Козацтво як культуротворча сила української ідентифікації. Розвиток культури в умовах української козацької держави.

image_galleryСкачати в форматі PDF

Ярослав Грушко

НТУУ КПІ, факультет ІПСА, курс ІІІ, група КА-35

Кінець ХVІ — перша пол. ХVII ст. займають унікальне місце в історії розвитку української культури. М.Грушевський назвав цей період першим українським культурно-національним відродженням, а Д.Чижевський відніс його до великих блискучих епох в історії України. Це епоха славетної Острозької академії (1577), доба початків і розквіту масового книгодрукування (1574), період радикальних реформ церковного життя (1596-1620), час виникнення знаменитого Києво — Могилянського колегіуму та академії (1632, 1658).
Історичні джерела ХVІ — XIII ст. засвідчують високий рівень розвитку освіти в Україні, зокрема на Запорізькій Січі. У козацьких реєстрах, починаючи з ХVІ ст. знаходимо записи, у яких серед імен, прізвищ, опису роду занять козаків зустрічається слово «бакалавр», що засвідчує про здобуття українцями освіти у західноєвропейських навчальних закладах.

Українське козацтво — це соціальне, політичне, державне, психологічне, педагогічне та культурно-історичне явище.

Січ у своїх лавах, окрім українців мала представників багатьох інших народів ближнього і дальнього зарубіжжя. Кожен з них привніс свої певні риси і етнічні надбання у загальну культуру Запоріжжя.

Діяльність козаків була багатогранною — як захисників сплюндрованих прав народу, звитяжних воїнів, вільнолюбних громадян, політичних і державних діячів, дбайливих господарів землі, досвідчених хліборобів, творців високого мистецтва, мудрих вихователів. Багато козаків стали провідними політичними і державними постатями в історії рідного народу. «Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, що борючись у ті часи проти феодального закріпачення і гніту особистості, який приносили із собою різні загарбники, кожен українець прагнув стати козаком»[3; 4;1;7;9].

Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на утворення місцевого громадського самоврядування, зберегли традиційний козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обов’язком була військова служба. Проте фактично в козачий «компут» можна було вільно вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за окремими даними — до 80%) вважали себе козаками.[14]
Осередком козаччини стало Запоріжжя. Численні острови Дніпра давали безпеку, захист і змогу укріпитися. Перша Січ на острові Хортиця була побудована під керівництвом князя Дмитра Вишневського. До лав казаків втікали селяни і міська біднота з Галичини, Волині, Поділля, Полісся і інших регіонів. Під керівництвом талановитих полководців і мудрих державних діячів (Сагайдачного, Дорошенка, Хмельницького, Палія та ін.) був організований окремий військовий і соціальний устрій. У своїй своєрідності Запорізька Січ була першою у Європі республікою з послідовним демократичним ладом. Вищим законодавчим органом влади була загальна військова Рада. Вища виконавча влада — гетьман, кошовий атаман — обиралися на Раді прямими загальними виборами, діяло належне судочинство, запорізьке військо.[14;9]

Характерні риси козака:»Обичаї запорозькі чудні, поступки хитрі, і більшою частю на насмішку похожі», оповідав столітній запорожець Микола Корж. І наводив ті різні чудні запорозькі «вимисли».Запорожці брили цілу голову й залишали тільки одну чуприну над лобом, оселедець; як ця чуприна вир’остала велика й довга, що аж заслонювала очі, то козак закладав її за вухо. Бороди не брили, а вусів не підстригали, але намазували чимнебудь і закручували вгору до очей; а як у котрого виросли дуже довгі вуса, то закручував їх і закладав аж за вуха — «це ставили собі за особливу козацьку славу і честь».

Запорожці славилися веселістю й охотою до шуток і насмішок. Особливо ж любили вигадувати прізвища товаришам; такого, ;що спалив з необережности курінь, називають Палієм, того, що розкладав вогонь над водою, звали Паливодою, такому, що’ проти звичаю варив кашу, давали імення Кашки або Кошовара і так само пішли призвища Горбач, Малюта, Склизький, Черепаха, Гнида, Качало, Корж… Запорожці знали оцінити й чужий дотеп. Приходить козак до чужого куріня і бачить, що козаки вечеряють, тоді говорить їм: «Хліб та сіль, пани-молодці!» А вони йому: «їмо, та свій, а ти у порога постій». Але він не погоджується: «Ні, братці, давайте і мені місце», і витягає зараз свою ложку і ложечника і сідає разом з ним. Тоді господарі похвалять: «0т, козак догадливий! Вечеряй, братчику, вечеряй!»

В умовах постійних воєн на Січі складалися чудові традиції побратимства, дружби і взаємодопомоги. За словами Д.Яворницького. світлим боком характеру козаків була добродушність, щедрість, безкорисливість .

Існувала певна невідповідність між умовно «материковою» Україною і Запоріжжям. Вона полягала у протиставленні першої як «цивілізованої», а другого як «дикого». [13]Культурні надбання Запоріжжя часто були просто незрозумілими «не січовикам».Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремальних ситуаціях, бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями.

Козацький побут Корж — описує, як гостилися запорожці на Січі, по своїх куренях. Курені будували з різаного дерева, бо Великий Луг був багатий у ліс. Курінь був уже просторий так, що містилося в ньому і па-русот народа; під стінами стояли столи, а довкола них лавки, на яких сідали козаки. Отаман мав місце під іконами, а ікони були багаті, і гарно оздоблені; перед ними висіли розкішні свічники і лямпи. Кухарі »насипували« їду у великі деревяні, миски, вагани і ставили на кожному столі, а поруч з їдою всякі напитки у великих ведрах, а на них вішали коряки, деревяні черпаки, що, теж звалися «михайликами». Отаман сідав на першому місці, козаки довкола стола і починали їсти. В ті часи звичайні козацькі страви були: тетеря, рубці, галушки, риба »на стябло« (полумисок), свиняча голова до хріну, локшина і ин. По обіді всі козаки кланялися отаманові і один одному й дякували кухареві: «Спасибі, братчику, що нагодував козаків». Отаман виходив ізза стола і кидав гроша у карнавку (скриньку) і те саме робили й усі козаки; ці гроші діставав кухар і за них купував на базарі харчі ,на другий день. Кухарі варили їду в окремих курінях, не в лечі, а на огнищі, кабиці, в мідяних або залізних казанах.[15]

Внесок  козаків в українську культуру:Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.
Тут вміли і кувати, і виробляти посуд.

Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.
Козацька культура мала колосальний вплив на збереження і розвиток українства як такого. Український народ, що на короткий період вирвався з тенет вікової неволі, могутнім творчим сплеском закарбував торжество свободи і власну удаль, яка відобразилась у дивовижній різноманітності і містичній глибині української козацької культури.

Козацтво сформувалось як аристократія національного духу, високоморальна еліта нації. Патріотизм і хоробрість були могутнім стимулом до державотворчого, вільного і незалежного життя.

Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Ме-жигірського та інших православних монастирів. Запорожці надзвичайно ревно стежили за «чистотою» віри у своїх рядах.

Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності — кожен козак мав носити при собі «тілесний» хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців.[11]

Воїни служили Богоматері.Значна роль належала також культові святого Миколая — захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михаїла — глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозванний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.[10;12]З Межигірського монастиря прибув ієромонах П.Маркевич — він очолив все запорозьке духовенство. Відтоді церковний провід на Січі до часу її ліквідації обіймали лише межигірські ченці-священики. Вони стануть головними постатями святині козацтва — храму Покрови Пресвятої Богородиці. За даними Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити. Усталилася практика щоденного богослужіння за чернечим чином Православної церкви. Він вимагав від священиків виголошення проповідей українською мовою. Численні документи підтверджують юрисдикційну підпорядкованість церкви на Запоріжжі київському православному митрополиту. [9].

Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров’ям. [9]

Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Микола-ївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.

Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. їх ще називали школами «вокальної музики та церковного співу». Найвідомішим навчальним закладом такого зразка була школа в слободі ррловщина (на лівому березі р. Орелі). В 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Православної церкви України. [6; 8].

Великий відсоток освічених і вихованих людей Січі готувала Київська духовна академія, січові, монастирські та церковно — парафіяльні школи .

З ініціативи Петра Конашевича-Сагайдачного запорізькі козаки надавали матеріальну підтримку братському рухові. Разом зі своїм військом П.Сагайдачний вступає (1620) до Київського братства, що свідчить про велику участь Січі у суспільно-політичному і культурному житті України.

З 1632 р. першим учбовим закладом східних слов’ян стає Києво-Могилянська колегія, а з 1658 р. Києво-Могилянська академія, першим опікуном якої був видатний культурно-освітній діяч України Петро Могила. У цьому унікальному освітньому закладі здобули блискучу освіту багато культурно-освітніх, державних діячів, значна частина козацьких воєначальників, зокрема гетьмани: Іван Виговський, Павло Тетеря, Хмельницький, Іван Самойлович. Засобом міжнародного спілкування стає латинська мова, тому козацька молодь доборе оволодівала нею. За програмою колегії діяли школи у Вінниці, Кременці та інших містах.

Завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи Києво-Могилянська академія стала одним із провідних культурних центрів православного світу. В десятиліття, що передувало Полтавській битві, в ній щороку вчилося 2 тис. студентів. Серед її викладачів були такі світила, як Йосафат Кроковський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади. Проте взаємини Київської академії з російськими правителями не завжди були дружніми. Після історії з Мазепою внаслідок репресій царату загальне число студентів скоротилося до менше ніж двох сотень. У 1740-х роках завдяки самовідданому керівництву Рафаїла Заборовського це число знову сягнуло за тисячу й академія вступила в період свого останнього розквіту. Вона сама великою мірою породила причини свого остаточного занепаду. Тісно пов’язана з церквою й укомплектована представниками духовенства, академія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови, її схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські наукові течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними.

Багато бароккових рис позначилося на творах так званих «перелітних птахів», тобто українців, що навчалися в польських чи західноєвропейських університетах і повернулися до Києва, щоб викладати в Академії. Зважаючи на їхню європейську освіченість, Петро І покликав їх очолити в Росії церковні та освітні установи. Найвидатнішими серед них були Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та Симеон Полоцький. Але було й багато інших. Між 1700 і 1762 рр. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі церковні посади імперії, тоді як росіяни — лише 47. Хоч більша частина їхньої творчої кар’єри проходила на Півночі, деякі з цих мандрівних уче-них-священиків ще за свого перебування в Києві зробили значний вклад у культуру. Так, викладаючи поетику в Київській академії, Прокопович у 1705 р. написав свою знамениту історичну драму «Володимир», що оспівувала введення християнства на Русі. Присвячена Мазепі та Петру І, п’єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трактуванні Прокоповичем Києва як «другого Єрусалима». Проте ці сантименти не завадили Прокоповичу стати провідним ідеологом реформ Петра І, спрямованих на секуляризацію й централізацію суспільства. Стефан Яворський, ректор Київської академії, який у 1721р. зайняв найвищу в російській церкві посаду, славився елегантними віршами, писаними українською, польською та латинською мовами. Перебуваючи в Росії, він написав «Камінь віри» — красномовний виступ проти протестантизму.

Дбаючи про інтелектуальний розвиток козаків, осередки освіти були створені на запорізьких землях-паланках та у фортецях Січі, у яких навчали письма, церковного співу, читання, музики. Такі школи існували при усіх церквах на Січі, їх діяльність була спрямована на формування світогляду, моралі, етики, музичної грамоти.

Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII–XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко і реалізму.

Бароко принесло в Україну культурний динамізм, прагнення досконалості, спрагу спілкування із Заходом.Спливе багато води, перш ніж культурне життя України знову зануртує з такою ж силою. Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок українським та російським традиціям хорової музики. У багатьох їхніх творах яскраво відчутний вплив українських народних мелодій. Загальне визнання здобули у живопису Дмитро Левицький, в архітектурі — Іван Григорович-Барський. На початку століття завдяки фінансовій підтримці Мазепи в стилі так званого козацького бароко було споруджено ряд церков, що порівняно з західноєвропейськими виглядали більш стриманими й елегантними. Пізніше піднялись такі чудові зразки барокової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська церква в Києві та собор Св. Юра у Львові. Водночас на селі поширився народний театр (вертеп) і з’явилося багато мандрівних бандуристів. Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива й багатогранна культурна епоха.

На межі XVI i XVII століть у суспільне й духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все, що торувало собі дорогу у XVI столітті, проросло й задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо, в ці віки формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина — як загальнонаціональне піднесення, пов’язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак політичної й культурної творчості.

Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною. Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на різних етапах Визвольної війни. Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними. Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і до революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти обмеження своїх шляхетських прав на землю.

У XVII столітті козацтво, навіть керуючі ним представники, живуть за простонародними смаками. У старшинських садибах того часу, за історичними джерелами, є значна кількість ювелірних виробів, одяг, килими, дорогоцінний посуд. З творів мистецтва присутні лише ікони і портрети. Ситуація змінилась у XVIІІ столітті, коли верхівка Гетьманщини почала переймати загальноєвропейські аристократичні традиції. Старшинське середовище виявило чутливість до культурних новацій епохи. Це був розквіт так званого козацького бароко. Тоді ж музична культура, що була представлена в основному кобзарями і лірниками, була витіснена мережею церковних і приватних хорів, згідно з тогочасною модою Московії.

Визначними пам’ятниками архітектури стали світські та церковні будівлі козацької столиці — Чигирина та родинного маєтку Хмельницьких — хутора Суботова. Велику цінність має запорізький Троїцький собор, побудований майстром Я.Погрібняком без жодного цвяха (Дніпропетровська область).

Кобзарі:В умовах боротьби з національними та релігійними утисками справжньою перлиною поетичної творчості стали невільницькі думи і пісні, у яких звучить туга за батьківщиною, мрії про волю, жадоба до боротьби з поневолювачами. Кобзарі, як правило, самі були вихідцями з козацького стану.  [2].

Трубачі сурмачі:В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з «ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.

Танці:Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов’язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером виконання танцювальні рухи «повзунець», «яструб», «присядка» з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.

Конституція Пилипа Орлика (1710) — унікальний феномен європейської і світової політичної, державної і правозахисної думки [3;6].

Отже, запорожці створили досить ефективні умови і засоби для самопізнання, саморозвитку, фізичного, психічного і морального удосконалення воїна і громадянина. На думку багатьох учених ця система була однією з найкращих у світі.

Епоха козацтва створила багатогранну духовність, що стала гордістю і вершиноюнаціональної культури, а козацтво стало аристократією національного духу, високоморальною елітою своєї нації. Патріотизм козаків був могутнім стимулом до державотворчого, вільного і незалежного життя народу України.

 

Література

  1. Боплан Г.Опис України. Меріме П. Українські козаки та їх останні гетьмани: Богдан Хмельницький. — Львів: Каменяр, 1990.-301 с
    2. Ведмеденко Б.Ф. Виховання учнівської молоді на козацьких традиціях //Молодіжні проблеми в Україні: стан та шляхи вирішення. 36. наук статей. — Львів, 1997.-С.16-20.
    3. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — Т.І. — Київ, 1993.-392 с
    4. Задунайський В. Козацько-лицарське мистецтво — сутність української козацької старшини //Вісник наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка. -Донецьк, 2001.-Т.1.-С.78.
    5. Сергійчук В.І. Морські походи запорожців.-К.,1992.-62 с
    6. Сірополко С Історія освіти на Україні.-Львів, 1937.-57 с
    7. Сочинський В. Чужинці про Україну.-К. 1992.-256 с
    8. Чубинський П.П. Мудрість віків(Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського); У 2 кн. -К.,1995.-Кн.2,-224 с
    9. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: У 3-х т.- Т.І.- К., 1990.-580 с.
  2. Апанович О. М. В якого бога вірила Січ // Людина і світ. 1990. N 6. С. 211.
  3. Iларіон, митрополит. Українська церква. Нариси історії української православної церкви. Вінніпег, 1982.366 с.
  4. Надхин Г. П. Церковные памятники Запорожья. б. м. и г. 31 с.
  5. Макаров А. Лицарі Барокко // Запорожці. До історії козацької культури. К.: Мистецтво, 1993. С. 297324.
  6. Щербак В. О. Українське козацтво: формування соціального стану.— К., 2000.

 

  1. Іван Тиктор «Історія українського війська»,-Львів, 1936.

Козацтво як культуротворча сила української ідентифікації. Розвиток культури в умовах української козацької держави.: 10 комментариев

  1. Ярослав, Володимирович Грушко Автор записи

    Спочатку відповім на питання Петра Васильовича. Київським князем найбільш близьким по духу до Запорізького козацтва, на мою думку, був князь Святослав Ігоревич, який за переказами носив чуба, відзначався палким характером, та був славним воїном, який любив свою землю.

  2. Ярослав, Володимирович Грушко Автор записи

    Відповідь на питання Ірини Віталіївни. Гетьмани козаки обирали на радах. Зазвичай рада збиралася кілька разів на рік: у перший день нового року, у день Покрови Пресвятої Богородиці (14 жовтня за теперішнім літочисленням), на другий-третій день після Великодня. Але могли збиратися й надзвичайні ради. Також треба зазначити що не обов’язково на кожній раді змінювали гетьмана.

    На раді козаки обирали собі керманичів — козацьку старшину — кошового отамана (або гетьмана), суддю, писаря, осавула, обозного. Козацькими старшинами ставали найзаслуженіші, найгідніші козаки, які показали себе в битвах чи походах. Частина церемонії полягала у тому, що обраному мастили голову коров’яком, щоб не зазнавався). Обрані на посаду, вони отримували відзнаки, що символізували їхню владу. Такі символи-відзнаки козацької влади називали клейнодами.

  3. Анна Зелікман

    Дякую за змістовну та цікаву доповідь. Але мені б хотілось, щоб Ви висвітлили таке питання, як система органів влади Війська Запорозького.
    Заздалегідь дякую за відповідь.

  4. Ярослав, Володимирович Грушко Автор записи

    Систему вищих виконавчих органів влади періоду Національної революції другої половини XVII ст. уособлював Генеральний уряд. Він уважався головним розпорядчим, виконавчим і судовим органом Козацько-гетьманської держави. До складу Генерального уряду входили гетьман, генеральні старшини і центральні органи виконавчої й судової влади — генеральні канцелярії.

Добавить комментарий