НАЗВА «УКРАЇНА» В ОДНОЙМЕННІЙ ПРАЦІ ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА

dokladДоповідь дивіться тут…

Велика Вікторія

НТУ «КПІ», ФЛ, група ЛА-51, перший курс

Походження назви Україна здавна привертало увагу вчених, але однозначного пояснення й досі немає. Це питання є досить складним, тому його слід розглядати, звертаючи увагу на всі можливі фактори та чинники. Думки вчених постійно розходяться і це викликає чимало суперечностей.

Рудницький пояснював назву «Україна» як похідну від слова окраїна. Він гадає, що це слово виникло в XVI ст., коли слово україна почало втрачати значення «межівна земля»; відповідно мусіла була постати потре- ба вираження цього другого значення .

Такий варіант геть неможливий. По-перше, як ми бачили, значення «межівна земля» зберігалося довше. По-друге, в українській звуковій системі початкове ненаголошене о-, коли тільки не в складі префікса об-, зазвичай не від- різнювано від у-: окріп ~ укріп, обрус — убрус, очкур — учкур подаються в двох формах ще й у Грінченковому словникові. Слово окраїна ніколи не могло виникнути (й не виникло) в українській мові як самостійне слово, воно могло існувати хіба що як фонетичний варіант слова україна. Це слово російське, не вживане в добрій українській мові, але штучно поширене за недавніх часів (у конкуренції з питомим околиця.

Йдучи за І. Огієнком, він стверджує, що правильним є сполучення слова Україна з прийменником в, а не на, тобто в Україні, а не на Україні, оскільки такої зміни нібито вимагає нове розуміння цього слова «земля, країна, держава». Однак мова не будується на національно-політичних засадах. В українській граматичній системі знайшли собі місце різні граматичні категорії, але категорії суверенності в ній немає.

Інакше вираз у Галичині мусив би звучати дуже дивно, адже Галичина не є суверенною державою! А що сказати тоді про конструкцію на Русі — ясно ж бо, що Русь являла собою суверенну державу? Науковим працям краще ведеться, коли вони тримаються осторонь правил-приписів. Можна було би поставити питання про причини, через які конструкція на Україні є панівною, але для його розв’язання треба накопичити достатній матеріал щодо вживання прийменників з географічними назвами взагалі, а не робити висновки на підставі апріорі нелінґвістичних критеріїв.

Якщо семантичний розвиток слова Україна можна досить добре простежити за різними пам’ятками, то походження його самого йде корінням у глибоку давнину й може бути реконструйоване лише гіпотетично. Для цього Рудницький по черзі аналізує складові частини слова: наголос, префікс, корінь і суфікс.

Стосовно наголосу він покладається на висновки В. Охримовича, чию розвідку вважає за взірцеву. Як і Охримович, Рудницький гадає, що первісний на- голос у безпрефіксальних іменниках із суфіксом -ин(а) надав на суфікс: дитина, руїна, година, а в префіксальних — на корінь: прогалина, розколина.

Тому він стверджує, що первісний наголос був Україна, а перехід його на наступний склад (Україна) був спричинений зворотним впливом слова країна. Якщо абстрагуватися від питання про причини вторинного зміщення наголосу, ці висновки здаються ймовірними. Але арґументація Охримовича в таких прикладах, як калина, хатина, родина, — дилетантська й непевна.

Насправді первісна картина з наголосом у суфіксі -ин(а) /-ін(а)І була досить складною. То була й одна з причин, що спонукали до визнання подвійного походження голосного. Ця плутанина в акцентуальних відповідностях призвела до вирівнювання за семантичними групами, яке не було, однак, цілковитим.

Отже, коли розглянути безпрефіксальні утворення, то сингулятивні іменники в сучасній українській мові мають наголошений суфікс: зернина, рибина; так само й назви місцевостей: верховина, долина — але середина, низина, Буковина і Буковина. З іншого боку, в географічних назвах на -щина, -чина загальноприйнятий наголос припадає на частину слова перед суфіксом: Полтавщина, Харківщина. Нині, однак, спостерігається тенденція в різних іменниках такого типу робити наголос на суфікс: Полтавщина, Харківщина (але тільки Німеччина тощо).

В абстрактних іменниках наголос звичайно падав на закінчення: давнина, височина. Те саме стосується деяких збірних іменників, хоч і з меншою консеквентністю: садовина, ярина, але всячина, свинина. Для суфіксів -ятина, -анина діють осібні правила, і немає підстав розглядати їх як прості варіанти суфікса -ин(а).

Ба більше, в українській мові існує не один суфікс -ин(а), а кілька по-різному наголошуваних суфіксів, що мають таку форму. Отже, зміщення наголосу Україна —> Україна слід розглядати не як «поетичну аналогію», але як вияв тенденції до розповсюдження правила, згідно з яким на- голошуватися має саме суфікс, на цілу категорію слів, що позначають просторові поняття. Цей процес триває ще й досі, охоплюючи, зокрема, й слова на -щина, -чина, як зазначалося вище. Рудницький переконливо обстоює думку, що наросток -ин(а) приєднується лише до йменнях пнів, і тому слово Україна не виводиться безпосередньо з дієслова краяти — украяти.

Проблему суфікса задовільно не розв’язано. Треба поставити питання, чи слово Україна пішло (1) від іменника украй + суфікс -ін(а), чи (2) префікс  у- був пізнішим додатком до слова країна, чи, нарешті, (3) воно взяло початок від прийменникового звороту: прийменник у + іменник край + суфікс -ін(а), прикладом чого в сучасній мові є слова на кшталт залісся, підгір’я, складені відповідно з елементів за + ліс(ом) + я, під + гор(ою) + я. В цьому останньому випадку у- з історично го погляду являло б собою не префікс, а прийменник. З трьох викладених тут можливостей друга має бути відкинуга, бо префікс у- по суті є не іменниковим, а дієслівним.

У словнику Грінченка є такі слова з цим префіксом: убір, уверед, уволока, угода, угрівок, удача, удаток, ужинок, ужиток, узір, уклад, указ, узяток, укравка, укрівля, уламок, улива, умисел, умова, умолот, уплітка, уподоба, упокій, упруг, ураза, урожай, уроки, уряд, услуга, усміх, усушок, утинок, утіха, утома, утори, утрата, ухвала, учинок, учта, уява. Невипадково всі ці іменники мають відповідні дієслова з префіксом у-, але тільки по- рівняно невеликій меншості дієслів з префіксом у- від- повідають іменники без цього префікса. Єдиний виняток — це іменник убіч з префіксом очевидно прийменникового походження. Характерно, що велике число з-поміж цих форм — давні.

Продуктивність цього префікса на сучасному етапі відчуто зменшилася. Тепер префікс у- виконує лише функцію перфектизації, «порожню» з погляду семантики (комплектувати — укомплектувати) *. Але серед його старих значень було й таке, як «відокремлення» або «віддалення». Слід гадати, саме це значення префікса присутнє в назві Україна — що не дивує, позаяк це слово трапляється в найстаріших рукописах.

Очевидну суперечність між  твердженнями, що суфікс -ін(а) долучається лише до іменникових коренів, а префікс у — лише до дієслівних, можна унедійснити, взявши іменник украй за проміжну ланку; і це вправно підкреслює Рудницький. Цей іменник не вживається в українській мові, але засвідчений у білоруській *; походить він напевне від дієслова украяти. В такому разі його первісне значення мало б бути «щось відтяте; далеке; на краю». Набувши ж просторового значення («межівна земля), це слово легко доповнилося типовим для цієї категорії суфіксом -ін(а).

Постання слова україна в наслідок долучення суфікса -ін(а) до прийменникової словосполуки у края, звідки навіть іще легше виводиться значення «межівна земля», теж є можливим. Однак такий розвиток видається менш вірогідним, позаяк поширення цього словотвірного типу слід віднести, мабуть, до пізніших часів. Поза тим, для такого розвитку є нетиповим суфікс -ін(а).

Отже, очевидно, що у даних питаннях є багато суперечностей. Саме тому їх вирішення вимагає подальшого докладного вивчення цього предмета.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1.​ Довідник з культури мови: Посібник / С.Я. Єрмоленко, С.П. Бибик, Н.М. Сологуб та ін.; за ред. С.Я. Єрмоленко. – Київ: Вища школа, 2005. – 400 с.

2.​ Караванський Святослав. Секрети української мови: Науково-популярна розвідка з додатком словничків репресованої та занедбаної лексики. – Київ: Українсько-канадське спільне підприємство „Кобза”, 1994. – 152 с.

3.​ Шевельóв Юрій. Вибрані праці: У двох книгах / До 100-річчя від дня народження / Упорядник Лариса Масенко; вступне слово Л. Масенко. – Київ: Видавничий дім „Києво-Могилянська академія”, 2008. – Книга І: Мовознавство. – 584 с.

4.​ Шевельóв Юрій. Нарис сучасної української літературної мови та інші лінгвістичні студії (1947 – 1953) / Упорядкування Любомира Белея, Людмили Нуждак; вступ. стаття, примітки Любомира Белея.– Київ: Темпора, 2012. – 664 с.

НАЗВА «УКРАЇНА» В ОДНОЙМЕННІЙ ПРАЦІ ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА: 2 комментария

  1. Аліна Матвійчук

    Вікторіє, дякую Вам за таку змістовну та чітку інформацію. Ця тема досить важка та неоднозначна як для вивчення, так і для сприйняття.
    Скажіть, будь ласка, як сучасні історики та мовознавці трактують походження будови слова «Україна»? Чи є ця назва власне українською?

  2. Вікторія Велика Автор записи

    Аліно, дуже дякую Вам за запитання. Мені приємно, що ви зацікавилися такою неоднозначною темою. Справді, існує багато варіантів походження будови слова «Україна». Але сучасні мовознавці більше схиляються до думки, що воно взяло початок від іменника украй + суфікс -ін(а). Ця назва виникла дуже давно. Для прикладу, на означення простору ще в праслов’янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + ina = dolina «долина», niz + ina = nizina «низина»). За цим самим зразком ще в праслов’янський період утворилося і слово країна (kraj + ina) у значенні «територія, яка належить племені».Або ж у східних слов’ян від слова украй за допомогою того самого суфікса -ін-а виникло слово україна (*ukraina) із значенням «відділений шматок землі; відділена частина території племені». Тому, як ми бачимо, всі частини слова «Україна» утворились дуже давно, тож можна вважати, що вони мають праслов’янське коріння.

Добавить комментарий