Бартков’як Андрій

Внесок в розвиток вітчизняної культури Павла Тичини.pdf

Презентація

НТУУ «КПІ», Факультет прикладної математики

  • Павло Григорович Тичина (народився 11 (23) січня 1891 — помер 16 вересня 1967) — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч.
  • Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941–1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953–1959). Міністр освіти УРСР (1943–1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії(1941). Лауреат Шевченківської премії (1962).
  • Павло Тичина народився 23 січня 1891 року, в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, в Російській Імперії. Батько Павла, Григорій Тимофійович Тичина(1850 —1906), був сільським пономарем і одночасно вчителем у безкоштовній сільській школі грамоти.
  • Павло Тичина мав 12 сестер і братів. Найвідомішим із братів у суспільному та науковому житті був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові.
  • Вчився спочатку в земській початковій школі, потім – в Чернігівському духовному училищі. 1907 року Павло закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту — в семінарії. Тож у 1907–1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії.
  • Дослідники вважають, що від 1906 року Павло Тичина пише вірші — почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам, але незакінчений вірш Тичини — «Сине небо закрилося…» — датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей вірш: «Подивишся — аж смішно»
  • 1912 року в № 1 журналу «Літературно-науковий вісник» з подачі М. С. Грушевського уперше надруковано твір Тичини. Це був вірш «Ви знаєте, як липа шелестить». Зошит з віршами Павла Тичини Михайлові Грушевському передав Михайло Коцюбинський.
  • Почавши поетичну творчість за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм». Кларнетизм — це світоглядна естетична концепція П. Тичини, унікально виражена за допомогою поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети, метафори).
  • Найбільшим учителем Тичини був Шевченко. «Ним я тоді захоплювався!» – згадував пізніше поет свої семінарські роки, — «Завше зі мною «Кобзар» Шевченка був. «Кобзар» я придбав у земській книгарні». Із Шевченком Павло Григорович крокував крізь події 1917-1921 років. «Весь 1919 рік у мене пройшов з Шевченком. Особливо захоплювала Тичину поема «І мертвим, і живим, і ненародженим». Тільки всього три слова. А хто б так, крім Шевченка, міг сказати. Хто має таку силу, щоб звернутися до мертвих, живих і ненароджених», – занотував він у 1921 році у своєму щоденникові.
  • Перемога Жовтневої революції й окупація України позначилася комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтуючими до них народними повстаннями. За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір — поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода» (вперше — «Шляхи Мистецтва»,1923, ч. 5).
  • 1923 року він переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а в 1927 — до ВАПЛІТЕ, що під проводом М. Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б).
  • Там же в Харкові в цей час він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства. Саме в ті часи Тичина почав піддаватися впливу партії. На твори, писані Тичиною на замовлення партії, в 1928 відгукнувся Олександр Олесь віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».
  • В умовах тотального сталінського терору 1930-х років, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде», надрукована в газеті «Правда» (21.11.1933) та одноіменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові.
  • З початком німецько-радянської війни, в липні 1941 року Павла Тичину було евакуйовано з майже 400-ми академіками, членами-кореспондентами та іншими науковими працівниками Академії наук УРСР до Уфи, столиці Башкирії. . Одразу по прибуттю у Башкирію письменник попросив закріпити за ним вчителя башкирської мови, якою швидко оволодів і міг читати твори в оригіналі. Вже за кілька місяців він написав наукову працю «Патріотизм у творчості Мажита Гафурі», хоча Гафурі писав лише башкирською.
  • У 1943 році Павла Тичину призначили Народним Комісаром освіти УРСР і він виїхав з Уфи.
  • Війна ще посилила партійну «витриманість» збірок Тичини з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Похорон друга», «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). В 1944 вступив до ВКП (б). Попри працю на державних посадах (вже від кінця війни міністр освіти, а пізніше голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Срібної ночі» (1964), «Вірші» (1968) та інші.
  • Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 50-х — початку 60-х років, навіть виступив з осудом шістдесятників.
  • У 1970-1971 рр. український письменник Василь Стус написав літературну розвідку про творчість Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». У цій роботі він схвально оцінював ранню творчість Тичини і піддавав критиці загальновідомий і прославлений соцреалізм. У 1972 р. після арешту Стуса робота була конфіскована і пролежала в архівах КДБ упродовж двох десятиліть.
  • «Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом.»
  • Тичина самотужки досконало опанував майже двадцять іноземних мов, а зокрема — вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. Дав з них цінні поетичні переклади. Весь той світ пізнання гармонійно вливався у творчість і доповнював поетичний геній Павла Тичини. Збереглися переклади Павла Тичини на українську мову з сорока мов світу.
  • Крім поезії, Тичина робив численні переклади (Олександр Пушкін, Євген Абрамович Баратинський, Олександр Блок, Микола Тихонов, Микола Ушаков, Янка Купала, Якуб Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, Акоп Акопян, Ілля Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, Христо Ботев, Л. Стоянов, Нікул Еркай та ін.).

Список використаних джерел

  1. http://tychyna.com/
  2. http://uk.wikipedia.org/wiki/Тичина_Павло_Григорович
  3. http://ukrlit.org/tychyna_pavlo_hryhorovych
  4. http://uk.wikipedia.org/wiki/Сонячні_кларнети
  5. Із щоденникових записів. — К., 1981. — С. 402—403.
  6. Новиченко Леонід. Поезія і революція: Книга про Павла Тичину. — К., 1979. — С. 9.
  7. Стус Василь. Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)//День Києва/ Електронний ресурс: http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/shodzhennya-na-golgofu-slavi , відвідано 19.11.2014

 

Бартков’як Андрій: 3 комментария

  1. anny

    Дуже цікава доповідь, яка розкриває конфлікт між особистістю, що прагне творити, та режиму, що тому перешкоджає. Допомогло з іншого боку подивитися на Павла Тичину.

  2. Nazar T

    Павло Тичина — дуже неординарна особистість, тому доповідь була цікавою. Сподобалась коротка, проте інформативна презентація.

Добавить комментарий