РЕНЕСАНСНО-ГУМАНІСТИЧНИЙ СВІТОГЛЯД В УКРАЇНІ В ХVІ-ХVІІІ

image_galleryСкачати в форматі PDF

Головатий Роман

НТУУ «КПІ», ФПМ, 3 курс, КВ-32

 

Ренесансний гуманізм — європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури.

Виник у Флоренції в середині XIV століття, існував до середини XVI століття; з кінця XV століття поширився на Німеччину, Францію, Нідерланди, Англію, і меншою мірою на Австрію, Швейцарію, Іспанію, Португалію, Польщу, Моравію, Богемію, Угорщину, Хорватію та інші країни.

Зародження гуманізму пов’язують з іменем поета й мислителя Франческо Петрарки. Гуманізм був насамперед просвітницьким рухом, що надавав першочергового значення літературі. Гуманістична освіта, на думку гуманістів, мала сприяти всебічному розвиткові особистості: знання мали поєднуватися з чеснотами, правдивий зміст з довершеною мовною формою, тож центральну роль в гуманістичній освіті мали відігравати літературознавство й мовознавство.

Проблема людини, її соціокультурного буття, морального світу, стала визначальною не лише для західноєвропейської науки, а й для української. Спираючись на здобутки своїх попередників, вітчизняні ренесансні мислителі, діячі, митці розвивали ідеї гуманістичного антропоцентризму з його трактуванням людини як найвищої цінності, обґрунтовували самоутвердження особистості в земному втіленні, необхідність її творчого самовдосконалення.

Всебічне й глибоке вивчення українського феномену ренесансного гуманізму не лише заповнює прогалини у вітчизняному культурологічному, філософському й релігійному розвиткові, але й сприяє кращому усвідомленню джерел виникнення наступного феномена світової та української культури – напрямку бароко, показує нинішній Україні досвід поєднання греко-візантійської та західної традицій у живий синтез, дає нам усвідомлення себе законним членом європейської культурної спільноти й водночас переконує в необхідності остаточного завершення цього синтезу в межах сучасного європейського вибору. Виокремити в такому творчо насиченому й різноспрямованому у своїх духовних пошуках періоді ренесансно-гуманістичний феномен важливо з огляду на розширення і поглиблення наших знань про цю явно недостатньо досліджену епоху, без осмислення якої неможливо зрозуміти суть подальших духовно-культурних процесів в Україні.

Однак доводиться констатувати, що аспект рефлексії щодо культуротворчості людини Ренесансу в українській культурологічній сучасній думці ще залишається мало дослідженим, що, власне, зумовило потребу в їх систематичному осмисленні та висвітленні. XV – XVI ст. – це нова доба в культуротворчості України – країни, яка ніколи не замикалася перед західними впливами, і всі ті рухи, що відбувалися в Європі, звичайно потроху докочувалися до нашої країни. Україна мала постійні відносини з Європою, а це давало змогу новим європейським ідеям заходити й до українського народу.

Появі й поширенню ідей ренесансного гуманізму в Україні сприяла, передусім, сукупність факторів тогочасного соціально-економічного, політичного, релігійного й культурного життя. Починаючи від 2-ї половини ХV ст. в Україні, яка входила до складу Великого Князівства Литовського й Речі Посполитої, складаються реальні передумови для формування елементів ранньобуржуазної духовної культури, ренесансно-гуманістичної науки й релігійної думки. Таким чином, українські землі були залучені до міжнаціонального діалогу, оскільки європейські гуманістичні впливи, що відбувалися у сфері культури, органічно засвоювалися і, відповідно, трансформувалися на ґрунті вітчизняної культури .

У ренесансному гуманізмі в Україні можна виокремити три етапи. Литвинов В.Д. класифікує їх наступним чином. Перший (приблизно до середини ХVІ ст.) типологічно подібний до раннього італійського. У цей час гуманістів більше цікавлять суспільно-політична, конфесійна й етична проблематика. У другому періоді (від другої половини ХVІ ст. – до початку ХVІІ ст.) відбувається інтенсивна розробка ранніх гуманістичних ідей у переплетенні з реформаційними, а також з ідеями візантійського Відродження. На цьому етапі з’явилися відомі культурно-просвітницькі, наукові, літературні й освітні об’єднання, роль яких була на зразок італійських академій чи північноєвропейських учених товариств. Характерною ознакою того часу стало активне формування історичної самосвідомості українського народу, розвиток ідеалу гуманістичного патріотизму. Третій період – друга третина ХVІІ – початок ХVІІІ ст. – ознаменований напрацюванням комплексу гуманістичних ідей, що розвивалися в контексті епохи бароко.

Ідеї гуманізму були закладені ще передренесансними тенденціями в Україні з XIII-XV ст. Незважаючи на те, що українська культура цього періоду розвивалася в руслі церковно-богословського змісту, проте вже в XIII ст. з’являються твори світського характеру з їх зверненням до реального земного життя людини й усвідомленням нею свого призначення. Галицько-Волинський літопис вважається одним із перших українських прозових творів, що охоплює період української культуротворчості XIIIст. Автор не обмежується традиціями написання творів того часу, а прагне показати людину в усій її психологічн ій багатоманітності, намагається збагнути мотивації її вчинків та ті цілі, якими вона керується в земному житті, що й зближує його з творами ранньогуманістичної спрямованості доби європейського Ренесансу

Серед основних рис передренесансної думки щодо культуротворчості в Україні слід відмітити критичне ставлення до ортодоксальних догматів християнства, звернення до реального життя людини, проголошення сили розуму, здатність пізнати сили й закони природи і поставити їх на службу людині. Сенс життя вбачався ними в здійсненні людиною свого земного призначення (С.Пекалід, К. Транквіліон-Ставровецький, М.Смотрицький). Залишаючись щирими християнами, гуманісти розглядали людину не у вимірі її гріхопадіння і порятунку, а в аспекті її творчого ставлення до самої себе і до всього, що її оточувало. Проаналізуємо погляди українських гуманістів на людський розум, освіту й моральне виховання. Ці складові є базисом творчого мислення, творчої діяльності в антропологічній парадигмі і Ренесансу, й усіх наступних культурно – історичних періодів.

В епоху Відродження критичній оцінці людського розуму підлягало все, навіть священні тексти, до аналізу яких застосовувалися раціоналістичні методи. Гуманісти вимагали розумної віри, прагнули до створення «природної релігії», вчили все розглядати у світлі вільного від забобонів розуму.

Високо цінували людський розум, вірили в його силу й можливості, зокрема Ю.Дрогобич, Л.Зизаній, М.Смотрицький, І.Домбровський. Висока оцінка розуму як засобу пізнання світу характерна для Віталія Дубненського, К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Саноцького, С.Оріховського. Звеличуванню розуму, який гострить «мозокродна» Мінерва, віддав належне також М.Стрийковський. Дуже часто вітчизняні гуманісти ототожнювали розум людини з мудрістю, яку розуміли як софійність, як особливу досвідченість.

Зв’язки українських ренесансних гуманістів XV — початку XVII ст. із західноєвропейськими відбувалися завдяки ознайомленню вітчизняних авторів із творами мислителів Європи. Головними центрами наукового й культурного життя у цей час були Київ, Львів, Острог, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і формувався новий «гуманістичний рух». Видатними представниками західноєвропейської гуманістичної культури стали наступні українські діячі. Ученим європейського масштабу, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки був Юрій Котермак, більш відомий світові, як Юрій Дрогобич. Гуманістична творчість Ю.Дрогобича високо оцінює людський розум: “Обшири неба для очей незбагненно великі; розумом легко, проте, можемо їх осягнуть”. Тільки завдяки розуму як головному критерію істинності знання можна пізнати всі таємниці світу. А потім використати результати пізнавальної діяльності на своє благо, на користь суспільству. У людському розумі, активній творчій діяльності, освіті він вбачав головні рушійні сили культурно-історичного розвитку й суспільного поступу. Дрогобич постійно наголошував на вивченні природи та її законів, щоб знання поставити на служіння людині. У віршованих листах писав про те, що наукові знання відіграють провідну роль. Його праці пронизані шаною і повагою до людини. У житті він радше радив покладатися на власну зірку, ніж на Бога. З огляду на це, і виникають ті фундаментальні питання доби Відродження, які про свободу волі, про активний початок людської природи, що сприяє розбудові власного життя та ін. Український учений-гуманіст стверджує необхідність знань про зірок, вмінь застосувати ці знання в особистому житті, у виборі стратегії поведінки. У цьому Ю.Дрогобич вбачав унікальність людської особистості, неповторність та індивідуальність людини, право на свободу мислення, пізнання дійсності й культуротворчості.

Ю. Дрогобича можна порівняти з великим землепрохідцем X. Колумбом. Колумб відкрив Америку, Ю. Дрогобич проклав для українців, всіх слов’ян шляхи до науки: це — Колумб української науки, великий син України.

Серед гуманістів українського походження яскравою постаттю був Павло Процелер (Русин). Характерно, що, перебуваючи за межами України, П.Русин завжди підкреслював своє русинське походження, пропагуючи тим самим інтелектуальну силу свого народу, звеличуючи свою Батьківщину в очах європейської громадськості. Творчість П.Русина сповнена гуманістичними поглядами на місце людини в культурно – історичному процесі, звернення до земного життя, до людської особистості. П.Русин стверджує право людини на повноцінне життя, свободу сумління. Остання повинна прислухатись до велінь розуму, керуючись законами чесноти, що повинні вказувати їй, як досягти щастя в житті, “прагнути до великих діянь і трудів незмірних”. Лише той, хто не бажає будувати свою діяльність у відповідності до чеснот, є “душею темний” і постійно буде зустрічатися з великими труднощами у житті, не зможе вберегти свою непохитну віру й волю до безмежного вдосконалення себе та світу, що його оточує. Це призведе до втрати людиною свого творчого потенціалу й індивідуальності, якими наділила її природа. П.Русин був прихильником концепції природного права, відстоював особисті права й свободи людини як громадянина, право на активну й повноцінну діяльність, творчість, право керуватись у житті своїм розумом. Як і багатьом представникам італійського ренесансу, П.Русину властиві погляди на поєднання книжного знання з активною діяльністю людини, що сприяє формуванню цілісної творчої особистості.

У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священика-гуманіста Станіслава Оріховського. У своїй творчості С.Оріховський торкається багатьох питань: політико-правових, історіософських, релігійних (конфесійних), етичних тощо. Його прозвали українським Демосфеном, сучасним Ціцероном, першим вітчизняним політологом, засновником полемічної літератури.

І.Печеранський досліджує проблему людини у творчості Оріховського-філософа. Молодий український вчений вважає, що погляд мислителя на людину має яскравий гуманістичний характер: говорить про прагнення до звеличення та ствердження власної гідності, акцентує увагу на божественній природі людини, оскільки вона має вільну й розумну душу, що створена за образом і подобою Божою, прагне до вічного життя. Такий хід думок Оріховського близький до світоглядних позицій Еразма Роттердамського, що наголошував на виключному значенні свободи волі в моральному й духовному вдосконаленні людської природи. Розум, освітлений вірою, може вознести людину над цим світом і дозволить осягнути вічні цінності. Тому, на думку філософа, “у духовній сфері для індивіда існував вибір, скориставшись яким, він міг моделювати свою духовну сутність”. Сама людина є творцем свого обличчя, творцем самої себе. І тому, зазначає Оріховський, саме завдяки розуму людина усвідомлює свою божественність, особливість у цьому світі. Мислитель вважав, що людина, яка не має освіти й належного виховання, не може займати шляхетні посади. Тому, потрібно вчитися і здобувати практичні навички. Однією з головних рис особистості людини, за С.Оріховським, є відчуття свободи, яка дозволяє реалізувати людині свої амбіції, цілі і наміри, вимагати справедливого державного ладу, відстоювати права громадян.

Поряд зі Станіславом Оріховським працювала ціла плеяда блискуче освічених українських гуманістів. Це Іван Туробінський-Рутенець, Григорій Чуй-Русин та багато інших. Вони набули європейської слави, зробили вагомий внесок у розвиток правознавчої науки, у числі перших у європейській філософській думці заперечували божественне походження влади, висловлювали ідеї освіченої монархії, обмеження її влади законом, виступали проти підпорядкування світської влади духовній. Діяльність українських гуманістів означеного періоду залишила помітний слід в історії української культури, сприяла розвитку й поширенню патріотичних почуттів, пробудженню національної свідомості, поширенню просвітництва й наукових знань в Україні.

Українська думка XV-XVI ст. розпочинає ренесансний період, для якого характерні такі риси: створення “вільного” світогляду, що протистояв авторитаризму й догматизму церкви, інтегрування до західноєвропейської культури, а через неї – до античної спадщини; залучення здобутків середньовічної та проторенесансної Візантії, створення українського національного варіанту гуманізму тощо. В.Нічик підкреслює, що однією з особливостей в Україні є те, що “він тут з’явився пізніше, ніж в інших країнах Європи. Коли вітчизняна культура підійшла до потреби його розвитку, вона могла використовувати вже готові ідеологічні, філософські, мистецькі форми гуманізму, вироблені іншими народами».

Однак, не лише особистості мали вагомий вплив на розвиток гуманізму. Ще з XIV ст. на Україні широкого розповсюдження набувають єретичні ідеологічні вчення, які стали провісниками гуманістичної думки й свободи культуротворчості. Відомості про розвиток єретичних течій в Україні неповні й фрагментарні. Деякі з них були поширені в сусідніх з Україною теренах, що дає підстави дослідникам твердити про їх впливи на вітчизняну релігійну культуру. Осередками єретичної думки виступили переважно міста, де виникали умови для ширшого утвердження гуманістичного світогляду, появи елементів раціонального осмислення дійсності. Багато єресей мали дуалістичний характер, розуміючи життя як одвічну боротьбу добра і зла. Цей погляд ґрунтувався на думці про неможливість повної перемоги над злом і досягнення ідеалу справедливого суспільства у земному існуванні людини.

Книжники проявляли інтерес до астрономії, математики, медицини, логіки, філософії, займалися власною дослідницькою діяльністю і популяризацією наукових знань — і не лише з арабо-єврейської, а й західноєвропейської літератури (наприклад, переклад астрономічного трактату Іоанна де Сакробоско). У цьому знаходили свій вираз паростки гуманістичного мислення, ренесансні віяння, поступова переорієнтація частини тогочасної української еліти на систему західноєвропейських культурних координат. У світоглядному аспекті перекладацько-наукова діяльність київських книжників мала виразне вільнодумне спрямування. Це об’єктивно зближувало її з тим ренесансним духовним потоком, що розвивався у Східній Європі. Заперечуючи окремі засади християнської ортодоксії, систему зовнішньої обрядовості, сакральне значення релігійних інститутів, традиційну мораль і водночас стверджуючи етичну гідність людини, її можливості в самопізнанні істини, раціоналістичні єресі розхитували підвалини феодальної церкви, виступаючи провідниками передреформаційних ідей.

Українські мислителі часів Відродження, як і їх західноєвропейські колеги, трактували людину як найвищу цінність, розглядали її не як маріонетку в руках Творця, а як його відповідального співробітника. У центрі філософських роздумів перебувала проблема співвідношення Бога й людини, акцентувалася увага на здатності людського розуму осягнути істину, проникнути навіть у зміст священних текстів (Л.Зизаній, Ю. Рогатинець).

Велику увагу проблемі людини приділяли К.Сакович, К.Транквіліон-Ставровецький. Ці та інші мислителі сповідували вчення про людину як мікрокосм (малий світ), який повторює образ макрокосму (великого світу). У дусі антропоцентризму з його кваліфікацією людини як найвищої цінності розмірковували над визначенням місця людини у світі (Віталій Дубненський, Фікара, І.Копинський). Вони були переконані, що спасіння досягається насамперед повноцінним, творчо-активним земним життям (С.Оріховський). Однією з основних чеснот у вченні про людину вони вважали здатність до самопізнання, яке допомагає людині досягти внутрішнього, духовного оновлення, морального самовдосконалення.

Таким чином, скрізь діалог західноєвропейської та української культурної парадигми особливо помітна ії домінантна теза – антропоцентризм світового творчого процесу. Образ людини, який представлений у творчості українських вчених епохи Ренесансу XV-XVI ст., був спробою утвердження нового ідеалу особистості, яка прагне до духовного й фізичного ствердження своєї індивідуальності, до нескінченного вдосконалення своїх творчих здібностей. Ідея образності людини полягає у відсутності чітко встановлених меж існування та творчості індивіда. Людина сама визначає свої цілі та міру діянь, здобуваючи земне безсмертя, сама творить свою індивідуальність. Головною рушійною силою культуротворчого прогресу українські гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту, виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Вони осмислювали людину як творчу особистість, здатну творити себе й змінювати світ. Людину гуманісти вважали творцем свого щастя, здатним зрозуміти й повернути собі на благо все багатство й розмай навколишньої природи, спроможним творити духовні цінності.

 

Список використаних джерел

  1. Філософія Відродження на Україні. – К., 1990. – С. 59-63.
  2. http://pidruchniki.com/17190512/filosofiya/renesansniy_gumanizm_ukrayini_xvi_pershoyi_polovini_xvii
  3. https://uk.wikipedia.org/wiki/Гуманізм_епохи_Відродження

РЕНЕСАНСНО-ГУМАНІСТИЧНИЙ СВІТОГЛЯД В УКРАЇНІ В ХVІ-ХVІІІ: 10 комментариев

  1. Чабан Ярослав Юрійович

    У даній доповіді було проаналізовано ренесансно — гуманістичний світогляд в Україні в ХVІ-ХVІІІ.
    Варто відмітити високу якість презентації, автор повністю розкрив тему. Зауважень немає.
    Висловлюю сподівання, що автор продовжить та поглибить своє дослідження, зокрема, на тему життя та праць видатного українського проповідника гуманістичних ідей — Юрія Дрогобича.

    1. Роман Ігорович Головатий Автор записи

      Ярославе, дякую за Ваш коментар. Можливо, пізніше спробую ще підготувати доповідь на актуальну тему, яка зацікавила б людей.

  2. Денис Андрійович Ралко

    Роман , ваша доповідь з теми гуманістичного світогляду в Україні була дуже змістовною.
    Мені сподобалась ваша презентація.
    Хотів запитати у вас чи згодні ви з поглядами українських гуманістів?

  3. Віталій Анатолійович Вікторчук

    Дуже цікава та інформативна презентація. Оскільки я не дуже знайомий з ренесансно-гуманістичним світоглядом в Україні в ХVІ-ХVІІІ, то ця презентація була доволі інформативною для мене.

  4. Шмирьов Андрій

    Хочу вам сказати велике дякую за вашу доповідь,вона дуже інформативна,оскільки ренесанс це дуже цікава тема,я думав я багато знаю про неї,але я дізнався досить багато з вашої роботи.
    Успіху вам у наступних роботах.

Добавить комментарий