Разініна Валерія

Заснування стаціонарного українського театру М.Садовського.pdf

Навчально-науковий комплекс «Інститут прикладного системного аналізу»

при Національному технічному університеті України «КПІ»

Кафедра математичних методів системного аналізу

3-й курс, група КА-23

 

Поява у Києві стаціонарного українського театру – подія значна на той час не тільки для міста, але й для культурного життя всієї України. Його організатором, директором і режисером був Микола Карпович Садовський (псевдонім) – один із славетних діячів української сцени, середній із артистичної родини Тобілевичів, у якій з шістьох дітей четверо увійшли в історію українського театру в плеяді його корифеїв.

Пра­цювати цей театр почав 15 вересня 1906 року в Полтаві, потім виїхав на гастролі в різні міста і лише навесні 1907 року переїхав в Київ, у приміщення Троїцького народного дому (нині Театр оперети) для постійної праці.

Троїцький народний дім, збудований 1902 року, швидко увійшов до числа регулярно працюючих київських театрів. Товариство грамотності, яке прагнуло залучити якомога більше людей до культурного життя, відтягти від горілки, зацікавити книжкою, театром, мистецтвом, здавало його різним театральним колективам для гастрольних вистав.

1907 року відомий на той час український актор і режисер
М.К. Садовський уклав угоду про оренду приміщення на довгий строк, так тоді й народився перший український стаціонарний професійний театр. Він помітно відрізнявся від інших. Це був, перш за все, загальнодоступний театр, демократичний у повному сенсі слова. Ціни на квитки тут були значно нижчі, ніж в інших театрах, навіть по десять і п’ять копійок за місце, тоді як в оперному чи Соловцовському (перший російський стаціонарний театр) найнижчі ціни були по 32 копійки. А місць у театрі Садовського було всього 600, тоді як в опері удвічі, а в Соловцовському у півтора рази більше. Дешеві ціни сприяли тому, що в цей театр масово їхали люди з усіх передмість Києва — Деміївки, залізничної Солом’янки, робітничої Шулявки.

Порівняно з іншими театрами Києва стаціонарний український театр встановив найдешевші ціни на квитки, організовував виїзні вистави у селах і швидко зажив слави театру «для мужиків і плебсу». Катеринославський аматор – кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру «Наталка Полтавка» і «Наймичка». Тим самим було започатковано історію українського художнього кінематографа.

Чільне місце у репертуарі театру Садовського зайняли музично-драматичні твори відомих українських, російських, польських, чеських, італійських композиторів. Здійснюючи на високому ідейно-художньому рівні, поряд з уже випробуваними часом такими популярними національними операми, як «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, постановку багатьох інших музично-драматичних творів («Чорноморці», «Утоплениця», «Різдвяна ніч», «Енеїда» Лисенка, «Катерина» М. Аркаса, «Роксолана» Січинського, «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б. Сметани, «Сільська честь» П. Масканьї), театр Садовського не тільки жанрово урізноманітнював свій репертуар, а й розвивав кращі національні особливості українського театру, в якому органічно поєднувались драматичне і музично-вокальне мистецтво.

Музична культура оперних постановок у театрі Садовського сягала високого рівня. З великим успіхом виконували сольні партії в оперних виставах М. Литвиненко, О. Петрова, М. Садовський, О. Петляш та інші співаки. Завдяки творчим зв’язкам з видатним українським композитором М. В. Лисенком театр Садовського першим здійснив постановки багатьох його опер. Визначною подією у культурному житті України стала постановка в 1911 р. опери Лисенка «Енеїда» (на лібретто Садовського), яка в завуальованій сатиричній формі фактично засуджувала самодержавний лад Російської імперії. І

Микола Садовський, – професіонал високого ґатунку і патріот, до того ж людина дуже темпераментна, амбіційна, – поставив за мету створити театр високої культури, піднести його на один рівень з кращими російськими драматичними і оперними театрами. У досягненні цієї мети він встиг дуже багато зробити, примусивши скептиків визнати за факт, що український театр увійшов повноправним членом у театральне мистецтво. Це була героїчна справа. Та, власне, все життя Миколи Карповича, починаючи з юних років, було героїчним.

Ще за російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Він кинув Єлисаветградське реальне училище і пішов добровольцем на війну. Воюючи у складі 58-го піхотного Житомирського полку, юнак з іншими бійцями на відомій Шипці вступив у рукопашний бій з турками. У якийсь момент турецький вояк вихопив з рук забитого російського солдата полковий прапор. Побачивши це, під градом куль М. Садовський вирвав з рук турка прапор і врятував його. За цей героїчний вчинок юнака нагородили Георгіївським хрестом, яким він потім неодноразово користувався як козирем, відстоюючи свій театр, долаючи труднощі і проблеми.

Історія демократичного українського театру кінця ХІХ – початку ХХ ст. – це взагалі історія боротьби його передових представників проти утисків царських сатрапів, за правдиве і художнє відтворення народного життя. У цій боротьбі М. Садовському належить визначна роль і почесне місце.

Одержавши стаціонарний театр, Микола Карпович уперше міг сформувати постійну трупу, якісний склад акторів для великих постановочних вистав. Трупа складалася з п’ятдесяти чоловік. Крім самого Садовського з чоловічого складу слід виділити І. Мар’яненка, І. Загорського, С. Паньківського, І. Коваленка, М. Вільшанського. З артисток — М. Заньковецьку, Л. Ліницьку,
Г. Борисоглібську, М. Малиш-Федорець, О. Петляш, М. Литвиненко та багато інших. В організації театру значну участь брала велика акторка
М. Заньковецька. Разом з нею Садовський вирішував всі важливі питання репертуару, підготовки до сезону, загальні ідейні лінії театру. На жаль, вона працювала в театрі лише перші два роки. У подальшому ролі, виконувані нею, перейшли до Л. Ліницької.

Деякий час в теарі працювала Софія Віталіївна Тобілевич – дружина Тобілевича старшого (Карпенка-Карого). Артистка високої культури, тонкого смаку, талановита літераторка, вона слідкувала за тим, щоб театр не відступав від художніх заповітів її чоловіка, одного із засновників українського театру, творця нової національної драматургії. На сцені вона була кращою Терпилихою в «Наталці Полтавці», щирою, простою матір’ю-селянкою в «Суєті», рухливою провінційною старою кокеткою в ролі Анни Андріївни у «Ревізорі». Багато зусиль доклала вона, щоб створити в театрі атмосферу дружби, щирості в стосунках між акторами, що іноді порушувалася через неврівноважену вдачу М. Садовського, великого таланту на сцені і людини з багатьма слабкостями та примхами у побуті.

М. Садовський із самого початку рішуче став на шлях оновлення репертуару театру. В його основі були кращі твори видатних українських авторів: І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького, Лесі Українки. Крім того, Садовський сміливо вводив у репертуар п’єси російських класиків, в т.ч. у власному перекладі, низку п’єс зарубіжних драматургів і постановки кількох опер, ще не бачених глядачами на київській оперній сцені. Він перший поставив на українській сцені «Ревізора» і «Одруження» М. Гоголя, «Тепленьке місце» О. Островського, за що витримав натиск критики з її запитаннями, навіщо українському театру потрібні Гоголь і Островський, коли їх місце на російській сцені. Подібні критики були певні, що далі питань «кохання, горілки й гопака» українському мистецтву шлях повинен бути закритим. З великими труднощами М. Садовський привчав до нового репертуару на національній сцені не тільки критиків, але й глядачів, звиклих до п’єс із сільського життя.

Новиною було введення до репертуару оперних постановок.
М. Садовський дуже вдало переклав на українську мову «Продану наречену»
Б. Сметани, «Гальку» С. Монюшка і «Сільську честь» П. Масканьї. У трупі були виконавці з прекрасними вокальними даними, зокрема чудова співачка і артистка Олена Денисівна Петляш, за походженням із славетної родини Тобілевичів (племінниця трьох братів). Майстерне виконання швидко принесло їй визнання. Вона була кращою Наталкою Полтавкою, Галькою і Сантуццою. Брали участь у виставах театру й деякі співаки з міського оперного театру. Слід зазначити, що всі виконавці в оперних виставах театру М.Садовського рівною мірою володіли і акторською, і вокальною майстерністю.

Важлива роль в успіху оперних постановок належить і оркестру театру М.Садовського, який складався з 16 чоловік. У дні оперних вистав він збільшувався до 25 – додавалися музиканти з інших театрів. Керував оркестром прибулий з Праги чеський диригент, великий майстер Густав Єлінек. Він підніс музичну частину вистави на високий художній рівень. Помітними були вистави, просякнуті народними піснями, хорами й танцями: «Зальоти соцького Мусія» («Пісня в лицях») М. Кропивницького, музична картинка «Вечорниці» Ніщинського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка з музикою
К. Стеценка. Опери на сцені українського театру швидко здобули визнання глядачів.

Коли 1911 року Г. Єлінек пішов з театру, його заступив талановитий диригент Олександр Кошиць. Того ж року замість О. Петляш, яка вибула на оперну сцену, була прийнята молоденька співачка, у подаьшому народна артистка СРСР, Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут. Вона недовго працювала в цьому театрі, та залишила помітний слід і дала приклад молодим співакам.

Багато енергії вклав у хорову справу вистав театру М. Садовського Василь Верховинець — хормейстер і постановник народних танців. Відмінні були обрядові хори в спектаклях «Циганка Аза», «Дві сім’ї», хори у «Невольнику», «Безталанній», «Марусі Богуславці» і в усіх оперних постановках.

Видатний український митець-громадянин М. Садовський – неперевершений артист героїко-романтичного і трагедійного плану, народ­ний самобутній талант, талановитий представник реалістичної школи
М. Кропивницького. Від природи він був щедро наділений внутріш­німи і зовнішніми акторськими даними: могутня здатність перевті­лення, пристрасний темперамент, швидке збудження, велична, рід­кісної краси струнка постава, виразне обличчя, багата міміка, про­менисті очі, що передають відразу цілу гаму переживань, задушев­ний і зворушливий голос, музикальність, пластичність тіла, простота сценічної поведінки.

Садовський ретельно готував кожну роль. Вій цілком «знищував» себе і свою особистість, заглиблювався у внутрішній світ і психоло­гію дійової особи, надавав яскравих, узагальнених характерних рис, властивих тільки даному персонажу. Все було продумане і відшлі­фоване: міміка, жест і слово.

Творчий діапазон М. Садовського відзначався надзвичайно широ­кою палітрою виконуваних ролей: драматичних – Гнат, Тарас, Панас («Безталанна», «Бондарівна», «Бурлака»), Дмитро, подорожній («Не судилось», «Зимовий вечір»), Никандр («Никандр Безщасний»); ко­медійних та характерних – Карась («Запорожець за Дунаєм»), вибор­ний («Наталка Полтавка»), Мартин Боруля, Пузир, Барильченко («Хазяїн», «Суєта»), Самрось («Дві сім’ї»), городничий («Ревізор»), Смирнов («Ведмідь»), Вишневський («Тепленьке місце»).

Але вершиною акторської майстерності Миколи Карповича були героїко-драматичні і трагедійні образи: Назар Стодоля, Богдан Хмель­ницький, Сава Чалий, Тарас Бульба, командор («Камінний господар» Лесі Українки), воєвода («Мазепа» Ю. Словацького) та інші.

Слід згадати, що сам М.Садовський був прекрасним виконавцем українських народних пісень і оригінальним виконавцем народного танцю, — він не носився по сцені, як звичайні танцюристи, весь його танок відбувався майже на одному місці. Здавалося, що в ньому крім ніг брала участь вся постать. Але скільки грації було в ній, у поворотах голови, в оригінальних і легких па.
Ось як про виконавську майстерність М.Садовського згадує Максим Рильський: «…Роки брали своє… А проте згадую одне чудо. Не раз уже говорено мені про М.Садовського як незрівнянного виконавця народної пісні і народного танцю. Але ось про що хочу розповісти. В одному домі, десь під кінець 20-х років, гостював М.Садовський. Було це взимку , артист був дуже тепло одягнений, закутаний аж у два бащлики, які він довго розв’язував, покашлюючи у передпокої. Печать самотньої і невеселої старості лежала на ньому, хоч він і бадьорився перед молоддю, яка його оточила. І от раптом після вечері комусь на думку спало попросити М.Садовського заспівати одну з улюблених його пісень – «Ой мала я два садочки…»

– Чим же я буду співати? – одповів-запитав Микола Карпович своїм глухим, надтріснутим, хриплим голосом… А молодь, проте, не відставала від нього, і він таки заспівав…Чим? Справді, чим? Це був не спів у точному розумінні слова, це був і не той «говорок», яким іноді заміняють спів драматичні актори. Це був – іншого слова не знайду – повів, повів величезного ліричного почуття, для вияву якого головним знаряддям було до краю щире слово…Пісня справила потрясаюче враження на слухачів. Микола Карпович це відчув – і розвеселився… Він попросив одного з присутніх заграти на піаніно козачка – і зробив «виходку» з уявною шаблею, якою він закінчував дію в «Запорожці за Дунаєм» і яка щоразу викликала бурю оплесків… І ми ще раз на хвилину побачили Миколу Садовського в розквіті сил, такого, яким він був і яким залишився в наших серцях.»

В театрі М.Садовського вперше в історії українського театру вистави одержували високохудожнє оформлення. Відомий майстер, народний художник Іван Бурячок створив багато декорацій, старанно виконаних, пишнобарвних і поетичних.

Машиністом сцени в театрі працював К. Домбровський, про талант якого теж не можна не згадати. Успіх посередньої п’єси «Чарівниця» великою мірою залежав від сценічних ефектів. П’єса закінчувалася пожежею та обвалом хати. Пожежа відбувалася без будь-яких світлових ефектів, проте глядач бачив, як горять стіни, огорнуті найсправжнісіньким димом. Секрет таких ефектів машиніст сцени таїв. Всі знали, що він одержував багато запрошень перейти працювати в інші театри на більш вигідних умовах, та всіх їх він категорично відхиляв. К.Домбровський залишався патріотом українського театру. Цей робітник сцени так добре запам’ятовував усі постановки, що в дні хвороби чи відсутності помічника режисера сам обставляв сцену, нагадував артистам, які їм за роллю потрібні речі.

Так успішно театр працював до початку першої світової війни 1014 року. Події великої історичної доби розкидали по світу і акторів театру Садовського, і його глядачів. Вже під час війни багато українських акторів і хористів було мобілізовано. Більшість із них значилися в Київському гарнізоні і військові власті, особливо комендант Київського гарнізону Медер, переслідували акторів, які тікали з казарми на вечірні вистави. Адміністрації київських театрів, в тому числі й українських, доводилося хитрувати, щоб обійти Медера і його шпигунів. На афішах і в програмах міняли прізвища відомих акторів, які були мобілізовані, і вони виступали під новими іменами. М.Садовський у своїх спогадах розповідав як йому і трупі театру вдавалося відбитися від атак Медера та його штабу.

І коли прийшла революція 1917 року, не зрозумівши значення великого перевороту, М.Садовський опинився в еміграції (Чехія). Сучасники згадують, яким він був розгубленим, коли наважився залишити Київ, оточений частинами Червоної Армії. Микола Карпович був хворий, лікар категорично не радив йому виїжджати з Києва, нагадуючи як лікар Троншен сказав Вольтеру: «Старого дерева не пересаджують».

Повернувшись у 1926 році на Батьківщину, він при зустрічі з Олександром Дейчем пригадав ці слова й додав: «А ґрунт, на який мене пересадили, був брудний, болотний і безплідний». Він був нервовий, старий, розлючений. В теперішньому театрі імені І.Франка кілька разів пройшла «Наталка Полтавка». М. Садовський грав Виборного, П. Саксаганський Возного. Незважаючи на втому і слабкість здоров’я Садовський виступив таким самим уславленим Виборним, яким був десятки років тому. Київська кінофабрика в той час ставила фільм «Вітер з порогів», де М. Садовський виконав свою останню роль – старого лоцмана, який доживає свого віку. «Лоцманом» він залишився до самої смерті 1933 року. Похований на центральній алеї Байкового цвинтаря поряд з М.Заньковецькою.

Микола Садовський здій­снив давню мрію українського громадянства про організацію в Києві першого стаціонарного українського професіонального театру. Він був видатним, історично значущим мистецьким явищем не тільки для національного театру, а й у загальному процесі поступу української культури. Численні нові українські театри вже за радянського режиму сприйняли і розвинули його організаторський і мистецький досвід.

 

Література:

  1. І.О. Волошин. Корифеї українського театру. – 1982р.
  2. Книги та підручники з історії України та всесвітньої історії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : URL : http://history.vn.ua. – Життя і творчість Миколи Садовського.
  3. С. Муштенко. Микола Карпович Садовський та його театр [Електронний ресурс]. – Режим доступу : URL : http://www.tmf-museum.kiev.ua.
  4. Театр корифеїв. Перший український стаціонарний театр у Києві. Творчий шлях М. Заньковецької [Електронний ресурс]. – Режим доступу : URL : http://subject.com.ua.

Разініна Валерія: 4 комментария

  1. Malashenko Daryna

    На одному подиху прочитала вашу доповідь! Погоджуюся з попереднім коментарем: історія талановитого митця справила на мене велике враження!

    1. Razinina Valeria

      Микола Карпович Садовський дійсно зробив величезний внесок у розвиток історії української культури! Дякую за Ваш коментар!

Добавить комментарий