Сахно Г.О., Черненко В.М.

СТИЛЬ БАРОКО — САМОСТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОБУТНОСТІ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ.pdf

НТУУ «КПІ», ФПМ, КМ-21

 

Бароко — важливий етап всієї загальнолюдської культури XVI—XVII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості. В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певною мірою його духовні відкриття.

Дійсність викликає у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Звідси характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Тому і в українському бароковому мистецтві співіснують прагнення неможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум, образа за людей, охоплених марнославством, марнотою марнот.

У Західній Європі це — дворянський стиль і переважно світське мистецтво. У живопису віддається перевага мальовничості, світлотіньовим контрастам, за допомогою яких і ліпиться форма. Бароко порушує принципи розподілу простору на плани, принцип прямої лінійної перспективи — для посилення глибинності, ілюзії безмежності. У релігійних сюжетах виявляється інтерес до чудес, мучеництва, де яскраво могли виявити себе улюблені в цьому стилі гіперболічність та патетика. В архітектурі — тяжіння до ансамблю, до організації простору: міські площі, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, міські та заміські резиденції побудовані на синтезі архітектури й скульптури, підпорядковані загальному декоративному оформленню.

Місце і час розвитку бароко в Європі — передусім ті країни, де перемогли феодальні сили й католицька церква. Серед країн православно-слов’янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На відміну від західноєвропейського і російського, українське бароко — не аристократичний стиль. Якщо і є в ньому певні елітарні мотиви, то лише в літературі, всі інші види барокового мистецтва мають безпосередній зв’язок з народною творчістю і народною свідомістю.

Якщо говорити про естетичні особливості українського бароко, то це багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилена декоративність, динамізм, численна кількість всіляких іносказань і головне — небачена вигадливість форми.

Як художній стиль бароко дало можливість найповнішого самовираження української людини тієї драматичної і реформаторської доби передусім завдяки своєму філософському підґрунтю, яке в українському варіанті виявило себе чи не найповніше. Реалістичне світобачення для барокової свідомості нехарактерне. Світ у більшості творів постає сповненим містики, гіпербол, темних метафор, важко розгадуваних алюзій, надмірно емоційних станів, а часом і просто фантаcтичним. Деякі рукописи чи листи того часу містять багато оповідей про містичні явища. Це типово барокове світовідчуття.

Період другої половини 17-18 століття, називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті, як відоме всьому світові «українське бароко».

У цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. КовнірІван Зарудний.

Українське бароко 17 століття  нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За ними — величезний духовний досвід 17-18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід.

Стиль бароко найвиразніше проявився у кам’яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов’язаній з нею Слобідській Україні виробився оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам’яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам’ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.).

Найвищі мистецькі шедеври козацької доби втілено в архітектурі. Зароджується барокова архітектура, а в синтезі з нею й інші мистецтва, на початку XVII століття у Львові (костьол бернардинів 1600 p., єзуїтів 1613-1670 pp.). Самостійна творчість українських майстрів розпочинається в другій половині XVII століття, та досягає найбільшого розквіту в добу Мазепи.

Найхарактерніша особливість, що вирізняє українські дерев’яні храми – це те, що церковне приміщення перекрите не плоскою стелею, а високим, вежеподібним зрубом – одним із характерних барокових прийомів українських культових споруд. Ще у XV ст. українські народні зодчі винайшли особливий конструктивний прийом – залом, відомий лише в українські архітектурі. Тому в українських культових спорудах завжди є повна відповідність внутрішнього простору і зовнішньої архітектури. Храми ззовні мають вигляд кількох веж («бань»), згрупованих за певною системою.

Друга особливість: храми не мають ні головних, ні другорядних фасадів. Вони – як скульптура – мають розглядатись з усіх боків.

Третьою особливістю дерев’яних храмів є велика кількість сполучень і варіацій нижніх, середніх і верхніх частин споруди. При цьому вдалі сполучення ніколи не загусають, щоразу створюються нові комбінації, що породжує багатоманітність і неповторність дерев’яних храмів у різних областях України.

Дуже оригінальними є інтер’єри дерев’яних храмів, часто незвичної і вишуканої форми. Інтер’єрам приділялася така увага, бо храм — це місце спілкування людей з Богом і поміж собою. Весь простір храму сповнювався магією впливу, який примножувався різьбленими іконами й квітковим орнаментом. До того ж, вони уквітчані вишитими рушниками. Відповідному настроєві сприяли й килими на підлозі та лавках.

Вражає своєрідність куполів, сміливих і урочистих в їх стрімкому злеті. Відчуття грандіозності простору посилюється тим, що стіни поставлені з невеликим нахилом всередину, а лінії граней зрубів то наближуються в заломах, то здіймаються вгору, створюючи багатство ракурсів, ілюзію руху і величезної висоти.

Характерно, що після середини XVII ст. світло у новозбудованих дерев’яних церквах вже не мерехтіло слабкими відблисками на позолоті іконостаса (бо проходило через маленькі віконця), а цілими потоками вливалося, сяючи в іконостасах, посилюючи урочистий і радісний настрій.

Прекрасними зразками створених народними майстрами XVII—XVIII ст. дерев’яних споруд служать храм Покрови у Ромнах Полтавської області заввишки понад 30 метрів, церква Миколая із с. Кривки (нині у Львові), церква Параскеви у с. Крехів Львівської області, Михайлівська церква у Мукачеві Закарпатської області, Троїцький собор у Новосельцях Дніпропетровської області та чимало інших.

Блискучими пам’ятками козацького бароко в архітектурі стали кам’яні церкви. Перше таке кам’яне диво на Лівобережній Україні з’явилося в столиці найбільшого козацького полку в Ніжині 1668 року. З’явилося не в монастирі, а, як і належить козацькому собору, на широкій площі серед міста. Через кілька років подібна споруда з’явилася в Густинському монастирі, знаменуючи собою союз козацтва і церкви в національно-визвольній боротьбі.

Гармонійність і пишність, подеколи бундючність форм, розмаїття мальовничих композицій найкраще відповідали естетичним смакам українців. Українських архітекторів вабили декоративні можливості бароко, єдність споруди з довкіллям.

Український козацький собор органічно вписується у картину духовних пошуків європейського бароко.

Козацький собор однаковий із усіх чотирьох боків. Кожен, хто спробує обійти Миколаївський собор у Ніжині чи Георгіївський у Видубицькому монастирі, відчуватиме, що весь час обертається довкола осі. Це, на думку мистецтвознавців, є переживанням неподільної єдності конечного і безмежного, безкрайньої складності всього сущого.

Національні риси українського бароко виявилися не лише у типах споруд, а й у віртуозному опануванні прийомів цегляної кладки, соковитому декорі.

З посиленням політики католицької експансії пов’язане спорудження великої кількості католицьких монастирів у Галичині, на Волині, Поділлі, Правобережжі (єзуїтський костьол Петра і Павла у Львові, костьол Кармелітів та ін.). Риси бароко властиві й іншим типам будівель — палацовим, замковим тощо (приміщення королівського арсеналу у Львові).

Стиль, характерний для пізньобарокової архітектури Італії, а також Польщі та Австрії, продовжував розвиватись і на початку XVIII ст., коли українське духовенство приймає унію і католицька церква міцно тримає в своїх руках громадське життя. Минулися часи, коли у спорудах Львівського братства виражались національні риси, хоча дослідники зазначають близькість до традицій української архітектури в композиції кафедрального собору святого Юра.

Бароко – це стиль архітектурних ансамблів. Достоїнства його у Придніпров’ї та східних областях України потужно виявили себе саме в унікальних архітектурно-ландшафтних ансамблях. Провідна ідея належить собору, але всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань.

Відновлені у XVII ст. на кошти козацької старшини давньоруські святині — київський Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий собор, Кирилівська церква у Києві, Спаський собор і собор Єлецького монастиря в Чернігові і, особливо, Успенський собор Печерського монастиря, що здавна був найпопулярнішою будовою на Русі, — всі «вбралися» у бароковий «одяг». Було добудовано верхи, з’явились архітектурні додатки, фасади прикрасились декором, іншими стали куполи. Поступово відходять у минуле прийоми цегляної пластики, фасади приміщень штукатурять, білять і опоряджують ліпниною. Так виникли цільні в своєму художньому вираженні ансамблі Києва, Чернігова, Переяслава, а також Межигірський, Красносільський, Густинський та інші монастирі.

Певні стильові зміни пов’язані з ім’ям російського архітектора І.Г. Шеделя, автора палаців Меншикова на Васильєвському острові та в Оранієнбаумі, а також інших будівель, характерних для стилю петровського бароко. Він приїхав на запрошення Києво-Печерської лаври для будівництва великої дзвіниці. Лаврська дзвіниця — своєрідний програмний архітектурний твір свого часу. Це була найвища споруда в межах імперії — 96,5 м. Дзвіниця — вперше в українській архітектурі — побудована за принципами ордерної архітектури.

Крім споруд у Лаврі, Шедель виконує замовлення київського митрополита Рафаїла Заборовського проект знаменитої Брами Заборовського (західних воріт Софійського монастиря), що є однією із кращих і найхарактерніших пам’яток українського бароко XVIII ст. Шедель добудував також другий поверх Київської академії на Подолі, спорудив Софійську дзвіницю, яка стала, подібно до Лаврської, однією з провідних домінант міської забудови. У формах українського бароко другої половини XVII — початку XVIII ст. зведено також митрополичий будинок і трапезну Софійського монастиря.

У 1747 р. починається будівництво у Києві Андріївської церкви — архітектурного шедевру світового значення. Проект церкви виконаний видатним архітектором Растреллі. Андріївська церква — один із ранніх творів великого митця, в якому він вперше звернувся до місцевих національних композиційних особливостей. Ошатність церкви підкреслена багатством пластики, світлою гамою бірюзових стін, білих колон і золотих капітелей та деталей декору.

Також за проектом Растреллі в той же час у Києві споруджується Імператорський (Маріїнський, як він став називатись пізніше) палац. У первісному вигляді він не зберігся, згорів і був відбудований у стилі растреллівської архітектури.

Справжнім шедевром барокової архітектури України є дзвіниця Дальніх печер Києво-Печерської лаври, побудована талановитим українським народним зодчим С. Ковніром, який майже протягом 60 років вів будівельні роботи у Лаврі та її володіннях. Проект дзвіниці, як вважають, належав видатному українському архітекторові І.Г. Григоровичу-Барському, багаторічному головному архітектору київського магістрату, у творчості якого особливо яскраво виявилися національні риси.

З багатьох його споруд найцікавіша Покровська церква на Подолі: три главки, що підкреслюють її основну композицію, «ґанки», що прилягають до головних бокових фасадів, витончено промальований декор, що не порушує ілюзію площинності стін – традиційний для української архітектури прийом.

Незвичайну композицію створив зодчий у дзвіниці Кирилівської церкви Києва, поставивши її на двоярусний обсяг із в’їзними воротами у першому і церквою у другому ярусі.

У подальшому розвитку архітектури (як і всієї української культури) ми бачимо відхід від колишньої перенасиченості прикрасами до простоти і раціональності. Почуття поступається місцем розумові, розсудливості, що вже є прикметою нового стилю — класицизму.

Найбільшого розвитку скульптура набула на західноукраїнських землях завдяки особливостям культурних впливів і релігійної свідомості. У Центральній Україні скульптура набула значущості головним чином як декорування пишної архітектури козацького бароко. А на Заході України скульптура найкраще себе проявила як декор каплиць, склепів, храмів. Загалом це релігійні сюжети, які стосуються таких понять як «смерть», «потойбічне життя». Нерідко зустрічаються грецькі міфологічні сюжети.

На відміну від інших видів мистецтва, що у XVII—XVIII ст. несли в собі яскраву і мальовничу естетику бароко, українські маляри ще довго трималися традицій візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису, і тому стримано ставилися до патетики та пишних і динамічних форм.

Тематика живопису залишалася релігійною. Це виявило себе, передусім, в українському іконописанні, яке формувалося у протиборстві двох тенденцій: діяли як співзвучні Ренесансу і бароко спрямування, так і прагнення малювати «по-грецькому». Вірність старовині значною мірою зумовлювалась полемікою з католицизмом, унією, протестантизмом, яка, утвердивши іконування, ставила за мету надійно захистити його від різних іконографічних нововведень.

Український живопис епохи бароко залишається поки що недостатньо вивченим, про його професійних творців відомо небагато. Одним з перших провідних майстрів нового стилю у Львові 30—60-х років був Микола Петрахнович, творчість якого досліджена досі мало. Його живописна спадщина пов’язана з львівською Успенською церквою. М. Петрахнович був майстром великих монументальних форм, тяжів до зображення простого і ясного душевного стану своїх персонажів. Можна вважати, що саме його твори зафіксували етнопсихологічний портрет українців того часу.

Одним з найяскравіших представників бароко в українському живопису на зламі XVII і XVIII століть був Іван Руткович із Жовкви. Творчість І. Рутковича зумовлена насамперед естетичним світовідчуттям українського міщанського середовища з його практицизмом, спокійною діловитістю, органічним демократизмом. Художник розвивав ті традиції, які склалися у львівській школі живопису першої половини XVII ст.

У бароковому малярстві широкого розповсюдження набуло зображення світського життя заможних громадян суспільства. Виник портретний жанр у трьох композиційних варіантах – погрудному, поясному та на повний зріст.

Великої популярності набули картини національного характеру, такі як «Козак Мамай».

Дуже популярними стали графіка та гравюри, які використовувались для оздоблення церковної літератури.

Література означеного періоду була різножанровою і різноманітною тематично. Ще протягом всього XVII ст. велася релігійна полеміка з католицизмом, уніатством, протестантизмом, іудаїзмом, ісламом, що породжувало полемічні твори. Їх виховний християнський пафос доповнювався і ораторсько-проповідницькою прозою. Проповіді, «слова», «казання», «поученія» Л. Барановича , С. Яворського, Ф. Прокоповича, а у XVIII ст. Г. Кониського, досягли високого мистецького рівня.

Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю; вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи — ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксюморони тощо.

 

ВИСНОВОК

Бароко – це стилістичний напрям в європейському мистецтві XVI-XVIII ст., започаткований в Італії. Основні його риси: підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.

В Україні під впливом козацтва, його визвольного руху та союзу з православною церквою, яку воно взяло під свій захист, наприкінці XVI-початку XVII ст. народжується українське бароко. Визначною його рисою є використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів.

Українське бароко відбилося в архітектурі, живописі, літературі, скульптурі України того часу.

В умовах Запорізької Січі українське бароко поєднується з аскетизмом козацького життя, з військово-оборонними функціями споруд, набирає стриманої урочистості і одержує назву «козацького бароко».

Усі гетьмани славного Війська Запорізького, в першу чергу Іван Мазепа, були фундаторами монастирів, чимало коштів втрачали на їх розбудову. Звичайно, фундуючи монастирі, церкви, будуючи адміністративні приміщення, козацька старшина мала на увазі перш за все досягнення своїх особистих або станових цілей, та збережений у цих пам’ятках дух народу, дійшовши до нас, промовляє про речі загальнолюдські, про велику силу мистецтва. Промовляє він також про талант народу, що втілився в галузі архітектури у високий стиль козацького бароко.

 

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Український живопис XVII — XVIII ст./ Жолтовський П.П. — К.: Наук. думка, 1978.- 327 с./
  2. Світло українського бароко / А. М. Макаров. — К. : Мистецтво, 1994. – 288 с./
  3. Українська та зарубіжна культура : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. М.М. Закович. – К. : Знання, 2007. — 622 с./
  4. Тисяча років української культури/ Семчишин М.М.  — К., 1993.- 556с./

Сахно Г.О., Черненко В.М.: Один комментарий

Добавить комментарий