Міфологія «наддержав»: принципи побудови та прийоми закріплення у свідомості ідей «вищості» нації.

dokladДоповідь дивіться тут…

Пустовіт  Дмитро

Студент групи КА-32

ННК «ІПСА»

Ідеї вищості одного народу чи нації над іншими зародились ще на світанку світової історії. Кожна прадавня цивілізація вважала себе «обраним»  народом, на підставі міфологічних уявлень, релігійних переконань, науково-технічного досвіду, мілітарної переваги або ж харизми лідера Звісно, ксенофобія в різних проявах існувала з прадавніх часів, як природний інстинкт, суміжний з почуттям самозбереження, проте одна справа боятися чи не приймати чужинців, інша – ставитися до них зверхньо. Що ж змушувало вірити цілі народи у свою вищість над сусідами: історичні обставини, власний егоцентризм, чи уміла пропаганда?

Спочатку варто зрозуміти коли, де та за яких умов почали зароджуватись такі переконання. Перші достовірно відомі спроби утисків за національними ознаками мали місце вже в Давньому Єгипті, під час гонінь євреїв. Згодом більшість світових імперій почали використовувати диференціацію за національними ознаками. Проте всі античні імперії з радістю приймали до себе сусідні держави та асимілювали їх народи. У військах існували цілі іноземні легіони, тому всі національності мали приблизно рівні права, хоча й у кожній імперії була своя, титульна, нація.

Середньовіччя мало б стати епохою утвердження дружби між народами, адже відносно довгий час союзники та вороги країн змінювались кожні 10-15 років. Монархи не могли передбачити, з ким доведеться товаришувати чи ворогувати завтра, тому мусили підтримувати дружні, чи навіть династичні зв’язки з усіма сусідами. Розвиток торгівлі відповідно породжував розгалужені мережі торгових представництв в європейських містах, що також сприяло укріпленню дружби між народами.

Винятком можуть стати хіба середньовічна Англія та Франція. Тут за період столітньої війни (1337—1453) з’явились такі форми ксенофобії, які можна порівняти лише з відносинами між Націонал-соціалістичною партією та євреями в 30-х роках 20 ст. Цьому посприяла, перш за все, війна. Обидві країни швидко бідніли, а звинувачували у всьому ворога. Не кажучи вже про те, що ця війна забрала чимало життів з обох боків, і любові до сусідів це звісно не додавало. Відбитки тих подій можна побачити і зараз у ставленні англійців до французів чи французів до англійців.

Епоха великих географічних відкриттів відзначилася цілим сплеском вже нової тенденції — расизму в європейських державах. Почалося все з поведінки конкістадорів у Латинській Америці, які масово нищили та розграбовували міста й руйнували культурну спадщину цілих цивілізацій. Потім були роки примусового покатоличення, а закінчилось все побудовою ганебного невільницького трикутника в Атлантичному океані та тотальним знищенням представників інших, «нижчих» рас. У цей період безсумнівною вважалася перевага білої, європейської раси над іншими. І сформувалися такі переконання в європейців зовсім не через велич власної культури чи праведність релігії. Причина тут була абсолютно банальна – бажання наживитись, байдуже якою ціною, нехтуючи будь-якими моральними цінностями. Люди за межами Європи тоді вважались тваринами чи недорозвиненою породою (це стосується і Америки і Африки, й Південно-Східної Азії). До речі, азійці й досі відповідають на таку дискримінацію власним приховано-презирливим ставленням до білих, за легендою, «недопечених» під час творіння людей.

Один простий винахід перетворив Європу на «вищий» континент на кількасот років. Ім’я цьому винаходу – вогнепальна зброя. З того часу мало що змінилось, адже сьогодні вже держави що мають ядерну зброю практично не рахуються з тими хто її немає. І якщо західні держави, а також ті, хто мають невеликі ядерні запаси рахуються з міжнародним правом – то деякі ним відверто ігнорують. Росіяни в  засобах масової інформації чи не щодня показують плани ядерних ударів по території США, європейських держав, чи інших країн, представники яких «посміли» негативно висловитись про політику Росії, чи їх «великого» президента. Ядерна зброя сьогодні теж стала критерієм доведення вищості своєї нації. Яскравим прикладом тут є Північна Корея. Засоби пропаганди цієї маленької, але гордої країни одним з перших аргументів своєї вищості над південно-корейцями  вважають зовсім не культурну чи економічну перевагу, навіть не науково технічні здобутки, а саме ядерну зброю.

Але як же шовінізм проявлявся у великих європейських імперіях? Відповідь на це питання слід шукати в Франції. Після Великої Французької революції ця країна опинилась в серйозній скруті. На Париж насувалися прусські війська, скарбниця була спустошена, в армії панував хаос.  Як часто буває в таких випадках, ситуацію врятував патріотизм. У битві при Вальмі (1792) чисельніша, але погано навчена армія патріотів  зуміла зупинити наступ німців на Париж. Це стало переламним моментом, і французька армія перейшла в наступ. Патріотичний рух набув небачених масштабів. З’явились зародки французького націоналізму.

Потім Наполеон повів французів на завоювання світу, але програв. Та все ж віра в нього як ватажка нації була такою сильною, що навіть після поразки він зумів відвоювати Францію всього за 100 днів (20 березня — 22 червня 1815 р). Шанобливе ставлення до Наполеона живе у французах і досі, але що навіть важливіше —  з тих часів утвердилася ідея вищості французької нації, ідея того, що французи «кращі від усіх» і є єдиною нацією, що здатна сама обирати свій шлях. Поступово це переросло у шовінізм. Навіть сам термін походить з Франції, а саме: комедійного солдата Ніколя Шовена з комедії братів Коньяр «Триколірна кокарда». До 1820 року у французів вже досить стійко закріпились антианглійські та антисемітські настрої, а після завоювання Алжиру (1830 – 1847 рр.) утвердилися й антиарабські. (До речі, у вищезгаданій комедії Шовен також мав право «бити бедуїнів без розбору»). [4]. Шовінізм був протиставленням «старому порядку» – він заперечував поділ на класи, вся нація ставала братами – єдиною сім’єю з матір’ю землею та батьком Наполеоном.

Цікаво, що такі суспільні настрої не були породжені державною політикою, а формували її. Шовінізм виник як продовження патріотичних рухів при пропаганді невеликих соціальних груп, та особливо при переказі міфів про військові подвиги при поверненні солдат з армії. Хоча шовінізм завдав багато горя Європі в цілому та Франції зокрема, проте в даному випадку ці події дали змогу французам самоідентифікуватись та створити цілісну націю.

Пізніше шовіністичні настрої, котрі щоправда поступово переходили в націоналістичні, проявлялися під час вищезгаданої агресії проти Алжиру, «Весни народів» 1848 року та Першої світової війни. Саме ці переконання дали французам змогу не зважати на диктат сусідніх країн та обрати свій демократичний шлях.

У Великобританії ідеї шовінізму розвивались паралельно із збільшенням числа колоній. У XX століття Велика Британія ввійшла найбільшою колоніальною державою світу, об’єднавши під своїми прапорами величезні землі від Канади до Індії. Аби тримати під власним контролем стільки країн, необхідно було створити міф про те, що Англія несе іншим народам всі блага цивілізації, і лише Британська корона здатна об’єднати весь світ. Англійці почували себе королями світу, щоправда у XIX- XX століттях вони ними і були, завдяки своїм морським сполученням і широким торгівельним зв’язкам. Як і у Франції, шовіністичні рухи спочатку поширилися в армії, зокрема на флоті [3]. Безумовно, як вже зазначалось, у англійців з французами були особливі стосунки, тому використовувати французький термін «шовінізм» для них було неприпустимо. Відповідно створили власний термін «джингоїзм» (англ. жаргон Jingoism — клянусь Богом), від слів у приспіві англійської  пісні, популярної серед моряків.

Міф про вищість англійської нації, про її місію нести блага цивілізації «відсталим» народам світу були загальноприйнятими в другій половині  XIX ст. Численні перемоги як на політичних, так і на економічних фронтах давали британцям приводи для гордості за свою країну. Англійці пишалися тим, що живуть у країні з найдосконалішими політичними інститутами. Лорд Солсбері, лідер консервативної партії, заявляв: «Там, де з’являється влада англійців і англійський вплив, відновлюються мир і порядок, зростає процвітання і багатство, і тому перспектива встановлення британського правління підтримується людьми кожної раси і кожної віри» [3].

На думку британців, азіати й африканці не були здатні самостійно просувати свої країни на шляху прогресу.  Втручання англійців у внутрішні справи держав Азії і Африки часто виправдовувалося, насамперед в очах громадськості і британської еліти, намаганням усунути недоліки їхньої політичної системи. Ілюстрацією цього можуть бути відомі слова У. Черчілля щодо  придушення повстання у Судані (1885-1898). Він говорив, що дикі народи, які не усвідомлюють своє варварство, здійснюють велику помилку, коли чинять опір зусиллям «філантропічних колоністів». При цьому зауважимо, що англійці намагалися захопити слабші нації «для їхнього ж блага».

В наш час слово «міф» є дуже популярним, але що ж таке міф у сучасному світі? За твердженням О.Лобока [6], міф – це, з одного боку, якась ілюзія (думка, твердження), настільки слабка і надумана, що розсипається, здається, від одного подиху. З другого боку —  це ідея (думка, твердження) , яка має якусь незбагненну, фантастичну силу втягувати в свою орбіту найрізноманітніших людей, вражати навіть найвищі уми, є якимсь абсолютом сили, впливу, одним з найстійкіших утворень свідомості. Тобто міф – це явище, що одночасно поєднує в собі абсолютну силу і абсолютну слабкість.

Сучасний міф – це пропозиція пройти єдино вірним шляхом, відчути себе єдиним цілим зі світом, зв’язкою між минулим та майбутнім, частиною великої, героїчної та безсмертної спільноти, що йде до кращого майбутнього.

Як і священний міф, сучасний політичний міф діє через пропозицію або нав’язування моделей діяльності, вчинків, відносин, які об’єкти впливу сприймають за найкращі, за зразкові. В сфері політики міф може використовуватись і найчастіше використовується  як засіб маніпулювання людською свідомістю, особливо масовою.

Моменту, коли міф стає засобом маніпулювання, передує низка необхідних дій або етапів:

  • процес міфотворчості, тобто штучне створення міфу або виклик до життя міфу, що існує в масовій свідомості, але не діє;
  • поширення міфу, впровадження його в масову свідомість з метою створення певної громадської думки, що може впливати на процес прийняття необхідного політичного рішення.
  • поширення міфу в процесі комунікації та його безпосередня дія. На цьому етапі починає працювати його маніпулятивна функція, і засоби масової інформації, особливо телебачення, відіграють тут домінуючу роль.

На кінець 19 ст. більшість європейських держав серйозно зайнялося створенням власної міфології. Перш за все європейські правителі глибоко інтегрували ідеї патріотичного націоналізму в освітню сферу. У школах активно маніпулювали історією з метою довести історичну місію своєї нації. При цьому у нав’язуванні ідей націоналізму пропагандисти були схожі на місіонерів епохи великих географічних відкриттів: також вважали фундамент своєї розповіді неспростовним, і посилалися на духовну сутність людини, практично не апелювали до розуму, що як бачимо є загальною методикою побудови міфу.

При цьому зростала кількість офіційних демонстрацій перед народними святкуваннями чи святами. Часто проводились напіввійськові марші серед школярів, де вони «клялись у вірності народу» та співали військових пісень. Таким чином, люди, що відвідували ці свята, самі ставали об’єктами пропаганди ідей. Цим держава хотіла ототожнити себе з власним народом, викликала бажання захищати свою країну перед ворогом. Якщо раніше ідеї вищості нації частіше йшли «з низів», то тепер їхнім поширенням активно займалась держава. Влада представляла для постійного огляду будівлі й статуї часто величезних розмірів – ефект, який мав вражати громадськість і спонукати її до роздумів на історичні теми. В результаті покоління, що виросло на таких ідеях, стало основним мобілізаційним потенціалом Першої світової війни. Під час війни пропагандиська машина лише повторювала сигнали, відомі мобілізованим масам зі школи: їхня нація й держава – найкращі; за націю й державу потрібно воювати; вороги нації й держави мають бути покарані. Коли в 1914 р. держави-учасниці війни проголошували все це з пафосом, що відповідав воєнним обставинам, громадяни-підданці вже були навчені, як із належною лояльністю реагувати на заклики влади.

У міжвоєнні роки з’явилась ще одна ідеологія, про яку необхідно тут згадати – німецький націонал-соціалізм. Ідеологи цього руху змогли створити таку міфологію, за яку були готові померти мільйони людей. Головним ідеологом цього руху був Адольф Гітлер, а його фундаментальна праця – «Майн Кампф» (нім. Mein Kampf – Моя Боротьба [2]) була видана багатомільйонним тиражем ще до початку Другої світової війни. У ній Гітлер говорить про аналогію природного відбору в поняттях раси та нації. Мовляв, сильна нація не має права змішатися зі слабкою, а повинна керувати, домінувати над нею. «Великі Нації» минулого гинули виключно через змішання крові. (Тобто знову бачимо ідею расової вищості, як колись за часів колонізації Америки). За його переконаннями, вся культурна спадщина людства належить всього кільком народам, і в цілому одній расі — арійській. При цьому у випадку раптового зникнення Європи та Америки (територій населених арійцями) суспільство за кілька десятиліть знов стане стадом тварин. Звісно ж, ядром арійської раси Гітлер вважав саме німців, їм належало бути панівною нацією в його структурі світу. Для того, щоб маси сприйняли ці ідеї, Гітлер під час публічних виступів використовував такі риторичні засоби:

  • Уникати абстрактних ідей і звертатися до почуттів.
  • Постійно повторювати кілька ідей і використовувати стереотипи.
  • Зупинятися тільки на одній стороні аргументації.
  • Постійно критикувати опонентів.
  • Виокремлювати одного ворога для постійного паплюження.

Під час промови він намагався зливатись з натовпом, ловив почуття людей, і маніпулював ними. Важко не погодитися з тим, що це був геніальний оратор. Гітлер вмів поєднувати правильний підбір слів та міміку й жести. Раптові появи та зникнення, швидкі зміни ритму та тону, блискавичне переорієнтування з однієї соціальної групи на іншу, його виступи були емоційні та спрямовувались саме на емоції людей. Кожній промові передував військовий марш, або ж знамениті факельні шоу. Зрозуміло що після такого вмілий оратор доводив натовп до справжнього емоційного екстазу.

Проте виникає питання, як такі ідеї змогли набути такої популярності у німців в 30-і роки минулого століття?  Німці були дуже освіченою та культурною нацією, в Німеччині були розвинені наукові інституції, зокрема й з вивчення світової історії. Перш за все, слід відзначити що Німеччина у ті часи була у дуже скрутному положенні. Німці втратили частину територій після першої світової війни та змушені були платити репарації країнам Антанти. Велика депресія початку 30-х років 20 ст. остаточно зруйнувала економіку країни, безробітними стали понад 5 млн. німців. Німеччина потребувала змін, і президент Гінденбург знайшов вихід у призначенні канцлером Адольфа Гітлера. Пізніше Гітлер побудував ціле міністерство пропаганди, яке очолив його близький соратник Пауль Йозеф Геббельс, який професійно володів прийомами паблік рілейшнз. Аж до останніх етапів війни його пропаганда була настільки ефективною, що навіть серед слов’янських народів було багато прибічників ідеї вищості німецької нації. У зустрічах з однопартійцями [1] Геббельс сформував такі основні принципи ведення успішної пропаганди:

  • Акцент робиться на емоції, а не на розум.
  • Пропаганда має бути максимально простою та зрозумілою для більшості верств населення.
  • Перевага надається усним методам ведення пропаганди, перед письмовими.
  • Програма має складатися з кількох зрозумілих та загальних пунктів.
  • Всі тези повинні часто повторюватись, можливо, кілька разів протягом одного виступу.
  • Чим сильніша брехня – тим швидше в неї повірять.

На основі методології Гебельса, а також створення національних міфологій у цілому ряді європейських держав у кінці 19 ст. можна виділити основні етапи штучного створення міфу (міфотворення):

  • визначення раціональної концепції міфу та фактів, що її доповнюють;
  • підбір прообразу, на якому базується міф;
  • підбір ритуалів, що супроводжуватимуть створений міф;
  • вибір методики запровадження та поширення міфу;

 

Як бачимо для успішного нав’язування таких ідей необхідні дві людини – вождь (бажано вмілий оратор) – людина, здатна керувати масами, та теоретик (ідеолог) – людина що висуває, розвиває та систематизує ідеї. Якщо вони зможуть розробити методику запровадження та поширення міфу в масах, аби зупинити цей міф можуть знадобитися мільйони життів, та об’єднання всього світу. У міжвоєнній Німеччині ці люди опинилися у надсприятливих умовах. Накладання всіх цих фактів і породило один з найстрашніших режимів в історії, у самому серці культурного світу.

Загалом ідеї шовінізму свого часу були потужними у всіх світових імперій. В США це ідеології Джона Фіске та Джосайя Стронґа [7], більш відомі як “американська виключність”, тобто право та обов’язок Сполучених Штатів поширювати світом демократичні політичні інституції та засади побудови суспільства. В Туреччині подібні ідеї вищості турків були поширені наприкінці 19 ст. В Японії – у першій половині 20 ст. В Імперській Росії та Радянському союзі такі ідеї були надзвичайно популярні завжди, а особливо після вдалих військових кампаній. Шовінізм і зараз надзвичайно поширений в путінській Росії. Взагалі, поведінка російських медіа останні півтора роки дає чудовий приклад розкручення міфу серед населення. Це і скандали – легенда про розп’ятого хлопчика, журналісти, «вбиті за наводкою Н.Савченко». Також заклики авторитетних людей – листи, які підписували на підтримку відомі діячі культури і мистецтва в Росії
Масована агресивна реклама – повідомлення про масових біженців з Донбасу, про «фосфорні бомби», «НАТО воюет в Украине», Бандерівці, які «питаються кров’ю руських младенцев». Ці повідомлення, особливо повторені в усіх ЗМІ, кілька разів на день, роблять їх правдою у свідомості російських громадян.

В Україні, на жаль чи на щастя, теж сьогодні є величезна суспільна потреба до таких ідей. Протягом останніх трьох століть в нашого народу розвинувся сильний комплекс меншовартості, але патріотичний бум останніх років змусив багато людей зацікавитись власною історією, аби знайти відповідь на питання: «хто ми, та куди йдемо?». Як показує досвід минулого в таких ситуаціях зароджувались потужні шовіністичні рухи. І вже існує купа літератури (наприклад [5]) Від нас лише залежить як цим скористатись. Можливо це допоможе нам сформувати національну ідею та усвідомити себе як незалежну націю, але не можна допустити аби хтось використав наш потенціал, і змусив ненавидіти інші народи, або втягнув у довгу й непотрібну війну через свої інтереси.

Отже, як було встановлено в ході цього короткого історичного екскурсу ідеї «вищості» нації утверджувались в головах людей лише за збігу певних обставин:

  • Наявність значних військових політичних чи економічних перемог (можливо й незначних – але після важкої кризи).
  • Поява власне ідеології «вищості» нації, яка в переважній більшості випадків ґрунтується на фактах, достовірність яких важко чи неможливо перевірити.
  • Поява національного лідера чи героя – часто вмілого оратора, який міг би зіграти на патріотичних почуттях.
  • Потужна система пропаганди, що проникає в усі сфери життя людей.

За таких умов кожному народу було б важко протистояти масовому пориву, тому не дивно, що більшість таких ідей вважаються забороненими та недопустимими в розвинених країнах.

Література

  1. Брамштедте Е., Френкель Г., Манвелл Р. Йозеф Геббельс – Мефистофель усмехается из пришлого. – М.: Феникс, 2000. – С.55-58.
  2. Гітлер А. Моя борьба. – М.: Т-ОКО, 1992. – С.142-156.
  3. Ерофеев Н.А. Империя создавалась так… Английский колониализм в XVIII веке. – М.: Наука, 1964. – С.24-40.

 

  1. Жерар де Пюимеж. Шовен, солдат-землепашец. Эпизод из истории национализма: [в 3 ч.] : пер.В.А. Мильчина . – М.: Языки русской культуры, 1999. – С.9-11.

 

  1. Канигін Ю. М. Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства: Роман-есе. – 5-те вид., допов. – К.: А.С.К., 2004. – 528 с.

 

  1. А.М.Лобок. Антропология мифа .- Екатеринбург: Банк культурной информации, 1997.- С.10-33.

 

  1. Питльована Л . Ю. Ідеї англосаксонської винятковості в історичних дослідженнях Джона Фіске та Джосайя Стронґа // Військово-науковий вісник (Львів). – 2011. – № 16 – С.266-279.

Міфологія «наддержав»: принципи побудови та прийоми закріплення у свідомості ідей «вищості» нації.: 10 комментариев

  1. Ольга Андріївна Ковальова

    Кажу Вам дякую, бо Ваша презентація дала мені відповідь на багато хвилювавших мене питань. Як Ви вважаєте, поява та поширення Інтернету та мобільного звязку полегшує чи ускладнює процес побудови ідеї «вищості» нації?

    1. Дмитро Тарасович Пустовіт Автор записи

      Дякую за запитання, думаю ускладнює, для пропагандистів дуже важливо аби інформація подавалась однобоко, а інтернет дає змогу побачити багато різних думок, почитати ЗМІ держави проти якої ведеться пропаганда, а часто навіть побачити відверте заперечення того що показують пропагандиські засоби масової інформації. Також важливим є можливість поговорити з друзями чи родичами в іншій країні, і щойно виникне певне нагнітання ситуації наприклад навколо висловлення відомого українського політика, кожен російський громадянин має вибір: послухати «правдиве» державне телебачення, зайти в інтернет і порівняти різні точки зору, або ж зателефонувати родичам в Україну спитати їхню думку. Безперечно ці технології значно ускладнили процес побудови вищості нації.

  2. Ольга Камінська

    Шановний Дмитро!
    Ваша доповідь мене зацікавила, бо, як на мене, вона є дуже актуальною для нашого часу. Також мені сподобалась Ваша презентація, особливо велика кількість зображень у ній.
    Скажіть, будь ласка, які б Ви могли дати поради громадянам проти «зомбування», тобто, як по Вашому люди можуть протистояти насадженню такої політики?
    Дякую за Вашу роботу.

    1. Дмитро Тарасович Пустовіт Автор записи

      Дякую за запитання, перш за все необхідно розширювати свій світогляд, читати художню та філософську літературу, адже розумну людину завжди важче переконати. По — друге перед тим аби робити певні висновки, і тим паче насаджувати їх оточуючим необхідно перевіряти інформацію як мінімум в трьох джерелах. Ну і насамкінець користуватися логікою та здоровим глуздом, часто це дає змогу відрізнити теорію якогось маразматика від істини.

  3. Валерія Миколаївна Круть

    Дякую Вам, Дмитре, за цікаве та актуальне дослідження даної теми. Вважаю, Ваша робота заслуговує на увагу, адже Ви акцентували увагу на основних аспекта ідеї «вищості» нації, що розкриває багато питань та дає можливість зробити висновки.

    Але у мене є до Вас одне питання. Зазвичай коли розпадаються імперії, це болісно переживають країни, які вважають себе спадкоємицями цих імперій. Так Росія не може змиритись з втратою України, Туреччина – з відокремленням Сирії та Іраку. А чи існують позитивні приклади виходу з імперії?

    1. Дмитро Тарасович Пустовіт Автор записи

      Дякую за запитання, в історії насправді є випадки коли після розпаду частини імперії залишались «друзями». Хорошим прикладом може бути Британська імперія. Британія не просто вийшла з імперії і забула її, вона її переформатувала в ряд сучасних держав, створила Британську співдружність націй, в якій ці країни абсолютно незалежні. Індія проводить свою політику, Канада проводить свою політику, Гана проводить свою політику. Але вони всі об’єднані спільністю культури, спільністю минулого, спільністю завдань. Лідером цієї співдружності для когось як глава держави, для когось як символ є король Великобританії або в даному випадку Королева. Це дуже вміле рішення, тому що не можна забути імперію, але можна з свого імперського минулого зробити кумира, який в підсумку призведе до того, що розіб’єш собі лоба, йому поклоняючись. А можна зробити дорогу в майбутнє, для всіх прийнятну. Англійці це зробити змогли. Вони побудували з усіма настільки теплі стосунки, що навіть в непоступливій та гордій Шотландії на референдумі 2014 ідея відокремлення перемогла лише у 4 з 32 округів.

  4. Роман Ревва

    Шановний Дмитре!
    Щиро дякую Вам за таку інформативну та актуальну доповідь, що пролила світло на велику кількість запитань українського сьогодення.
    У Вашій доповіді мене дуже зацікавила міфологія націонал-соціалізму. Чи не могли б Ви навести приклади міфів, що були створені ідеологами цього руху?

    Дякую за відповідь!

    1. Дмитро Тарасович Пустовіт Автор записи

      Дякую за запитання, насправді вся націонал-соціалістична ідеологія грунтувалась на низці міфів. Це і так звана «драбина рас» за якою кожній расі ставилось у відповідність її місце у світовій історії, визначене ідеологами руху, і ідея вищості німецької нації. В контексті цього хотів би згадати один з міфів, описаний в книзі провідного нацистського ідеолога Альфреда Розенберга «Міф 20 століття». Відповідно до цієї книги на півночі існував доісторичний центр, в якому жила творча арійська (нордична) раса. Вона створила велику культуру та розіслала по всьому світу своїх дітей – моряків і воїнів. Ці міграції сприяли колонізації світу шляхом підкорення інших народів і рас. Міграції призвели до змішування нордичної раси з іншими, що значно послабило її. Нам це здається абсурдним, адже ця історія суперечить нашим знанням з історії, але до 1945 року ця книга була другою за популярністю в Німеччині, і більшість населення анітрохи не сумнівалися в її правоті. Та й сьогодні більшість неонацистських течій користуються цим міфом як беззаперечним фактом.

      1. Роман Ревва

        Дякую за відповідь!

        Дуже цікава інформація. Про книгу Розенберга неодноразово чув, але саме Ви надихнули мене ознайомитись з нею більш детально. Дякую!

        З повагою, Ревва Роман.

Добавить комментарий