Капура Артем

ПАНАС САКСАГАНСЬКИЙ ВИЗНАЧНИЙ МАЙСТЕР УКРАЇНСЬКОЇ СЦЕНИ.pdf

Презентація

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»

Факультет прикладної математики

Визначний український актор, режисер, драматург і педагог школи М. Кропивницького.

Справжнє прізвище — Тобілевич, народився  27 травня 1859, с. Кам’яно-Костувате на Херсонщині.

Його батько, мав шістьох дітей. Четверо з них стали театральними діячами.

На початку 1878 р., не порадившись з батьком, він вступає до запасного батальйону, звідки його направили в Одеську військову школу.  За час перебування в армії П. Саксаганський встиг розчаруватися у військовій службі, залишив думку про вступ до військової академії.

У серпні 1883 р. він зустрівся в Одесі з М. Кропивницьким, який запропонував йому виступити в ролі приятеля Гордія (яку написав саме для нього) у спектаклі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» театральної трупи, очолюваної М. Старицьким.

Він залишає військову службу і вступає до трупи М. Старицького.

Професійне творче життя розпочав 1883 року на сцені Миколаївського театру під керівництвом М. Кропивницького та М. Старицького, виконавши роль Возного в «Наталці Полтавці».

Наприкінці 1889 р. в трупі Старицького сталося непорозуміння, і з неї мусили вийти Карпенко-Kарий, Саксаганський. їхня сестра Марія Садовська, її чоловік Д. Барілотті та ін. Карпенко-Карий і Саксаганський створюють четверту на той час театральну трупу під назвою «Товариство російсько-малоросійських артистів під орудою П. К. Саксаганського»

Трупа швидко здобула популярність в Україні, а наступними роками – в культурних центрах Росії, особливо Москві та Петербурзі.

На шляху українських театрів було багато перешкод.. Не обминуло це й трупу Саксаганського. Але, незважаючи на утиски й переслідування з боку уряду, вона розвивалася, зростала, зміцнювалася, спираючись на підтримку передових письменників, художників, театральних діячів.

У березні 1898 р. трупи Садовського і Саксаганського об’єдналися в «Товариство малоросійських артистів під opyдою П. К. Саксаганського і М. К. Садовського». А через два роки в Єлисаветграді відбулося об’єднання всіх корифеїв в одну трупу під назвою «Малоросійська трупа М. Л. Кропивницького під орудою П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької».

Панас Карпович разом зі своєю трупою, окрім великої кількості вистав по знижених цінах, дав величезну кількість вистав саме з благодійною метою на користь різноманітних установ.

У жовтні 1895 року Карпенко-Карий і Саксаганський повідомили українського письменника Мордовпева та професора Пелеха про дозвіл поставити у Полтаві пам’ятник І.П. Котляревському. Також написали листа українському меценатові Терещенку з пропозицією пожертвувати кошти на цю справу.

Трупа Саксаганського всіляко підтримувала заходи на вшанування пам’яті видатних митців. Так. 20 лютого 1899 року вона взяла участь у літературно-музичному вечорі, збір від якого пішов на вшанування пам’яті артиста Рощина-Інсарова. У тому ж році у фонд коштів на спорудження пам’ятника О.С. Пушкіну у Катеринославі було передано збір від вистави «Мартин Боруля»

З метою підвищення культурного рівня акторів. Панас Саксаганськнй та Іван Карпенко-Карий щотижня влаштовували т.зв. «вечорниці», на яких читали лекції з всесвітньої історії та історії театру. Після лекції молодь виконувала різноманітні сценки з п’єс, співали українських і російських пісень. Іноді влаштовувалися публічні репетиції, на яких актори могли спробувати себе в різних ролях.

Брати Тобілевичі прагнули створити сприятливі умови також для розвитку української драматургії, підтримуючи драматургів. У січні 1903 року в журналі «Киевская старина» було надруковано оголошення і умови конкурсу на кращий драматичний твір.

До надісланих робіт ставилися суворі вимоги

Однією з обов’язкових умов було те. що тематика п’єси мала бути пов’язана з сучасним життям. Таким чином Панас Карпович хотів привернути увагу до проблем дійсності. Він постійно розміщував в пресі повідомлення про різні літературні конкурси, але разом з тим був дуже вимогливим до творів, що надходили донього. Наприклад, у «Полтавском вестнике» було надруковано такни відгук: «На конкурс надіслано понад 10 пес. але жодна з них не задовольняє вимогам художності. Перш за все. більшість п’єс являє з себе «старі пісні на новин лад», простіше, замасковані переробки існуючих уже малоросійських п’єс, і ніяких художніх елементів у собі не мають. При цьому автори п’єс виявляють дуже слабе знання народного життя і малоросійської мови»

За часів Центральної Ради Панас Карпович входив до складу Театральної ради — громадської організації, що була створена у травні 1917 року при театральному відділі Генерального секретаріату народної освіти Центральної Ради переважно з видатних діячів українського театру. Основним завданням Ради була організація театральної справи по всій Україні.

У 1897 році у Москві відбувся І Всеросійський з’їзд акторів, який проходив під знаком боротьби за народний реалістичний театр. У з’їзді брали участь М. Старицький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька.

П. Саксаганський від імені І. Карпенка-Карого та від себе зачитав «Записку», надіслану ними до комісії з’їзду. «В «Записці» гостро критикувались цензурні переслідування українського театрального репертуару, свавілля місцевої адміністрації у ставленні до театральних колективів, підкреслювалась необхідність поліпшення матеріальних і культурних умов існування українського театру. На з’їзді була прочитана також доповідь М. Заньковецької, в якій наголошувалось на потребі створити справжній народний реалістичний театр і рішуче ставилась вимога усунути спеціальні обмеження щодо українського театру. З’їзд підтримав вимоги прославлених корифеїв української сцени, що було зафіксовано в рішенні.

1918 р. П. Саксаганський – директор і головний режисер Народного театру. Продовжує і активну акторську діяльність.

Режисерська праця Саксаганського відзначалась реалістичною глибиною й ясністю як у розкритті ідеї твору, так і в створенні яскравих, оригінальних образів замість шаблонів і трафаретів, що вже звили собі міцне гніздо в творчості акторів і актрис, які шукали дешевого успіху.

У режисерській діяльності П. Саксаганського порівняно з його попередниками й сучасниками на українській сцені яскраво простежується нове явище – свідома настанова на студійно-лабораторну сценічну працю, зокрема в роботі з театральною молоддю. І. Мар’яненко, який протягом тривалого часу був поруч із ним, свідчить, що «як режисер Саксаганський працював з акторами зовсім не так, як інші корифеї. Він являв зразок дисципліни й чіткості… Знав не тільки п’єсу в цілому – сюжетний розвиток, тематичні куски, взаємини персонажів тощо, він заздалегідь опрацьовував найменші інтонації та пластичні нюанси кожної ролі, а на репетиціях силою своєї блискучої акторської майстерності переконував акторів і примушував їх точно копіювати те, що він показував. Вистави П. К. Саксаганського завжди були peaлістичними, з точно зафіксованими мізансценами, з прекрасним акторським ансамблем, над яким домінував сам Панас Карпович».

1910 р. написав п’єсу «Лицеміри», а наступного року переробив твір французьких письменників Луї Шатріана й Еміля Еркмана «Друг Фріц», назвавши його «Приятелі».

Так, 1932 р. виходить його перша книга під назвою «Театр і життя», 1937-го –друга: «Моя робота над роллю», 1938 – «Із майбутнього українського театру».

Пopяд з акторською тa режисерською діяльністю Саксаганський виступає з лекціями, пише ряд статей з театрознавства, робить вдалі спроби теоретичного узагальнення досвіду українського театру, працює над мемуарами.

Протягом багатьох десятиріч Тобілевичі, в тому числі й Панас Саксаганський, становили славу і гордість української сцени, своєю акторською майстерністю захоплювали широкі народні маси. Їхнє мистецтво полонило таких вимогливих поціновачів театру.

Численні спогади очевидців, відзначають, що П. Саксаганський – геніальний майстер сценічного мистецтва, найяскравіший представник славної когорти корифеїв українського театру.

М. Рильський, бачивши П. Саксаганського в найрізноманітніших ролях, у передмові до однієї з книжок про артиста писав, що «…він потрясав серця в трагічних ролях Гната Голого («Сава Чалий» Карпенка-Карого), Франца Моора («Розбійники» Шіллера), Тараса і Бондаря («Бондарівна» Карпенка-Карого), примушував від серця сміятися з добродушного Солопія Черевика («Сорочинський ярмарок» Гоголя), обурювався – крізь «видимий світові сміх» – з підлості Печериці («Крути, та не перекручуй» Старицького) або писаря («Бурлака» Карпенка-Карого), з паскудства Голохвостого («За двома зайцями» Старицького), широкими мазками малював такі неподібні один до одного образи Івана Барильчинка («Суєта» Карпенка-Карого), Карася («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Возного й Виборного («Наталка Полтавка»), Кабиці («Чорноморці» Лисенка), дяка Шкарпівського («Чумаки» Карпенка-Карого) та ін. і ніде не переступав межі художності, ніде не знижувався до «загравання» з публікою, до зовнішніх ефектів, які порушували б «логіку образу»…».

1911 р. у листі до видатного вченого, академіка Агатангела Кримського К. Станіславський писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський, блискуча плеяда митців української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва і нічим не поступаються славнозвісному Щепкіну, Соловцеву, Недєліну. Той, хто бачив гру українських артистів, збереже світлу пам’ять на все життя»

Список використаних джерел:

  1. Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. / І. Войцехівська, В. Абліцов, О. Божко та ін. – К.: України, 1995. – С. 359 – 364.
  2. Чаговець В.П. К. Саксаганський. — К., 1951
  1. Тобілевич Б. Саксаганський Панас Карпович|Панас Карпович Саксаганський. — К., 1957
  2. Стеценко Л. Панас Саксаганський. — К., 1957
  3. Мельничук-Лучко Л. Саксаганський — актор. — Л., 1958
  4. Український драматичний театр, т. І. — К., 1967

Капура Артем: 3 комментария

Добавить комментарий