РОЗДУМИ ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА ПРО ТАК ЗВАНИЙ ПІДПИС КОРОЛЕВИ ФРАНЦІЇ АННИ

dokladДоповідь дивіться тут…

Ольга Існюк

НТУУ «КПІ»,  факультет лінгвістики,  І курс, група ЛА-51

 

Глибокий розум, краса, духовність і освіченість Анни Ярославни cправляли незабутнє враження на її сучасників. Дочка Ярослава Мудрого гідно репрезентувала на чужині cвою батьківщину, яка в ті далекі часи була значно більш розвиненою культурно й економічно, ніж Франція.

Анна зростала в культурній атмосфері держави, що на той час вважалася однією з наймогутніших і найрозвиненіших у світі. Приватні вчителі навчали князівну грамоті, історії, іноземним мовам, співам, малю¬ванню, правилам етикету. Як свідчать документи, Анна мала добре вироблене письмо, бо, вірогідно, займалася переписуванням книжок. У Франції Анна поширювала ті традиції поваги до освіти — «вчення книжного», що визначали атмосферу й дух суспільства, у якому пройшли її дитячі роки і юність.

“1063 року абатству Сен-Крепен-ле-Ґран, що у Суассоні, королівська канцелярія дарувала грамоту від імені одинадцятирічного короля Франції Філіпа І (1052-1108), сина Генріха І (бл.1008-1060) і Анни, дочки київського князя Ярослава. У кінці грамоти стоять два хрестики: один, судячи з усього, був поставлений замість підпису молодим королем, другий – його матір’ю. Під ними, майже без прогалини, було написано кирилицею два слова – ана ръина . Під вищезгаданою грамотою не вдоволилася Анна Ярославна поставленням звичайного хрестика при своїм монограмі, чи своїм імені, написанім канцеляристом, як це було розповсюдженим звичаєм тодішнього часу. Навпаки, вона підписала грамоту власноручно повним імям і титулом у своїй рідній староукраїнській мові: Ана руіна, замість Anna regina. Слово руіна — це здеформоване латинське слово regina, що значить по-українському королева. Підпис кирилицею – річ незвичайна для французьких ділових паперів тієї доби, тому не випадково, що він викликає неабияке зацікавлення поміж істориків як слов’янських, так і романських мов. Вони сподівалися здобути нові дані стосовно фонетичної системи як старофранцузької, так і “давньоруської” мов, проаналізувавши цю незвичну передачу романських слів (або принаймні одного, саме другого, слова) засобами чужинної графіки. Деякі дослідники піддавали під сумнів автентичність цього підпису. Але ж, хто тоді у Франції міг писати по-українському? Зрештою, літери накреслені настільки незугарно, що так і видно, що писала їх незвична до писання рука, і коли б писав це якийсь вправний канцелярист, то підпис вийшов би куди штудернішим, бо тогочасні писарі славилися неабияким майстерством у мистецтві писання різних документів, грамот і листів.

Річчю неординарною для цієї грамоти було не тільки використання кирилиці: не менш дивним є розташування того, що скидається на підпис королеви, без будь-яких пояснень. Якщо уважно продивитися усі грамоти, що їх було написано протягом 1059-1075 років від імені Філіпа І і які зберігаються ще й досі в оригіналі, можна упевнитись, що жодна з них не має такої кінцівки. За звичаєм, грамота завірялася печаткою короля, після котрої ставив свій підпис канцлер у вигляді, наприклад, такої фрази, як от: Ego Balduinus Cancellarius scripto subscripsi (1061) або Petrus Cancellarius subscripxit (1069). Якщо й траплявся підпис короля – а це було не так часто, — то він наводився у тексті повністю: “Philippus rex cum matre regina banc cartam firmavit” (1060), “Manu nostra sollempniter firmavimus” (1066). Навіть у тих випадках це, як правило, не підпис у прямому розумінні цього слова, а знак: хрестик, печатка, монограма тощо. Ніде більше ім’я короля або королеви не наводиться так собі просто у кінці грамоти.

Усе це наштовхує на відмінну від загальноприйнятої думку про те, що в грамоті 1063 року не обов’язково має бути представлено підпис королеви; скоріш за все її ім’я в кінці тексту поставив на позначення авторства цього документу хтось з її оточення (або з абатства у Суассоні). Так чи інакше, це припущення було б зняло з королеви Анни звинувачення у тім, що вона, мовляв, після дванадцятирічного перебування у Франції, так і не навчилася латини. З лінгвістичного погляду ця проблема не є дуже важливою, оскільки, коли це не автентичний підпис, він все одно міг би бути зроблений кимось із почту королеви Анни – її соотичем. Проте варто бути обережнішим, говорячи не стільки про підпис Анни, скільки про те, як відтворено її ім’я у грамоті 1063 року”.Латинський підпис, зложений тодішніми українськими буквами, дає право здогадатися, що українська княжна на чужині не забула і укра- їнських звукових законів, а підпадаючи під їх вплив, могла ненаголошене «е» у слові rejina вимовляти як закрите «е» середнього ряду, приблизно так, як сьогодні звучить українське «е» в ненаголошеній позиції (напр. тибе, ривість). Пересуваючи звук «е» в тім латинськім слові під впливом власної української вимови в напрямі до нинішнього українського «и», королева Анна вибрала для нього букву «ъ», при чому сусідство попередньої букви «р» могло теж грати деяку ролю, пригадуючи ріжні взірці групи «ръ» зі староцерковнослов’янських текстів. Цілий підпис української княжни можемо транскрибувати нинішньою українською азбукою «Ана риїна».6 Ю. Шевельов, який звернувся до цієї проблеми у 70-х рр. ХХ ст. («Про так званий підпис королеви Франції Анни»), згадавши й ім’я К. Чеховича як одного з дослідників цієї пам’ятки, стоїть на пози- ції, що напис королеви Анни має український характер. Полемізуючи із твердженням славіста М. Фасмера, що суперечка навколо   напису має значення для вивчення історичної фонетики російської мови, він стверджує, що зазначена проблема не має стосунку до історії російської мови, бо хоча стандарт старослов’янської мови ХІ ст. поширився серед усіх східних слов’ян, ліг у підвалини російської літературної мови, фонетична система київських теренів не була експортована на північ і продовжила розвиватися в сучасній українській мові.

Тому, на переконання Ю. Шевельова: більшість тлумачень напису Ана риїна зійшли нанівець, оскільки вони були скеровані на розв’язання проблем, пов’язаних із природою російського ъ (перед j або в будь-якій іншій позиції), тимчасом як насправді ми маємо тут справу з українським явищем, що знаходить своє відображення в усіх слов’янських, окрім російської, мовах. Пам’ятки, писані у Києві або киянами, можуть бути використані при вивченні російської літературної мови, але вони не мають жодного стосунку до історичної фонології.Ю. Шевельов поділяє також думку, що в написі королеви Анни відбився процес загальнослов’янського звука [g] в [h], що відповідає природі української мови. Таким чином проблеми, які хвилювали К. Чеховича, знайшли подальший розвиток у наступних мовознавчих дослідженнях.

 

Список використаних джерел:

  1. Шевельóв Юрій. Вибрані праці: У двох книгах / До 100-річчя від дня народження / Упоряд. Іван Дзюба; передмова І. Дзюби. – Київ: Видавничий дім „Києво-Могилянська академія”, 2008. – Книга ІІ: Літературознавство. – 1152 с.
  2. Шевельóв Юрій. Нарис сучасної української літературної мови та інші лінгвістичні студії (1947 – 1953) / Упоряд. Любомира Белея, Людмили Нуждак; вступна стаття, примітки Любомира Белея.– Київ: Темпора, 2012. – 664 с.
  3. Шевельóв Юрій. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології.– Київ: Дніпро, 1993. – 590 с.

РОЗДУМИ ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА ПРО ТАК ЗВАНИЙ ПІДПИС КОРОЛЕВИ ФРАНЦІЇ АННИ: 2 комментария

  1. Аліна Матвійчук

    Ольго, Ваша тема досить широко та цікаво розкрита. Історична постать, особливості української мови та така незвична загадка — Ви змогли вдало поєднати усе це та донести думку самого Юрія Шевельова.
    Хотілося би запитати: а як сучасні історики та мовознавці ставляться до цього питання? Чи знайшли якесь нове пояснення «так званому підпису»?

  2. Ольга Існюк Автор записи

    Аліно, дуже дякую за приємні слова. Сучасні українські історики-культорологи Н.М. Нікітенко та В.В. Корнієнко займались вивченням цього цікавого питання і дійшли висновку, що своєрідний підпис дійсно належить королеві Анні, зроблений він кирилецею, що не менш цікаво. Абсолютно нового пояснення цьому підпису не знайдено, проте мовознавці впевнені, що він предає старофранцузьку вимову слов’янськими літерами.

Добавить комментарий