УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР В КІНЦІ 80-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

dokladДоповідь дивиться тут…

Войтенко Анна

НТУУ «КПІ» ННК «ІПСА» 3 курс, група КА-33

Театральне мистецтво – вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами. Нині в Україні діє понад 130 професійних театрів, серед яких національні, драматичні, музично-драматичні театри, театри драми і комедії, юного глядача, ляльок та театри-студії. Театр не є і не може бути інституцією економічною. Театр був, є і буде закладом мистецьким, де вирішуються надзвичайно важливі питання, пов’язані з духовністю нації. Він має унікальну і неперевершену зброю – безпосередній енергетично- смисловий обмін між індивідуумом у залі і особою на сцені. Наприкінці 80-х років ХХ ст. український театр здійснив прорив щодо розвитку нових організаційних форм, хоч паралельно зберіг незмінною модель державного репертуарного театру. Але надалі стався суттєвий розрив, який дедалі більше й більше розширюється. Театральний експеримент кінця 80-х років як основа театральної реформи, прагнув досягти централізації, ввести договірну систему формування творчих колективів, модернізувати відносини театру з державою тощо. Однак дослідження ефективності проведення цього експерименту показало, що хоч театри отримали право вільного формування репертуару, але потрапили великою мірою в залежність від публіки, її смаків. Досвід переобрання на посади творчих працівників показав його низьку ефективність. Певні економічні успіхи театрів було досягнуто за рахунок підвищення цін на квитки та експлуатації акторів. Надання більшої самостійності директорам театрів призвело до переважаючої орієнтації в роботі театру на економічні показники. Театр потрапив у стихію масового попиту, а механізм виробництва вистав взяв верх над творчістю, що спричинило втрату багатьма театрами своєї творчої позиції. Ще однією проблемою, на яку вказують критики та театрознавці, є недооцінка державою ролі театру в житті суспільства. Роль держави полягає в тому, що вона повинна створювати стимули для участі спонсорів у відкритті театрів і фінансуванні їх мережі, забезпечувати населення послугами сценічних колективів, налагоджувати розробки і виробництво сучасної сценічної техніки, підтримувати належний рівень театральної освіти і науки про театр, надавати підтримку в організації театральних гастролей, обмінів, конкурсів і наукових зібрань. Соціально-культурний і творчий розвиток кожного театру залежить від якісного складу його колективу, творчих здібностей та мотивацій працівників, їх покликання та визнання. Усе це забезпечує ефективність театральної діяльності. Її складовими є адекватна вмотивованість вибору професії і відповідність їй здібностей, достатньо виражене і реалізоване професійне покликання, забезпечення творчого зростання молодого покоління митців [3]. Важливим професійно-творчим показником театральної культури є визначеність творчої позиції театру в його репертуарній лінії, цілісності художньої програми. Тут слід зазначити, що аналіз діяльності українських театрів (як у 90-ті роки, так і на початку ХХІ ст.) свідчить про відсутність єдиної концепції щодо формування репертуару. Тут у більшості українських театрів переважає традиціоналізм ціннісних орієнтацій, спостерігається майже повна відсутність сучасної української драматургії. Репертуарна політика театрів за роки незалежності, з одного боку, зазнала кардинальних змін, з іншого ж – лишилася у руслі тенденцій, які виникли саме внаслідок суспільних катаклізмів другої половини 1980-х років. Саме наприкінці 80-х – на початку 90-х театр намагався вийти на передові рубежі суспільної думки у переосмисленні історичного шляху розвитку країни, отже, звернувся до раніше заборонених тем, проблем, до драматургії (точніше – літератури), відкладеної колись «у шухляди» або народженої уже в нові часи, переважно «чернушної» за характером. А оскільки суто української «відкладеної» літератури виявилося небагато, то театри звернулися до російських джерел . Саме в такому репертуарі найвиразніше виявлялося бажання театрів опинитися «на вістрі часу», маючи при цьому успіх у глядачів, який тоді цей репертуар забезпечував. Надалі хвиля «чернухи» та соціально-історичного ревізіонізму відійшла, і сучасна російська драматургія посіла в репертуарі театрів України (навіть російськомовних) досить скромне місце. Треба вказати і на феномен класичної драматургії, бо саме класика починає відігравати все більш важливу роль у театральному житті України ХХІ ст., а суспільство з величезною зацікавленістю стежить за характером діалогу «театр – класика» та за його результатами. Слід також пам’ятати, що сьогоднішній похід української режисури за класикою не є явищем однозначним. Проблеми постають і перед тими, хто, як В. Саранчук, О. Король, Ф. Стригун, М. Рєзникович, здійснювали це постійно і чий досвід спілкування з класикою нараховує десятиріччя, й перед тими, хто неофітськи прилучається до культури минулого. Тут має місце і певна реактивність українського театру, яка виникає часом не від наявності самобутніх ідей у художника, а від бажання посперечатися з попередником. Але ми помилилися б, якби не відзначили в цих «серіях» постановок якісно нової ситуації у діалозі з класикою, – наголошує В. Неволов. Надавши постановкам класики характеру узвичаєності, різко розширивши коло авторів, український театр здійснив значний якісний стрибок. Що ж до сучасної української драматургії, то вона, як вже зазначалося, не визначає обличчя театрів, здебільшого існуючи на периферії їхніх інтересів. Театр сьогодні майже відірваний від модерної української літератури, хоча саме в ній останнім часом якраз і відбуваються цікаві й плідні процеси (винятком є постановка «Московіади» Ю. Андруховича у Київському Молодому театрі). Певні проблеми українського театру пов’язані зі станом режисерського корпусу. Так, на думку театрознавців, державним театрам України катастрофічно бракує нових імен, нових творчих лідерів. У такій ситуації деякі театри змушені існувати взагалі без штатних режисерів – на чолі з директорами. Це дає певну можливість для маневру й інколи – непогані результати. Але запрошення до театрів режисерів на разові постановки, безперечно, не є універсальним вирішенням проблеми і може призвести до ускладнення ситуації (адже у такому випадку не існує належної взаємної відповідальності сторін). Як відомо, ХХ століття слушно називали «століттям режисури». Саме режисура у цю епоху перебрала на себе роль світоглядного, філософського базису. Тож, актуальним є питання театральної освіти. Театральна освіта хоч якоюсь мірою має на практиці почати прищеплювати, а можливо, й виховувати цю необхідність, потребу артистів і режисерів одне в одному, відкривати в чомусь неминучість протиріч навіть найближчих за духом людей театру і застерігати від хірургії, розривів, виховувати вміння чути один одного. Недостатня увага приділяється комплексному вихованню актора, тоді як наріжними серед актуальних вимог до нього є здатність до відтворення складних темпоритмових партитур, вільне поєднання голосоведення та пластики тощо. Тим часом вокал, сценічний рух, танець, сценічна мова та акторська майстерність досі залишаються у нашому навчальному процесі окремими дисциплінами, надто відірваними одна від одної. У навчанні режисерів поступово зникає інтерес до того, чим завжди пишався вітчизняний театр – до докладного дослідження вчинків персонажів у п’єсі, знаходження численних подій, із яких і повинна складатися майбутня вистава. Творчим вищим навчальним закладам (ВНЗ) більше, ніж іншим, потрібна реформа, вважають фахівці. Це не може бути конвеєрний принцип, як тепер. Також, на думку М. Рєзниковича, на нинішньому етапі розвитку театральної освіти в Україні в кожному театральному ВНЗ має виникнути особистість художнього керівника інституту, який би взяв на себе відповідальність за розвиток національної театральної школи, подібно до того, як у 1930-х роках у Москві прийшов до керівництва Державним інститутом театрального мистецтва (ДІТМ) видатний актор. Разом з тим, театральна освіта в Україні має й певні здобутки. Випускники театральних ВНЗ з кожним роком займають все більш помітне місце у мистецькому житті країни. Ще одна низка проблем театральної справи пов’язана з питанням національної культури, зокрема, з офіційним мовним статусом театрів та реальним станом речей. Ще наприкінці 1980-х років експерти відзначали, що вистав російською мовою на сценах українських театрів, порівняно з початком цього десятиріччя, значно поменшало. Далі ця тенденція зберігалася й поглиблювалася – головним чином, завдяки адміністративним зусиллям щодо впровадження у дію закону про мови. Українською працює зараз значна частина новостворених театрів на сценах російських театрів (першопроходець тут – Київський академічний театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра) почав з’являтися український репертуар. Але така широкомасштабна й, звісно, вкрай необхідна «українізація» проводилася, значною мірою за рахунок простого звуження функціонування російської мови на сцені, а не шляхом підвищення якості й конкурентоспроможності власне українського продукту, розумного протекціонізму щодо цього. Наріжну проблему у цих питаннях можна визначити як відсутність повноцінного мовного середовища (особливо, традиційно, на півдні та сході України), отже – відповідно є й структура попиту глядачів. У свою чергу, театр, зорієнтований сьогодні на заробітчанство заради виживання, змушений більше підкорятися запитові, аніж формувати його, не кажучи вже про бодай якесь просвітництво (хіба що з’являються вистави з творами зі шкільної програми). Ще у 1990-ті роки критики відзначали суттєву відірваність театрів від тих суспільних процесів, що відбуваються у країні. І зараз у процесах, пов’язаних з відродженням національної культури та переосмисленням її здобутків, беруть участь не театральні колективи, а окремі актори, режисери, художники – за власною ініціативою. Нинішня демонстративна аполітичність театру, його рішуча переорієнтація на суто мистецькі проблеми, акцентування, передусім, на виконанні компенсаторно-відволікаючої щодо суспільних процесів функції – усе це, вочевидь, є закономірною реакцією на довготривалий тиск «ідеологічного запиту» та вимоги «активної громадської позиції митця». Все ж слід відзначити, що в останні роки театр зробив певні кроки до соціальної тематики. Критика певним чином забезпечує цілісність театрально-художнього життя, сприяючи поєднанню всіх його ланок, прагнучи досягти оптимальності його розвитку, насамперед шляхом погодження оціночних позицій театру і публіки відносно створених вистав. Значною проблемою є професіоналізм критики, бо її функції часто виконують не фахівці. Негативним наслідком такої ситуації є зниження уваги суспільства до театральних проблем, що констатує більшість театральних діячів. Проблема функціонування спеціалізованих театрознавчих видань характерна і для регіонів нашої держави. Наприклад, у Харкові немає спеціалізованого журналу або хоча б театральної газети, на сторінках якої можна б було друкувати компетентні рецензії та інші матеріали. Ще одною наріжною проблемою вітчизняної сцени є інформаційна ізольованість – на рівні і окремого театру, котрий животіє у своєму місті й не включений у загальну «кровоносну систему» комунікаційного обігу (обмін текстами, технологіями, кадрами, естетичними ідеями), і театральної спільноти в цілому. Якщо раніше ці функції хоча б по Україні виконувала та ж Національна спілка театральних діячів (проведення регулярних пленумів правління, семінарів, круглих столів, творчих оглядів тощо), то надалі утворився вакуум. Його виявилися неспроможними заповнити ні ЗМІ, ні вітчизняні театральні фестивалі. У 2006 році театральні діячі продовжували пошук шляхів поліпшення театральної справи, виведення сучасного українського театру на новий культурно-творчий рівень. Цьому, зокрема, сприяв круглий стіл на тему «Київ – європейська культурна столиця». Він був організований за ініціативою художнього керівника – директора Київського муніципального академічного театру опери та балету для дітей та юнацтва І. Дорошенка та голови правління міжнародної правозахисної організації «Міжнародна ліга захисту прав громадян України» Е. Багірова. Все ж треба відзначити певну увагу столичної влади до проблем театрального життя. Так улітку 2006 року відбулося перше розширене засідання постійної комісії з питань культури, інформаційної політики при Київській міський державній адміністрації. На засідання до столичної мерії запросили близько сімдесяти керівників муніципальних мистецьких установ. В останні роки авторитет театру нехтувався у зв’язку з падінням авторитету інтелігенції, яка втратила соціальну опору, що негативно відбилося на престижі мистецтва і його творців, посилило тенденцію маскультівського спрощення, зниження багатоплановості театрального підтексту, метафоричності. Інтенсифікація й урізноманітнення театрального життя сьогодні дає прирощення на полюсах елітарного та масового, сприяючи збагаченню театральних засобів і жанрів. Все ж очевидні значні здобутки столичних театрів. Так, у 2005 році у Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка зіграно 350 вистав при плані 283. На них побувало 212 тисяч глядачів, при плані 149,9. Доходна частина від основної діяльності становила 3 500 тис. грн., що становить 195% проти плану. Також було зіграно п’ять благодійних вистав для дітей- інвалідів та дітей-сиріт. Збір від прокату однієї вистави перераховано на допомогу театральним пенсіонерам. Останнім часом трупа театру поповнилася 18 молодими і перспективними акторами. Кожен із них уже створив на сцені декілька художніх образів. Взагалі, Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка – один із найпопулярніших та шанованих в Україні. Засновано його було 1920 року. Шануючи кращі національні традиції, він прагне ближче стояти до надбань сучасного європейського мистецтва. Франківці піклуються про духовність суспільства, відродження національної свідомості, культури, традицій народу. Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року театру надано статус національного. Від початку 90-х років його митці активно вписують свою творчість в європейський культурний контекст. Театр гастролював у Німеччині, Австрії, Греції, Югославії, Італії, Польщі, де його робота знайшла одностайно гідну оцінку. Великою популярністю серед киян та гостей столиці користується Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки. Він завжди славився своїми акторами і режисерами. Тут працювали: М. Романов, Ю. Лавров, М. Стрєлкова, Л. Добржанська, М. Свєтловидов, Є. Опалова, В. Добровольський, В. Халатов, трохи пізніше – О. Борисов, П. Луспекаєв, К. Лавров, А. Роговцева – актори, К. Хохлов, В. Неллі, М. Соколов, Л. Варпаховський, Г. Товстоногов – режисери та ін. Офіційна біографія театру почалася 1926 року, коли рішенням Київського окрвиконкому було організовано Російську державну драму, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. 1941 театру присвоєно ім`я Лесі Українки. З 1994 року колектив очолює народний артист України М. Рєзникович. Під його керівництвом театр успішно долає творчі рубежі, плідно працює над новими виставами. Київський академічний Молодий театр створено 1979 року. За час свого існування колектив здійснив 107 постановок. У трупі шістдесят виконавців, серед яких відомі артисти Т. Яценко, Т. Стебловська, В. Шептекіта, О. Безсмертний, Я. Гаврилюк, Л. Дементьєва, В. Легін, О. Вертинський, С. Боклан, І. Вітовська, О. Узлюк, Р. Зюбіна. На окремих виставах співпрацюють Б. Ступка, В. Шестопалов, П. Лазова, О. Ступка. За минулий театральний сезон поставлено сім прем’єрних вистав, у новому планується ще шість. Театр нагороджено 17 преміями «Київська пектораль», його було запрошено до участі в 35 театральних фестивалях. Колектив гастролював містами України, Росії, Білорусії, Польщі, Угорщини, Німеччини, Данії. Звання академічного Молодий театр здобув 2002 року. Як вже зазначалося, ці та інші столичні театри користуються популярністю глядачів і традиційно йдуть в авангарді українського театрального процесу. Однак театрознавці зазначають, що нині, після ривка середини 1990-х, театр накопичує ресурс і живе окремими креативними ескізами. Відчувається підготовка до стрибка у нову якість. Коли ж чесно глянути на так званий репертуарний театр, який у нас переважає, то на обрії чітко позначиться привид неминучої реформи. Спроби реанімувати втрачену енергію, які робить, скажімо, Б. Ступка у театрі ім. Івана Франка, гідні всілякої поваги, тим більше що запрошує він у театр, як правило, справжню особистість у професії (Стуруа, Гладій, Козьменко-Делінде, Ануров). У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. ситуація здавалася досить драматичною. Фахівці підкреслювали, що рівень театрального життя у регіонах значно нижчий, ніж у столиці. У багатьох провінційних театрах простежувалося різке погіршення творчої дисципліни та спад творчої активності не тільки серед акторів, але й серед режисерів. Незважаючи на певне покращання репертуарної політики, театри в регіонах тільки наближалися до того, щоб стати складовою культурного життя свого міста. Водночас спостерігалась активізація творчих позицій у тих, хто працює в театрі і вболіває за те, щоб театральна творчість сприяла збагаченню духовних потреб публіки. Така готовність до творчості викликала у театрознавців почуття оптимізму щодо подальшого розвитку провінційних театрів. І справді, за останні роки ситуація в них почала дещо змінюватися. На думку деяких фахівців, якщо говорити про театральну столицю й умовну, «географічну», периферію, то нині столиця перемістилася на «периферію». Львів і Київ знизили активність. А театри у різних регіонах явно набирають творчу висоту. З’являються нові цікаві актори та режисери, готуються гучні прем’єри, зростає інтерес публіки до театрального життя. Тож саме поняття «провінційний театр» стає дещо умовним. На думку художнього керівника Вінницького академічного музично-драматичного театру ім. М. Садовського, народного артиста України В. Селезньова, поняття «провінційний театр» має не географічний, а суто мистецький вимір. Треба відзначити, що попри певну критику викликає увагу преси та глядачів Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької (м. Львів), який з 1987 року очолює народний артист України Ф. Стригун. У непростий, перехідний період кінця ХХ – початку ХХІ ст. керівництво театру обрало, можливо, одне з найкращих рішень – театр відкрив свої двері для різних груп та об’єднань, розгорнув широкоформатну панораму формовиражень (вечори, лекції, акції), дозволив найрадикальніші експерименти, в яких реальним критиком мав стати народ, а не функціонери від мистецтва. Тож, окрім здійснення професійно-фахової роботи, театр перетворився на трибуну громадської думки, рупор нових ідей і заяв. А вистави останнього десятиліття стали свідченням підвищення творчого і мистецького рівня заньківчан. Це спектаклі: «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Дядя Ваня» А. Чехова, «Ідіот» Ф. Достоєвського, трилогія «Мазепа» Б. Лепкого (інсценізація Б. Антківа), «Андрей» В. Герасимчука, «Пролітаючи над гніздом зозулі» Д. Васермана, «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської, «Коханий нелюб» Я. Стельмаха, «Неаполь – місто попелюшок» Н. Ковалик, «Мадам Боварі» Г. Флобера, «Криваве весілля» Г. Лорки, «УБН» Г. Тельнюк. Вони викликали неоднозначну реакцію критики і публіки, що є, на думку фахівців, яскравим виявом демократії та свободи, яка панує у творчих майстернях львівської Мельпомени. В січні 2002 року уряд України надав театру ім. М. Заньковецької статус національного. Вище зазначалося, що діяльність обласних театрів залежить як від самого театрального колективу, так і від загальної соціально-культурної ситуації у тому чи іншому регіоні. Так, за словами начальника управління культури Миколаївської облдержадміністрації, заслуженого працівника культури України В. Лоскутнікова, досить плідною є діяльність театрів області. Прекрасно працює Академічний український театр драми та музичної комедії. Миколаївців радують його прем’єри, цікаві театралізовані тематичні концерти. Незважаючи на певні труднощі, затримку із завершенням реконструкції приміщення, радує миколаївців і Обласний російський драматичний театр. Справжньою подією театрального життя області стало відкриття Малої сцени в Академічному українському театрі. Також В. Лоскутніков звернув увагу на те, що у 2005–2006 роках збільшено фінансування закладів культури області. За останні два роки для їхніх потреб виділено 91,2 млн. грн., що майже в чотири рази більше, ніж у 2004 р. Це, звісно, позитивно торкнулося і працівників театрів. Але, водночас, В. Лоскутніков, зауважив, що кошти виділялися в основному на заробітну плату, не забезпечуючи інших питань: ремонт театральних приміщень, придбання меблів, сценічних костюмів, музичних інструментів, апаратури тощо. Навіть побіжне знайомство з театральним процесом міста свідчить про його різноманітність та неоднорідність. А взагалі ситуація в обласних театрах нашої держави є свідченням розвитку та певного піднесення театральної справи [26]. Отже, закінчуючи розмову про стан сучасного українського театру, можна зробити висновок, що, попри всі негаразди, він продовжує плідно працювати і розвиватися, залишаючись незгасним вогнищем національної культури. Також слід зазначити, що соціальний статус театру, як і інтерес громадськості та публіки до нього, не тільки зберігається, але й, порівняно з іншими видами мистецтва, зростає (так вважають провідні критики), що свідчить про перспективність театральної діяльності. Список літератури 1. Безгін І., Семашко О., Ковтуненко В. Проблеми регулювання театральної діяльності засобами культурної політики // Театр і глядач в сучасній соціокультурній реальності. Ч.1: Соціально-художні виміри українського театру: ретроспектива, стан, тенденції. – К.: КФ НВК «Наука», 2002. – С. 226– 237. 2. Заболотна В. Театральні сновидіння на межі століть // Укр. театр. – 2002. – № 1-2. – С. 2–5. 3. Ковтуненко В. І. Український театр у період сучасних суспільних трансформацій (до проблем визначення соціокультурних показників): Автореф. дис. … канд. мистецтвознавства / Держ. акад. керівних кадрів культури і мистецтв. – К., 2002. – 19 с. 4. Мірошниченко Н. Українська драматургія останньої чверті ХХ століття – від деміфологізації до химерності // Український театр ХХ століття / Редкол.: Н. Корнієнко та ін. – К.: ЛДЛ, 2003. – С 420–465. 5. Островерх О. Від натуралізму до авангарду // Український театр ХХ століття / Редкол.: Н. Корнієнко та ін. – К.: ЛДЛ, 2003. – С 393–492. 6. Українська культура та реалізація державної політики в культурній сфері: Аналіт. звіт М-ва культури і туризму за 2005 рік. – К.: М-во культури і туризму України, 2006. – 134 с.

УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР В КІНЦІ 80-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ: 7 комментариев

  1. Анар Ельдар огли Ширалієв

    Пані Анно!

    Ви дуже грунтовно подали інформацію. Проте, було важко читати. Вважаю, що це не Ваша провина.
    Презентацію Ви виконали у стилі : коротко про головне. На мою думку, вона дуже доречна і інформативна. Висвітлює основні тезиси доповіді.
    У мене виникло лише одне питання : як часто Вам доводиться бувати у театрі? Які п’єси Ви дивитесь? Який театр Ви б порадили мені відвідати?

    З повагою, не зовсім театрал Ширалієв Анар.

    1. Анна Войтенко Автор записи

      Пане Анаре, дякую за Ваш коментар.
      Інформації справді багато, я намагалася повністю розкрити питання. Те, в якому вигляді зараз подана інформація справді не моя провина.

      Останнім часом я рідко буваю у театрі. У цьому році лише двічі. Мені дуже подобається Молодий театр. Як раз останні рази була в ньому на виставах «Афінні вечори» та «Загадкові варіації». Я рекомендую Вам даний театр за його атмосферність. Відвідуючи його, Ви стаєте однією сім’єю, возз’єднуєтеся з іншими глядачами та акторською групою. І це все вкупі створює нереально вишукані емоції та стан.
      Також мені дуже подобається оперний театр.

  2. Антон Романович Ходак

    Пані Анно, дайте, будь ласка, відповідь на таке питання: як продовжуються традиції модерного театру Леся Курбаса в українському театрі сьогодення?

  3. Арсен Олегович

    Доброго Вам дня.
    Дуже дякую за таку об’ємну, повну та цікаву роботу, що досконало розкриває дану тему.
    Дана доповідь мені сподобалася, оскільки, прочитавши її, в голові закарбувалися нові та впорядкувалися старі знання щодо даної теми.
    Подальших Вам успіхів.

    1. Анна Войтенко Автор записи

      Пане Арсене, щиро Вам дякую за думку та за час, що Ви виділили на прочитання даної роботи.
      З найкращими побажаннями.

  4. Олександр Баляс

    Дякую за підготовлення такої цікавої теми. Театральна тема — одна з найцікавіших в історії постановки культури кожної держави. Незважаючи на те, що Царська та Радянська влада майже не проводила робіт з побудови і розвитку театрального мистецтва на території України, наші люди, все одно, змогли підійняти його на світовий рівень. Було цікаво читати поданий вами матеріал. А презентація нагадала мені ще декілька театрів України, в яких неодмінно треба побувати!)

    1. Анна Войтенко Автор записи

      Пане Олександр, дуже дякую! Мені приємну чути ці слова саме від вас. Я повністю з вами погоджуюсь і сподіваюсь, що театральне мистецтво продовжить розвиватись і вдосконалюватись не дивлячись ні на що.

Добавить комментарий