КОНЦЕПЦІЇ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ВЧЕНИХ-ЕМІГРАНТІВ (І.КРИП’ЯКЕВИЧ, І.ОГІЄНКО, Д.АНТОНОВИЧ)

dokladДоповідь дивиться тут …

 

 

Алістратенко Микита

НТУУКПІ, ФПМ, 3-й курс, група КМ-31

 Проблеми формування національної культурологічної школи полягали у тому, що єдина національна держава  в Україні так і не змогла утвердитись в ході визвольних змагань українського народу (1917-1920). Тому підходи до визначення української культури, її особливостей та закономірностей у радянській та українській емігрантській науковій думці відрізнялися методологічними підходами, принципами та методами дослідження. [4]

За роки радянської влади так і не було створено цілісних концепцій розвитку української культури, хоч духовна атмосфера 20-х років здавалась обнадійливою. Проте це був дуже короткий період, коли Україна мала право на свою історію і свою культуру. Із робіт концептуального характеру, у яких робилася спроба висвітлити весь процес історичного розвитку української культури, слід назвати книгу А. Козаченка «Українська культура, її минувшина та сучасність» (Харків, 1931). Однак і вона не дійшла до читача: розпочалася боротьба з «українським буржуазним націоналізмом», і все, що хоч трохи наближалось до істини і ставило під сумнів офіційні ідеологічні постулати, виводилось із широкого вжитку.

Зазнала невдачі спроба видати історичний нарис «Українська культура» за редакцією К Гуслистого, М. Рильського та С. Маслова, зроблена у роки війни. Лише в 1961 р. семитисячним тиражем вийшла робота М. Марченка «Історія української культури. З найдавніших часів до середини XVII ст.», в якій автор, спираючись на марксистсько-ленінську методологію і традиційні підходи радянської історіографії, виводив початок існування українського народу лише з XV ст.

Зате українські вчені в еміграції створили кілька узагальнюючих праць з історії культурного процесу на Україні. Ще в 1940 р. з’являється курс лекцій для студентів Українського технічно-господарського інституту під назвою «Українська культура» (ред. Д. Антонович), авторами якого були В. Біднов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, Д. Чижевськнй, В. Січинський – кращі на той час знавці окремих ділянок української культури. Книга витримала ряд видань.

Великою заслугою українських науковців було видання двотомної (у трьох частинах) тематичної «Енциклопедії українознавства» (Мюнхен – Нью-Йорк, 1949), де подано загальну характеристику та основні складники української культури. До участі у виданні були залучені відомі дослідники-культурологи О. Пріцак та Д. Чижевськнй. [7]

У 50-х роках побачили світ «Нариси з історії нашої культури» відомого українського поета Є. Маланюка. 1964 року в Канаді вийшло друком друге видання першого тому «Історії української культури» за редакцією
І. Крип’якевича, до якого додано цікавий розділ «Міфологія української землі», написаний Б. Кравцівим.

Остання з виданих узагальнюючих робіт – «Тисяча років української культури» (1985) М. Семчишина. Написана у науково-популярному стилі вона подає процес розвитку української культури в різні періоди нашої історії, періодизацію цього процесу та його особливості. М. Семчишин, за його словами, зосереджує основну увагу на «національності культури», прагнучи показати культуру «означеної спільноти, духовної спадщини суспільства і його традицій».

Українські вчені в еміграції популяризують історію нашої культури і в іншомовних виданнях. У цьому плані слід відзначити роботи І. Мірчука в німецькомовній енциклопедії українознавства «Handbuch der Ukraine» (1941), англомовну збірку статей за його ж редакцією «Ukraine and its people» (Munich, 1949). [7]

Тепер повертається до нас десятиліттями замовчувана спадщина діячів української культури, всіх, чиї книги і статті лежали у спецфондах. Тож є надія отримати нарешті правдиву й повноцінну історію рідної культури.

Головним методом досліджень національної культури вчених-емігрантів став позитивізм, намагання наповнити точним і перевіреним фактологічним та джерельним матеріалом змістовну сутність культури.

Найбільш значною узагальнюючою працею західноукраїнських учених, що висвітлювала культурний процес на Україні від найдавніших часів до 30-х років XX ст., була «Історія української культури» (1937) за редакцією
І. Крип’якевича. Це видання могло б стати серйозним джерелом знань для зацікавленого читача, але, на жаль, воно, як і більшість названих нами досліджень, трималося у спецфондах. [1]

Структурно праця ділилась на п’ять розділів. Побудованих за проблемно-хронологічним принципом: побут (І.Крип’якевич), письменство (В. Радзикевич), мистецтво (М. Голубець), театр (С. Чарнецький), музика (В.Барвінський). «Історія української культури» отримала в сучасній літературі досить стриману оцінку. Проте не можна не помітити, що при всій популярній спрямованості книжки, І. Крип’яквич намагався вийти за межі суто гуманітарних надбань нації, відтворюючи розвиток знарядь праці, техніки і загалом матеріальної культури народу. Хоча сучасного дослідника і не може задовольнити позитивістсько-статистичний характер висвітлення культурних явищ, книжка за ред. І. Крип’якевича була віддзеркаленням такого стану розвитку української культурології, коли вона ще розвивалась в межах позитивізму і не виходила за межі історичного культурознавства. [2]

Важливою віхою на шляху розвитку національної культурологічної думки став вихід у 1940 р. праці «Українська культура: Лекції за редакцією
Д. Антоновича». Книжка повніше, ніж попередня праця, відображала різни форми функціонування національної культури: наукове українознавство
(Д. Дорошенко), школа та освіти (В. Біднов, С. Сірополко), книжкова справа
(Д. Антонович, О. Лотоцький), преса (С. Наріжний), філософська думка
(Д. Чижевський), дохристиянська культура українського народу
(Д. Антонович), українська церква (Д. Антонович, В. Біднов), правова культура (А. Яковлів), архітектура (В. Січинський), мистецтво, скульптура, малярство, гравюра, орнамент, музика, театр (Д. Антонович). [4]

Д. Антонович, так само як і І. Крип’яквич, не відійшов від проблемно-хронологічного принципу у висвітленні української культури, однак не можна не помітити спроби ввести в текстуальний контекст книжки суто культурологічні категорії. Вчений подав тлумачення поняття культури, розділяючи її на матеріальну і духовну, по-сучасному правдиво надав творчій діяльності людини роль ланцюга, що пов’язує природу та культуру (вступ). Він вперше наголосив на особливостях українського гуманізму, намітив періодизацію культури за стильовими епохами, хоча і не всі терміни, зокрема, еклектизм до позначення культурно-історичних явищ XIX ст., сприймається адекватно сучасним дослідником.

Виступаючи проти замкненості культур, вчений обгрунтував тезу про культурні взаємовпливи як вагомий чинник культурного розвою та поступу будь-якої нації, намагаючись тим самим знайти в європейському культурному просторі місце для української культури. Вибудовуючи схему культурного розвитку, Д. Антонович запропонував у якості механізму цього процесу ідею перехрещування культурних впливів, творчого переосмислення культурного надбання інших народів. Такий підхід дав йому ключ до пояснення особливостей національної культури, причин її високої життєздатності та високої культурності народу. [8]

Виходячи з ідеї про історичний прогрес та спільну майбутню долю людства, Д. Антонович цілком оптимістично сприймав факт існування загальнолюдської культури, яка представлялася йому як «безмежно багата скарбниця, до якої кожний народ вкладає ним надбані культурні скарби». Для вченого було цілком очевидним, що світова культура це не протиставлення культурної ідентичності на рівні цивілізації та національних вибухів у локальних культурах. Загальнолюдське і національне знаходяться між собою у тісному взаємозв’язку представляючи світову єдність у національному розмаїтті. Тому вчений з прикрістю відмічав, що в силу об’єктивних причин не зміг зібрати точних відомостей, про внесок українців до вселюдської культури.

Д. Антонович відстоював положення про те, що національна культура складається з декількох рівнів: з народної культури та «культури інтелектуальної верстви». Помилково ототожнюючи елітарну культуру з цивілізацією, вчений припускався хибної оцінки української професійної культури як цивілізації. Інтуїтивно він розумів потребу синтезованого підходу до висвітлення «образу національної культури», але зробив методологічний прорахунок, коли синтезовано розглядав лише окремі форми культури, а не застосовував цивілізаційний підхід до аналізу національної культури як явища.

Значний вклад у вивчення історії української культури вніс Іван Огієнко  – історик церкви, культуролог, філософ, мовознавець, письменник, автор перекладу «Біблії» на сучасну літературну мову, перший ректор Українського університету (1918-1919), міністр культів (віросповідань) в уряді Директорії, один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви, пізніше митрополит Вінніпегу і всієї Канади Іларіон. У спадщині І. Огієнка – близько тисячі праць, і більшість з них присвячена проблемам нашої культури. Серед найбільш значних – кількатомна «Наша літературна мова», в якій опрацьовано тисячі історичних і етнографічних джерел та літературних творів, «Історія українського друкарства», «Дохристиянські вірування українського народу», «Українська церква за час Руїни», «Візантія й Україна», «Князь Костянтин Острозький» та інші.

У 1917-1918 pp. І. Огієнко читав у Київському університеті курси української мови та культури. На основі своїх лекцій він видав книгу «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу», яку можна вважати початком справжньої історіографії української культури. Автор аналізує характерні риси нашої культури, простежує її розвиток в різні періоди історії, акцентуючи увагу на національній самобутності української культури, самостійному «визріванні» визначальних тенденцій її розвитку, показує на основі численних фактів і документальних свідчень вплив української культури, на російську. Таким чином, І. Огієнко робить спробу зруйнувати стереотип сприйняття української культури як похідної, залежної від російської. Автор доводить, що протягом довгих віків своєї історії українська культура, по суті, не мала сприятливих умов для свого розвитку, він виділяє навіть окремий розділ про «кривди, заподіяні народу українському», логічно підводячи до думки, що вироблення національної державності є необхідною історичною умовою і гарантом нормального культурного процесу на Україні. [6]

Особливе місце в історії української культурології займає концепція І.Огієнка. Візитною карткою культурологічних поглядів вченого була «Українська культура» (1918). Нею він фактично підготував грунт для подальших культурологічних досліджень вітчизняних вчених. Якщо Д. Антонович в «Українській культурі», за висловом І. Дзюби, «не має потреби займатися спеціальним руйнуванням схеми «двоєдності» української і російської культур, входячи в полеміку з нею, як це мусив робити І.Огієнко», то саме тому, що ця «чорнова робота» вже фактично була зроблена. І. Огієнко прийнявши на себе перший удар наукової критики, в гострій полеміці зумів перевести ідею впливу української культури на російську з політичної площини в суто наукову. Сучасна культурологічна думка загалом приймає ідею впливу української культури на культуру російську, розпочинаючи його з XVII—XVIIIст. [2]

Брошура І.Огієнка, хоча і представляла собою науково-популярну розвідку, але була важливою з точки зору формулювання вченим головних засад його культурологічної концепції. Найперше йдеться про обгрунтування ним ідеї про трансляційну функцію української культури, що виявилася у двох площинах: 1) самодостатності національного культурного розвитку для творчого перероблення та осмислення європейських надбань в силу геополітичного становища України та традиційної для неї амальгамної відкритості до різних впливів: східних, західних і південних; та 2) передачі створених українським народом культурних надбань на східнослов’янські землі. Другу тезу вчений розвинув під впливом досліджень свого вчителя В. Перетця, але на відміну від нього обстоював думку про більш віддалені впливі, з XVI ст. і, навіть, з XII ст. Обґрунтовуючи тезу про самобутність та самодостатність української культури, І.Огієнко фактично стояв на позиціях плюралізму культур, тобто рівноправності окремих локальних культур, які у своїй сукупності проявляються через їхню різноманітність.

І. Огієнко дуже близько підійшов до питання про співвідношення культури і цивілізації. Використовуючи метод універсалізму як загальнонауковий метод, він наче розмикав національну культуру в історичному просторі, розглядав її як інтегроване явище, яке формується під впливом багатьох чинників, а не існує у вигляді суми різних культурних форм.

Застосування системного підходу до вивчення культурних явищ дало І. Огієнку ключ до вивчення закономірностей розвитку національної культури як культурно-історичного типу. Тут не можна не помітити вплив концептуальних засад М. Данилевського щодо вивчення локальних культур. Вчення М. Данилевського про культурно-історичні типи І Огієнко перекладає на український грунт. У концентрованому вигляді погляди І.Огієнка на виникнення, розвиток та занепад культури виявилися у невеликій за обсягом, але надзвичайно змістовній брошурі «Наука про рідномовні обов’язки» (1935).

Прийнявши за головну ознаку культурної ідентичності мову, вчений наче дискутуючи з М. Данилевським в питанні про особливість російської культури, вивів закони розвитку та життєздатності культурних типів, які можна застосувати не лише до української, але й інших локальних національних культур: 1) племена, об’єднані однією мовою вже складають тип національної культури; 2) кожне плем’я проходить етапи суспільного розвитку, які відповідають певній формі культури; 3) лише за умови створення незалежної національної держави культура стає довершеною, здатною до розвою та повноцінного життя, набуває ознак культурно-історичного типу; 4) коли народ перебуває на рівні «етнографічної маси» (відсутність розвиненої літературної мови), то такий народ не є культурно інтегрований, він розділений на групи, а відтак -може досить легко підпадати під чужий вплив, а його творчій потенціал легко використовується іншими народами; 5) народи із сильно розвиненою духовною культурою навіть за умови поневолення зберігають здатність до панування та культурного життя. [7]

Досить відчутно у творчості І.Огієнка в 30-х роках XX ст. поруч з ідеєю про український культурно-національний тип звучить соціологічний аспект культури. Соціологічний напрям, можливо це і припущення, обумовлений впливом ідей німецького соціолога і економіста М. Вебера. Його праця «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905) руйнувала схему залежності духовних факторів від рівня розвитку суспільно-економічних процесів. [3]

І.Огієнко глибоко вивчаючи історичний шлях, пройдений українською культурою, помітив, що навіть за умов бездержавного життя, коли національна культура слугувала «за етнографічний матеріал» для формування інших культур, існували шляхи подолання кризових явищ в національній культурі. Ці шляхи знаходились поза прямою залежністю типу культури від суспільного чинника. Вчений доводив існування іншого, зворотного зв’язку між соціальними інститутами і культурою. Він обстоював думку, що становлення незалежної держави безпосередньо обумовлено рівнем розвитку духовного фактору. Культура може прискорювати державотворчі процеси, або навпаки гальмувати їх. Наріжним чинником і цьому процесі І.Огієнко відводив мові, через яку здійснюється здатність до національного відтворення та загалом до державного життя. Із занепадом національної мови занепадає національна культура, гине нація, а з нею і державницька ідеологія.

Заслугою І.Огієнка стало дослідження взаємовпливу мови і держави. Цей напрям, зокрема, у вітчизняній культурології глибоко не розглядався.   Вчений   вказував   на   важливість   розвитку єдиноїзагальнонаціональної літературної мови для прискорення формування національної свідомості та відновлення державної незалежності. Він навіть створив спеціальний курс «науки про рідномовні обов’язки», підкресливши, що такий курс може стати у нагоді будь-якому народові, «особливо ж недержавному, що прагне стати державним»: «державним народом не може стати народ, несвідома нація, що не має соборної літературної мови, спільної для всіх племен». [5]

Курс «науки про рідномовні обов’язки» визначав також і напрямки державного регулювання національного питання засобами мовної політики. І. Огієнко підкреслював, що втілення рідномовної політики має йти двома основними шляхами: через сприяння розвитку соборної літературної мови і через застосування її різними урядовими та культурно-освітніми закладами: церквою, школою, пресою, урядом, театром, кіно, радіо тощо. Головними провідниками рідномовної політики мають стати письменники, учителі, духовенство, інтелігенція. В основу науки про рідномовні обов’язки вчений заклав положення про державну мову провідної нації, про вільний розвиток культур національних меншин як запоруку широких стосунків з іншими народами та політичної стабільності держави, про єдність материнської культури з культурою еміграції.

Розгляд культури як інтегрованого соціального явища, що виражається в сукупності людської діяльності, вплинув на досить широке визначення вченим сутності поняття культури. І.Огієнко поділяв її на матеріальну і духовну. До матеріальної культури вчений відносив засоби життя, способи комунікації, тобто те, що дає зовнішні ознаки високого рівня забезпеченості потреб людини. «Духова культура, на думку вченого, — то інтелектуальний стан народу, то розвиток всенародного розуму: його науки, віри, переконань, звичаїв, етики й т. ін. Тільки духова культура творить правдиву національну еліту». [2]

Вчений не виокремлював з матеріальної культури безпосередньо техніку, і не розглядав її у площині взаємостосунків з людиною (ця тема досить актуальна в сучасній культурології), а писав про матеріальну культуру загалом як суцільний феномен. Однак, його оцінка матеріальної культури як вторинного, хоча і важливого для людини явища, показує, що І. Огієнко особливо застерігав проти небезпеки захоплення, а тим більше обожнення та плазування людини перед матеріальними здобутками. Тільки духовна культура, на думку вченого, сприяє розвитку людини, народу та суспільства. Тут можна побачити деяку спорідненість, хоча і досить умовну, з концепцією М. Бердяєва з її уявленням про відозміну форм духу в його ставленні до природи і техніки, однак з тією особливістю, що вчений не розглядав цю проблему так широко, а лише окреслив її у загальних рисах.

Традиційно до уявлень культурологічної науки XIX ст. — початку XX ст. про структуру культури І. Огієнко виділяв два рівня культури тієї чи іншої нації: нижчий (культура народна) і вищий (культура інтелігенції чи професійна культура). Існування професійної культури є в розумінні І. Огієнка надзвичайно важливою умовою для культурного поступу, тому що саме вона виступає загальнонаціональною об’єднуючою силою. Отже професійна культура є тим чинником, без якого культурний процес не може стати різнофункціональним та завершеним у своїй структурній повноті. Вищий рівень культури, за І. Огієнком, виступає показником ступеня розвитку нації та її місця у загальносвітовому вимірі.[2]

Вчений вважав культуру важливим інтегруючим чинником. Вона має здатність об’єднувати як національні сили, так і суспільство загалом, що сприяє формуванню національної ідентичності. І. Огієнко визнавав, що в її творенні беруть участь різні верстви суспільства в залежності від історичних та суспільно-політичних умов. Формування національної культури — це процес досить складний і багатовимірний, а міра співвідношення народу та його інтелектуальної еліти, як творців духовних цінностей, впливають на характер культури, форми її функціонування у суспільстві, на місце з-поміж культур інших народів.

І.Огієнко в сфері культури, так як М. Грушевський в історії, розширив в часовому вимірі межі функціонування національної культури, обстоюючи неперервність культурного розвитку та його еквівалентність генезису нації. Вперше в українській культурології він поставив питання про ідентифікацію національної культури, шукаючи у її корінні особливості національної ментальності та самовідчуття власної національно-культурної самобутності. [8]

Список використаних джерел:

  1. Історія української культури[Електронний ресурс]/ За загал. ред. І. Крип’якевича. — 4-те вид., стереотип. — Київ: Либідь, 2002. — Режим доступу: http://litopys.org.ua. — Назва з екрана.
  1. Історія української культури : Навчально-методичний комплекс до вивчення дисципліни для студентів усіх спеціальностей заочної форми навчання [Електронний ресурс] // Уклад.: В.О. Колосюк ,С.Б. Буравченкова ,С.І. Береговий та ін. — Київ: НУХТ, 2012 р. — Режим доступу: http://dspace.nuft.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/4807/1/216.pdf. — Назва з екрана.
  1. Культурологія: навчальний посібник / Гриценко Т. Б., Гриценко С. П., Кондратюк А. Ю. — Київ: Центр навчальної літератури, 2007. — С. 9-13, 341.
  1. Культурологія: теорія та історія культури: навчальний посібник / За ред. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. — Київ: Центр навчальної літератури, 2004. — С. 22-30.

 5. Огієнко Іван (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови[Електронний ресурс] / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — Київ: Наша культура і наука, 2001. — Режим доступу: http://litopys.org.ua. — Назва з екрана.

  1. Огієнко Іван. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа [Електронний ресурс] / За ред. М. Т. Максименко. ­­—Репринт. — Київ: Абрис, 1991. — Режим доступу: http://www.ukrbiblioteka.org/uploads/books/_PDF/ukrainska-kultura-ohienko.pdf.— Назва з екрана.
  1. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підручник / Горбач Н. Я; Гелей С. Д., Російська З. П. та ін. – Львів: Каменяр. 19927 – 166 с.

 8. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича [Електронний ресурс] / упор. С. В. Ульяновська ; вступ. ст. І. М. Дзюби ; перед. слово М. Антоновича ; додатки С. В. Ульяновської, В. І. Ульяновського. — Київ : Либідь, 1993. — Режим доступу: http://litopys.org.ua. — Назва з екрана.

КОНЦЕПЦІЇ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ВЧЕНИХ-ЕМІГРАНТІВ (І.КРИП’ЯКЕВИЧ, І.ОГІЄНКО, Д.АНТОНОВИЧ): 6 комментариев

  1. lidia

    Доповідь цікава, Заслуговує на позитивну оцінку. Але, на мій погляд, в подальшій роботі над темою треба більше уваги приділити аналізу видання «Енциклопедія українознавства», звернувши увагу на причини видання енциклопедцї, а також зміст, авторів статей, місце видання тощо. Бажано, щоб автор у відповіді зробив спробу цей цей недолік ліквідувати.

  2. Антон Ігорович Булгаков

    Дуже обширна тема, вона охоплює декілька важливих питань, які необхідно детально аналізувати. Сподобався різноплановий підхвд автора до даної теми, змушую замислитися з різних боків над одним і тим же питанням. Проте хотілось би побільше дізнатися про джерела, в яких, власне закладені основні концепції, наприклад про «Історія української культури» у 5-ти томах.

  3. Микита Олексійович Алістратенко Автор записи

    Перепрошую, що пропустив таку важливу ланку наукової праці українців в еміграції. Спробую заповнити прогалину. Найкращі представники української наукової та художньої інтелігенції, які на початку XX ст. вимушено опинилися за межами рідної України і розпорошилися по всьому світу, все ж зуміли створити цінне енциклопедичне видання українською мовою, в якому якнайповніше на той час було відображено матеріальне, духовне й культурне життя українського народу, а також всебічно використовувався досвід інших народів. У 1941 р. у Кракові розпочато випуск Енциклопедії українознавства за редакцією І.Раковського та Є.Пеленського, але внаслідок воєнних труднощів було підготовлено тільки перший том, присвячений природі та демографії України із статтями І.Раковського, В.Кубійовича, М.Андрусяка й В. Січинського, а видання припинено. В Українському науковому інституті у Берліні за редакцією І.Мірчука в 1942 р. виходить нім. мовою «Напdbuch der Ukraine» у 2-х томах. Після Другої світової війни справу видання енциклопедії українознавства перебирає на себе визначний вчений-українознавець, демограф, географ В.Кубійович. При підготовці статей до нового видання автори керувалися виключно принципами наукового об’єктивізму, уникаючи будь-якого політичного та ідеологічного тиску. Така енциклопедія мала здійснити три основні завдання: 1) бути основним універсальним науковим довідником з українознавства для українців і осіб українського походження, які живуть поза межами України; 2) бути джерелом знань про Україну, її народ, територію, історію, культуру, господарство і спосіб життя для інших народів, – цю роль мала виконати англомовна енциклопедія українознавства; 3) бути джерелом правдивої інформації про минуле й сучасне України для українців на рідних землях. Це третє завдання було найважливішим, бо в Україні за радянських часів істотно фальшувалися історичні факти, сучасна дійсність та діяльність наукових, культурних і політичних діячів. В.Кубійовичу вдалося об’єднати навколо ідеї створення «Енциклопедії українознавства» найкращі наукові сили української діаспори, професорів УВУ, членів НТШ, УВАН, що перебували в Європі, США та Канаді (зокрема, О.Оглоблина, Ю.Шевельова, Н.Полонську-Василенко, Б.Кравціва, І.Кошелівця, Ю.Луцького, А.Жуковського та багатьох ін.), фахівців з різних галузей знань, які могли б написати відповідні статті до видання. Статті для І й II томів опрацьовували 109 науковців, а для III тому – 121 науковець. Знайдено було й фінанси для видання тритомника (видало його видавництво «Молоде життя»). Це була перша науково-довідкова праця, що містила найістотнішу інформацію з усіх галузей українознавства. Протягом 1949 – 1952 рр. вийшло три загальних томи «Енциклопедії українознавства-1 » (Словникова частина). Перший том був складений з низки великих статей, що містили відомості про територію, природу й географію України, її населення, етнографію і мову. У другому томі були статті з історії, релігії, права, літератури України. Відомості про українську науку, освіту, театр, музику, музеї, архіви, про розвиток народного господарства, суспільства, українське військо подавалися у третьому томі. В ЕУ-1 українознавчі матеріали охоплюють всю етнічну територію України, включаючи й ті місцевості, що знаходилися поза кордонами УРСР. Три її томи налічують 1230 сторінок, серед яких 1197 сторінок займає основний текст та 33 сторінки – додатки. Весь цей матеріал поділений на 20 розділів, які присвячені окремим галузям українознавства. Це : 1. Загальні відомості; 2. Фізична географія і природа; 3. Людність; 4. Етнографія; 5. Мова; 6. Археологія, історія; 7. Церква; 8. Право; 9. Культура; 10. Література; 11. Просторове мистецтво; 12. Театр, музика, танець; 13. Кіно, фото, радіо; 14. Наука, освіта, виховання; 15. Видавництво і преса; 16. Бібліотеки, архіви, музеї; 17. Народне господарство; 18. Суспільство; 19. Охорона здоров’я, фізична культура; 20. Військо. Був передбачений і 21 розділ про еміграцію, але його перенесли до другої, словникової частини. Перенесли до ЕУ-2 і розділи, присвячені техніці, геральдиці, нумізматиці, філателії, місцевому господарству. У зв’язку з переїздом багатьох науковців із Німеччини до США й Канади та з фінансовими труднощами, європейський осередок НТШ на початку 1950-х рр. перемістився до Парижа, до його північної околиці Сарселю. Сюди переїхав і В.Кубійович, який разом із своїми помічниками А.Жуковським, С.Яновою, М.Глобенком, І.Кошелівцем приступив до реалізації свого наступного проекту – ЕУ-2, тобто десятитомної словникової частини. Робота по створенню та виданню ЕУ-2 тривала до 1986 р. Перший том цієї словникової енциклопедії вийшов у світ 1955 р., а останній 10т. побачив світ уже після смерті В.Кубійовича у 1985 р. В ній доповнюються й поглиблюються відомості, подані в ЕУ-1. Тисячі заміток і численні статті присвячені українським діячам історії, церковного, громадського, наукового, літературного, мистецького життя, містять дані про окремі історичні, природо-географічні краї (Буковину, Волинь, Галичину, Гуцульщину, Закарпаття, Поділля, Полтавщину, Чернігівщину), про міста й села, промислові й навчальні заклади, театри, органи преси і т.ін. ЕУ-2 подає також інформацію про інші країни, народи, етноси, міста, окремих діячів у їх відношенні до України. Значення виходу цього видання у світ для становлення й розвитку науки самопізнання й самотворення українського народу, якою є українознавство, полягає: по-перше, в тому, що автори його статей переходять від висвітлення окремих етнокультурних, етнографічних сюжетів, опису окремих історичних подій, галузей людської діяльності, регіонів, діячів – до системного, цілісного відображення всієї палітри життя народу, країни, історичного процесу в цілому; по-друге, наука не може виникнути і плідно розвиватися без відповідної джерельної та історіографічної бази, її системного осмислення. ЕУ – одне з найбільш українознавчих джерел правдивих відомостей про Україну та її народ, де зібрано великий масив бібліографічних покажчиків та рекомендаційних списків літератури. В такому обсязі фактично вперше в одному виданні було подано системний реєстр з усіх основних галузей україністики, і в цьому його значення у формуванні джерельної та історіографічної бази як основи розвитку науки; по-третє, ЕУ стала неоціненним доробком у розробленні понятійно-термінологічного апарату українознавства; по-четверте, поява ЕУ сприяла розгортанню комплексного пізнання й самопізнання українського народу та його країни, мала важливе наукове і практичне значення. Вона стала надійним підґрунтям для науково-дослідної та освітньої роботи, сприяла практичному розв’язанню завдання широкого впровадження українознавства в освітній процес. Непрості еміграційні умови – матеріальні нестатки, ізольованість від батьківщини та розсіяність наукових кадрів – поставили укладачів у надзвичайно складне становище, в якому здійснення задуманого було справжнім подвигом. У підготовці тексту для словникового десятитомника взяло участь 120 науковців. Постійними науковими працівниками були В.Кубійович, А.Жуковський, С.Янів. У 1957 р. передчасно помер заступник головного редактора проф. М.Глобенко, його функції перебрав І.Кошелівець. Редакторами, крім названих, були В.Голубничий, Є.Глобінський, Б.Кравців, Н.Полонська-Василенко, О.Пріцак, М.Стахів, А.Фіголь, М.Чубатий. Серед науковців, запрошених для написання статей, були: Ю.Шевельов і О.Горбач (мовознавство), О.Оглоблин (історія), В.Маркусь (політологія), В.Витвицький (музика), С.[ординський (мистецтво, спільно з С.Янєвою).

  4. Микита Олексійович Алістратенко Автор записи

    Дякую, за запитання, Антоне. Проте, як видно із бібліографічного опису, я не користувався «Історією української культури» в 5-ти томах під час написання своєї доповіді. П’ятитомна «Історія української культури» видана у 9-ти великоформатних книгах у 2001 – 2013 роках видавництвом «Наукова думка».
    Том 1-й (обсягом 1135 с.) (головний редактор – директор Інституту археології НАН України академік НАН України П.П.Толочко) вийшов у світ влітку 2001р.
    Том 2-й (обсягом 847 с.) (головний редактор – директор Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України академік НАН України Я.Д.Ісаєвич) вийшов у світ наприкінці 2001 р.
    Том 3-й (обсягом 1246 с.) (головний редактор – директор Інституту історії України НАН України академік НАН України В.А.Смолій) вийшов у світ влітку 2003 р.
    Том 4-й (головний редактор – директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України академік НАН України Г.А.Скрипник) випущений у 2-х книгах; книга 1-ша (обсягом 1007 с.) вийшла в світ наприкінці 2008 р.; книга 2-га (обсягом 1293 с.) вишла в світ влітку 2005 р.
    Том 5-й (головний редактор – директор Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України академік НАН України М.Г.Жулинський) випущений у 4-х книгах; книга 1-ша (обсягом 862 с.) вийшла в світ влітку 2011 р.; книга 2-га (обсягом 1031 с.) вийшла в світ восени 2011 р.; книга 3-тя (обсягом 948 с.) вийшла в світ в останні дні 2012 р.; книга 4-та (обсягом 942 с.) вийшла в світ у 2013 р.
    Інформація з моєї теми знаходиться у 5-му томі.

    1. Антон Ігорович Булгаков

      Дякую за короткий екскурс у «Історія української культури», це було дуже пізнавально та корисно. У останньому абзаці ви ототожнюєте Огієнка з Грушевським. А чи не здається Вам, що Огієнко був далеко не першим хто поставив питання про ідентифікацію національної культури? І ви порівнюєте громадянського діяча( Президента України), його вклад в розвиток культорології з вкладом Огієнка? Чи є це коректно?

      1. Микита Олексійович Алістратенко Автор записи

        Дякую за коментар.
        Перепрошую, але я не ототожнював Огієнка із Грушевським. Говорячи про те, що Огієнко, як і Грушевський, у своїх працях наголошував на тому, що основою розвитку культури є розвиток нації, я просто об’єднав думки двох істориків. Як вам відомо, Михайло Грушевський був не лише першим президентом ЦР, громадським діячем, а і видатним істориком, автором праці «Історія України-Руси». Тому так, це коректно.
        Щодо того, чи був Огієнко першим у питанні ідентифікації національної культури — докладні аспекти цієї тези розкрито у моїй доповіді.

Добавить комментарий