Станкевич Марія

МЕЦЕНАТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ В УКРАЇНІ.pdf

Презентація

НТУУ «Київський Політехнічний Інститут»

 

Меценатська діяльність в Україні має давню історію. Меценатська діяльність в галузі культури спрямована в першу чергу на забезпечення доступу всіх верств населення до культурних цінностей, надання допомоги талановитій молоді, охорону, збереження і примноження культурної та мистецької спадщини. За «Словником української мови», «меценат» – це «багатий покровитель наук та мистецтв, а також їх представників», а «меценатство» – «діяльність мецената; покровительство мецената»

Українське меценатство сягає своїми коріннями давнини та має багату історію. На відміну від Росії, в Україні була європейська традиція меценатства. Така традиція передбачає наступну мотивацію: меценатська діяльність здійснюється з наміром підтримати культурний процес, конкретного представника творчої інтелігенції, а не з міркувань милосердя, котрого представник «вільних професій» – художник, письменник, музикант – як правило, не потребував.

Передумовою зародження меценатства у Київській Русі була її християнізація. Пересаджувані на давньоруський грунт паростки нової християнської культури візантійського зразка – культова архітектура, музика, література – потребували величезної організаційної, моральної та матеріальної підтримки. З часів рівноапостольного князя Володимира ця підтримка здійснювалась у формах меценатської діяльності. Імовірно, в Київській Русі побутували й дохристиянські форми меценатства як підтримки епічних співців – легендарного Баяна, літописного Мішути та ін., однак документальних підтверджень цього припущення поки що не знайдено.

Пріоритетом меценатської діяльності київського князя Володимира було будівництво храмів – у Києві (церква Св. Василя та Десятинна у 996 р.), у Вишгороді, Берестові, Білгороді. Значно ширшою була меценатська діяльність київського князя Ярослава Мудрого, охоплюючи будівництво християнських храмів (найвидатнішою спорудою, що постала під його патронатом, була Софія Київська 1037 р.), а також «книжну науку», освіту, мистецтво. У часи Ярослава Мудрого, котрий, окрім державних, вкладав у різні культурні проекти і власні кошти, меценатство Київської Русі досягло свого найвищого розквіту. Ймовірно, до меценатської діяльності долучались боярсько-дружинні верстви, однак достовірних підтверджень цьому немає. Зате документально засвідчено, що в першій половині ХІІ ст. на кошти київських купців був споруджений на Подолі храм Св. Богородиці Пирогощі – покровителька хлібної торгівлі. Це є цінним прецедентом меценатської діяльності купецького стану.

Меценатські традиції київських князів продовжили князі Галицько-Волинські, фундуючи передовсім будівництво православних храмів, підтримуючи мистецтво іконопису, фрескового розпису тощо. У Галицько-Волинському літописі, зокрема, засвідчено, що Мстислав Володимирович фундував будівництво Чернечої обителі Різдва Пречистої Богородиці в Луцьку, Церкви Успенія Пресвятої Богородиці у Володимирі (Волинському). Данило Галицький збудував церкву Св. Івана в Холмі. Лінія розвитку давньоруського меценатства була обірвана татарською навалою.

Окремого дослідження потребує меценатська діяльність литовських князів після інкорпорації частини русько-українських земель до складу Великого князівства Литовського, котре відтоді стало називатися Велике князівство Литовське і Руське. Литовські князі, окрім замків, будували православні церкви і монастирі, давали щедрі пожертви діючим, дбали про розвиток освіти тощо. У Литовську добу відроджується давньоруська традиція князівського меценатства, досягаючи найвищого розвитку в діяльності руських князів, насамперед князів Острозьких; діяльності жінок меценаток князівського походження – Анастасії Гольшанської, Ганни Гойської, Раїни Ярмолинської, Раїни Могиленки-Вишневецької, котра діяла в освітній сфері (створення Острозької «слов’яно-греко-латинської школи», книговидання, підтримка монастирів, церков тощо).

Характеризуючи становище Волині й Центральної України напередодні національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, Н.Яковенко, зокрема, відзначає ті зміни, які відбулися у середовищі української шляхти, котра була хранителькою меценатських традицій: «У першій половині ХVІІ століття шляхта Волині й Центральної України не діє як живий соціальний організм, – підкреслює дослідниця. – Її політична активність забезпечує лідерська князівська група. Роль не такого яскравого, але стабільного консерванту звичаїв і традицій виконує папський прошарок, у тон йому підіграє дрібношляхетське середовище. Найвиразніше це проявилось через постачання кадрів у церковне й культурне життя. Адже ідеологічне підґрунтя культурного ренесансу кінця ХVІ – початку ХVІІ століття готували переважно вихідці зі шляхти під охороною князівського протекторату, розпочавши зі створення при дворі князів Острозьких знаної «слов’яно-греко-латинської» школи – Острозької академії». Князівські роди були політичним проводом української шляхти, втративши який після відмирання одних родів та з денаціоналізації інших, шляхта опинилася на маргінесі бурхливих соціокультурних змін. «Впав князівський дах, який підтримував архаїчну непорушність традиційних суспільних структур, із раптовою катастрофічністю з’ясувалось , що в новій – козацькій – Україні родовій знаті, по суті, немає місця, – наголошує Н.Яковенко. – Мов перед лицарем на роздоріжжі, перед нею від середини ХVІІ століття стелилося тільки два шляхи: направо підеш – козаком станеш, наліво підеш – поляком обернешся».

Як відомо, родова українська шляхта ішла в ті часи направо і наліво, постачаючи кадри до козацького й церковного проводу; поширювалась в козацькому середовищі, поряд з іншими, і прадавні традиції меценатства, а колонізуючись, втрачали зв’язки з українською культурою. Оцінюючи внесок боярства в українську історію, Н.Яковенко стверджує: «…На долю боярсько-князівської еліти впродовж ХІV – початку ХVІІ століття випала зовні малопомітна, але вельми важлива роль підмурівка, який забезпечив цілісність. Визнання владою цієї еліти як злютованої корпоративної одиниці на тодішні мірки біло рівнозначне визнанню територіальної автономії. Боротьба бояр за розширення своїх прав привела до законодавчого зміцнення цієї автономії, прокладаючи шлях правовому утвердженню інших вільних станів, котрі тільки-но зароджувалися. Поза тим, саме на елітарному рівні завдяки його вищій освіченості було законсервовано «історичну пам’ять» про власну самодостатність». Отже, історична доля української еліти полягала в тому, щоб виконувати функції «охоронця та гаранта цілості свого народу» [10, 299], функції охоронця етнонаціональних традицій, серед яких вагоме місце займала успадкована традиція меценатства.

Відродивши меценатські традиції Київської та Галицько-Волинської Русі, обірвані татаромонгольською навалою, українська боярсько-князівська еліта ХІV – початку ХVІІ ст. передала їх разом з іншими традиціями козацтву, котре здобуло право бути провідною верствою. Передача традиції меценатства у переломну епоху від української шляхти до козацтва, у лави якого широким потоком влились представники родової аристократії, була ключовим моментом в історії розвитку українського меценатства. Характеризуючи його, Н. Яковенко пише: «…У переломну добу, запалену жагою оновлення, лідерство від вартового (традиції – Н.К.) мав перейняти оновлював – палій, що суперечило самій природі шляхти. І тоді смолоскипи з її рук вихопили молодші й дужчі – козаки».

Прийнявши естафету меценатської традиції з рук шляхти, українське козацтво розвинуло її в добу Гетьманщини, що з особливою силою виявилось у меценатській діяльності гетьмана Івана Мазепи. Розмах меценатської діяльності Мазепи вражає: він – будівничий, який споруджує козацькі собори, оточує фортечним муром Києво-Печерську лавру, будує новий навчальний корпус Києво-Могилянської Академії, шанувальник мистецтв і меценат митців тощо. У багатьох архітектурних ансамблях, малярстві, іконописі, поетичних і музичних творах втілився естетичний ідеал І.Мазепи, його уявлення про красу. Гетьман гідно продовжив і розвинув традиції своїх попередників – представників князівсько-шляхетських верств. Однак меценатство І.Мазепи має ті характерні особливості, що робить його класичним взірцем саме українського козацького меценатства.

Гетьман витрачав величезні кошти на будівництво грандіозних соборів, а водночас не подбав про будівництво для себе палацу, який міг би позмагатися з розкішними палацами його сучасників – Перта І, О. Меньшикова та ін., хоч мав для такого будівництва досить грошей. У добу І. Мазепи взагалі не велося палацового будівництва. «Старі великокнязівські палаци безслідно зникли, – відзначає А.Макаров у розвідці «Мазепа – будівничий», – а нові ніхто ніби й не збирався будувати.». Дослідник пише про «дім Мазепи» в Києві: «Серед двориків Київського Подолу й досі стоїть будинок, який кияни називають домом Мазепи. Скромність цієї споруди вражає. Великий будівничий України жив у звичайній кам’яниці, що складалась з двох кімнат загального типу, відокремлених одна від одної вузьким, як коридор, передпокоєм». Скромність гетьмана не була позірною, а випливала з норм козацької етики: його уявленню про особистий комфорт, як свідчить опис «дому Мазепи» на київському Подолі, відповідала звичайній кам’яниці, що мало чим відрізнялася від традиційного селянського житла. Такими ж були й уявлення інших визначних будівничих доби Гетьманщини: «…Григорій Захаржевський чи Дмитро Горленко… також багато будували, але все зробили вони не для себе, а для суспільних потреб, – підкреслює А.Макаров. – Добре освіченій козацькій Старшині було чуже суто азіатське ставлення до держави як до особистої власності її «хазяїна» та купки його друзів і родичів. Тут ще довго трималися за поняття, породжені козацькою демократією, згідно з якими справжнє життя людини – це її суспільне життя, служіння громаді, а будь-яка особистість – всього лише слуга «товариства», носій і речник його волі». І. Мазепа вимірював свої досягнення тим, що зроблено для суспільства, а не вартістю особистого майна.

Не тільки щедрість у меценатській діяльності, а й потужній розум, освіченість, талант поета, майстерність у співі, грі на різних музичних інструментах тощо робили І.Мазепу людиною культури, довкола якої гуртувалися поети й митці, зокрема такі, як поет Іван Орновський, художник Іван Щирський. У творчій співдружності цих митців із гуртка І.Мазепи виникло мистецьки довершене видання у 1705 році в Києві поеми І. Орновського, присвяченої славному родові харківських полковників Захаржевських.

Масштабом особистості, потужним художньо-творчим потенціалом український гетьман І.Мазепа, на відміну від римського патриція Мецената, перевершував інших учасників свого гуртка, що засвідчує поява нового архітектурного стилю – «Мазепинського бароко» і створена ним «Пісня», котра стала народною.

Однак між гуртком І.Мазепи та Мецената є і спільність, насамперед щільна творча атмосфера, яка сприяла народженню свіжих художніх ідей і нормальному розкриттю різнорідних граней.

Яскраву сторінку в історію українського меценатства вписав і чернігівський архієпископ і поет Лазар Баранович. «На відмінну від звичайного поета, поет-архієпископ мав можливість не лише зітхати і молитися, а й діяти, використовуючи надану йому владу, – відзначає А.Макаров у культурологічному дослідженні «Чернігівські Афіни». – І Лазар Баранович діяв. Наполегливо й енергійно. І як адміністратор, і як книговидавець, і як будівничий церков і монастирів, і як фундатор братств, шкіл та шпиталів, і як поет, і як проповідник, і як педагог, і як меценат». Лазар Баранович був організатором культурного процесу в Україні, засновником великого літературно-мистецького об’єднання, до якого входили видатні поети, художники, архітектори, історики, богослови, філософи. Об’єднані Л.Барановичем, вони створили в Чернігові культурний центр, який сучасники небезпідставно називали Чернігівськими Афінами. Культуротворча меценатська діяльність Л.Барановича є ключовим моментом у яскравій історії розвитку українського меценатства. Енергійна діяльність Л.Барановича свідчить, що, попри несприятливі для творчості обставини Руїни, меценатська традиція в тогочасній Україні не тільки не обірвалася, а навіть розквітла, зокрема відкривши новий етап у розвитку української барокової поезії.

В Україні меценатство та благодійність особливо активно почали розвиватися наприкінці XIX — поч. XX ст. Підприємці, що мали великі фінансові кошти, почали використовувати їх не тільки для розвитку своєї справи, але й на благодійність, розвиток культури. Ця форма суспільної діяльності стала унікальним явищем. Ф.Шаляпін щодо цього зазначив: «Об´їздивши майже увесь світ, побувавши у будинках найбагатших європейців та американців, повинен сказати, що такого розмаху ніде не бачив. І вважаю, що й уявити цей розмах європейці не можуть «.

В Україні меценатством особливо славилися кияни. Про Київ кін. XIX — поч. XX ст. говорили, що в Російській імперії немає такого міста, де меценатство було так розвинене. Тут діяло близько ста різних товариств, які допомогами малозабезпеченим прошаркам населення, підтримували освіту, охорону здоров’я. Широкого розповсюдження набули іменні стипендії для підтримки обдарованих, але незаможних учнів. Усім була відома благодійна та меценатська діяльність братів Миколи та Федора Терещенків та членів їхньої родин, а також Г.Галагана, М. Дегтярьова, братів Бродських, родин Попових та Зайцевих, Богдана та Варвари Хоменків та інших заможних киян.

І досі стоять будинки, збудовані на кошти цих людей. Нині в них знаходяться медичні, наукові, культурно-просвітницькі заклади. Так, в особняках, що належали великій родині Терещенків тепер розміщені Музей Т.Г. Шевченка, Музей російського мистецтва, Музей Західного та Східного мистецтва, наукова медична бібліотека. Відомий Бессарабський ринок побудований на гроші, які заповів місту Лазарь Бродський. Завдяки приватній ініціативі київських підприємців з’явилися Політехнічний інститут, Троїцький народний дім Спілки грамотності (Театр оперети) тощо.

У ті часи благодійність та меценатство приватних осіб всіляко заохочувалося та підтримувалося владою. Великі благодійні внески давали підставу для отримання високих посад, а у виключних випадках — навіть дворянства. Приклад купецької родини Терещенків є підтвердженням цього. Брати Микола та Федір були обрані почесними громадянами Києва, перший став таємним радником (цей чин прирівнювався до звання генерал-лейтенанта), другий — дійсним статським радником, а їх батько Артемій Якович отримав звання потомственого дворянина.

Традиції меценатства поступово відроджуються в сучасному українському суспільстві. Благодійність від разових акцій перетворюється у традицію.

Хоча благодійність та меценатство не може вирішити економічні та соціальні проблеми суспільства, більшість підприємців починає розуміти необхідність цієї діяльності.

Найбільшими меценатами в Україні є Національний фонд соціального захисту матері та дитини «Україна — дітям», великі фінансові організації і, перш за все, комерційні банки. Ними накопичено досвід щодо вибору пріоритетних напрямків, коли враховується специфіка роботи банку, інтереси тих прошарків населення, які є традиційними або потенційними клієнтами. Меценатська діяльність стає все більш адресною. Здебільшого укладається договір, за яким сторона, якій надається фінансова підтримка, має прорекламувати банк (шляхом розміщення емблеми банку, згадування у пресі тощо).

У деякому протиріччі з адресністю допомоги перебуває фінансування благодійних фондів, діяльність яких дедалі складніше проконтролювати. Тому більшість банків відмовляються від цих послуг.

Організатором меценатських починань в Україні є Національний банк (НБУ). Він взяв участь у відновленні Михайлівського Златоверхого монастиря та Успенського Собору Києво-Печерської лаври, пам’ятника О.Гончару, проводить благодійні акції тощо.

Значні суми на благодійну діяльність виділяють колективи «Промінвестбанку», банків «Аваль», «Градобанк», Першого українського міжнародного банку (ПУМБ, м. Донецьк), «Кредит-банку» (м. Дніпропетровськ) тощо.

Наприклад, ПУМБ з 1994 р. є генеральним спонсором Міжнародного конкурсу ім. С.Лифаря у Києві, фінансує чудовий фестиваль «Зірки світового балету», організовує благодійні концерти у фонд допомоги Донецькому дитячому центру онкологічних захворювань.

«Градобанк» протягом багатьох років підтримує українських художників [60, 48-40].

Національний фонд «Україна — дітям», почесним президентом якого є Л.Кучма, безумовно є найавторитетнішим благодійним фондом України. Він проводить разом із концерном «Орлан» всеукраїнські акції «Допоможемо дітям», адресно розподіляє серед дитячих будинків, шкіл-інтернатів, лікарень медикаменти, продукти харчування, одяг, взуття, електронну техніку, автотранспорт, організовує концерти, художні виставки. Надання допомоги знедоленим дітям, співробітники фонду вважають важливим фактором на складному шляху просування України до цивілізованого та економічно розвиненого суспільства.

Меценатська діяльність здійснюється у таких основних напрямах, як:

  • сприяння доступу населення до культурних цінностей;
  • сприяння охороні та збереженню культурної спадщини, історико-культурного середовища, пам`яток історії та культури підтримка музеїв та музейної справи;
  • сприяння поверненню в Україну національних культурних цінностей, що були вивезені за кордон підтримка бібліотек і бібліотечної справи;
  • сприяння розвитку видавничої справи підтримка професійної діяльності в культурно-мистецькій сфері;
  • сприяння розвитку народного мистецтва та мистецького аматорства підтримка відродження та розвитку народних художніх промислів;
  • сприяння естетичному вихованню (художньо-естетичній освіті) дітей і молоді;
  • сприяння популяризації вітчизняного мистецтва та кращих досягнень світового мистецтва в засобах масової інформації пошук і підтримка обдарованої молоді та дітей;
  • сприяння розвитку науки і освіти, реалізації науково-освітніх програм, надання допомоги вчителям (викладачам), вченим, студентам, учням;
  • сприяння популяризації українського мистецтва за кордоном, входженню України до європейського та світового культурного простору підтримка національної кінематографії підтримка української музичної індустрії, концертно-гастрольної галузі підтримка оновлення матеріально-технічної бази закладів культури, інформатизації у сфері культури.

Метою меценатської діяльності є сприяння розвитку культури, мистецтва, науки та освіти України.

Цікавими виявилися результати всеукраїнського дослідження щодо сучасного стану розвитку корпоративної благодійності (філантропії) та перспектив її розвитку у вітчизняних бізнес-колах, яке проводилось благодійним фондом „Творчий центр „Каунтерпарт” у партнерстві з Київським міжнародним інститутом соціології за фінансової підтримки фонду Чарльза Стюарта Мотта. Учасниками дослідження стали представники 879 компаній – 532 середніх та 357 великих – з 23 областей України, АР Крим та Києва. Майже 57% респондентів вважають, що благодійна діяльність поширена в Україні посередньо, і лише 12% – що вона широко розповсюджена. А 21% схиляється до думки, що філантропія майже відсутня в Україні. Водночас, 82% підприємств займаються доброчинністю, а 41% тих, хто не веде такої діяльності, хотіли б це робити.

Як бачимо, меценатів у нас вистачає. Та чи так уже легко сьогодні в Україні бути меценатом? Що ж заважає бізнесменам займатися благодійністю:

  • небезпека використання наданих коштів не за призначенням (32%);
  • бюрократичні перешкоди (10%);
  • відсутність відповідного законодавства (11%);
  • податкові перешкоди (5%);
  • відсутність достатній коштів у компанії;
  • непоінформованість, кому і яка допомога потрібна (5%).

Немає суттєвих регіональних відмінностей у поширенні корпоративної філантропії. Перспектива її розвитку значною мірою залежить від обізнаності бізнес-компаній про роль у цьому процесі громадських та благодійних організацій, від посилення ролі громадських структур у розв’язанні соціальних проблем суспільства.

Важливими і такими, що стимулюють поширення традицій меценатства в Україні є різноманітні благодійні акції, які відбуваються все частіше й частіше і спрямовані на підтримку розвитку культури і мистецтва України.

Благодійництво, благодійна діяльність здійснюються на засадах законності, гуманності, спільності інтересів і рівності прав її учасників, гласності, добровільності та самоврядування.

Діяльність благодійників і благодійних організацій має суспільний характер, що не суперечить їх взаємодії з органами державної влади і не позбавляє права на отримання державної допомоги.

Фізичні та юридичні особи можуть займатися благодійництвом самостійно або разом з відповідними благодійними організаціями, зареєстрованими у встановленому законодавством порядку.

Можна підсумувати, що для вирішення цієї проблеми слід не лише законодавчо стимулювати благодійності з боку бізнесового сектору, а й запровадити інші форми та способи рівноправного та взаємовигідного партнерства громадського сектору та бізнесу.

 

Список використаної літератури

  1. Голимба В.І. Історія благодійництва в Україні. – К., 2002.
  2. Слабошпицький М. Ф. Українські меценати: Нариси з історії укр. культури / М.Ф. Слабошпицький. – К.: Ярославів Вал, 2001.
  3. Словник української мови: В ХІ т. – Т.ІV / Ред. П. Й. Горецький, А.А. Бурячок. – К.: Наук. думка,1973.
  4. Субтельний О. Історія України. – Львів, 2002.
  5. Меценатство в Україні / За ред. Коваленка Р.В. – Харків, 2003.

Станкевич Марія: 3 комментария

  1. Ілля Краснощок

    Шкода, що презентація не має малюнків. Я радий, що на сьогоднішній день меценатська діяльність перейшла на новий рівень

  2. yana_lubota

    Дійсно, дуже цікаво чому люди все життя намагаються заробити капітал, а потій їх щось спонукає більшу частину власних доходів витрачати на благодійніть та маценацтво.

Добавить комментарий