НЕОЯЗИЧНИЦТВО: ВИКЛИКИ ТА РИЗИКИ СЬОГОДЕННЯ

Коршевнюк Марина Вадимівна

3 курс, факультет біотехнології та біотехніки, НТУУ «КПІ»

Науковий керівник:

Ніколаєнко Н.В., к. філос. н., доцент кафедри філософії

ФСП НТУУ «КПІ»

 

У світлі політичних подій останніх років, що відбуваються у нашій державі, в українському суспільстві актуалізувались проблеми патріотизму, національної і громадянської самоідентичності. На такій хвилі народного піднесення з’явилась низка угруповань псевдонаціоналістів та псевдопатріотів, які апелюють до різних вірувань слов’ян як основи культурних традицій українського народу.  Водночас,  у гаслах цих спільнот присутні різні екстремістські заклики (зокрема, до расової, релігійної на національної дискримінації) [1]. Безумовно, існує необхідність оприлюднення достовірної інформації щодо сучасного розуміння субкультурами, релігійними та іншими спільнотами  сутності національної самоідентичності і шляхів її досягнення. У світлі сказаного, заслуговує на увагу відновлення давніх народних вірувань, які слугуватимуть основою зміцнення національної самобутності. Ця тенденція знаходить відображення у неязичницькому русі.

Українське неоязичництво – це сучасний релігійний рух, об’єднаний провідною ідеєю відродження в умовах сучасності автентичних релігійних вірувань, які сповідували мешканці України в дохристиянські часи [2].

На основі принципу самоідентифікації неоязичників можна виділити два основних табори українського неоязичництва:

  • власне українські неоязичники;
  • ведисти;

До основних общин неоязичників, зареєстрованих на території України належать РУН-віра, Ладовіра, Ягновіра, Обєднання Родновірів України, Собор Рідної Української Віри та ін..

До спільних ознак належать відсутність організаційної єдності між течіями окремого напрямку, значна містифікація історичних подій та фактів, ворожість до християнства, схильність прибічників неоязичництва до націоналізму.

Водночас, між власне українськими неоязичниками на ведистами існують відмінності. Зокрема, українські неоязичники ототожнюють свою «народну» віру та язичництво і визнають необхідність її реконструкції, в той час як ведисти категорично заперечують свій зв’язок із останнім і проголошують свою віру як повністю автентичною, первинною; відмінності існують і в осмисленні сфери надприроднього: неоязичникики сприймають природнє і надприроднє у нерозривній єдності (божественне розчинене у природньому), ведисти наполягають на здатності безпосередньо контактувати із сферою надприроднього світу Серед ведистів досить поширені різного роду психотехніки, зцілення немедикаментозними засобами, медитативні та трансцендентні практики (дивення, ладування), давньоруське бойове мистецтво («Триглав») [3].

Отже, нові релігійні рухи взагалі та, зокрема, неоязичництво, є складовою культури народу. Як показав аналіз літературних джерел, феномен неоязичництва не є об’єктом наукових досліджень, а виступає темою для публіцистики. Тому на сьогодні відсутнє цілісне уявлення про неоязичництво, і ця проблема потребує більшої уваги і досконалішого вивчення.

[1] Шнирельман В. А. Русское родноверие. Неоязычество и национализм в современной России/ Виктор Александрович Шнирельман – Москва: ББИ, 2012

[2] Кобец В. В. Российское и украинское неоязычество как социально-религиозный феномен : дис. канд. филос. наук : 09.00.13 / Кобец Виталий Вячеславович – Москва, 2003.

[3] Лемешева Е. М. Неоязычество как социальный феномен в современном российском обществе / Елена Михайловна Лемешева. // Вектор науки Тольяттинского национального университета. – 2011

image_galleryСкачати в форматі PDF

НЕОЯЗИЧНИЦТВО: ВИКЛИКИ ТА РИЗИКИ СЬОГОДЕННЯ: 3 комментария

  1. Курін Ілля Миколайович

    На жаль, не було сказано про джерела віри даного руху.
    Від себе хочу додати, що деякі неоязичники — рідновіри розглядають так звану Велесову книгу як священне писання слов’ян.
    Велесова книга — це текст невідомою слов’янською мовою, який містить опис історії, міфології та релігії слов’янських племен «русів» з IX сторіччя до н. е. до IX сторіччя н. е.. Власне історія викладається нібито непослідовно, народи різних епох начебто зводяться в один час, складається враження що ігноруються західна і південна гілки слов’янських племен, використовуються літературні назви історичних персонажів (відомі за римсько-візантійськими джерелами боспорський цар Мітрідат, готський вождь Германаріх, вождь антів Мезамір).
    Наукова спільнота спеціалістів у галузі слов’янської філології та історії вважає Велесову книгу безумовною пізньою підробкою, а мову тексту — вигаданою дилетантами. Незважаючи на це, окремі науковці та численні ентузіасти обстоюють його давньослов’янське походження.

  2. Арсен Олегович

    Доброго дня.
    Хочу підтвердити думку Іллі Миколайовича та додати дещо від себе.
    «Історія» Велесової книги починається з XX століття, коли художник Ф.А.Ізенбек віднайшов дощечки в маєтку одного княжого роду Задонських (до речі, прихильники існування Велесової книги часто у власних роботах змінюють ім’я даного роду, оскільки про Задонських немає жодної згадки в історії). Одразу із приїздом Ізенбека до Брюсселю, про книгу дізнався Ю.П.Миролюбов. Вони разом почали її досліджувати, при цьому не дозволяли навіть підходити іноземним дослідникам до даного «артефакту». Була зроблена лише 1 чітка фотокартка. Після смерті Ізенбека таблички зникають. Одразу виникають численні запитання щодо дійсного існування даної книги:
    1. Чому не було жодної інформації про існування книги в княжому роді до знаходження її Ізенбеком?
    2. Чому була була зроблена лише 1 чітка фотокартка? (на той час, тим більше в Європі, не було проблеми з даним засобом збереження цінної інформації)
    3. Чому Ізенбек та Миролюбов не дозволяли європейським дослідникам навіть підступати до дощечок, не те що досліджувати ?
    4. Чому таблички зникли одразу після смерті Ізенбека ?
    І на цьому перелік не закінчується.
    Фундаментом даної теми слугує Велесова книга. Тоді чи можна стверджувати про дійсність неоязичництва, якщо немає прямих доказів існування основи даної тематики?

  3. Олександр Травєніков

    Доброго дня!
    Вами піднята цікава тема, хоча, на мою думку, доповідь можна було б трохи розширити.
    Яке Ваше персональне ставлення до українського неоязичництва? Оскільки послідовники цього віросповідання є меншістю, вони є «білою вороною» на тлі членів інших конфесій; чи є у вас відомості про загальне ставлення українців до цих людей? Дякую.

Добавить комментарий