ІСТОРІЯ КИЄВОРУСЬКОГО КРАСНОМОВСТВА: ДАВНІ РИТОРИКИ Й РИТОРИКИ

dokladДоповідь дивіться тут…

Камінська Ольга

НТУУ «КПІ», ІПСА, ІІІ курс, група КА-32

 

Риторика, як і всі науки, має свою історію. До недавнього часу були відомі праці античних риторів: Арістотеля, Цицерона, Демосфена, Квітіліана та деяких інших авторів, частково й слов’янська риторична спадщина, особливо часів Київської Русі, епохи українського Ренесансу ХVII-XVIII ст. та праці з риторики ломоносівського періоду. Дослідження останніх років виявили, що значні багатства зберігаються в рукописному вигляді у бібліотеках великих міст по всій Україні та на території країн СНД, оскільки у XVII-XVIII ст. риторика була традиційною шкільною дисципліною.

Базою красномовства слов’ян слугували антична риторика та західноєвропейські дджерела. Риторика відігравала важливу роль у боротьбі слов’янських народів за своє національне визволення та становлення.

Давня Греція, Давній Рим в епоху демократичного розквіту стали світовою скарбницею риторики й ораторського мистецтва. За законами Солону, кожний афінянин повинен був особисто захищати свої інтереси на суді.

У ті часи популярними були логографи – ритори, які за наймом творили ораторські промови. Публічний виступ громадян у Народному зібранні чи в суді перед аудиторією у тисячі чоловік був невід’ємною частиною функціонування апарату державної влади. Ораторське мистецтво користувалося в Елладі величезною повагою, популярністю, тому численні ораторські школи давнього світу завжди мали багато учнів.

У часи середньовіччя в царині риторики панували догматизм та схоластика. Основою феодального ладу були зовнішня сила та звичаї, що на практиці втілювалися у чітко визначені, незмінні схеми. Як казав О. Тимофеєв: «Вершителем доль держав і приватних осіб був меч, а не слово».

Авторитет католицизму гнітюче впливав на розвиток риторики. У тих умовах ораторське мистецтво не могло володіти творчою силою справжнього мистецтва, а для оратора не було місця в державному житті. Політичне красномовство майже не існувало, а риторика розвивалась в основному на церковних кафедрах, в університетах і судах.

Занепад і відродження риторики того часу позначилися на розвитку людини і суспільства. Наприкінці епохи Середньовіччя почалося відновлення ораторського мистецтва в системі освіти. Йому відводилося почесне місце у прагненні людини оволодіти світом через античний логос – єдність і гармонію думки і слова.

Першою серйозною спробою опису історії слов’янської риторики є праця В. Аннушкіна «Перша російська «Риторика»» (1989), в якій аналізується риторика «Сказання про сім вільних мудрощів», «Риторика» (1620). Вона містить багатий і глибокий матеріал з історії слов’янського ораторського мистецтва.

Київська Русь – давньоруська держава ІХ-ХІІ ст. – розквітала при Ігорі, Ользі, Святославі, Володимирі, Ярославі Мудрім. У Києві відкривалися перші школи, бібліотеки, розвивалися різні ремесла.

Після хрещення Русі слов’яни почали активно створювати пам’ятки писемності, розвивати мистецтво, архітектуру, літературу і культуру, зокрема і риторично. Перлиною слов’янської літератури є «Слово о полку Ігоревім», що донесла до наших днів «золоте слово» Святослава, яке є взірцем високої риторики того часу.

Найвідомішими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило Туровський.

Іларіон (ХІ ст.) – перший руський митрополит, давньоруський письменник, талановитий оратор. Найвідоміша його проповідь – «Слово про закон і благодать», в якій він з патріотичних позицій оцінив діяльність давньоруських князів і роль Київської Русі на міжнародній арені.

Дослідники розходяться в думках щодо приводу написання і виголошення промови. За одними даними «Слово про закон і благодать» було виголошене на честь відкриття Софійського собору; за іншими даними — промова могла бути виголошена в Софійському соборі у 1049 році, ймовірно, на честь завершення будівництва київських оборонних споруд.

«Слово про закон і благодать» — це перший публіцистичний ораторський твір давньої літератури, який, по суті, є церковно-політичним трактатом, написаним під час військових сутичок Русі з Візантією та у зв’язку з цим у ситуації погіршення стосунків між руською та візантійською церквами. У ньому автор патріотично виступає проти зазіхань Візантії на Русь, переконливо і красномовно доводить містичність вчення про месіанську місію будь-якого народу, обстоює самостійність Русі. Дослідники цієї проповіді виділяють такі її риси, як-от: яскрава образність, емоційність, надзвичайна мелодійність.

Постать митрополита Іларіона та його історична спадщина надихали нащадків на опанування риторичними й морально-етичними секретами цієї видатної фігури слов’янської культури.

Кирило Туровський (ХІ ст.) – блискучий оратор і представник урочистого й учительного красномовства на Русі. Він закликав письменників і ораторів уважно вивчати і вслухатися в те, що відбулося та прикрашати діяння героїв відповідними словами: «Прикрасять словами й звеличать царів… і, славлячи їх, похвалами кінчають». К. Туровський – яскравий приклад творця величально-похвальних промов, якого називають великим «піснетворцем» Русі.

Велику риторичну цінність становить «Слово в новий тиждень після пасхи», яке К. Туровський склав відповідно до суворих правил красномовства: матеріал подано на порівнянні «церкви Христової» з навколишньою природою. У ньому міститься низка блискучих метафор про роль ритора та проповідника.

Характерний приклад його думок: «Нині ратаї слова, приводячи словесних ягнят до духовного ярма і занурюючи… рало у мисленнєвих борознах, проводячи борозну покаяння й засипаючи сім’я духовне, надіями майбутніх благ веселяться».

До наших днів не дійшли імена багатьох давніх ораторів-патріотів, але перлини їх словесного таланту, мудрості та краси думки увійшли до фольклорної спадщини українського народу. Слов’янські народи створили тисячолітній золотослів національних культур, що знайшло відображення у фольклорі, зокрема прислів’ях та приказках.

ХVII – перша половина ХVІІІ ст. – період становлення та розвитку української літератури, її родів і видів, і, безперечно, народна творчість мала значний вплив на розвиток шкільних курсів теорії ораторського та поетичного мистецтва. Їх етико-естетичною основою, підґрунтям була любов до батьківщини, рідного народу, боротьба за свободу та щасливе життя у гармонії з собою, природою і суспільством.

Тривалий час Києво-Могилянська академія (заснована в 1632 р.) була єдиним вогнищем просвіти й культури на території Східної Європи, мала статус європейського навчального закладу. Свою просвітницьку діяльність вона здійснювала у складний період, коли українська культура зазнавала утисків.

Академія мала глибоко національне спрямування, керувалася системою й методами навчання кращих західноєвропейських університетів і академій. Її вихованці здобували різнобічну високу освіту для того часу і ставали визначними громадськими, політичними та державними діячами, відомими вченими, художниками, композиторами, які досягали успіху в Україні та за її межами.

Усі підручники Академії були рукописними, авторськими, бо кожен викладач мусив складати свій курс лекцій. Першим друкованим підручником риторики в Академії був підручник професора Іоаникія Галятовського «Наука албо Способ зложеня казаня».

Вивчення досвіду, накопиченого за всю історію ораторського мистецтва, дає наснагу та натхнення сучасним оратором та дослідникам. До наших днів збереглися описи 183 підручників риторики, з яких 127 були складені в академії. За свідченням В. Маслюка та З. Хижняк, це були оригінальні курси риторики як за структурою, так і за змістом. Ораторське мистецтво було найпопулярнішим предметом в академії, бо мало постійне практичне застосування. Студентів навчали складати промови (судові, панегіричні), писати різни види листів (вітальні, дяку вальні, прохальні) тощо.

Києво-Могилянська академія подарувала світові таких видатних ораторів, як-от: Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Михайло Ломоносов та багато інших.

Феофан Прокопович (1681 — 1736) – видатний слов’янський оратор, вчений, письменник, політичний і громадський діяч, автор трактатів, проповідей («Духовний регламент», «Слово о власти и чести царской», «Правда воли монаршей» та ін.), один із засновників стилю українського бароко з його демократичним характером, зв’язком із народною творчістю, творчим використанням культурної спадщини античності.

Завдяки своєму ораторському таланту Ф. Прокопович, виходець із середніх верств суспільства, досягає вищих посад держави, стає правою рукою Петра Першого, його радником, сподвижником, главою «Ученої дружини».

Протягом 1708-1709 рр. у Києво-Могилянській академії він читав лекційний курс риторики, яку вважав «царицею душ», «княгинею мистецтв». Риторика, яку створив Ф. Прокопович, увібрала в себе прогресивні ідеї Аристотеля і складалася з десяти книг. Також він є автором славнозвісного «Букваря», за яким тривалий час навчалися не тільки українці, а й білоруси, серби, хорвати, болгари, греки, росіяни, молдавани, грузини та інші.

Ф. Прокопович вважав, що риторика позбавлена свого специфічного предмета, охоплюючи всі предмети, які цікавлять людину й можуть бути об’єктом інших видів мистецтва. Метод риторики він вбачав у тому, щоб навчити, як у промові за допомогою оволодіння мистецтва слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами красномовства Ф. Прокопович вважав природу, мистецтво, освіту, тренування, наслідування, що збігається з уявленнями грецької та класичних риторичних шкіл.

Він розробив вчення про три стилі: високий, квітчастий і низький. Високий стиль має хвилювати аудиторію, тому для нього слід обрати емоційні та величні способи викладу. Квітчастий стиль має приносити насолоду, тут вживаються гарні способи вислову. Низький стиль служить для повчання, він виключає сильні емоції та рідко вживає тропи.

Філософські, риторичні погляди Ф. Прокоповича відбивали інтереси прогресивних сил, стали важливою віхою у розвитку слов’янського красномовства та естетичної думки. Ідейну й творчу спадщину видатного просвітителя високо цінували Кантемір, Сумароков, Фонвізін, Пушкін та інші.

Михайло Ломоносов (1711-1765) відкрив новий етап у розвитку і становленні слов’янської риторики. Великий вчений-енциклопедист, родоначальник матеріалістичної слов’янської філософії, поет, став теоретиком красномовства як автор «Краткого руководства к красноречию» (1747), «Краткого пособия к риторике в честь любителей словесности», «Российской грамматики».

М. Ломоносов писав: «Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно говорити, тим самим прихиляючи інших до своєї про це думки».

Великий просвітитель базувався на класичних елліністичних риторичних поглядах; творчо їх засвоївши, він збагатив їх оригінальними підходами і трактуваннями.

Він розрізняв такі фактори обдарованого оратора: душевні (особливо гострий розум і пам’ять) та фізичні (сильний та приємний голос, поставлений вигляд). Учений так класифікував структуру публічної промови: вступ, тлумачення, твердження, завершення. Щоб успішно вплинути на слухачів, він наголошував, що оратор повинен володіти своїми пристрастями, вміти збуджувати і гасити свої почуття, тоді слухачі будуть знати: ця людина чесна, совісна, їй не є чужими ті пристрасті, які вона хоче збудити у слухачів. Силу красномовства М. Ломоносов вбачав у гострому розумі, розгляді етичних мотивів тієї чи іншої дії.

Спеціалісти у галузі ритори та слов’янської риторичної спадщини вважають, що ломоносівський період у історії риторики по-справжньому досі не оцінений, чекає свого глибокого дослідження і описання.

Часом розквіту риторики на території України спеціалісти вважають першу половину ХІХ ст.. Серед популярних підручників риторики того часу, які багато разів перевидавалися і не втратили цінності до наших днів, були курси О. Мерзлякова, М. Сперанського, М. Кошанського, К. Зеленецького та інших.

Олексій Мерзляков (1788-1839) – поет, критик, перекладач, професор Московського університету. Створив першу кафедру російського красномовства, віршування й мови. На його промови збиралася вся московська верхівка. Характеристики його лекцій: жвавість викладу, дар імпровізації, темпераментність, демонстрування глибоких філологічних знань.

Він писав: «Оратор іноді ґрунтує збудження пристрастей на моральних поняттях про честь, справедливість…»

О. Мерзляков був учителем О. Грибоєдова, П. Вяземського, П. Чаадаєва, які стали відомими майстрами слова. Його школу пройшли М. Муравйов, М. Бестужев-Рюмін, П. Каховський, І. Тургенєв. Учні називали його «красою університету», зберігаючи вдячну пам’ять про його лекції та красномовство, моральну велич і красу на все життя.

Михайло Сперанський (1742-1839) – граф, відомий російський державний діяч, найближчий радник Олександра І, ініціатор створення Державної ради. Керував кодифікацією основних державних законів Російської імперії.

М. Сперанський – талановитий оратор, автор «Правил вищого красномовства», в яких виклав низку прогресивних поглядів. Він вбачав три завдання риторики: винайдення, розташування і виклад, що відповідає класичним риторичним постулатам. Головним він вважав необхідність добре знати предмет, визначити частини мови, відрізнити істинне красномовство від псевдо риторики.

Цікавими і корисними є погляди М. Сперанського на стиль висловлених думок: ясність, багатоманітність, єдність, відповідність предметові думки, вимова, весь вигляд оратора, його обличчя, голос, жести тощо.

Риторична спадщина графа не втратила свого значення і до наших днів, вона може сприяти формуванню ораторських навичок і вмінь сучасних політичних лідерів та громадських діячів.

Микола Кошанський (1781-1831) – професор російської та латинської словесності у Царськосельсьскому ліцеї, вчитель О. С. Пушкіна, який зберіг про наставника найтепліші спогади.

Ліцеїсти найбільше цінували в професорі його високоморальні, духовні заняття, на яких він прищеплював своїм вихованцям велику любов до слова, а також формував їхню високу загально гуманітарну культуру через прекрасне знання класичної поетичної спадщини Давнього Світу.

М. Кошанський – автор підручників риторики, які були популярними у ХІХ ст. В них автор приділяв значну увагу питанням психології, логіки, поетичної майстерності. Він писав: «Якщо красномовство розуму з’єднається з красномовством серця, то майже немає сил їм протистояти»

Костянтин Зеленецький (1812-1858) – професор Рішельєвського ліцею в Одесі, автор багатьох книг, статей з питань філософії, логіки, естетики, словесності, історії, географії.

Головними досягненнями у його творчості є риторична праця «Дослідження про риторику» та його магістерська дисертація «Дослідження значення побудови й розвитку слова людського і додаток сього дослідження до мови російської». Їхнє теоретичне значення, як вважають сучасні дослідники, не втратило цінності й нині.

К. Зеленецький першим серед вітчизняних учених «повернув риторику обличчям до творчого винайдення й відповідального вчинку в мовленні», як зазначали його сучасники. Він наполегливо розвивав ідеї логічної культури оратора. Його популярні підручники з риторики багато разів перевидавалися, мали певний вплив на формування української риторичної культури.

Другу половину ХІХ ст. можна назвати часом поступового занепаду риторики як науки про прозу. В 1850-1917 рр. із шкіл та вузів виганялися ораторські види промов, що тяжко відзначилося на загальному рівні освіти.

Останньою «риторичною хвилею» в Росії початку ХХ ст.. можна вважати відкриття у 1919 р. у м. Петрограді унікального навчального закладу – Інституту Живого Слова – на чолі з професором Всеволодським-Гернгросом та його сподвижниками. По найновіших програмах тут готували педагогів загальноосвітньої школи, викладачів – спеціалістів з мистецтва мовлення, різних ораторів, письменників тощо. Заклад мав три відділи: науковий, навчальний та просвітницький. Він сприяв об’єднанню усіх творчих і наукових сил у цій галузі, організовував конференції, дебати, клуби, публічні лекції, мітинги. Інститут Живого Слова був унікальним явищем в історії риторики не лише в Росії, а й поза її межами.

Демократична хвиля 20-х рр. ХХ ст. стимулювала розвиток риторики, бо збільшився обсяг дорадчої промови у багатьох сферах державного і громадського життя.

В добу Сталіна через застій культури падає інтерес і до риторики, тривалий час в цій сфері не було жодного розвитку.

Лише з підняттям народного духу і здобуттям незалежності, з оновленням нашого суспільства, риторика отримала нове дихання, несучи в собі патріотичність, інтереси народу та прагнення свободи. З новою силою зазвучали полум’яні слова Великого Кобзаря: «Борітеся – поборете!».

Висновки: Основою давньої слов’янської риторики слугували антична риторика та західноєвропейські думки. Найбільшого розквіту саме українська риторика досягла в часи Київської Русі та Києво-Могилянської академії. Певний вплив на українську риторику ХVІІІ-ХХ ст. мала російська культура, бо українські землі тривалий час були під владою спершу Російської імперії, а потім СРСР. Доба незалежності надала ораторській майстерності нового життя, принісши нові течії та погляди, притаманні часу.

Історія розвитку риторики має нестабільну форму, весь час переживаючи то занепад, то піднесення. Це значною мірою пов’язано з соціально-політичною ситуацією в країні. Бо саме політика, рівень освіти та культури, доступ до джерел інформації та громадсько-суспільні рухи і є тими факторами, що породжують ораторів і лідерів, готових проголошувати з трибуни промови, надихаючи людей і ведучи їх за собою.

Список використаних джерел:

  1. Енциклопедія афоризмів, крилатих фраз, цитат. Журналіст – це не професія, а звання: Близько 8800 висловів 1830 авторів / Автор-укладач: А.О. Капелюшний. – Львів: Видавництво „Паїс”, 2008. – 766 с.
  2. Інтернет-сайт: www.ukrtvory.com.ua
  3. Кацавець Г.М., Паламар Л.М. Культура мови у професійному спілкуванні юристів: Навчальний посібник. – Київ: Алерта, 2007. – 140 с.
  4. Кацавець Р.С. Ораторське мистецтво. Підручник. – К.: Алерта, 2014. – 238 с.

Сагач Г.М. Золотослів : Навчальний посібник для середніх і вищих навчальних закладів. – К.:Райдуга, 1993. – 378 с.

ІСТОРІЯ КИЄВОРУСЬКОГО КРАСНОМОВСТВА: ДАВНІ РИТОРИКИ Й РИТОРИКИ: 17 комментариев

  1. Ольга Кузака

    Ольга, мене вразила ваша стаття своєю змістовністю, дуже цікава робота! Дякую вам!

    Якими способами у сучасному світі популяризується риторика? Чи вважаєте ви, що це й досі актуально?

    1. Ольга Камінська Автор записи

      Шановна Ольго!
      Дякую Вам за коментар та Ваше питання.
      Я вважаю, що в наш час риторика дуже актуальна. Кожна людина, що бажає побудувати успішну кар’єру, має володіти мистецтвом красномовста, щоб успішно проходити співбесіди та просувати себе по кар’єрних сходах. Популяризують риторику книги, адаптовані під сучасні умови життя, наприклад «Як знайти друзів» чи «Як змусити людей робити що ти хочеш». Звичайно, ці книги важко назвати риторикою в її первинному сенсі. Це популярна література, тому її якість невисока, але це, певною мірою, все ж можна вважати внедренням ораторського мистецтва в маси.

  2. Олександра Вікторівна Король

    Олю, дукую за розкриття теми важливості риторики. В наш час часто можна зустріти людей з погано розвинутими риторичними здібностями. Трапляються люди, яким притаманні якості: особливо гострий розум, душевність,хороша пам’ять, сильний та приємний голос, поставлений вигляд (з вашої презентації). Але зрозуміти їх важко. Чи траплялося вам у житті зустрічати таких людей? Як вийти із складної ситуації непорозуміння, якщо нерозбірливо говорить викладач, а матеріал дуже важливий?

    1. Ольга Камінська Автор записи

      Шановна Олександро!
      Дякую Вам за коментар та запитання.
      Так, на мою думку, всім зустрічалися люди з якими було важко порозумітися. В цьому також вина суб’єктивного сприйняття однією людиною іншої. Але й невмілі ритори не рідкість. Слухачу важко з цим впоратися, але є кілька порад: зробити м’яке зауваження з проханням говорити повільніше та чіткіше; якщо щось не зрозуміло — просити повторити або поточнити останню тезу; скоротити дистанцію, наприклад, якщо ситуація склалася на парі і викладач говорить незрозуміло; уважно стежити за мімікою та жестами ритора, в них може бути прихована додаткова інформація чи певний підтекст. Насправді, кожна подібна ситуація індивідуальна і має вирішуватися залежно від обставин та особистості доповідача.

  3. Олександра Бєлуха

    Ольго, хотілося б запитати, як часто вам доводиться виступати на публіці та які методи спілкування з аудиторією ви зазвичай використовуєте?

    1. Ольга Камінська Автор записи

      Шановна Олександро!
      Дякую за запитання. Насправді не часто, якщо не враховувати неофіційні виступи перед друзями з викладенням особистих думок. Офіційні виступи зазвичай полягають в доповіді або захисті свого розв’язку перед аудиторією. Я намагаюся говорити в темпі, щоб не розтягувати доповідь та не робити її нудною, але при цьому чітко та розбірливо вимовляти слова. Я стараюся бути впевненою та зібраною. Також важливо встановити контакт з аудиторією та зробити промову «живою», в міру наситивши її емоціями та відповідними інтонаціями, треба зробити так, щоб в слухача виникла довіра до тебе та твоїх слів.
      А взагалі, стиль доповіді завжди залежить від теми доповіді та аудиторії.
      Сподіваюся, мої поради видалися Вам цікавими.

Добавить комментарий