Ніколенко Вікторія

ГІПОТЕЗА ІСНУВАННЯ ПИСЕМНОСТІ У ДАВНІХ СЛОВЯН В ДОХРИСТИЯНСКИЙ ПЕРІОД.pdf

Презентація

Навчально-науковий комплекс «Інститут прикладного системного аналiзу» Національного технічного університету України Київський політехнічний інститут

Писемність є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Вона виникає тоді, коли в результаті соціально-економічного і культурного розвитку суспільства в ній з’являється потреба.

Однією з найскладніших проблем слов’янознавства, яку ось уже понад два століття безуспішно намагаються вирішити вчені-гуманітарії багатьох країн, є виникнення слов’янської писемності.

Одні дослідники (їх меншість) не приховують того, наскільки вона є складною і далекою від розв’язання. Натомість, інші стверджують, нібито тут усе уже майже з’ясовано, за винятком деяких другорядних деталей.

Тому висунуто гіпотези про існування писемності у давніх слов’ян. Спочатку, коли слов’яни були язичниками, вони не мали книжок, а для ворожіння і лічби користувались «чертами і резами» (рисками і зарубками). Це були найпростіші календарні чи родові знаки, знаки власності тощо.

«Черти і рези» були в ужитку й у східнослов’янських племен на Русі. Такі знаки присутні серед досить численних археологічних знахідок. Знаки та риски накреслені на шиферних пряслицях, на амфорах, корчагах та ліпних горщиках з Києва, Чернігова, Вишгорода та інших давньоруських міст, навіть на ребрі барана (з-під Чернігова). Можливо, такі графіті значкового типу відбивали початкові елементи слов’янського письма. Проте, вони не набули будь-якої сталої системи.

Епіграфічних пам’яток, що належать до язичницького часу, знайдено небагато. Найбільш відомим є напис, видряпаний на корчазі — господарській посудині, виявленій на гніздовському могильнику біля Смоленська. Читається він «Гороухща» або «Горушна», тобто насіння гірчиці або паливо. Дехто вбачає в напису ім’я власника «Горух пса». Поруч з написом є літера N з числовим значенням — 50. Ця цифра вказує на вміст посудини або вагу товару.

Ще два фрагменти написів знайдено поблизу Києва у стародавньому місті Білгород і на Таманському півострові, де було місто Тмуторокань. Перший напис ім’я — «Ілля», а другий — БАТ — закінчення якогось слова.

Проникнення християнства на Русь у ІХ ст., зростаючі торгові та дипломатичні відносини потребували створення у східних слов’ян письма. Складні філософські догмати християнського вчення не могли бути передані за допомогою «черт і різів».

Тому висунуто гіпотези про існування докирилівського письма («без впорядкування»). За цими гіпотезами, слов’яни були змушені користуватись грецькими літерами для передачі своїх звуків, які передавали їх лише приблизно, що призвело до перших спроб доповнення грецької абетки спеціальними знаками для досконалішої передачі особливостей слов’янської фонетики. На доказ існування наводяться повідомлення перського історика кінця XII ст. Фахр еддіна Мерверудді про абетку русів (19 грецьких і три слов’янські літери: Б, ДЖ, Ш) та абетка ХІ ст. на стіні Софійського собору, що складається з 27 літер (23 грецькі літери та слов’янські: Б, Ж, Ш, Щ), а також повідомлення «Житія Кирила». Останнє розповідає, що Костянтин Філософ (Кирило) під час подорожі до Хозарії у 860 р. бачив у Корсуні (Херсоні) Євангеліє та Псалтир, написані «роусьскыми письмены». За два тижні перебування в Херсоні він за допомогою людини, яка володіла «руською бесідою», почав читати, перекладати й розмовляти цією мовою. Отже, начебто йдеться про наявність книжної писемності у східних слов’ян ще до 860 р. Проте, більшість сучасних вчених вважають, що у «Житії Кирила» мова йде не про «руську», а «сурську» (сірійську) мову. А головне, що будь-яких слов’янських текстів, написаних «протокирилицею», досі ніде не виявлено.

Про наявність писемності на Русі задовго до офіційного хрещення держави свідчать договори з греками 911 і 944, 970 рр., Олега, Ігоря та Святослава, які є найважливішим джерелом писемності язичницьких часів. Сам факт існування договорів, зміст текстів яких зберігся в «Повісті минулих літ», говорить сам за себе і свідчить про потреби держави в писемності. Подібні документи, за традицією візантійської дипломатії, писалися в двох примірниках: грецькою мовою та мовою того народу, з яким укладався мир, тобто в нашому випадку слов’янською.

Дослідник мови договорів С. П. Обнорський дійшов висновку, що договір 944 р. перекладено болгарином, отже, враховуючи, що в цей час у Болгарії вже існувала розвинута кирилиця, договір, імовірно, був написаний саме нею. У договорі багато свідчень про писемність. Так, йдеться про те, що посли та купці, які прямували до Візантії, повинні були вже мати не золоті та срібні печатки, як раніше, а писані грамоти від київського князя. Згадується й звичай писати грамоти-заповіти для тих, хто йде на військову службу. Частина послів Ігоря, як видно з договору, були християнами, які клялися дотримуватися умов договору не перед Перуном, а у церкві св. Іллі на Подолі у Києві.

Договори з греками засвідчують досить жваве дипломатичне листування між Руссю та Візантією. Доповнюють вони й відомості про християнство у Києві, зокрема існування, крім згаданих вище церков, ще й соборного храму Іллі на Подолі. А це в свою чергу свідчить, що в середині X ст. у Києві добре знали не тільки князівські грамоти, а й богослужбові книги, оскільки для річної соборної служби необхідно було їх мати 26, а для парафіяльних церков — 8. Що це були за книги і якою мовою вони були писані — невідомо. Однак, найімовірніше, це була старослов’янська або грецька мова.

Таким чином, археологічні й історичні дані, а також логічний хід міркувань загально-лінгвістичного й соціологічного плану свідчать на користь припущення, що писемність на Русі виникла задовго до офіційного прийняття християнства як необхідний етап внутрішнього розвитку східнослов’янських племен у період їх консолідації й переходу до державного життя.

Той факт, що до нас не дійшли руські писемні тексти дохристиянського періоду, можна пояснити щонайменше трьома причинами:

  1. Недовговічністю найдавніших матеріалів для письма. Пергамен з’явився значно пізніше, а спочатку писали, очевидно, на корі (бересті), на дереві, можливо, на воскових пластинках тощо.
  2. Негативним ставленням християнської церкви до всього язичницького і дохристиянського взагалі. Після офіційного введення християнства у ході запеклої боротьби з язичництвом до поганських реалій могли бути віднесені разом з ідолами та іншими язичницькими символами й ранні писемні документи, потрібні відомості з яких, очевидно, були використані, а оригінали знищені (проблема збереження пам’яток для майбутніх поколінь тоді, звичайно, ще не виникала).
  3. Золотоординською навалою, в ході якої люто нищилось усе, що піддавалося руйнуванню.

Першим на слов’янську мову було перекладено Євангеліє-апракос, пізніше Псалтир.

Разом з Кирилом та після його смерті у 869 р. цю роботу з перекладу біблійних текстів продовжив його брат Мефодій та їхні учні (Климент Охридський, Наум, Костянтин Преславський). Переклад церковних книг з грецької (та частково з латини), здійснений Кирилом з Мефодієм та їхніми учнями, знаменував народження слов’янської писемності, звідки пішла й давньоруська писемність.

Глаголиця поширилася серед західних та південних слов’ян, більш пов’язаних з латинським світом (Моравія, Панонія, Хорватія). На теренах Першого Болгарського царства, можливо учнями братів Кирила та Мефодія, глаголична система була перероблена. Грецька абетка була доповнена частиною глаголічних літер, які передавали особливості слов’янської мови. При цьому вводилися нові графеми, характерні для болгарських говірок й вилучалися графеми, що відбивали специфіку говірок Моравії та Панонії. Серед 43 літер кирилиці 19 відповідали слов’янським звукам. Складена таким чином нова абетка витиснула глаголицю із східних регіонів Першого Болгарського царства й звідти була перенесена на Русь. З часом, після остаточної перемоги та поширення на цих землях вона набула назви — кирилиця. Давні автори часто володіли обома системами. В писемних пам’ятках неодноразово зустрічаються записи, зроблені одночасно обома цими абетками.

Однією з найдавніших старослов’янських писемних пам’яток, створених глаголицею, є «Київські глаголичні листки», які датуються більшістю лінгвістів   Х ст. Пам’ятка зберігається в Центральній науковій бібліотеці НАН України ім. В. Вернадського.

Глаголічна пам’ятка налічує сім пергаменних аркушиків. Усі вони — добре оброблений, тонкий пергамен, вироблений із внутрішнього боку шкіри, який непогано зберігся. Чорнила різної густоти й мають тепер коричневий колір. Розрізняють руку двох писарів. Заголовки мес та молитв написано червоною фарбою. Зміст цих листків — уривок з давнього слов’янського Апостола та зібрання західно християнських мес (так званих місал), перекладених з латинської мови

Отже, християнство принесло на Русь не писемність взагалі, використання якої на цей час мало вже значну традицію, а лише удосконалену, і пристосовану до слов’янської мови систему письма. У зв’язку з цим варто звернути увагу ще на один факт. Як відомо, з кінця X ст. християнство на Русі стало обов’язковою, примусово введеною релігією, що викликало серед широких верств язичницького (особливо сільського) населення шалений опір. Зона християнізації фактично обмежилася лише містами, де християнська віра прищеплювалася також з великими труднощами. Навіть панівні верстви населення, в інтересах яких було введено нову віру, довго не могли відвикнути від язичницьких імен, звичаїв і обрядів. Ще й у середині XII ст. на Русі будували храми з хрестильнями (для дорослих язичників), а в селах аж до XIII ст. насипали язичницькі кургани. Давньоруські селяни стали християнізуватися лише після золотоординської навали. За таких умов писемність, якби вона справді була принесена разом з християнством і насаджувалась на непідготовлений грунт, сприймалася б як складовий компонент нової релігії й зустріла б такий самий опір, як і саме християнство (як пізніший культурний аналог можна навести опір книгодрукуванню в XVI ст. там, де для нього ще не визріли відповідні соціально-культурні передумови). Проте на Русі писемність ніколи не асоціювалася з християнством. До неї прагнули найширші верстви населення. Численні написи (графіті) на стінах Софійських соборів у Києві й Новгороді, новгородські берестяні грамоти, написи й клейма на будівельних плитах, цеглі, зброї, пряслицях та на інших предметах XI ст. і т. п. свідчать про те, що в X— XI ст. писемність набула значного поширення, зокрема і в побуті різних верств населення, навіть простолюдинів. Отже, писемність в Київській Русі мала існувати до того вже кілька століть. На це ж указує й висока майстерність давньоруських книжників XI ст. в оформленні рукописних книг (Остромирове Євангеліє, Ізборник Святослава 1073 р. та ін.).

На час утворення централізованої давньоруської держави — Київської Русі й формування давньоруської народності східні слов’яни мали вже досить розвинену систему вокалізовано-звукового письма з не зовсім досконалою графікою. Після прийняття християнства ця недосконала система письма була замінена кириличною азбукою, на основі якої відбувався дальший розвиток писемності й формувалася давньоруська літературна мова.

 

Список використаних джерел

  1. Жуковська А. П. Гіпотези і факти про давньоруську писемність // Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI—XVII ст. — К., 1981, с. 9.
  1. Україна: хронологія розвитку / [НАН України. Інститут археології]. – Том 2. – К.: КРІОН, 2009, с. 398-405

Ніколенко Вікторія: Один комментарий

  1. Ілля Краснощок

    Цікаво було дізнатися про глаголицю та твори наприсані цією древньою мовою, оскільки більшість давньословянських творів написані кирилицею

Добавить комментарий