Маняк Юрій

Феномен мультикультурності українського суспільства та проблема національної ідентичності.pdf

Презентація

НТУУ «КПІ», ННК «ІПСА», 3-ій курс, група КА-23

 

Сучасний словник дає таке визначення поняття мультикультурності: «характерний для деяких поліетнічних держав стан суспільства, в якому порівняно помітний та стійкий розвиток отримали декілька етнічно різних культур. Це пов’язано з якісною стороною поліетнічного характеру суспільства, де різні етнічні культури не просто існують, наприклад, формально, а розвиваються реально й практично, часто користуючись відповідною підтримкою з боку держави.».

Сучасна філософія розглядає мультикультурність як взаємне проникнення основних складових різних культур, не як просто спілкування народу з різними цінностями та різними мовами, але й зіткнення його зі спробою їх перекладу, адаптації смислу, значення та понять. Образи та символи також набувають нового значення у культурі, що піддається впливу. Спілкування культур передбачає усвідомлення культурної альтернативи, розуміння її повної відмінності від власної культури, нерозуміння, страх і в той же час зацікавленість. При нормальному перебігу процесу поступово вони переростають у толерантне ставлення та примирення з фактом існування проявів іншої культури, з одночасним прагненням глибше її пізнати і встановити стосунки, які взаємно збагачували учасників взаємодії.

В незалежній Україні значним чином на стосунки представників різних культур впливає законодавство. Закон України «Про національні меншини в Україні» стверджує: «Україна гарантує громадянам незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення». Україна є багатонаціональною та поліетнічною (а тому й полікультурною) державою. Згідно з останнім переписом населення на її території мешкають представники 130 національностей. Найбільша етнічна спільнота – українська нараховує 37,5 млн. осіб, інші спільноти відносять до категорії національних меншин. За роки незалежності створено правові основи державної національної політики. Ця політика будується на принципах рівності культурних прав усіх громадян незалежно від їхнього походження, на підтримці розвитку національної свідомості і самоутвердження. В добу становлення незалежної Української держави проблема надійного захисту національних меншин стала пріоритетною. Тому в Україні розроблено і створено законодавство в питаннях збереження ідентичності і культурної самобутності національних меншин, що відповідає світовим стандартам. На цих засадах побудовано Декларацію прав національностей України, прийняту в листопаді 1991р. А в статті 6 Закону України “Про національні меншини в Україні” зазначено, що держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації. Пам’ятки історії і культури національних меншин в Україні охороняються законом. Послідовно розбудовується культурно-мистецьке життя національних меншин, йдуть пошуки вирішення проблем їхньої освіти, дозвілля, відродження національних традицій. Здійснюється ряд інших заходів, спрямованих на гарантоване забезпечення політичних, соціальних, економічних та культурних прав і свобод, розвитку національної самосвідомості та самовиявлення етносів України.

На сьогодні в Україні створені та активно діють понад 780 національно-культурних товариств. Найчисельніші з них: російське, єврейське, польське, угорське, грецьке, болгарське. Всі вони входять до Асоціації національно-культурних об’єднань України, Президентом якої є народний депутат України О. Фельдман. Мета діяльності асоціації – забезпечення прав національних меншин на рівні європейських та міжнародних стандартів.

Прикладом плідної діяльності національно-культурних товариств в Україні може стати угорське культурне товариство у Львові, що нещодавно відсвяткувало свій 15-річний ювілей. За ці роки угорська громада створила власну недільну школу, кілька самодіяльних колективів, налагоджено постійні наукові і творчі обміни з історичною батьківщиною.

Або ж Федерація грецьких товариств України координує діяльність 95 місцевих організацій. Десятиріччя відзначило Херсонське національне товариство “Еллада”. Воно об’єднує греків, котрі проживають у регіоні, сприяє їх спілкуванню, вивченню історії і культури далекої прабатьківщини. До цієї дати в обласному краєзнавчому музеї влаштовано виставку “Греки Херсонщини”, експонати якої розповідають про вагомий внесок вихідців із Еллади у розвиток півдня України. З 10-річчям грецьке об’єднання привітали представники інших національних товариств, а їх на Херсонщині уже більше сорока. Майже всі вони виникли вже в роки незалежності України. Активно працює на культурно-освітній ниві у Житомирі вірменська громада, що має назву “Ерібуні” (так колись називалася столиця Вірменії) – нею відкрито недільну школу для дітей вірмен, планується створення вірменського дитячого хору. І таких прикладів можна наводити безліч.

На сьогодні завершено підготовчу організаційно-методичну роботу для створення у Києві Міжнародного Центру Толерантності. Ініціатором і засновником центру є Асоціація національно-культурних об’єднань України разом із Єврейським фондом України та Асоціацією недержавних організацій України. Міжнародний Центр Толерантності має на меті виховання у підростаючого покоління українців шанобливого ставлення до людини та її прав, незалежно від етнічного походження або релігійної належності, сприяння збереженню історичної пам’яті народу України, а також формування у суспільстві атмосфери несприйняття будь-яких проявів ксенофобії, антисемітизму та расизму. Зразком для центру слугує досвід кращих аналогічних інституцій Європи та США. Засновники обіцяють, що центр матиме сучасне технічне обладнання, солідний бібліотечний фонд, кваліфікованих співробітників. У планах – проведення семінарів і науково-практичних конференцій за участю провідних спеціалістів з цих питань із різних країн світу, етнополітичних студій та пошукових експедицій по всій території. Ведеться послідовна розбудова культурно-мистецького життя національних меншин, йдуть пошуки вирішення проблем освіти, дозвілля, відродження національних традицій. Здійснюється ряд інших заходів, спрямованих на гарантоване забезпечення політичних, соціальних, економічних та культурних прав і свобод, розвитку національної самосвідомості та самовиявлення етносів України.

Своїм досвідом побудови інфраструктури національного життя в Україні може з гордістю поділитися відроджена українська єврейська громада, якій вже виповнилося 15 років. Це і єврейські школи, дитячі будинки та інтернати, і соціальне забезпечення для людей похилого віку, і будинок для перестарілих, збудований в Києві завдяки фонду “Орах Хаїм”. Зберігаючи національні традиції, єврейська громада в Україні широко відзначає свої національні свята такі, як Пурім, Роша-Шана, Ханка та інші, подекуди поєднуючи їх проведення із різноманітними культурно-мистецькими акціями. Так, у 2005 році в Чернігові підчас святкування Пуріму вперше відбувся фестиваль імені Шолом Алейхема. Крім концертів, виставок, літературних читань і конференцій, організатори – управління культури Чернігівської облдержадміністрації і чернігівська міська єврейська община – запросили жителів обласного центру на дві вистави.

Іншою значною проблемою, що розглядається в контексті розвитку нації, є проблема ідентичності. В процесі життєдіяльності кожна людина визначає себе відносно деякої кількості суспільних утворень: сім’ї, релігії, мови, держави, країни, партії, громади, нації, місця проживання. Це самовизначення, ідентичність може набувати найрізноманітніших форм, часом дуже екзотичних.

Українська ідентичність не тотожна ані національній, ані етнічній. Національній – тому, що вона не обмежується кордонами держави Україна, і в певному відношенні є тотожною громадянській ідентичності як феномену політичної нації. Етнічній – оскільки, по-перше, система цінностей українського етносу, його культура, звичаї, обряди не є загальноприйнятими, а по-друге, українці – не просто етнос, один із багатьох, який мешкає на теренах України, а етнос титульний, що дає назву країні, державі та її символам. Українську ідентичність мають також представники численної діаспори – і західної, і східної.

Проте консолідуючою засадою будь-якого суспільства, у тому числі України, є загальнонаціональна ідентичність – ототожнення себе людиною з певною спільнотою, її символами, цінностями, історією, територією, культурою, державними та правовими інституціями, політичними й економічними інтересами. Причому йдеться про прийняття цієї ідентичності не лише на суто раціональному рівні, а й на емоційному, семантико-міфологічному». Очевидно, що кожна нація та будь-яка національна держава мають визначити для себе (свідомо чи несвідомо), за допомогою яких символів вони хотіли б презентувати себе на індивідуальному чи колективному рівні. Усі успішні нації володіють набором стрижневих символічних елементів, що є для їх громадян своєрідними «критеріями істини». Ця проблема принципово важлива і для держав, що постали наприкінці ХХ сторіччя, і для давно «укорінених» у світовій геополітичній структурі. Особливі складнощі в реалізації національної ідентичності виникають тоді, коли нація містить у собі кілька етнічних, релігійних чи лінгвістичних груп. І якщо почуття національної ідентичності виявляється слабшим за ідентичності регіональної, релігійної, культурної тощо, то нація розпадається, свідченням чого є нещодавні події на території колишньої Югославії.

Загалом проблема національної ідентичності після глобального геополітичного переформатування 1990-х років, терористичних атак 11 вересня 2001 р., наростання міграційних процесів унаслідок революцій в Африці та на Близькому Сході постала з новою силою майже перед кожною країною світу. Нещодавно в Німеччині виникла дискусія щодо необхідності надання німецькій мові статусу державної, якого до цього вона не мала (у більшості ж конституцій країн ЄС указується державна мова). Ініціаторами цього були німецькі християнські демократи, які переконані, що німецька мова – це основа для єдності суспільства, і що це повинні розуміти й іммігранти, які проживають у Німеччині. Водночас турецькі общини виступили з різкою критикою ініціативи ХДС. Отже, і німецьке суспільство шукає можливості зберегти свою ідентичність, не розчинитися в ідентичності європейській, і не бути поглинутим міграційними процесами.

В Україні проблема національної ідентичності має свої особливості, зумовлені передусім тривалим періодом бездержавності, перебуванням територій сучасної України під контролем різних імперій і державних утворень, тривалою мовно-культурною асиміляцією українського населення.

Проблеми визначення та конструювання ідентичності досліджувалися представниками різних пізнавальних парадигм: примордіалізму, ессенціалізму, постмодернізму та конструктивізму. З-поміж вітчизняних науковців, які наголошують на об’єктивних чинниках виникнення та розвитку ідентичності, можна виокремити роботи І. Кресіної, Л. Нагорної, В. Євтуха, О. Майбороди, М. Обушного, Л. Шкляра, М. Михальченка, Б. Парахонського, Г. Палій, О. Ляшенка та ін.

Історичні витоки української ідентичності можна віднести до згадок топоніма «Україна», вперше зафіксованих у 1187 році у Київському літописі, через 130 років після смерті київського князя Ярослава Мудрого. До того ж, як пише М. Моісеєв (академік РАН), коли на Куликовому полі зійшлися орди Мамая та руське ополчення, з Червоної України князь Боброк привів рать. Тоді всі частини Русі називалися Українами; Московії на той час не було, це була Заліська Україна, Київ називався Дніпровською, а Галичина – Червоною Україною. Уперше феномен української ідентичності як проблема національного будівництва згадується у кириломефодіївців і Т. Шевченка.

Визначальною умовою формування національної ідентичності є позитивне сприйняття громадянами своєї нації, країни, держави. Як свідчать соціологічні дослідження, позитивною тенденцією формування української національної ідентичності можна вважати те, що більшість українців пишаються своєю країною, вважають себе патріотами, незважаючи на всі соціально-економічні проблеми свого буття. Так, за даними щорічного моніторингу Інституту соціології НАН України, у 1992 році лише 45,6 % респондентів у відповідь на запитання «Ким Ви себе передусім вважаєте?» обрали з-поміж 9 варіантів відповідь «громадянин України», у 2010 році – 51,2 % (у 2005 році – 54,6 %). У 1992 році 12,7 % опитаних вважали себе громадянами колишнього Радянського Союзу, у 2010 році – лише 6,9 %, а 77 % українців пишаються тим, що є громадянами. Зважаючи на регіональну неоднорідність країни, суттєві розбіжності геополітичних і ціннісних орієнтацій населення, відсутність значущих соціально-економічних результатів розвитку країни для більшості громадян, зазначену тенденцію можна вважати достатньо позитивним результатом. Як зазначає В. Фесенко, за роки незалежності абсолютна більшість громадян країни не просто звикли до державних символів незалежної країни, а і сприймають їх як свої.

Українська ідентичність «утримує» в собі суттєві відмінності уявлень про історичне минуле країни, які визначають сьогоднішній образ нації та держави і специфіку їх сприйняття громадянами. Як пише В. Середа, «реконструкція структури історичної ідентичності, зокрема її трьох основних компонентів (календарних свят, історичних осіб і головних періодів і подій), засвідчила, що інституалізація історичної пам’яті й історичної ідентичності великою мірою пов’язана з регіональним досвідом. Регіони досі не мають виробленого спільного бачення національного минулого, яке сприймали б усі регіони». Головна лінія розмежування пролягає тут між українською та радянською (російською) версіями національної історії. Як зазначається в експертній доповіді НІСД до Послання Президента України до Верховної Ради України, «на одному полюсі перебувають українці, для яких предметом гордості постають події, що є частиною українського національного історичного спадку (українське козацтво, культурне надбання українського народу, діяльність лідерів національно-визвольного і дисидентського руху, проголошення української самостійності у 1991 р. та Помаранчева революція). На протилежному полюсі – ті, котрі пишаються подіями радянської історії (перемога у Великій Вітчизняній війні, повоєнна відбудова народної промисловості) та недавньої історії (перемоги українських спортсменів)». Це підтверджують і соціологічні дослідження: якщо, наприклад, 53,2 % населення Східної України найбільшим здобутком в історії українського народу вважає перемогу у Великій Вітчизняній війні, то в Західній Україні цю думку поділяє удвічі менше людей – 21,8 %, там 43,2 % опитаних вважають значним досягненням набуття Україною незалежності в 1991 р., на Півдні ж країни таких респондентів у 3,5 разу менше – 12 %. Суттєві розбіжності соціокультурної ідентифікації громадян України теж є наслідком регіональної своєрідності країни. Якщо на Заході та у Центрі країни значно переважають прихильники української культурної традиції (відповідно 79,9 та 71,9 % опитаних), то на Півдні та Сході – радянської (відповідно 24,4 та 22,7 % респондентів) та російської (22,7 та 20,0 % респондентів). Це ще раз підтверджує висловлену раніше гіпотезу, що сьогоднішня самоідентифікація етнічних росіян України є переважно радянською. Причому, як зауважують фахівці Центру Разумкова, «в масовій свідомості нинішні соціально-культурні відмінності регіонів країни набувають характеру довгострокових». Адже, якщо у Центрі й на Заході країни відносна більшість передбачає в майбутньому домінування в Україні української культурної традиції, то на Сході та Півдні

вважають, що у майбутньому в різних регіонах країни переважатимуть різні культурні традиції. Для жителів Півдня України головним приводом для гордості за країну є місце, де вони народилися та виросли. Для жителів Західної України особливим предметом гордощів є українська мова. Душевні якості свого народу як привід для гордощів виділили насамперед на Сході України. На Донбасі таким особливим предметом є перемоги спортсменів своєї країни. Крім того, жителі Донбасу, Півдня та Сходу України частіше за інших предметом гордощів за свою країну називали її історичне минуле, жителі Центру України – великих людей своєї національності, а на Заході – релігію. Жителі Півдня

України патріотизм частіше за інших вбачають у вихованні дітей, Центральної України – у роботі з повною віддачею, на Західній Україні – у голосуванні на виборах за патріотичні партії та політиків, а також участі в патріотичних організаціях; на Півночі України – у святкуванні історичних подій, ювілеїв, на

Донбасі – у повазі до традицій. Крім того, на думку кожного п’ятого жителя Донбасу та Західної України (набагато частіше, ніж в інших регіонах) справжній патріотизм полягає у конструктивній критиці недоліків, наявних у країні.

Отже, українська культура (як і будь-яка інша) існує на межі з сусідніми, тому завжди перебуває у стані порівняння «свого» і «чужого». Українській суспільно-історичній традиції властива думка про відсутність абсолютно “чистих” культур. Особливо це висвітлюється у працях Д.Антоновича, Є.Маланюка. На їхню думку, культура, яка зациклюється на собі, приречена на виснаження власних внутрішніх сил та врешті-решт повну загибель. З іншого боку зовнішні впливи зміцнюють національну культуру, збагачують її духовний потенціал, спонукають до активного творчого пошуку. Навіть при спілкуванні з різними людьми всередині одного культурного середовища, ми часто змінюємо власну поведінку. Навіть якщо це спілкування набуває форми конфлікту, це краще для досягнення розуміння, аніж повна відсутність такого спілкування…

 

 

Список літератури

 

  1. Закон України. Про національні меншини в Україні: Прийнятий 25 червня 1992 р. № 2494-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 36. – С. 529

 

  1. Декларація прав національностей України // Право України. – 1992. – № 1. – С. 5

 

  1. Розпорядження Президента України. Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігій і церкви: Прийнята 23 вересня 2005 року № 1172/2005-рп. // Уряд. кур’єр.–2005. – 30 верес. – С. 12

 

  1. В Україні видають 188 часописів для національних меншин / (Інф. // Хрещатик. – 2005. – 22 черв.

 

  1. “Еллада” згуртувала херсонських греків / Інф.// Уряд. кур’єр. – 2005. – 17 лют.

 

  1. Центр Толерантності / Інф. // Голос України. – 2005. – 20 трав.

 

  1. Ідентичність громадян України: Спільне і відмінне // Національна безпека і оборона. – 2006. – № 7. – С. 23.

 

  1. Регіони України: перспективи єднання, шляхи формування спільної ідентичності : вист. учасн. «кругл. ст.» 6 липня 2006 р. // Національна безпека і оборона. – 2006. – № 7. – С.13.

 

  1. Українське суспільство 1992–2010 : соц. моніторинг. – К. : Інститут соціології НАН України, 2010. – С. 534.

 

  1. Середа, В. Регіональні виміри українського соціуму: історичне минуле і національні ідентичності / В. Середа // Агора. Україна – регіональний вимір. – Вип. 3. – К. : ТОВ Стілос, 2006. – С. 34.

Маняк Юрій: 4 комментария

    1. littlepindos

      це і не дивно, адже мова йде про «сучасну Україну», про її «сучасне технічне обладнання», а визначення дає «сучасна філософія», користуючись «сучасними словниками».

      1. Devterov

        Написали, конечно, складно. Но любую информацию советовал бы тщательно проверять, сейчас очень много псевдонаучных источников усложнили жизнь для истинно думающих людей. Многие «теории» создаются под контролем и с подачи Запада. По вопросах идентификации украинцев советую обращаться к русским источникам, в идеале — дореволюционной России.
        Честь имею.

Добавить комментарий