X ст. — велику керамічну посудину для зберігання рідких або сипучих речовин. На ній є напис: «Гороухща» або «Гароушна», що вказує на вміст посудини, можливо, — гірчиці або пального.

Загадкову знахідку було виявлено у Софійському соборі в Києві. Графіто, видряпане на стіні, нагадує азбуку, що складається з 23 грецьких та чотирьох (Б, Ж, Ш, Щ) слов’янських літер. Останні, можливо, призначалися для поліпшення передачі особливостей слов’янської фонетики. Накреслення літер графіто аналогічне кирилиці. Але це не кирилиця з 43 літер і не азбука з 38 літер, яку згадував Храбр, і не грецький алфавіт з 24 літер. Якщо це не випадковий напис — знахідка відображає якийсь перехідний етап слов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати перші слов’янські літери. Дальші епіграфічні дослідження дадуть можливість перевірити це припущення.

Наведені пам’ятки свідчать також, що на Русі у IX—X ст. письмо було не глаголичним, а подібним за графікою до кирилівського.

Писемність на Русі з’явилася, мабуть, у 60—70-х роках IX ст. Про це до деякої міри можна судити на підставі згадки у Никонівському літописі під 864—867 pp. про похід київського князя Аскольда на Царград, угоду з греками та часткову християнізацію Русі. Це повідомлення підтверджується грецькими джерелами, зокрема «Окружним посланням» Фотія.

Із впровадженням християнства на Русі в 988 р. разом з писцями та богослужебними книгами з Болгарії прийшло досконале слов’янське письмо — кирилиця, якою написані книжкові пам’ятки XI ст.: Остромирове євангеліє, Ізборники 1073 та 1076 pp. та ін.

Донедавна єдиним джерелом, на підставі якого можна було судити про давньоруську писемність, були тільки згадані книжкові пам’ятки. Останнім часом археологічними дослідженнями виявлені нові матеріали, що мають велику цінність для вивчення писемності Русі та поширення її серед різних верств населення. Так, важливе значення мають написи на різних виробах: пряслицях, ливарних формочках, господарських посудинах — корчагах, голосниках та цеглі, металі, дереві тощо.

Написи на пряслицях — це частіше за все позначення власника речі: «Потворин пряслень», «Княжо єсть», «Молодило», «Невесточ», «Янка вдала пряслень Жирці» та ін. Написи на корчагах робилися для визначення вмісту цих великих посудин, наприклад «Ярополче вино», «Гороухща»; але іноді на них трапляються імена або побажання майстрів, що їх виготовляли.

Часто зустрічаються написи й на металевих виробах. Цікавий напис майстра на руків’ї меча (X—XI ст.), виявленого у с. Хвощеватій на Полтавщині, на лезі якого інкрустовано дротом: «Коваль Людота».

Визначними пам’ятками писемності є знайдені у Новгороді та деяких інших давньоруських містах берестяні грамоти. Це здебільшого переписка городян про різні господарські справи: купівлю землі, готовність до сівби, боргові зобов’язання лихварям, духівниці на випадок смерті тощо. Берестяні грамоти писалися чоловіками, жінками і дітьми (знайдено шкільні вправи хлопчика Онфіма). Новгородські берестяні грамоти — яскраве свідчення того, що писемність відігравала важливу роль в економічному й культурному житті середньовічного феодального міста та його околиць.

Важливе значення має також дослідження давньоруських написів (XI—XIV ст.), зроблених відвідувачами на стінах стародавніх архітектурних будов, зокрема Софійського собору у Києві. Тут виявлені написи: про смерть 1054 р. «царя нашого» Ярослава Мудрого, про чотирилітнє князювання в Києві Святослава Ярославича, про мир, укладений під Києвом на Желяні Святополком Ізяславцчем, Володимиром Мономахом й Олегом Святославичем, та ін. Великий напис зроблено з приводу внесення до Софії десятини від продажу Боянової землі, що, можливо, мала якесь відношення до славетного Бонна з «Слова о полку Ігоревім».

Серед авторів графіті — представники різних верств населення міста. Тут і особи князівської адміністрації: соцький — боярин Ставр Городятинич, оспіваний у давньоруських билинах (Ставр Годинович), княжий мечник Василь, отроки і писці-професіонали — Іван, дяк Давидів та Лука, дяк з м. Турова, залежні люди — прощеник Михаль. Багато написів зроблено ченцями, попами, куццями. Серед них, безперечно, були й такі, що мали відношення до переписування книжок та літописання. Серед авторів графіті є не тільки кияни, а й жителі давньоруських міст Білгорода, Білої Вежі (Остерської), Турова, Полоцька, Чернігова. У соборі відкрито фрагменти глаголичних написів, що свідчить про знайомство на Русі з цим письмом, і, нарешті, стародавню азбуку, про що згадувалося вище. Графіті виявлені також у Новгороді, Старій Ладозі, Смоленську, Чернігові.

Високого рівня давньоруська писемність досягла у книжковій справі. За Ярослава Мудрого в Києві при Софійському соборі було засновано спеціальну майстерню з книгосховищем, де переписували книжки та робили переклади з грецьких оригіналів. Про ці події так розповідає «Повість временних літ» під 1037 р.: «И собра (Ярослав) писці многы и перекладаше от Грекъ на словеньское писмо. И списаша книгы многи… написавъ положи в святій Софьи церкви, юже созда самъ».

Однією з найдавніших книжкових пам’яток є Остромирове євангеліє 1056—1057 pp. Це велика з художнім смаком оздоблена літургійна книга. Текст її написано на пергаменті крупним уставом (урочистим письмом) у два стовпчики. На трьох аркушах вміщені мініатюри, які за технікою виконання нагадують давньоруські емалі. Вони зображують євангелістів Іоанна, Луку, Марка. Текст прикрашено художніми заставками, що подібні до орнаментів Софійського собору у Києві, та великими початковими буквами-ініціалами, розмальованими фарбами. Назва євангелія походить від імені новгородського посадника Остромира — замовника книги. Переписав книгу, як видно з приписки на останньому аркуші, дяк Григорій з помічниками.

У XI ст. з’явилися книги для світського читання з текстами повчального характеру, так звані Ізборники; два з них збереглися до нашого часу. Перший виготовлений на замовлення київського князя Святослава Ярославича 1073 р. Це збірник творів різних грецьких авторів богословсько-філософського змісту. Більшу частину книги займають так звані Анастасієві відповіді. Цікаві також статті Євсевія про назви місяців у різних народів, Георгія Херовоска «О образех» — міркування про поетичні тропи та фігури: алегорії, метафори тощо. До Ізборника входять, крім того, уривки з грецького «Літописця вскоре» Никифора.

Малюнок на другому аркуші Ізборника дає яскраве уявлення про мистецтво книжкової мініатюри XI ст. Він зображує замовника книги Святослава Ярославича з родиною. Князь у синьому плащі-корзно, отороченому золотою каймою та застібнутому фібулою біля правого плеча. На голові — князівська напівсферична шапка з хутряною опушкою. Княгиня одягнута у довгий з широкими рукавами одяг, підперезаний золотим поясом. На голові — платок. Сини князя зображені у червоних каптанах, теж підперезаних поясами. У збірнику є й інші барвисті мініатюри. Цікаві малюнки на полях книги. Це знаки зодіаку: Діва, Стрілець, Рак, Єдинорог тощо. Текст прикрашено чудовими заставками, кінцівками, ініціалами, писаними золотом та фарбами.

Другий Ізборник 1076 р. починається «Словом некоего калугера (ченця) о четьи книг», в якому говориться про користь освіти: «Добро есть, братие, почитанье книжное…».

Збірник містить дидактичні статті, в яких відбиті етичні погляди панівної верхівки. Серед них, крім вказаного «Слова некоего калугера», є ще: «Наказаніе богатим», «Слово некоего отца к сину своєму…» та ін. Існує думка, що Ізборник 1076 р. був складений руськими книжниками.

З пам’яток книжного письма XI ст., що дійшли до нас, можна назвати ще Архангельське євангеліє 1092 p., а також так звані службові мінеї 1095, 1096, 1097 pp. — книги, що призначалися до церковної служби.

Значно більше збереглося писемних книжних пам’яток XII ст. Серед них головне місце посідає розкішно оздоблене Мстиславове євангеліє (близько 1115 p.). Книга написана у два стовпчики красивим уставом на 213 аркушах. Початкові рядки тексту писані розчином золота. Вони прикрашені великими ініціалами та художніми заставками, розмальованими фарбами й золотом. На окремих аркушах зображено традиційних євангелістів. Книга оправлена в коштовну палітурку з срібла філігранної роботи, прикрашену бляхами з золота, на яких є кілька кіотців з емалі з зображеннями святих. В приписці до книги зазначається, що текст євангелія переписаний поповичем Олексою, а писав золотом інший майстер — Жаден. Дорогоцінна оправа з срібла, золота та коштовного каміння частково виконана у Царграді, куди возив книгу княжий тіун Наслав, а вся робота над нею завершена у Києві.

Юр’ївське євангеліє (1119—1128) є зразком порівняно скромно оздобленої книги. У ньому також багато заставок, виконаних з особливою художньою фантазією і великою майстерністю, ініціалів у вигляді зображень звірів, птиць, людських постатей, рослинного плетива. Ці малюнки мають безпосередній зв’язок з давньоруським фольклором. Художнє оформлення книги хоч і виконане з великим смаком та вмінням, але просто, за допомогою лише кармінової фарби. Назва євангелія походить від Юр’ївського монастиря у Новгороді, для якого воно було переписане, можливо, у Києві.

Богослужебні книжки не належали до оригінальної давньоруської літератури, оскільки вони переписувалися з болгарських рукописів, але високий рівень їх виконання, художні якості заставок та мініатюр вказують на давні сталі традиції у справі переписування та оздоблення книжок на Русі.

Швидкий розвиток писемності був пов’язаний із загальним піднесенням культури та духовними потребами давньоруського населення. У XI — першій половині XIII ст. писемність вже обслуговувала майже всі сфери життя феодального суспільства Русі. Урочистим уставом переписувалися церковні та богословсько-філософські книжки, писалися князівські грамоти, договори та інші офіційні документи. Купці, городяни та ремісники писали берестяні грамоти, робили написи на різних виробах і на стінах будов. Все це свідчить про велике поширення писемності не тільки серед панівної верхівки та служителів церкви, а й серед інших верств населення. Центрами переписування книжок на Русі, крім Києва, можна назвати ще міста: Новгород, Ростов, Рязань, Псков, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський та ін.

Серватович Павло: Один комментарий

Добавить комментарий