Лифар Владислав, Скрипченко Марія

ВИНИКНЕННЯ ПИСНЕМНОСТІ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ.pdf

Презентація

НТУУ «КПІ» Факультет прикладної математики, група КМ-21

 

Писемність відіграє надзвичайно важливу роль у людському суспільстві, воно є могутнім двигуном людської культури. Завдяки письму люди можуть використовувати величезний запас знань, накопичений людством, розвивати далі спадщину минулого і зберігати досвід багатьох поколінь для майбутнього.

Питання походження слов’янської писемності ще не повністю з’ясоване. До нашого часу збереглося дві слов’янські азбуки — глаголиця та кирилиця. Яка з них давніша і яку винайшов слов’янський просвітитель Кирило, ці питання залишаються предметом дослідження вітчизняних і зарубіжних учених.

З появою християнства, вони почали користуватися грецькими та латинськими літерами. Подальший розвиток слов’янської писемності Храбр пов’язує з винаходом азбуки Кирилом. Більшість учених вважає, що це була глаголиця.

Накреслення літер кирилиці, вірогідно, взяте з візантійського уставу VI—VIII ст. Кирилиця поступово виникла з грецького уставу, літерами якого слов’яни користувалися для свого письма, згідно з повідомленням Храбра, а глаголицю винайшов Кирило. У наш час цю гіпотезу поглибив та доповнив новими матеріалами болгарський учений Є. Георгієв. Слов’яни, на його думку, користуючись грецьким алфавітом, поступово доповнили його деякими літерами, необхідними для точнішої передачі фонетики слов’янської мови. Така протокирилівська писемність існувала досить довго. У 60-х роках IX ст. Кирило винайшов глаголицю, але вона великого поширення не набула, бо накреслення її літер було занадто складним.

На початку X ст. у м. Преславі за болгарського царя Симеона (893— 927) офіційним стало протокирилівське письмо; вдосконалене, воно здобуло назву «кирилиці».

Кирилиця, як і глаголиця, цілком оригінальна слов’янська система письма.

Виникнення писемності у східних слов’ян пов’язане з їх політичним та соціально-економічним розвитком у IX ст. Саме в цей час сформувалася давньоруська держава — Київська Русь, розвивалися феодальні відносини. Писемні джерела переконливо свідчать про знайомство з писемністю на Русі задовго до офіційного введення християнства в 988 р. На це, можливо, вказує знахідка Костянтином (Кирилом) Філософом у Корсуні євангелія та псалтиря — книжок, писаних «руськыми письмены». Про існування писемності на Русі свідчать договори з греками, тексти яких переписані у «Повісті временних літ». Доведено, що договори укладались у двох примірниках. Один з примірників договору, той, що залишився на Русі, ще у давнину був перекладений слов’янською мовою. У договорі 911 р. згадується про звичай руських писати духівниці на випадок смерті. Один із пунктів договору 944 р. вимагав, щоб посли або купці, які прямували до Царграда, мали при собі спеціальні грамоти, підписані князем, а не золоті та срібні печатки, як раніше. Все це свідчить, що писемність на Русі у цей час вже набула поширення не тільки в державних установах, а й у побуті.

Загадкову знахідку було виявлено у Софійському соборі в Києві. Графіто, видряпане на стіні, нагадує азбуку, що складається з 23 грецьких та чотирьох (Б, Ж, Ш, Щ) слов’янських літер. Останні, можливо, призначалися для поліпшення передачі особливостей слов’янської фонетики. Накреслення літер графіто аналогічне кирилиці. Але це не кирилиця з 43 літер і не азбука з 38 літер, яку згадував Храбр, і не грецький алфавіт з 24 літер. Якщо це не випадковий напис — знахідка відображає якийсь перехідний етап слов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати перші слов’янські літери. Дальші епіграфічні дослідження дадуть можливість перевірити це припущення.

Наведені пам’ятки свідчать також, що на Русі у IX—X ст. письмо було не глаголичним, а подібним за графікою до кирилівського.

Писемність на Русі з’явилася, мабуть, у 60—70-х роках IX ст. Про це до деякої міри можна судити на підставі згадки у Никонівському літописі під 864—867 pp. про похід київського князя Аскольда на Царград, угоду з греками та часткову християнізацію Русі. Це повідомлення підтверджується грецькими джерелами, зокрема «Окружним посланням» Фотія.

Із впровадженням християнства на Русі в 988 р. разом з писцями та богослужебними книгами з Болгарії прийшло досконале слов’янське письмо — кирилиця, якою написані книжкові пам’ятки XI ст.: Остромирове євангеліє, Ізборники 1073 та 1076 pp. та ін.

Після хрещення Русі і запровадження християнства як державної релігії наприкінці X ст. і в дальші часи, приходить до буйного розвитку церковної і світської літератури: як перекладів, що йшли на Русь з Греції чи Болгарії, так і оригінальних книг місцевого характеру, написаних кирилицею, доступною всім слов’янським народам. Мову цих книг називали церковно-слов’янською. Сьогодні ця мова вже мертва, а колись вона сповняла таку ж роль, як грецька чи латинська. Тому, що колись говорили нею предки нинішних болгар, назвали її теж староболгарською. Якраз в часах, коли український народ прийняв Христову віру, існувала вже в Болгарії (під впливом Візантії) багата література, саме в церковно-слов’янській мові. Звідсіль, разом з болгарськими книгами й ученими, що теж туди приходили, вона поширилась в Україні і стала мовою літературною.

Донедавна єдиним джерелом, на підставі якого можна було судити про давньоруську писемність, були тільки згадані книжкові пам’ятки. Останнім часом археологічними дослідженнями виявлені нові матеріали, що мають велику цінність для вивчення писемності Русі та поширення її серед різних верств населення. Так, важливе значення мають написи на різних виробах: пряслицях, ливарних формочках, господарських посудинах — корчагах, голосниках та цеглі, металі, дереві тощо.

Написи на пряслицях — це частіше за все позначення власника речі: «Потворин пряслень», «Княжо єсть», «Молодило», «Невесточ», «Янка вдала пряслень Жирці» та ін. Написи на корчагах робилися для визначення вмісту цих великих посудин, наприклад «Ярополче вино», «Гороухща»; але іноді на них трапляються імена або побажання майстрів, що їх виготовляли.

Часто зустрічаються написи й на металевих виробах. Цікавий напис майстра на руків’ї меча (X—XI ст.), виявленого у с. Хвощеватій на Полтавщині, на лезі якого інкрустовано дротом: «Коваль Людота».

Визначними пам’ятками писемності є знайдені у Новгороді та деяких інших давньоруських містах берестяні грамоти. Це здебільшого переписка городян про різні господарські справи: купівлю землі, готовність до сівби, боргові зобов’язання лихварям, духівниці на випадок смерті тощо. Берестяні грамоти писалися чоловіками, жінками і дітьми (знайдено шкільні вправи хлопчика Онфіма). Новгородські берестяні грамоти — яскраве свідчення того, що писемність відігравала важливу роль в економічному й культурному житті середньовічного феодального міста та його околиць.

Важливе значення має також дослідження давньоруських написів (XI—XIV ст.), зроблених відвідувачами на стінах стародавніх архітектурних будов, зокрема Софійського собору у Києві. Тут виявлені написи: про смерть 1054 р. «царя нашого» Ярослава Мудрого, про чотирилітнє князювання в Києві Святослава Ярославича, про мир, укладений під Києвом на Желяні Святополком Ізяславцчем, Володимиром Мономахом й Олегом Святославичем, та ін. Великий напис зроблено з приводу внесення до Софії десятини від продажу Боянової землі, що, можливо, мала якесь відношення до славетного Бонна з «Слова о полку Ігоревім».

Високого рівня давньоруська писемність досягла у книжковій справі. За Ярослава Мудрого в Києві при Софійському соборі було засновано спеціальну майстерню з книгосховищем, де переписували книжки та робили переклади з грецьких оригіналів. Про ці події так розповідає «Повість временних літ» під 1037 р.: «И собра (Ярослав) писці многы и перекладаше от Грекъ на словеньское писмо. И списаша книгы многи… написавъ положи в святій Софьи церкви, юже созда самъ».

Однією з найдавніших книжкових пам’яток є Остромирове євангеліє 1056—1057 pp. Це велика з художнім смаком оздоблена літургійна книга. Текст її написано на пергаменті крупним уставом (урочистим письмом) у два стовпчики. На трьох аркушах вміщені мініатюри, які за технікою виконання нагадують давньоруські емалі. Вони зображують євангелістів Іоанна, Луку, Марка. Текст прикрашено художніми заставками, що подібні до орнаментів Софійського собору у Києві, та великими початковими буквами-ініціалами, розмальованими фарбами.

У XI ст. з’явилися книги для світського читання з текстами повчального характеру, так звані Ізборники; два з них збереглися до нашого часу. Перший виготовлений на замовлення київського князя Святослава Ярославича 1073 р. Це збірник творів різних грецьких авторів богословсько-філософського змісту.

З пам’яток книжного письма XI ст., що дійшли до нас, можна назвати ще Архангельське євангеліє 1092 p., а також так звані службові мінеї 1095, 1096, 1097 pp. — книги, що призначалися до церковної служби.

Значно більше збереглося писемних книжних пам’яток XII ст. Серед них головне місце посідає розкішно оздоблене Мстиславове євангеліє (близько 1115 p.). Книга написана у два стовпчики красивим уставом на 213 аркушах. Початкові рядки тексту писані розчином золота. Вони прикрашені великими ініціалами та художніми заставками, розмальованими фарбами й золотом.

Юр’ївське євангеліє (1119—1128) є зразком порівняно скромно оздобленої книги. У ньому також багато заставок, виконаних з особливою художньою фантазією і великою майстерністю, ініціалів у вигляді зображень звірів, птиць, людських постатей, рослинного плетива. Ці малюнки мають безпосередній зв’язок з давньоруським фольклором. Художнє оформлення книги хоч і виконане з великим смаком та вмінням, але просто, за допомогою лише кармінової фарби.

Швидкий розвиток писемності був пов’язаний із загальним піднесенням культури та духовними потребами давньоруського населення. У XI — першій половині XIII ст. писемність вже обслуговувала майже всі сфери життя феодального суспільства Русі. Урочистим уставом переписувалися церковні та богословсько-філософські книжки, писалися князівські грамоти, договори та інші офіційні документи. Таким чином розвиток писемності спонукав діловим відносинам і розвитку інформативного суспільства.

 

Список використаної літератури

  1. Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993
    2. Історія української культури /За ред..І.Крип`якевича. – К., 1994

Лифар Владислав, Скрипченко Марія: Один комментарий

  1. Влад Фатенко

    Хотілося б подивитись деякі ілюстрації з презентації, але її чомусь не додали. Підібраний матеріал є досить цікавим і висвітлює аспекти появи писемності. Хоча досить дивно, що доповідь не зачепила всім відомого Нестора Літописця, проте зачепила те, що він описав=)

Добавить комментарий