Іван Котляревський – засновник класичної традиції в українській літературі

dokladДоповідь дивиться тут…

 

 

Бех Петро

НТУУ «КПІ», ННК «ІПСА», III курс, група КА-35

Іван Котляревський відомий українцям як «зачинатель нової української літератури». Такий титул він здобув завдяки написанню першого в українській літературі твору народною мовою – поеми «Енеїда». Окрім того, Котляревський відомий як драматург (п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник») і громадський діяч.

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня за старим стилем) 1769 року в родині дрібного дворянина, що служив канцеляристом у Полтавському магістраті. Тут, у Полтаві, серед мальовничої природи над Ворсклою, в обстановці, дуже близькій до сільської, і минули дитячі та шкільні роки Котляревського. Полтава в ті часи спочатку була «полковим» містом, а потім (з 1796 p.) стала повітовим центром малоросійської губернії. Лише з 1802 року, коли було утворено Полтавську губернію, місто починає зростати і впорядковуватися.

Певних відомостей про початкову освіту Котляревського немає. Гадають, що перші знання хлопець міг дістати у парафіяльній школі, яка існувала в Полтаві ще з XVII століття і в якій за тодішніми звичаями дітей навчав дяк. Згодом, у 1780 – 1789 роках, Котляревський вчиться у Полтавській духовній семінарії.

1789 року Котляревський залишає семінарію, не закінчивши її повного курсу; напевно, життєрадісного, жвавого юнака ніяк не приваблювала духовна кар’єра. Спочатку він служив чиновником у різних полтавських канцеляріях, пізніше був домашнім учителем у поміщицьких родинах на Полтавщині.

Саме на цей час – середина 90-х років XVIII ст. – і припадає початок роботи Котляревського над поемою «Енеїда».

Дванадцять років (1796 – 1808 рр.) перебував Котляревський на військовій службі. Сіверський полк, в якому він служив, брав участь у задунайському поході російської армії 1806 – 1807 pоки під час російсько-турецької війни. За виявлену хоробрість у боях та за уміле виконання дипломатичних доручень його було декілька раз нагороджено, надано чин капітана. Але і в період військової служби Котляревський продовжував писати: про це свідчить його «Пісня на новий 1805 год князю Куракіну», написана у 1804 році.

Слід зауважити, що на початку XIX ст. Котляревський уже був широко відомий як письменник, як автор поеми «Енеїда», перші три частини якої з’явилися двома виданнями (1798 – 1808 pp.) навіть без його відома і згоди. І хоч Котляревський був незадоволений цими діями видавця – конотопського поміщика Максима Парпури, що проживав тоді у Петербурзі (про це свідчать і висловлювання автора в передмові до видання поеми 1809 pоку, підготованого вже ним самим, і згадки про «якусь особу мацапуру» в доданій строфі третьої частини твору), проте ініціатива Парпури у виданні «Енеїди» заслуговує лише схвалення. Крім того, поема поширювалася і в численних рукописних списках.

Пішовши у відставку і не влаштувавшись на службу в Петербурзі, Котляревський через деякий час оселяється у Полтаві і займає в 1810 році посаду наглядача в Будинку для виховання бідних дворян.

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Котляревському як офіцерові було доручено сформувати 5-й козачий полк. Правда, йому не довелося брати безпосередньої участі в боях. І після розгрому наполеонівської армії Котляревському не раз давалися відповідальні доручення воєнного характеру: він виїжджав з депешами у ставку російської армії, що містилася в Дрездені, двічі їздив у Петербург (1813 р.) та в Кременчук (1818 p.).

Повернувшись знову до Полтави, Котляревський із запалом віддається театральній діяльності. Він бере участь у влаштуванні любительських вистав, виконуючи ряд комічних ролей в популярних тоді п’єсах Княжніна. У 1816 pоці його було призначено директором Полтавського театру. Зрозумівши, який величезний талант у актора-кріпака Щепкіна, що виступав у складі гастролюючої в Полтаві трупи Штейна, він близько сходиться з ним, допомагає викупити актора з кріпацтва. В цей час Котляревський пише п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які й були з успіхом поставлені в 1819 pоці. Спільна театральна діяльність Котляревського і Щепкіна протягом чотирьох років (1818 – 1821 рр.) дає відчутні результати: Полтавський театр стає провідним на Україні, про нього шириться добра слава.

Взагалі Котляревський у ці роки був глибоко обізнаний з культурно-мистецьким життям країни, підтримував тісні зв’язки з рядом письменників, журналістів, науковців. Він дуже добре знав пам’ятки старовини, прекрасно розбирався в українському фольклорі та етнографії. Котляревський багато допомагав вченим-історикам і етнографам – Б. Бантишу-Каменському, авторові кількатомної «Истории Малой России», I. Срезневському, В. Пассекові. У 1821 році його було обрано почесним членом «Вільного товариства любителів російської словесності».

В останні роки життя Котляревський майже не виїжджає з Полтави. У 1827 році йому довелося зайняти ще й посаду попечителя «богоугодного заведения» (так називалися тоді лікувальні заклади, притулки і богадільні).

У 1835 році через хворобу Котляревський залишає службу і йде у відставку. Останні роки життя він зовсім мало виходив з дому, але його безперервно відвідували друзі й знайомі. Незадовго перед смертю він відпустив на волю дві сім’ї своїх кріпаків і роздав родичам та знайомим усе своє майно. Помер Котляревський 29 жовтня 1838 року. На похорон зійшлося населення всього міста, виявляючи свою глибоку шану великому письменникові і простій, щирій, гуманній людині. Згодом на його могилі було споруджено пам’ятник у вигляді невисокої колони із позолоченим хрестиком, що спиралася на чотиригранний постамент, де на мідній дошці було зроблено напис: «Майор И.П. Котляревский, сочинитель «Энеиды на малорусском наречии».

Літературний доробок І.П. Котляревського складається з поем «Енеїда», «Пісні на Новий 1805 год князю Куракіну», а також п’єс «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» і перекладу російською мовою «Оди Сафо» – твору давньогрецької поетеси Сапфо.
Поема «Енеїда» вперше побачила світ у Петербурзі 1798 р. без відома автора, з ініціативи і на кошти багатого конотопського поміщика М.Парпури, який жив тоді в столиці й займався видавничою діяльністю, відаючи друкарнею Медичної колегії. Поема вийшла під назвою «Малороссийская Энеида в трех частях» (на титульній сторінці – «Энеида на малороссийский язык перелициованная И. Котляревским») з присвятною сторінкою «Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается». Друге видання «Енеїди» з’явилося в Петербурзі 1808 р., третє, тепер уже підготовлене автором і доповнене четвертою частиною, з’явилося 1809 р. Повний текст поеми під назвою «Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И. Котляревским» був опублікований в 1842 р. в Харкові, вже після смерті письменника.
Вихід у світ «Енеїди» став епохальним явищем в історії української культури, визначною подією в духовному житті народу. З’явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та естетичних проблем. В основу її І.П. Котляревський поклав сюжет класичної поеми «Енеїда» римського поета Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір.
Вергілієва «Енеїда» – поема героїчна: в ній оспівувалися подвиги мужніх троянців, освячувалась влада цезарів і утверджувалося «божественне» походження римських імператорів. Використовуючи фабульну канву Вергілієвоі поеми, І.П. Котляревський вивернув «навиворіт» оригінал, переосмислив його патетичну тему в підкреслено зниженому плані, дав йому нове своєрідне наповнення. Велична Вергілієва епопея під пером українського поета перетворилась на веселу, бурлескну розповідь, вражаючу своєю дотепністю, витонченістю спостережень у зображенні українського побуту другої половини XVIII ст.
У Вергілія все підвладне волі богів: доля героїв визначається втручанням «всемогутніх». Людина – пасивна, безвольна іграшка в руках небожителів, «фортуни». У Котляревського ж – все сонячне, земне, люди діють у конкретних реальних обставинах. У світлі багатогранного життя сонм «олімпійців» виглядав кумедно, а їхні «діла» – огидними.
У образах троянців, латинців, карфагенян, сицилійців та «олімпійських вершителів» І.П. Котляревський відтворив живу сучасність, зобразив яскраві типи представників різних суспільних верств, намалював картини української дійсності свого часу. В полі зору письменника і паразитичне існування поміщицько-кріпосницького стану з його зневагою до народу, честолюбством, аморальністю, і продажна хабарницька бюрократично-канцелярська зграя, і попівство – «халтурний рід» – всі оці людські п’явки, кровожери. Перед читачем проходять пани й підпайки, «що людям льготи не давали і ставили їх за скотів», чиновники різних рангів, судді-хапуги, «які по правді не судили та тілько грошики лупили і одбирали хабарі», проворні купчики, що «на аршинець на підборний поганий продавали крам». Всі вони, підступні й нещадні у своїх вовчих зазіханнях, винуватці людського горя, засуджуються автором на «вічні муки», їхнє місце в пеклі. Особливо дістається жорстоким кріпосникам та їхнім прислужникам: у пеклі їх «мордовали і жарили зо всіх боків», «залізним пруттям підганяли», давали «добру хльору всім по заслузі, як котам».
Гостро-сатирично зображений в «Енеїді» сучасний поетові «Олімп». Під виглядом міфологічних «можновладців» – богів І.П. Котляревський змальовує феодально-поміщицьку верхівку тогочасного суспільства. Зевс і весь небесний “синкліт” дуже нагадують земні “високі сфери” – царське оточення, сенат, департаменти, міністерства з їхнім пихатим начальством. Тут панують хижацтво, здирство, хабарництво; тут – розпуста, паразитизм, цілковита байдужість до життя простого люду. «Священні» війни часто зумовлені самодурством «богів» і завдають вони незчисленні страждання людям.
Небесні і земні «державці» намагаються «не звіра – людську кров пролити». Вони страхом сковують людей. Але письменник проводить думку: якщо страх перемогти, то світліше стане на світі. Еней простий, із здоровим глуздом парубок, дійшов-таки до цього. Замість побожного схиляння перед владарями Еней І.П. Котляревського зухвало звертається до «всемогутніх», до «громовержця Зевса».
Поет і його герої беруть богів на посміх, стягають з «недосяжного» Олімпу, дошкульним сміхом розвінчують їх. «Енеіда» осяяна світлим гуманізмом письменника, який любить і поважає народ, вболіває за його страждання, пишається його героїчним минулим.
Соціальні симпатії Котляревського окреслені досить виразно. Поет на боці тих, кого принижували, топтали тодішні панівні верстви.
Під маскою гумору поет кинув сучасній йому кріпосницько-чиновницькій суспільності гостре звинувачення, в тому, що всі помисли її спрямовані на грабіж і здирство, знущання з простих людей і що державні закони закріплюють цю несправедливість. Звинувачення І.П. Котляревського були моральним осудом кріпосницького ладу, осудом, що набував виразного громадянського звучання.
Котляревський раз у раз звертається до історичного минулого України, звеличує патріотичні подвиги народу. Оспівуючи кращі національні традиції, стверджені історичним досвідом народу, поет закликає самовіддано любити вітчизну, пройнятися життєдайним почуттям служіння їй. Любов до батьківщини кличе на подвиг, пробуджує високі почуття. У боротьбі за рідну вітчизну люди цілком змінюються: «Там лицар всякий парубійко». Патріотичні почуття підносять гідність людини, її честь. Всією своєю поемою І.П. Котляревський заперечував твердження, що «виняткове право» на героїчні діяння належить лише дворянству. Дух патріотизму, за переконанням автора «Енеїди», є «прикметою» й простих людей. В умовах само-державно-кріпосницької дійсності така концепція звучала справді сміливо.
З неповторним добродушним гумором змальовано в «Енеіді» троянців. У їхніх образах поет розкрив духовну велич народу, моральну перевагу над привілейованими верствами суспільства. Просто і мужньо юнаки Низ і Евріал віддають своє життя, коли цього вимагає вітчизна. «Козацька вдача» виявляється в поведінці троянців. Це веселі, дотепні й сміливі люди; вони завжди життєрадісні, безжурні, здатні винести на своїх плечах найбільший тягар заради інтересів батьківщини. Найсвятіше для них – бойове товариство, побратимство, вірність громадянському обов’язку, дружбі. Поет уславлює «полки козацькі», що «як грянуть, сотнями ударять, перед себе списи наставлять, то мов мітлою все метуть».
Відчайдушні гуляки в «Енеїді» («пройдисвіти» і «голодранці») обертаються на справжніх героїв. Загартовані в походах і боях, троянці над усе ставлять славу і військову доблесть, їх не ваблять розкіш і багатство; воля – ось чого вони прагнуть і заради неї готові битися до останньої краплі крові. Троянці – господарі землі, справжні її володарі. Боги ж – «олімпійці», «вседержителі» – мізерні й смішні порівняно з ними – мужніми, безстрашними, з’єднаними товариськими узами. У цьому незаперечний громадянський пафос «Енеїди» І.П. Котляревського.
Поема «Енеїда» в своїй суті твір реалістичний, побудований на життєвій основі. Автор її раз у раз говорить про потребу стати ближче до реального життя, про те, що, власне, в цьому – завдання і смисл поезії.
Живопис І.П. Котляревського цілком земний, наскрізь пройнятий «людським духом», людськими радощами. Все тут виблискує сонцем, дихає на повні груди. Все пройняте молодецтвом, що не знає впину. Поет не приховує, що песимізм, мінорний тон не в його дусі.
Картини жалоби йому не вдаються: поета й тут не покидає гумор, нахил до шаржування. Ось Евріалова мати, зачувши про смерть сина, «кричала, ґедзалась, качалась, кувікала, як порося…». Сміх покриває собою все, проймає найдрібніші деталі. Хай часом цей сміх грубий, «як для панського вуха», але завжди щирий, здоровий. Проте добродушний гумор нерідко поступається місцем лукавій іронії, колючій сатирі, коли йдеться про ворожі народові верстви. Ліризм, задушевність характерні для тих рядків, де поет говорить про славне минуле народу або нагадує сучасникам про забуту повинність перед вітчизною. Теплі згадки переплітаються тут з гіршою докорами на адресу байдужих, з уболіванням за долю трудящої людини.
Новаторство поетичної творчості І.П. Котляревського виступає в поемі досить виразно. Письменник протиставляє свою музу традиційним «старим» музам, відхилим літературним канонам:
Ох, скільки муз таких на світі!
Во всякім городі, в повіті!
Укрили б зверху вниз Парнас.
Я музу кличу не такую:
Веселу, гарну, молодую;
Старих нехай брика Пегас.
Поетова муза сповнена життя. Щедрою рукою майстра розкидано в поемі влучні афоризми, кмітливі спостереження, барвисті деталі. В текст широко вводяться ліричні репліки, схвильовані вигуки, колоритні діалоги й монологи. Усе тут комічне, гротескне і водночас психологічно виправдане, внутрішньо умотивоване. Народне слово в устах поета відсвічує всіма відтінками здорового сміху – від доброзичливого гумору аж до караючої сатири.
Плідно використовуючи в «Енеїді» мовно-стилістичні засоби народної творчості, Котляревський досягав значного ефекту. Він полюбляє, зокрема, соковиті епітети. Його Дідона «розумна пані і моторна», «трудяща, дуже працьовита, весела, гарна, сановита»; Ентелл «був тяжко смілий, дужий, мужик плечистий і невклюжий». Порівняння І.П. Котляревського несподівані, влучні, колючі. Якщо у Вергілія морський бог Нептун велично проноситься в колісниці, то в українського поета він «миттю осідлавши рака, схвативсь на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась», «Еней з Дідоною возились, як з оселедцем сірий кіт» і т. п.
Комізм образів і ситуацій в «Енеїді» посилюється комізмом чисто мовним, як, наприклад, неймовірним нагромадженням ряду слів однієї граматичної категорії, часто синонімічних або семантично близьких.
І.П. Котляревський написав свою поему короткими, динамічними рядками, легким, прозорим ямбом, всіляко дбаючи про те, щоб жартівливий зміст одягти в дзвінку, «бадьору» форму. Віршова структура «Енеїди» – новаторська, вона утверджувала силабо-тонічну систему віршування. При безсумнівній орієнтації на ритмічні норми російського чотиристопного ямба І.П. Котляревський талановито модифікує його, надав йому виняткової виразності, акцентовності. Ямби його звучать природно і невимушено, відтіняючи комізм ситуацій і колізій.
«Енеїда» писалася, як відомо, протягом усього творчого життя поета: розпочав він її за молодих літ, а закінчив на схилі віку. Звідси – нерівний загальний колорит твору, невитриманість у змалюванні окремих образів, характерів; колоритні деталі іноді суперечать цілості всього образу. Тон розповіді з часом міняється, стає подекуди риторичним. Не можна не відзначити певної ідейно-естетичної еволюції самого Котляревського за період написання «Енеїди». Це позначилося й на поемі: від буфонади до громадянської сатири; від грубуватого шаржу-бурлеску до героїчних образів і картин, до своєрідних романтичних барв.
«Енеїда» І.П. Котляревського сильна наявним у ній прогресивним просвітительським ідеалом. Оспівування любові до батьківщини, звеличення героїчного минулого, показ самовідданних і мужніх воїнів, нарешті, могутній образ самого Енея – все це утверджувало високі моральні якості національного характеру українського народу. Отже, смисл поеми І.П. Котляревського – в утвердженні духовних сил народу, в уславленні життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей. З глибокою повагою і любов’ю, з надзвичайною теплотою зобразив письменник їх у поемі, наповнивши її ароматом степних вітрів, духом нестримної волі, невгамовною силою життя.
«Енеїда» одразу ж дістала визнання прогресивної громадськості Росії, завоювала велику популярність у демократичного читача.
Ще за життя І.П. Котляревського з’являється ряд наслідувань і переспівів його «Енеїди» як в Україні, так і в літературних кодах братніх слов’янських народів. Окремі фрагменти, переспіви та переробки з поеми І.П. Котляревського почали жити в народі, відіграючи роль важливого культурного чинника.

Літературна, наукова і педагогічна діяльність І. П. Котляревського пройнята гуманізмом, життєвою мудрістю. Це був справді новатор у найширшому розумінні цього слова. Поет утверджував духовний ідеал народу, відстоював і викривав усе вороже й чуже народній моралі. Характерною рисою І.П. Котляревського є глибоке знання життя народу, його характеру, національної вдачі, діяльна любов до всього, що входить у поняття «вітчизна», що розвивав і зміцнив це поняття. У його творах ставилися важливі громадянські, морально-етичні проблеми епохи і розв’язувалися вони з передових позицій.
Широке громадянське звучання творчості Котляревського сприяло розхитуванню всього заснованого на гнобленні, здирстві, на знущанні з простого люду.
Значення Котляревського як засновника класичної традиції в українській літературі винятково важливе: своїм поетичним словом, утвердженням засад демократичної естетики він відкривав, новий напрям у розвитку національної культури, спрямований на дедалі глибше проникнення в життя народу, на осмислення його історичної долі. Оригінальність і суспільне значення таланту автора «Енеїди» прекрасно розуміли прогресивні діячі вітчизняної культури, наприклад, І.Я. Франко. Творчість І. П. Котляревського увійшла дорогоцінним вкладом в українську літературу і стала живим джерелом духовного розвитку народу.
Значення «Енеїди» й у тому, що цим безсмертним твором Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою культурою. Цим твором автор довів, що і й у рамках бурлескного жанру можна правдиво показати життя народу і висміяти його ворогів. «Енеїда» – чи не єдиний твір у Європі, що став народним, бо ця перша високохудожня поема нової української літератури зогріває читача власним, а не позиченим світлом.

Відомо, що Т. Г. Шевченко, звертаючись до Котляревського, пророкував йому невмирущість. Образи творів Котляревського живуть у сучасному живопису, графіці, музиці та інших видах мистецтва. Ім’я творця славнозвісної “Енеїди” стало уславленим, твори – невмирущими. За що ж йому судилося безсмертя?
Велика заслуга І. П. Котляревського в тому, що він підняв нові теми, звернувся до невичерпних скарбів фольклору, він перший серед українських письменників дошевченківського періоду широко звернувся до невичерпних багатств мови народу, з’єднав її із найкращою, життєздатною, книжною мовою, удосконалив техніку вірша і п’єси. Народолюбство Котляревського, осуд жорстокості кріпосників, їхнього паразитизму і морального дикунства, проголошення ідеї рівності станів, розумової і моральної вищості народу над панством – усе це мало не лише літературно-мистецьке, а й велике суспільне значення, бо скеровувало читачів на роздуми, на шлях демократизму, вселяло віру в краще завтра, стимулювало національне відродження.
Незаперечним мірилом значення творчості і діяльності Котляревського є його популярність за межами своєї землі. Про нього писали чеські та польські журнали вже з 1906 року; дещо пізніше заговорила про це преса Англії, Франції та Італії.
Творчість Котляревського має і виховне значення. На його творах вчимося любити свою Вітчизну, рідну мову, навчаємося бути чесними, роботящими, виховуємо в собі високу моральність і героїзм, гуманність і оптимізм, переймаємо мудрість і красу добрих почуттів.

Список використаної літератури:

  1. Єфремов С. О. Історія українського письменства — Л.: Фаміна, 1995.
  2. Возняк М. С. Історія укр. літ. — Л.: Феміна, 1992.
  3. Котляревський І. П. Твори. Передм. Шабліовського Є.С., Деркача Б.А. – К.: Дніпро, 1980.
  4. Степанишин Борис. Українська література: Підруч. для 9 кл. — К.: Освіта, 1993.
  5. Котляревський Іван Петрович (1769 – 1838) — Біографія [електронний ресурс] – Електронні текстові дані – Режим доступу: http://ukrlit.org/kotliarevskyi_ivan_petrovych, вільний.

Іван Котляревський – засновник класичної традиції в українській літературі: 8 комментариев

  1. Ярослав, Володимирович Грушко

    Доброго дня. Не міг оминути вашу доповідь, т.я. теж цікавлюся Котляревським. Цікавий матеріал. Скажіть, будь ласка, чи вважаєте ви, що його найвідоміший твір «Енеїда» актуальний і сьогодні?

    1. Бех Петро Васильович Автор записи

      І Вам доброго дня!
      Радий, що ви цікавитеся твочістю Котляревського, радий, що вам сподобалося.
      Особисто я вважаю, що «Енеїда» не втратила свою актуальність. Вона все ще дарує людям посмішку, наші сучасники все ще розуміють, про що в ній ідеться.
      На мою думку більшість книг (ну окрім інструкцій до чогось надстарого :) ) не втрачають свою актуальність навіть через віки після написання.

  2. Ярослав, Володимирович Грушко

    Дякую за оперативну відповідь!
    Розумію вашу позицію, але всі ці «попи, царі, кріпаки» — речі дещо застарілі. Можливо, було б непогано зробити певну адаптацію під сучасність?

    1. Бех Петро Васильович Автор записи

      Якщо подумати логічно, то в цьому немає сенсу. Робити «рімейк» «Енеїди» — це як намагатися зробити вишиванку якось інакше. Зрештою вийде або вишиванка, або щось незрозуміле й геть не схоже на вишиванку. Ось так і з «Енеїдою». Або зроблять те ж саме, тільки замість «панів та кріпаків» будуть «начальники й підлеглі», або зроблять щось інше. Досвід російських колег («Кавказька полонянка» (перепрошую, якщо щось десь не так переклав), наприклад) показує, що зазвичай виходить «щось інше». Тому вважаю, що адаптація «Енеїди» — марнування часу.

  3. Антон Кудрявцев

    Доброго дня!
    Дякую за цікаву доповідь.
    Максим Рильський сказав: « «Енеїда» — енциклопедія українського життя 18 століття». Неможливо не погодитися з цим висловом, адже у творі зображена історія, культура, звичаї та проблеми тогочасного українського народу. Ваша стаття є підтвердженням того, що своїм твором Котляревський намагався зобразити складний характер українського народу, показати його душу. Як Ви гадаєте, чи справді всі риси українців охопив Котляревський, чи зміг він зобразити наших предків в усій красі?

    Також неможливо не зазначити новаторську манеру Котляревського, який за допомогою різних засобів комічного зробив свій твір перлиною української літератури. У вашій статті дуже точно проаналізовано всі художні засоби, до яких вдавався автор, щоб зробити свій твір унікальним у своєму роді.

    1. Бех Петро Васильович Автор записи

      І Вам доброго дня, щиро радий, що доповідь Вам сподобалася.
      Відповідаю на запитання: особисто я вважаю, що неможливо охопити абсолютно всі риси українського народу в одному творі. Якщо детально розглядати українців, то можна буде розбити їх на підгрупи за особливостями, ті підгрупи розбити за ще більш детальними особливостями і так далі. А «Енеїда» ж показує узагальнений образ, який може не мати якихось більш-менш поширених рис, але обов’язково міститиме найпоширеніші риси українства.

  4. Євгеній Петелєв

    Доброго вечора, шановний Петро!
    Ви чітко розклали по полицям всі мої знання з Вашої теми доповіді. Дякую Вам за таку цікаву інформацію, залюбки перечитаю її у вільний час.
    Скажіть, який твір Івана Петровича є Вашим найулюбленішим?
    Хотілось би почути, чому саме його Ви обрали серед інших шедеврів?

    Дякую за відповідь!

    1. Бех Петро Васильович Автор записи

      Доброго вечора. Дякую за коментар. Не дуже розумію, чому я розклав по полицях саме ваші знання, сподіваюся, що ви мали на увазі щось інше.
      Відповідаю на перше запитання: улюбленим вважаю водевіль «москаль-чарівник», бо люблю комічне. Але об’єктивно найкращою вважаю «Енеїду», бо саме вона принесла Котляревському відомість і саме вона має таке неоціненне значення для української культури.
      Суть другого питання, сподіваюся, полягає в тому, чому моя доповідь саме про Котляревського, а не про щось інше. Відповідаю: Котляревський ще з шкільних років був мені дуже цікавим. Конференція — чудова можливість дослідити цікаві матеріали про цікаву мені людину. Чому б не скористатися нею?

Добавить комментарий