Лаврій Богдан

ФЕНОМЕН МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ.pdf

Презентація

НТУУ “КПІ” ННК ІПСА

Сьогодні ми поговоримо про українське суспільство та зміни, які в ньому вже відбулися та ті, що ще його чекають та про проблему національної ідентичності особистості. (1)

Отже, логічно буде почати з пояснення того, що таке мультикультуралізм.

Мультикультуралізм – це таке явище суспільного життя яке передбачає мирне співіснування різних культур та етносів у рамках одного суспільства. Цей феномен почав відображатися як у культурному, так і у політичному житті, тому став невідворотним  явищем сьогодення. (2)

Вперше про мультикультуралізм як такий заговорили лише у 60-х роках ХХ ст.

Мультикультуралізм, чи не найсильніше з часів Реформації, змінила обличчя Європи. Сьогодні ніхто про це вже не буде сперечатись.

Дійсне прийняття різноманітності змушує сучасне суспільство відмовлятися від будь-яких проявів нетерпимості та прагнути до цивілізованого вирішення конфліктних ситуацій, тобто в кінцевому результаті іти до взаєморозуміння та поваги стосовно інших соціальних груп. (3)

Суспільство як носій символічних культурних програм може відтворюватися і розвиватися лише за умов збереження, взаємодії та прогресу етносів, їх мов та культур, які є його складовими.

На щастя, в Україні майже немає конфліктів на расовому чи релігійному ґрунті. Основними причинами цього є невисокий рівень імміграції, адже, наприклад, темношкірі в Україні – це, осиному, студенти, які приїхали сюди за освітою та збираються повернутися додому після її закінчення; також в Україну не прибуває велика кількість людей з іншими релігійними поглядами, на відміну від таких європейських держав, як Великобританія, Німеччина, Нідерланди, Франція тощо. В Франції, наприклад, мусульмани становлять майже 10% населення країни і це викликає постійні конфлікти з поліцією та представниками інших конфесій. Навіть консервативна Швейцарія з її суворим імміграційним законодавством відчула вплив інших культур на собі. (4)

У сучасному суспільстві перед великими мегаполісами уже не стоїть питання чи бути їм мультикультурними. Множинність, розмаїття культур їм уже не оминути. Хоча на прикладі таких міст, як Лондон, Берлін та Париж можна краще бачити як вплинув мультикультуралізм на життя європейців, українські мегаполіси (Київ, Харків) теж можуть похвалитися різноманіттям культур, що їх населяють, етнічні меншини проводяться національні фестивалі, релігійні свята тощо. Можна простежити через такі процеси, як поширення англійської мови як другої у багатьох країнах, в тому числі покращення загального рівня володіння нею в Україні, зростання міграційних потоків та впливів діаспори.

Все більш актуальними в Україні стають проблеми, що стосуються мультикультурного плюралізму, мультикультурного суспільства, діалогу культур, вияви мультикультуралізму у політичній, соціальній та економічній сферах, які об’єднуються під загальним явищем всеохоплюючої глобалізації. (5)

Але попри зовнішню привабливість, досвід європейських країн показав, що політика мультикультурності не працює на практиці. Враховуючи демографічну кризу в Європі, саме іммігранти забезпечують приплив нової робочої сили. Але не всі хочуть приймати та визнавати культуру та звичаї нової країни, навіть не вчать мову.

Україна і є найпоказовішим прикладом хибності мультикультурного співіснування. Україна є молодою за визначенням країною, але історія українського народу, нації, етносу є дуже давньою. На даний момент, ми українці маємо свою державу визнану усіма країнами світу, свою державну – національну українську мову, територію і кордони. (6)

Україна багатонаціональна держава, у ній проживає більше ста національностей і представники інших національностей, мають ставитися до українців відповідно з повагою і визнавати атрибути нашої спільної держави. (7)

Проблема полягає в тому, що одна із національних меншин – російська, яка є досить чисельною – декілька мільйонів осіб, використовуючи своє колись привілейоване становище, нав’язує українцям свою позицію. (8)

Вони нав’язують російську мову, свою російську культуру, ментальність, маніпулюють і перекручують історію, стараються агітувати і  втягувати, через свої організації, нашу країну в непритаманні українському менталітету різні там митні чи євро-азійські союзи тощо. Російська мультикультурна національна меншина в Україні, намагається русифікувати телевізійний простір, друковані засоби інформації. (9)

Отож, мультикультуралізм слід розглядати як соціокультурний феномен, який має право на життя. Але справжній рівноправний мультикультуралізм дуже складно побудувати. Найкращим прикладом, мабуть, є Канада. Проте в інших випадках він працює дуже погано. Часто більш агресивна культура меншості хоче нав’язати свої погляди більшості. І, як бачимо, Україна не є винятком. Тому мультикультуралізм передбачає інтеграцію індивіда в нове середовище, але зі збереження культурних особливостей.

Глобалізація, як процес уніфікації суспільних цінностей та національних культур, породжує одну з головних проблем сучасності – проблему ідентичності. Дедалі частіше сучасна людина задається питанням «хто Я є» і «звідки Я є», адже відчуває необхідність бути представником не якогось загального невиразного світу, а носієм конкретної етнокультурної, національної спільності. Сьогодні пожвавлення та зростання національної самосвідомості є свого роду захисною реакцією на стандартизацію соціального життя, прагненням захистити свою унікальність.

Проблема становлення національної ідентичності, актуалізована реальним суспільно-політичним контекстом, активно піднімається в Україні в дослідженнях з етнопсихології та етнодержавознавства у 1990-х— на початку 2000-х років. (10)

Як свідчать психологічні дослідження, становлення національної ідентичності, як складової концепції особистості, підпорядковується певним закономірностям і проходить низку фаз у своєму розвитку. Її пробудження відбувається у дитячому віці під впливом сімейного середовища, друзів, знайомих, ровесників. Пізніше в цей процес включаються інші осередки соціалізації — дошкільні закладишкола, позашкільні установи, вищи навчальні заклади тощо. Під впливом зазначених змін, новим змістом наповнюється «Я-образ» особистості, в якому все більшої ваги набувають національні складові.

Уперше проблема національної ідентичності стає об’єктом наукового дискурсу в XIX сторіччі. Це було пов’язано з бурхливими процесами, що переживала Європа та Південна Америка, де виникали та ширилися рухи за звільнення від колоніальної залежності і з’являлися національні держави. Із середини 70-х років XX сторіччя концепція національної (та тісно з нею пов’язаної етнічної) ідентичності стала набувати все більшої ваги як відповідь на геополітичну ситуацію постколоніального Українська ідентичність: феномен і засади формування світу, що постійно змінюється, та політичну активізацію етнічних рухів у промислово розвинених країнах.

Національна ідентичність спирається, на відміну від етнічної, на свідомий вибір і залежність від раціональних чинників – усвідомлення суб’єктом ідентифікації (особою, етнічною групою чи нацією) історичних, громадянських, політичних цінностей, що є вторинними щодо тих цінностей, які становлять підґрунтя етнічної ідентифікації і є, як правило, незмінними.

Для більш повного та рельєфного розуміння процесу національної ідентичності неабияке значення має правильне визначення джерел, чинників, або ідентитетів, національного самовизначення. Ідентитетами називають основні, сутнісні (об’єктивні та суб’єктивні) показники, які дають можливість максимально об’єктивно віднести певного суб’єкта (індивідуального чи колективного) до конкретної спільноти (етнічної чи національної). Учені виокремлюють п’ять найважливіших джерел національної ідентичності (ідентитетів нації). По-перше, це людські переконання: нація існує доти, доки її члени визнають один одного як співвітчизників, визнають, що їхні спільні характеристики схожі та прагнуть продовжувати співіснування. По-друге, спільне історичне минуле (причому не лише переможні моменти, а й поразки), спільні обов’язки й уявлення про спільне майбутнє. По-третє, спільні дії (рішення, досягнення результатів), тобто дієва ідентичність. По-четверте, постійне проживання в одній країні, спільна батьківщина, держава. Це той територіальний елемент, який скріплює зв’язок між нацією і державою як політичним інститутом, що здійснює законну владу в межах певного простору. По-п’яте, спільні характеристики, що їх об’єднано поняттям “національного характеру”, спільна культура, спільні політичні принципи (демократія, верховенство закону тощо).

Розглядаючи формування національної ідентичності українців з часу набуття незалежності, то можна констатувати, що саме з цього часу виникає перший етап кризи ідентичності в суспільстві. Таке явище спровоковане зміною системи цінностей, появою нових ринкових відносин, «правила гри» яких були незнайомі радянській людині. Все це породжувало настрої невизначеності, почуття безвиході в соціумі. Також необхідно брати до уваги той факт, що не всі громадяни жадали незалежності для України.

Проблема ідентичності для багатьох країн, у тому числі і для України, має ще один вимір – посткомуністичний. У марксистсько-ленінському суспільствознавстві ідентичність людини жорстко детермінувалася його класовою приналежністю, її об’єктивними характеристиками та не потребувала її свідомого самовизначення. На противагу цьому для багатьох дослідників поняття ідентичності стало універсальною пояснювальною парадигмою всіх сучасних суспільних явищ і процесів, що замінила класовий підхід радянського суспільствознавства.

Можна констатувати, що Україна переживає кризу національної ідентичності, яка періодично то посилюється,то вщухає, але повністю не зникає. В непростих умовах сучасності можемо знову спостерігати сплеск національної свідомості українців. Ми живемо в час, коли для багатьох це питання стає дуже гостро. Хоча ще минулого року частина сучасної молоді, вихована «незалежністю» не поспішала називати себе українцем чи українкою. Це, в першу чергу, було пов’язано з недовірою до владних структур, визнанням її неспроможності виробити чітку стратегію розбудови української держави, в якій існує примат закону, соціальна та моральна захищеність населення та авторитет влади. (11)

Особливості сучасного етапу формування національної ідентичності в Україні визначаються, з одного боку, потребою реалізації ідеї нації на основі цінностей українства, з іншого – необхідністю реалізації соціально-економічних інтересів громадян безвідносно до їх станової, етнічної, релігійної та політичної визначеності. Як слушно зауважив І. Дзюба, об’єднувати людей зараз можна хіба що довкола добробуту.

Отже, як висновок слід зазначити, що в українському суспільстві феномен мультикультуралізму присутній в різних проявах. І, хоча вони слабші ніж в багатьох інших державах, ми повинні сприяти забезпечення культурних потреб меншин, але при цьому домінуючу позицію, позицію більшості має відігравати саме українська культура. (12)

В цей час важливою є проблема національної ідентичності українців. В останні місяці ми спостерігаємо дуже сильний патріотичний підйом, багато з тих хто раніше вагався при визначенні свого коріння зараз з гордістю кажуть, що вони українці.

 

Література:

  1. Лекція «Проблема національної ідентичності у контексті українського націєтворення»(Посилання http://history.novadoba.org.ua/theory/data/4.pdf)
  2. Стаття «Криза національної ідентичності в Україні»(Посилання http://istfak.org.ua/tendentsii-rozvytku-suchasnoi-systemy-mizhnarodnykh-vidnosyn-ta-svitovoho-politychnoho-protsesu/187-natsionalna-identychnist-problemy-zberezhennia-ta-transformatsii/627-kryza-natsionalnoyi-identychnosti-v-ukrayini)
  3. Стаття «Мультикультуралізм як соціокультурний феномен»(Посилання http://naub.oa.edu.ua/2013/multykulturalizm-yak-sotsiokulturnyj-fenomen/)
  4. Стаття «Мультикультурність в Україні: добре чи погано?»(Посилання http://maidanua.org/2012/05/multykulturnist-v-ukrajini-dobre-chy-pohano/)
  5. Стаття «Мультикультурність – простір свободи, чи пастка демократії?»(Посилання http://postup.brama.com/usual.php?what=74144)
  6. Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування : монографія / М. Т. Степико. – К. :НІСД, 2011. – 336 с.

Лаврій Богдан: 3 комментария

  1. MegaNagibator1994

    ««Сьогодні ніхто про це вже не буде сперечатись». Я б посперичався з цього приводу.» Про це сьогодні ніхто вже не буде сперечатись.

    1. littlepindos

      ««Сьогодні ніхто про це вже не буде сперечатись». Я б посперичався з цього приводу.» Про це сьогодні ніхто вже не буде сперечатись.
      Бачу, ти налаштований на дискусію.

Добавить комментарий