НАЗВА «УКРАЇНА» ОДНОЙМЕННІЙ ПРАЦІ ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА

dokladДоповідь дивіться тут…

Матвійчук Аліна

НТУУ «КПІ», факультет лінгвістики, 1 курс, група ЛА-51

 

Протягом близько двох років в українській пресі США точиться дискусія щодо первісного значення та семантичної еволюції назви «Україна». Газети не є, одначе, найкращим місцем для наукової дискусії, а отже й не дивно, що більшість статей на цю тему позначені чималим патріотичним запалом, але теж і досить скромною ерудицією.

Юрій Шевельов досліджував праці Рудницького, а зокрема, і статтю, опубліковану як окремий том в академічній серії, яка переносить цю дискусію на наукову площину. Проте Рудницький навряд чи розв’язав проблему остаточно. То лише журналістам усе ясно й зрозуміло, а от ученим — не завжди; наукові дослідження до розв’язання тієї чи іншої проблеми здебільшого лише наближаються. Втім, завдяки студії Рудницького наукове обговорення предмета принаймні стало можливим: деякі з його висновків цілком переконливі, та й усе питання суттєво прояснилося.

Рудницький подає докладну аналізу слова та назви «Україна», як граматично-формальний (корінь, префікс, суфікс, наголос), так і семантичний, пояснюючи історичний розвиток і слова, і назви на великому фактичному матеріалі, з залученням паралелей з інших слов’янських мов. Звичайно ж, основну масу матеріалу взято не з оригінальних джерел, а з інших опрацювань (Шелухина, Тимченка, Срезневського, Синявського), причому цитати, запозичені в Шелухина, імовірно, потребують перевірки; уважне ж прочитання першоджерел, поза сумнівом, дозволило б доповнити матеріал.

Щоправда, доступ до оригінальних текстів ледве чи можливий у Канаді, тож маємо бути вдячні Рудницькому за те, що він, принаймні, зробив найповнішу компіляцію раніше знаних фактів і в деяких випадках збагатив їх новими даними.

Теза Рудницького полягає в тому, що зафіксоване первісне значення слова «Україна» було:

  • «межівна земля»,
  • «частина землі» (утворилось від попереднього),
  • «земля, країна, держава»,
  • «країна українського народу».

Шевельов вважав, що Рудницький цілком успішно обґрунтував перше значення «межівна земля», взяте за вихідний пункт. Третє значення, «країна» взагалі, не викликає жодних сумнівів. Але докази на користь другого значення («частина землі») справляють менш переконливе враження, коли йдеться про семантичну еволюцію слова та назви. Більше того, навіть у тих прикладах, що їх наводить Рудницький, розглядуване слово

зовсім не мусіло мати значення «частина землі».

Срезневський тлумачив назву «Україна» як похідне від слова «окраїна» — «шматок землі, ділянка». Але з не меншою слушністю можна було б уважати, що позаяк землею напевно наділяли починаючи не від центру якоїсь території, а з її країв, то навіть і тут це слово могло означати «земля на краю».

Слово «Україна» довільно тлумачиться як «частина

землі» в аналізі прикладів з «Пересопницької Євангелії». За аналогією це слово означає тут «місцевість, країна», але без додаткових семантичних нашарувань щодо розміру. Значення «країна» чи «місцевість» природно виводиться з первісного значення слова «щось розташоване біля межі», «те, що має межу». Проте малий розмір — це нюанс, що не є видимим ані в першому, ані в другому з них. Рудницький гадає, що це проміжне значення є необхідним для пояснення виразів на кшталт «Подільська Україна», «Київська Україна», «Брацлавська Україна» тощо. Насправді ж вони добре вписуються в значення «межівна земля», бо ці регіони тоді були порубіжними й межували з татарським стеном; часом вони з’являються в пізнішому значенні «країна», «місцевість».

Назва Україна на позначення території та держави українського народу може бути виведена зі значення «країна», «місцевість». Це був би логічний значеннєвий розвиток від загального до часткового. Подібно до того, як у фразах «Я пішов до міста» без зазначення міста чи «Я пішов на фабрику» без зазначення фабрики мається на увазі «своє» місто чи «своя» фабрика, так і «країна», вживана в аналогічних випадках, може конкретизуватися. В такий спосіб вона може набути значення «наша країна» й перетворитися згодом на власну назву. Однак, якщо розглянути це явище в конкретній історичній перспективі, то вірогіднішим здається варіант, що власна назва Україна розвинулася безпосередньо з первісного значення «межівна земля», а не з вторинного значення «країна», «місцевість». Це останнє значення, залишаючись периферійним дублетом слова країна, ніколи не спромоглося ні витіснити його, ні ввійти до літературної мови, за винятком поетично-пісенного жанру.

Причину значеннєвого переходу від «межівної землі» до власної назви Україна слід шукати в розвиткові козацтва. Саме козацькі землі (первісно межівні як з погляду українського народу, так і стосовно польської держави) стали центром національного розвитку всієї країни. Козак перетворився в Україні на ідеал і для селянина, і для городянина. Суверенна держава Богдана Хмельницького та його наступників була козацькою за своєю назвою і за своєю суттю. Тому назва України як козацької землі, козацької держави поширилася на цілу Гетьманщину аж до Стародуба. В цих географічних межах вона застосовувалася до середини XIX ст.

З розширенням козацької держави розповсюджувалося й поняття Україна. Хоча Рудницький і не визначає окремо значення слова Україна як «козацька земля», всі його приклади, взяті з XVII —XVIII ст., доводять існування й переважання саме цього значення. Якщо Богдан Хмельницький вживав назви Україна, Волинь і Поділля як рівноправні терміни, то Україна в цих випадках позначає Київське воєводство, охоплюючи, можливо, також і Брацлавське. Цитата з К. Саковича також підтверджує, що для нього Україна — це «козацька земля». На думку Саковича, безпеку України запевнюють

козаки, бо це їхня земля; тоді як Поділля, Галичина

(Підгір’я), де немає козаків (іншими словами, землі, що не входять до України), потерпають від татарів.

Цитата з Обуховича («За допомогою хлопських бунтів Хмельницький так далеко поширив по Україні свої свавільні банди, що шляхта з Волині, Києва, Брацлава, Поділля геть уся повтікала…») так само не включає Волинь і Поділля до складу України, а лише свідчить про втечу звідтіля шляхти, наляканої діями Хмельницького, що поширилися на цілу Україну. Жодна з численних цитат, узятих Рудницьким з історичних

пам’яток, не виходить за межі саме цього значення України як «козацької землі».

Те саме уявлення панує в українському фольклорі. До матеріалу з народних пісень, наведеного Рудницьким, Шевельов додає кілька прислів’їв:

  • «За Хмельницького Юрася пуста стала Україна звелася, а за Павла Тетеренка — не поправиться й теперенька»;
  • «Пішов на вкраїну, на степи, на вольні землі».

Проте, продовживши свої роздуми, Юрій Шевельов побачив, що це значення переважає аж до сімдесятих років XIX ст. Тоді Волинь, Галичина, Буковина й Карпатська Україна не були Україною. М. Левченко занадто звузив це поняття, коли писав: «Українці — мешканці Київської губернії, що зветься Україною». Але тим самим він засвідчив, що за часів «Основи» назва Україна стосувалася лише місцевості, осереддям якої була Київщина. К. Михальчук, авторитетний український діалектолог і до певної міри також

етнограф, бувши активним учасником українського культурно-визвольного руху, писав у 70-х рр. таке: «Від кінця XIV століття й дотепер область, залюднена Полянами, почала називатися Україною, а жителі її — Українцями. Нині ця назва є далеко поширеною на схід і південь по обидва боки Дніпра, тобто на цілу область колишньої козаччини та на сусідні землі, раніше заселені кочовими народами». Він також подає й друге значення слова Україна: «Слово Україна має в народній мові й загальне значення, в розумінні характеристики краю, що складається з широких, рівних ланів з невеличкими перелісками».

У цьому світлі стає можливою далеко переконливіша інтерпретація двох інших фактів, відзначених Рудницьким. Перший з них — це мова Шевченка, який хоч і вживав назву «Україна», але жителів її називав козаками, ніколи не звертаючись до слова українець. Причина не в тім, що Шевченко, так би мовити, умисне уникав назви українець, бо вона «не містила ніякої національно-державної традиції». Шевченко просто йшов за узвичаєними історичними уявленнями: спершу було поняття й термін козак, слово Україна на позначення козацької землі з’явилося пізніше. Потреби ж у ще одному терміні для жителів цієї країни не було.

Другий факт пов’язаний з псевдонімом Леся Українка. Вибір цього псевдоніма годі пояснити палким патріотизмом поетки. Коли Леся Українка

надсилала свої найперші, досить наївні вірші для публікації в Галичині, А. Косач хотіла підкреслити, що вона походить з іншої частини національної території, тобто не з Червоної Русі, а з козацьких земель. Це було прізвище такого ґатунку, як їх можна зустріти в тодішній періодиці, на кшталт Полтавець або Подоляк; щоправда, поза регіональним значенням, воно також несло додаткове історичне й традиційне навантаження. Наприкінці Лесиного життя слово Україна набуло всенаціонального значення, але тоді вже не було сенсу змінювати псевдонім.

Застосування назви Україна до всієї національної території й усього населення поступово утверджується від 70-х рр. XIX ст., хоча в деяких найзахідніших українських землях вона поширилася ще пізніше, вже на очах нашого покоління. Це збіглося з новим національним відродженням, яке великою мірою відбулося під прапором романтично трактованої козацької традиції.

Цей нюанс у назві Україна ще був дуже відчутний наприкінці XIX ст. З невпинним поширенням назви України термін Малоросія набув зневажливого забарвлення, хоча він виник у самій Україні, без «офіційно-урядового введення» з боку окупантів, зокрема росіян. Цей термін ще в XIX ст. використовувався такими видатними особами, як Потебня чи Михальчук; і навіть у XX ст. — А. Кримським, який відводив для назви Україна лише

Південно-східну частину країни.

Таким чином, значеннєвий розвиток слова й назви Україна є досить простий; але водночас він щільно пов’язаний з обставинами української історії й зумовлений ними. Схематично його можна зобразити гак:

 

1.   XI ст. – «межівна земля»

 

  1. XVI – «країна»,

 

  1. XVII ст. – «козацька місцевість, земля»,

 

  1. XIX ст. – назва української національної території та держави.

 

Отже, можна зробити висновок, що досліджуючи праці багатьох мовознавців та лінгвістів, Юрій Шевельов зумів створити схему семантичної еволюції та розвитку значення назви «Україна», а також зобразити різні погляди на її походження у різні відрізки часу.

Та все ж, питання усі ці нагальні питання щодо назви «Україна» ще і досі є не до кінця розкритими і потребують подальшого детального вивчення та дослідження.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

 

  1. Довідник з культури мови: Посібник / С.Я. Єрмоленко, С.П. Бибик, Н.М. Сологуб та ін.; за ред. С.Я. Єрмоленко. – Київ: Вища школа, 2005. – 400 с.
  2. Островський В.І., Островська Г.Ф. А українською кажуть так… Друге видання, доповнене й виправлене. – Тернопіль: ТзОВ „Терно-граф”, 2013. – 456 с.
  3. Пономарів О.Д. Українське слово для всіх і для кожного / Передм. І. Дзюби. – Київ: Либідь, 2013. – 360 с.
  4. Шевельóв Юрій. Нарис сучасної української літературної мови та інші лінгвістичні студії (1947 – 1953) / Упорядкування Любомира Белея, Людмили Нуждак; вступ. стаття, примітки Любомира Белея.– Київ: Темпора, 2012. – 664 с.

НАЗВА «УКРАЇНА» ОДНОЙМЕННІЙ ПРАЦІ ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА: 8 комментариев

  1. Сергій Копач

    Дякую за дуже цікаву, змістовну та розгорнуту доповідь. В шкільному курсі історії України ця тема практично не висвітлюється, тому вдалося дізнатися багато нового і не відомого раніше.
    Як ви вважаєте, що сприяло набуттю назви «Україна» всенаціонального значеня наприкінці ХІХ століття?

    1. Аліна Матвійчук Автор записи

      Дякую, Сергію, за таке слушне запитання.
      Справді, використання слова ”Україна”, наближене до сучасного значення, спостерігається тільки з середини ХІХ ст. Зокрема, ми можемо побачити це у поезіях Тараса Шевченка, документах Кирило-Мефодіївського братства (1845-1847).
      У цей час назва Україна поступово набуває значення національного символу. Якщо в імперіях, що володіли українськими землями, більше шанували локальні назви (Галичина, Малоросія), то “Україна” врешті перетворилася на національну транскордонну назву країни українців. На середину ХІХ ст. здобутки мовознавства та етнографії дозволили чітко окреслити етнічний ареал українців, а отже – і межі України як узагальненої назви усього цього простору . І саме тому назва «Україна» набула всенаціонального значення. Це стало не просто словом, а вираженням усієї сутності українського народу.

      1. Сергій Копач

        Дякую за відповідь, пані Аліно.
        Ви дуже вірно зауважили про шанування тогочасними імперськими країнами локальних назв, і, відповідно – намагання уникнути використання таки назв як «Україна».
        Враховуючи це, за рахунок чого, на Вашу думку, цей опір було подолано?
        Ми спостерігаємо, скільки сил і засобів витрачається зараз на те, щоб люди в Криму та на Донбасі відчували себе частиною «великого русского народа» і не асоціювали себе з Україною. Чому свого часу набуття назвою «Україна» значення національного символу, як і власне самовизначеності українського народу, уникнути не вдалось?

        1. Аліна Матвійчук Автор записи

          На мою думку, тут грає велику роль історичне підгрунтя. Адже саме у 1917-1921 роках відбулася, так звана, легітимізація самої назви «Україна», коли постала Українська Народна Республіка, проголошена Третім Універсалом Центральної ради. У “територіальних претензіях” українського національного руху на Великій Україні “українськими землями” вважалися ті території, більшість населення яких складали українці. От тоді цей опір і почав давати тріщину.
          А щодо набуття назвою «Україна» значення національного символу, то у ті часи відбувалися досить складні та серйозні зміни у житті народу та всієї держави. Можливо, через налаштованість суспільства, через національну свідомість та, водночас, підтримку людей, які бажали йти до поставленої цілі таких результатів і вийшло досягти.

  2. Олександр Травєніков

    З цікавістю прочитав вашу інформативну доповідь. Зважаючи на її тему, хотілося б задати суміжне до неї запитання:
    Відтоді, як наша Батьківщина стала незалежною, в офіційному мовленні запанувала граматична форма «в Україні». Але деякі громадяни й досі не можуть змиритися з цим, вишукують усілякі підстави, аби повернутися до старого — «на Україні». У чому відмінності між цими двома формами? Як, на вашу думку, було б правильно казати?

    1. Аліна Матвійчук Автор записи

      Дякую, Олександре, за досить доречне питання. Приємно чути, що Вас зацікавила ця тема.
      На мою думку, граматична форма «на Україні» не є правильною. Не кажуть же на Англії, на Португалії, на Китаї. Для підтвердження свого бачення, хочу навести Вам думку видатного мовознавця Івана Огієнка. Він вважав, коли ми говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і т. ін. Що ж до прийменника на з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання “де” тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина якоїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині… До непродуманих традиційних форм належить і вислів на Україні, що має прецікаву історію… Цілі віки ми чули то «на Ukraine» (від поляків), то «на Украине», а тому й защепили собі це «на Україні» як своє власне, зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що власне на — болюча й зневажлива ознака нашого колективного поневолення. Мусимо змінити стару граматичну форму й уживати в Україні, в Україну.

      1. Сергій Копач

        Абсолютно вірну дали відповідь, але як Ви гадаєте, чому тоді, враховуючи чітко окреслені правила вживання прийменників «в» і «на», використовується словосполучення «в Криму»?

        1. Аліна Матвійчук Автор записи

          Дякую Вам за запитання.
          Врешті, з точки зору географії Крим вважається автономною одиницею, тому ми можемо вважати його, як «докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або самостійну державу». Звісно, в зв’язку з сьогоднішніми подіями, не можна чітко стверджувати щодо правильності цієї граматичної форми. Тут, як ми бачимо, все доволі тісно пов’язано.
          На жаль, не зустрічала думок мовознавців чи істориків щодо цього питання, тому це лише мої власні здогадки.

Добавить комментарий