Роговий Андрій

 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТ.pdf

Презентація

НТУУ«КПІ», ННК «ІПСА» , КА-2

 

 

Вступ

У першій половині XIX ст. в Україні культура розвивалася передусім в умовах національно-культурного відродження українського народу, під впливом антикріпосницького визвольного руху, а також революційних ідей, ідей утопічного соціалізму, романтизму та інших, які йшли з Західної Європи. Саме розвиток української культури був яскравим виявом дальшого формування української нації, відродження самосвідомості українського народу, його прагнення до утвердження себе як самобутнього окремого народу.

Царський уряд, намагаючись зберегти непорушною віджилу феодально-кріпосницьку систему, всіляко гальмував розвиток передової культури. Особливо реакційною була його політика в національних районах, в тому числі й в Україні. Царизм забороняв розвиток української культури, не дозволяв дітям навчатися в школах рідною мовою, робив усе, щоб тримати трудящих у темряві. Реакційною була політика в галузі культури й освіти Австрійської монархії в західноукраїнських землях.

 

                                                         Освіта

Вирішальне значення для піднесення культури мала освіта. Царський уряд робив усе, щоб народні маси залишалися неписьменними. Шлях до освіти був відкритий дворянству, чиновництву, духівництву. Міністр народної освіти адмірал О.Шишков, підкреслюючи становий характер освітньої політики царизму, у 1824 р. говорив: «Навчати грамоти весь народ…завдало б більше шкоди, ніж користі». До того ж царський уряд, проводячи великодержавницьку політику і придушуючи українську культуру, не допускав в Україні викладання в школах українською мовою.

Міністерство народної освіти, яке почало діяти в 1802 р., вирішило провести реформу системи освіти і у 1803 р. затвердило «Попередні правила народної освіти», а в 1804 р. — статут навчальних закладів. За «Попередніми правилами» передбачалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

Через те, що царизм свідомо гальмував розвиток освіти, число шкіл і учнів у них залишалося невеликим. Не вистачало коштів, приміщень, учителів. У 1856 р. на українських землях, що перебували в складі Росії, офіційно числилося тільки 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів (на 13,5 млн. чол. населення). На 100 жителів України припадало 0,61 учня (в середньому по Росії — 0,7). А у США тоді один учень припадав на 5 жителів, у Франції та Англії — на 11.

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (заснований у 1817 р.), Кременецький на Волині, створений у 1819 р. на базі гімназії (після польського повстання 1830-1831 рр. його було закрито, а потім переведено до Києва і реорганізовано в університет), і Ніжинський, в який було у 1832 р. перетворено Гімназію вищих наук, засновану в 1820 р. на кошти братів О.А. і І.А. Безбородьків.

У першій половині XIX ст. у Росії було шість університетів і серед них в Україні — два. Це були університети: Московський (1755 р.), Петербурзький (1819 р.), Казанський (1804 р.), Дерптський (Тартуський) (1802 р.), Віденський (1803 р., закритий після польського повстання 1830-1831 рр.), Харківський (1805 р.) і Київський (1834 р.). Головним завданням університетів, як це визначав університетський статут 1804 р., була підготовка «юнацтва для вступу у різні звання державної служби», тобто підготовка державних чиновників.

У Харківському університеті, заснованому за ініціативою В.Каразіна в 1805 р., у перший час було чотири відділи (факультети): словесний, етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805-1811 рр.) був професор російської словесності Іван Степанович Рижський.

Київський університет, відкритий у 1834 р., спочатку мав один філософський факультет, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного, у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. і медичний факультет. Першим ректором став відомий учений-природо-знавець, філолог, фольклорист та історик професор Михайло Олександрович Максимович. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р. — 808.

За дореформенний період Харківський університет закінчили 2800 чол., Київський — 1542 чол. Випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками різних відомств та ін.

У тяжкому стані перебувала освіта в західноукраїнських землях. Австрійська монархія й панівні класи, ведучи в Східній Галичині політику онімечення й полонізації українського населення, на Буковині — онімечення  й румунізації, а на Закарпатті — політику мадяризації, всіма силами гальмували розвиток освіти, не допускали в школи української мови, закривали трудящим шлях до знань.

Усі середні школи, гімназії, яких були одиниці і в яких навчалися діти поміщиків, духівництва, чиновників, працювали на латинській та німецькій мовах.

У 1805 р. австрійський уряд перевів Львівський університет до Кракова і замість нього до 1817 р, діяв ліцей. Після відновлення в 1817 р. його роботи навчання велося німецькою мовою. З професійних навчальних закладів у 1844 р. у Львові була заснована технічна академія.

 

                                                             Наука

Царський уряд, кріпосники-дворяни Росії негативно ставилися до розвитку наукової думки, особливо природничих наук, боячися поширення матеріалістичних поглядів і підриву панівної самодержавно-релігійної ідеології.

Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов’язаний з ім’ям професора Київського університету В. Б. Антоновича. Він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Антонович виховав плеяду українознавців, створив цілу наукову школу.

Учнем Антоновича був М.С. Грушевський. У 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича Грушевський отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті, а в 1897 р. очолив Наукове товариство імені Шевченка

Величезна наукова спадщина М. С. Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших днів і суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна «Історія України-Руси» — фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Великий політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії.

Багато років він провів у політичній еміграції. З 1877 року під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. На основі історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку — національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених.

 

                             Розвиток української літературної мови

Українська література другої половини XIX ст. розвивалася на традиціях попереднього періоду. Упродовж багатьох десятиліть домінуючим тут лишався стиль бароко. Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоденники М. Ханенка (1691–1760 рр.) і Я. Марковича (1696–1770 рр.). Обидва автори належали до козацької старшини й обіймали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події тогочасного державного, політичного й економічного життя, детально змальовували побут української шляхти. У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: «Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв’язок між інтелігенцією і народом…»Звідси — й особливості української літератури XIX ст. — народні теми творчості, реалізм і демократизм.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор Петро Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Євгена Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Євген Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Тараса Шевченка. У 1841 році видав альманах «Ластівка». З цим періодом пов’язана діяльність Левка Боровиковського (1808–1889) — поета-романтика, байкаря.

До харківського гуртка належав також Григорій Квітка-Основ’яненко — основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають реалістичні картини (найкраща — «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ’яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. «Його творчість, — писав Михайло Грушевський, — це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості». Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім’ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота «в наймах» і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком — художником Іваном Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В. Жуковського роботи Карла Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший «Кобзар» виходить у 1840 році у Петербурзі, через рік — «Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка — символ всієї української культури.

 

                           Зародження професінного театру. Музика

В одному річищі з художньою літературою розвивалося в Україні, мистецтво.

Із початку XIX ст., поряд з домашніми аматорськими театрами в поміщицьких маєтках (театр поміщика Д.Трощинського в с.Кибинцях на Полтавщині, Г.Тарновського в с.Качапівці на Чернігівщині та ін.), де акторами виступали переважно кріпаки та аматори з поміщицьких родин, і мандрівними вертепними театрами, у великих містах стали виникати постійні професіональні театральні трупи й почали будуватися театральні приміщення. Професіональні театри були створені в Києві (1805), Полтаві (1810), Харкові (1812), Одесі (1804), Катеринославі (1847), Чернігові (1853). Одним із перших на Україні постійне приміщення театру на 740 місць було збудовано в 1806 р. в Києві, потім — у Харкові, Полтаві, Львові, Одесі та інших містах.

Театральні трупи на Лівобережжі переважно були російськими, на Правобережжі — російськими й польськими, а Галичині — німецькими й польськими. Ставили вони різні п’єси — водевілі, оперети, драми, трагедії — російських та іноземних авторів — Гоголя («Ревізор», «Одруження» та ін.), Фонвізіна («Недоросток»), Шекспіра («Отелло», «Гамлет»), Шіллера («Розбійники») та ін.

У 1819 р. на сцені полтавського театру за участю М.Щепкіна були поставлені п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Це стало початком українського національного професіонального театру. Великою популярністю користувалися п’єси Квітки-Основ’яненка. Крім Щепкіна, що почав свою акторську діяльність в Україні у трупі І.Штейна, визначним артистом був К.Соленик (1811-1851). Для розвитку реалістичного театру в Україні велике значення мали гастролі видатних російських акторів (трагіка П.Мочалова, коміка А.Мартинова та ін.).

На основі і під безпосереднім впливом народних мелодій і народної творчості взагалі розвивалося в Україні музичне мистецтво. Саме на основі народних мелодій були складені на початку XIX ст. перші симфонічні твори («Українська симфонія» й Симфонія сольмінор (з «Козачком») невідомих авторів) і пїсні-романси, які набули великої популярності («Віють вітри», «Сонце низенько» та ін.)

Великий російський композитор М.Глинка, живучи в 1838 р. в маєтку Г. Тарновського в с.Качанівці на Чернігівщині на основі народних мелодій на слова поета В.Забіли написав пісні «Гуде вітер вельми в полі» і «Не щебечи, соловейку». Він також почав писати симфонію «Тарас Бульба». Багато записали текстів, обробили й опублікували мелодій українських народних пісень композитори О.Аляб’єв і М.Маркевич.

Видатним оперним співаком і композитором став Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813-1873), походженням з містечка Городищі (тепер місто Черкаської обл ). Коли Гулак-Атемовський навчався в Київській ду-ховній семінарії, його спів почув М.Глинка і забрав до Петербурга (1838 р.), де й керував його навчанням. Після продовження навчання в Італії і блискучого дебюту у Флорентійському оперному театрі Гулак-Артемовський багато років працював солістом в оперних театрах Петербурга (1842-1864) і Москви (1864-1865). Як композитор, Гулак-Артемовський написав вокально-хореографічний дивертисмент «Українське весілля» (1851), музику до воде-віля «Ніч напередодні Івановогодня» (1852), пісні «Стоїть явір над водою» (з присвятою Т.Шевченкові), «Спать мені не хочеться» (1853). В 1862 р. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».

 

                               Образотворче мистецтво й архітектура

Як і інші галузі культури, образотворче мистецтво в Україні розвивалося в тісній взаємодії й взаємозв’язках з передовим мистецтвом російського народу.

В образотворчому мистецтві художники дедалі більше відходили від академічного класицизму з його міфологічними, античними та біблійними сюжетами й переходили до зображення реальної дійсності — життя поміщицьких маєтків, села, міста, створення образів поміщиків, селян, чиновників, купців, офіцерів тощо. Все демократичнішими і реалістичнішими ставали портретний і пейзажний живопис, картини на історичні сюжети та теми з навколишнього життя.

Велике значення для розвитку українського реалістичного живопису, зокрема портретного, мала творчість Василя Андрійовича Тропініна (1776-1857), уродженця Новгородської губернії. Будучи кріпаком графа І.Моркова, він був вивезений паном у маєток — село Кукавку на Поділлі, де протягом майже двадцяти років був дворовим художником, маляром, кухарем, а то й панським лакеєм. У вільний від прислужування панові час Тропінін займався малюванням. Він створив реалістичні портрети подільських селян-кріпаків — «Дівчина з Поділля», портрет селянина-кріпака з Поділля, портрет Устима Кармалюка, портрети «Українець», «Хлопчик з сопілкою» та ін. Крім того, Тропінін написав ескіз картини «Весілля в Кукавці», композиції побутових сцен з життя подільських селян, а також пейзажі Кукавки та інших подільських сіл.

Велике місце в українському живопису й графіці займає Т.Шевченко. Сприйнявши все краще від своїх учителів, він у своїх численних картинах і гравюрах різних жанрів — портретному, побутовому, історичному, пейзажному — реалістично змалював широку панораму тодішньої дійсності — тяжке життя покріпаченого селянства, солдатів-рекрутів, змучених і знедолених жінок і дітей, «блудних синів», бідних казахських дітей-байгушів та ін., створив серію прекрасно написаних портретів, відобразив чудесну природу України, високохудожньо відтворив ряд сторїнок з її історичного минулого. Не можна перелічити всього, створеного Шевченком, як художником. Це і автопортрети, і портрети М.Щепкіна, К.Брюллова, Ф.Толстого та ін., і «Катерина», і серія офортів «Живописна Україна», до якої ввійшли шість офортів: «У Києві», «Видубицький монастир у Києві», «Судня рада», «Старости», «Казка», «Дари в Чигрині 1649 року». Це також малюнки, зроблені Шевченком за завданням Київської комісії для розгляду давніх актів із пам’яток старовини: сепії «Кам’яні хрести в Суботові», «Чигиринський дівочий монастир», акварелі «Мотрин монастир», «Богданові руїни в Суботові», «Чигирин з Суботівського шляху» та ін. Перебуваючи в заслані, Шевченко зробив ряд зарисовок тамошніх місць («Форт Кара-Бутак», «Укріплення Іргиз-Кала», «Укріплення Кос-Арал взимку», «Місячна ніч на Кос-Аралі» та ін.) і в ряді картин відобразив тяжке життя казахського народу («Т.Шевченко і казахський хлопчик, що бавиться з кішкою», «Байгуші» та ін.). У серії малюнків «Притча про блудного сина» («Програвся в карти», «У шинку», «У хліві», «На кладовищі», «Серед розбійників», «Кара колодкою», «Кара шпіцрутенами», «У в’язниці») Шевченко гнівно викриває всю жорстокість самодержавно-кріпосницького режиму, його бездушність, жахливість становища солдатів-рекрутів, трагедію «блудних синів». Особливо високу майстерність виявив Шевченко в граверному мистецтві, за що Академія мистецтв у 1860 р. надала йому звання академіка гравюри.

У першій половині XIX ст. в скульптурі й архітектурі переважав російський класицизм (російський ампір), що прийшов на зміну стилю барокко. Серед скульпторів того часу одним із найвидатніших був виходець з України, родом з містечка Ічні, Іван Петрович Мартос (1754-1835), що працював у петербурзькій Академії мистецтв професором (з 1794) і ректором (з 1814). Кращими творіннями Мартоса є пам’ятник Мініну й Пожарському на Красній площі в Москві (1818), пам’ятник Рішельє в Одесі (1823-1828), а також деякі пам’ятники-надгробки, зокрема фельдмаршалу П.Румянцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі (1804-1805).

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. в Україні почали виникати пейзажні парки. У місті Умані на Київщині (тепер Черкаської обл.), у маєтку колишнього польського магната Ф.Потоцького в 1796-1805 рр. і 1836-1859 рр. був збудований прекрасний парк «Софіївка». У першій період його будівництвом керували бельгійський інженер Л.Метцель і садівник-кріпак Заремба, а потім уманський архітектор Макутін. Розташований у руслі річки Кам’янки, цей парк площею 177 га мав багато чудових штучних споруд, збудованих руками кріпаків, — водойм, водоспадів, шлюзів, гротів, каскадів, фонтанів, альтанок, скульптур.

На Київщині ж, в околицях міста Білої Церкви в долині річки Рось на площі близько 180 га розкинувся парк «Олександрія», першим садівником якого і керівником будівництва був Моффо.

У 1834 р. на Чернігівщині почав створюватися Тростянецький дендропарк, що став чудесним куточком природи.

 

Використана література

— В.Греченко, В.Кушнерук, В.Режко, І.Чорний. Історія культури. Нариси з історії української та зарубіжної культури. Харків, 1998.

-Гріненко Г. В. Хрестоматія по історії світової культури. — М.: Юрайт, 1998.— 669 с.

-Грушевський М. С. Нарис історії українського народу. — К.:Либідь, 1991.-398 с

— Історія української культури /За загал. ред. I. Крип’якевича. — К.:Либідь, 1994.— 656 с.

Роговий Андрій: Один комментарий

Добавить комментарий