Романко Олексій

СКІФИ, ЇХ КУЛЬТУРА ТА ПОБУТ КРІЗЬ ВІДГОМІН ТИСЯЧОЛІТЬ.pdf

НТУУ «КПІ» ННК ІПСА, 3 курс, група КА-23

 

1.Поява скіфів на території України, вигнання кіммерійців, легенди про походження.

Слідом за кіммерійцями у VII ст. до н.е. на наших землях з’явились скіфи (скити). За браком конкретних доказів гіпотетично більшість дослідників вважають скіфів іраномовним народом, хоча віддавна доказова база іраністів піддається різнобічній критиці. У VII ст. до н.е. ці племена стають відомі під іменем «ашкузі» та «ашкеназім» у країнах Малої та Передньої Азії, куди вони здійснили загарбницький похід і близько 30 років тримали у ярмі різні справді іраномовні народи цих регіонів, роблячи наїзди на їх сусідів, сягаючи Палестини і єгипетських володінь. Фараон Псамметіх відкупився від них величезними подарунками. За повідомленнями античних джерел, скіфи обклали населення завойованих територій важкою даниною, але деякі їх загони не вдовольнялися цим і займалися додатковим грабунком. Врешті мідійці на чолі з царем Кіаксаром розправилися зі скіфською знаттю, перерізавши її після бенкету. Скіфські загони повернулися у степову частину Північного Причорномор’я.

Після здобуття Вавілона Дарій вирушив у похід на скіфів. Оскільки Азія мала в своєму населенні багато чоловіків і в царські скарбниці постійно надходило багато грошей, Дарій побажав помститися на скіфах за те, що вони колись удерлися до Мідії, перемогли тих, хто намагався їх затримати, і так вони перші розпочали ворожі дії.

Територія Скіфії, як її описував Геродот, майже повністю відповідає географічним межам сучасної України. Коли говорять про скіфські племена на українських землях, то виділяють дві основні групи, які, послуговуючись термінологією Геродота, називають «царськими скіфами», що вели кочовий спосіб життя, і «скіфами-орачами», в яких вбачають одних з прямих предків слов’ян. Сам Геродот поділяв територію Скіфії на вісім регіонів, у кожному з яких жило певне плем’я.

Легенда про походження скіфів та їх золото свідчить про автохтонність її творців. За Геродотом, ця легенда виглядала так. Скіфи вважали себе порівняно молодим народом, але легендарні події своєї праісторії відсували у давнину на тисячу років. Від шлюбу Зевса і доньки Борисфена (Дніпра) народилася на пустельній землі, що пізніше стала Скіфією, перша людина — Таргитай. Сини Таргитая, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, започаткували тут три гілки скіфського народу. При них з неба впали золоті дари: рало (плуг) з ярмом, сокира та чаша. При спробі двох старших братів наблизитися до золота, воно спалахувало вогнем, і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розцінено як знамення богів, а тому брати визнали головування над собою молодшого брата — Колаксая. Він поділив країну між своїми синами на три частини і в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.

Друга легенда називає прабатьком скіфів Геракла, сина Зевса. Подорожуючи по безкрайніх просторах Північного Причорномор’я, він одного разу приліг відпочити і міцно заснув. Прокинувшись, Геракл побачив, що його коні кудись зникли. Їх пошуки привели Геракла у лісисту місцевість, яка називалася Гілеєю — в Дніпровські плавні. У глибокій печері він побачив напівдіву-напівзмію, яка сказала, що коні знаходяться у неї. За їх повернення вона зажадала від Геракла, щоб він одружився з нею. Від цього браку народилися три сини — Агафірс, Гелон та Скіф. Одного разу напівдіва-напівзмія запитала у сина Зевса, кому з них передати країну, в якій вона жила. Геракл залишив їй один із своїх луків, а також пояс, на кінці якого висіла золота чаша. Він сказав: «Віддай свою країну тому з синів, який зможе підперезатися цим поясом і натягнути лук». Агафірс та Гелон не змогли зробити цього, і лише Скіф, молодший син Геракла, витримав випробування, призначені батьком. Він і став родоначальником всіх скіфських царів.

 

2.Побут та звичаї, уявлення про світ

Найбіьш змістовно звичаї скіфів описав Геродот у своїй «Історії». Ось деякі уривки з книги:

Жертвоприношення всі вони роблять однаково під час усіх свят у такий спосіб. Жертовна тварина стоїть із двома зв’язаними передніми ногами, а жрець стоїть позаду від тварини, тягне за кінець мотузки, перекидаючи тварину, коли та падає. Він звертається до божества, якому приносить жертву, а потім обкручує навколо шиї тварини зашморг, устромляє в нього ціпок, крутить у всі боки і так задушує, не запалюючи вогню, не посипаючи борошном і не роблячи зливань. І коли він вже задушить тварину і обдере шкуру, починає куховарити.

Отже, так приносять вони жертви всім богам і всяких таких тварин, але Ареєві вони приносять жертви в інший спосіб. В центрі області кожного народу існує священна споруда,нагорі якої встромлений старий залізний меч, який є символом Арея. Цьому мечу вони щороку приносять у жертву овець та коней, крім тих жертв, що вони їх приносять іншим богам. А йому вони приносять ще таку жертву. Із кожної сотні ворогів, узятих у полон живими, вони вибирають одного і приносять його в жертву, але не так, як овець. Спершу вони ллють вино на голови, а потім ріжуть людей над посудиною і відносять кров на вершину тієї купи хмизу і обливають кров’ю меч . Туди наверх вони відносять кров, а внизу біля священної споруди роблять таке. В усіх зарізаних людей вони відрубують разом із плечем правицю і кидають відрубану в повітря і, закінчивши всі обряди, відходять. А рука, куди впаде, там і лежить, а окремо від неї труп зарізаної людини.

Щодо їхніх звичаїв на війні, то встановлено таке: першого ворога, якого вб’є скіф, він п’є його кров, а скількох інших він ще вб’є в битві, то приносить до царя їхні відтяті голови. За кожну голову йому дозволяється одержати щось із трофеїв. Скальп знятий з голови він використовує як рушник і для вуздечки свого коня, на якому він їздить, вішає її і пишається нею. Бо той, у кого більше таких рушників, уважається за найвідважнішого воїна. Багато хто з них із шкіри ворогів шиють собі плащі і носять їх як шкіряний одяг.

Отже, такі з них встановлено звичаї. З головами не всіх ворогів, але з найненазисніших, вони роблять таке. Кожен із них, відпилявши все, що нижче від бров, очищує череп. І якщо цей скіф бідняк, він лише обтягує ззовні череп сирицевою бичачею шкірою і використовує його як чащу, а якщо він багатій, то він також іззовні обтягує шкірою, а зсередини позолочує його і використовує як чашу для вина. Роблять вони так і з черепами своїх родичів, коли вони посваряться між собою і хтось із них на суді в царя візьме гору над іншим. Коли приходять гості, яких шанують господарі, то їм підносять ці черепи і кажуть, що хоча ті були їхніми родичами, але їм довелося з ними воювати і господар вийшов із війни переможцем. Така перемога вважається в них за подвиг.

Коли скіфи складають угоди з клятвами, то роблять це в такий спосіб: наливають у великий глиняний глек вина і змішують його з кров’ю із стегнів обох, що складають угоду. Так роблять вони, злегка надрізуючи тіло вістрям або дряпаючи ножем. Потім занурюють у глек меч, стрілу, сокиру і дротик і, зробивши це, кажуть багато молитов і нарешті п’ють із глека і ті, що складають угоду, і найзнатніші з тих, що їх супроводжують.

Могили їхніх царів розташовано в місцевості Геррів, в тому місці, до якого Борісфен судноплавний, пливучи від моря. Царів муміфікують і везуть по всім його володінням на останнє вшанування.Потім, помістивши покійника на підстилку в могильному склепі, встромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини і вкривають його очеретяними матами. В просторому приміщенні склепу ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника і куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші (срібла та міді вони зовсім не використовують). Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим.

Збереглася інформація і про інші скіфські звичаї. Якщо скіф планував якусь справу, в якому йому знадобляться помічники, він заколював бика, стелив на землі посеред поселення шкуру цього бика та ставив котел з дрібно нарізаним м’ясом все того ж бика біля себе. Кожен, хто хотів і погоджувався допомогти підходив, вставав на шкуру, з’їдав шматочок м’яса і обіцяв допомогу. Збереглася навіть приказка: «сидіти на шкурі», що означає «шукати підтримки \ допомоги», «шукати соратників \ помічників».

Полювання на зайця в Скіфії було не лише розвагою. В степу зловити швидкого і прудкого звіра дуже складно. Його не впіймаєш арканом. Потрапити в зайця з лука теж нелегко. Заєць плутає сліди і несподівано міняє напрям руху, він швидкий і спритний. Тому людина, що зловила зайця доводить свою спритність і влучність, але так само свій розум і хитрість (вміння підкрастися непомітно і обхитрити звіра). Для багатьох скіфів це було обов’язково, наприклад для царів і вождів племен, оскільки скіфи не підкорилися б людині, якого не поважали. «Не може зайця зловити» – так скіфи говорили про недостойних поваги людей. Полювання на зайця носить і ритуальний характер: хлопчик, який зловив зайця вважався вже юнаком, молодим воїном, тобто проходив перший етап посвяти. Юнак уже міг брати участь у війнах, доводити свою хоробрість і доблесть.

3.Релігія

Одним з основних і найбільш цінних джерел для вивчення скіфської релігії є знову-таки Геродот. Ось що він пише у своїй «Історії»: «Богів вони умилостивлює тільки таких: найбільше Гестію, крім того, Зевса і Гею, вважаючи, що Гея — дружина Зевса, після них Аполлона, Афродіту, ще Геракла і Ареса. Цих богів шанують усі скіфи. Скіфи ж, яких називають царськими, приносять жертви також Посейдону.

4.Скіфські кургани та міста.

Вірогідно, столицею Скіфії у V ст. до н.е. було Кам’янське городище на правому березі Дніпра біля сучасного Нікополя. Скіфська знать столиці жила у цитаделі-акрополі площею 30 га у кам’яних будинках. Навколо на великій площі жили ремісники та інші міщани у наземних кам’яних та дерев’яних будівлях зі стовпами, а частково — і в землянках. Основними заняттями мешканців міста-метрополії були виготовлення залізних і бронзових виробів на продаж, ткацтво і гончарство, а також скотарство і землеробство.

Першим було розкопано у 1859 р. Гермесів курган, який знаходився поблизу сучасного с. Мар’ївка Запорізької області,наступним у дослідженні скіфських старожитностей став Краснокутський курган, розташований поблизу с. Преображенка Томаківського району Дніпропетровської області,поблизу с. Чумаки Томаківського району І.Є. Забєлін дослідив курган Кам’яна Могила заввишки 5,7 м і діаметром 60 м. Найбільш важливими за своїми результатами стали дослідження Чортомлицького кургану, до яких І.Є. Забєлін приступив 26 травня 1862 р

Курган Солоха, розташований в Кам’янко-Дніпровському районі Запорізької області — один з найбільших царських курганів Степового Придніпров’я. Його розміри і висота (18 м) досі вражають уяву. На щастя, він не був повністю зруйнований в результаті археологічних розкопок. Правда, постраждали інші кургани, в часи розкопок близько Солохи їх було ще 75, частина з них перетворилася на поля, кілька існують дотепер біля кладовища села Велика Знам’янка.

5.Ювелірні вироби,скіфська пектораль, звіриний стиль

Великою шаною у скіфської знаті, як кочівницької, так і осідлої, користувалися вироби з місцевого і привізного золота. За такі вироби, що їм разом з вином і олією постачали греки причорноморських міст, скіфи платили своїми бранцями, а також продуктами землеробства, що вироблялися «скіфами-орачами». Кочівницькі поховання скіфського типу нерідко багаті на предмети розкоші місцевого виробництва, виконані у так званому «звіриному стилі».

Латинське слово «пектораліс» означає «нагрудний». Проте не кожну нагрудну прикрасу називали пекторалю, а лише ті, які мали право носити, скажімо, єгипетські фараони, римські імператори, високі сановники стародавнього світу.

21 червня в 1971 року, поблизу м. Орджонікідзе Дніпропетровської області, в кургані Товста Могила Б. Мозолевським була знайдена Золота Пектораль — нагрудна прикраса скіфського царя IV століття до н.е. — вагою 1148 грамів, 30, 6 см в діаметрі, виконана із золота 958 проби в техніці литва із застосуванням паяння, карбування, зерні, скані і емалі.

Поряд із скарбами Тутанхамона Пектораль стала головною археологічною знахідкою ХХ ст. Майже відразу після виявлення за особистим розпорядженням В.В. Щербицького Золота Пектораль, як безцінна археологічна знахідка, була перевезена до Києва, де зберігається в музеї історичних коштовностей України (філія Національного музею історії України).

6.Зброя та бойове мистецтво.

КІННОТА .Саме поява скіфів і їх військові походи послужили ґрунтом для численних міфів про кентаврів: люті воїни, напівлюди-напівконі. Скіфи атакували в кінному строю і відчували себе при цьому настільки впевнено, що створювалося враження, ніби людина і кінь це одне ціле. Скіфи принесли в стародавній світ сідло. Так, щільно закріплене на спині коня за допомогою «попруги», воно дозволяло вершникові не боятися «зісковзування». Крім того у сідла спереду і ззаду були спеціальні вертикальні жорсткі виступи (луки). На них вершник міг спертися, або тримаючись за них відхилитися в сторону.

Але не тільки сідло забезпечувало скіфам перевагу. Скіфські воїни з дитинства навчалися верховій їзді і могли керувати конем одними ногами, звільняючи руки для бою! Майстерний азіатський вершник міг втриматися на спині коня і наносити удари правою рукою, але не триматися за вуздечку – таке йому й у страшному сні привидитися не могло. Для скіфів ж це було звичайною справою, тому скіфи мали те, чого не було ні в кого більше – стріляючу кавалерію.Причому стріляли кінні лучники однаково добре як з лівого, так і з правого плеча, а це означає, що в битві вони практично не мали зон, закритих для обстрілу. Додамо до цього елемент, котрий вражає уяву сучасників «скіфський постріл» – стрільба з лука назад, обернувшись у сідлі.

Скіфи, про яких Геродот повідомляє, що всі вони «кінні лучники» (по-грецьки – «гіппотоксоти») і «воюють верхом», сходилися з противником на відстань пострілу з лука і обсипали ворога хмарою стріл. Потім, коли той намагався зблизитися, повертали назад і віддалялися, не перестаючи при цьому стріляти. Якщо противник в паніці тікав – легка скіфська кіннота легко наздоганяла його.

СКІФСЬКИЙ ЛУК .За всіма свідченнями, скіфський лук був невеликим, але дуже далекобійним. Досягалося це за рахунок конструктивних рішень. Древко лука не було суто дерев’яним, а «складним» — тобто, виготовленим з двох-трьох різних матеріалів. У виготовленні скіфського лука використовували дерево, кістку, рогові пластини, шкіру. Крім того, скіфський лук був складовим: як сказано вище, лук складався з двох гнучких плечей і не гнучкого бруска-рукояті посередині. Ще одна особливість скіфських луків – вушко, на яке кріпилася тятива. Кінці плечей лука були спіралеподібними, при натягуванні стріли ці «спіралі» розпрямлялися, що забезпечувало додаткову енергію пострілу без збільшення лінійних розмірів самого лука.

Такий лук завдовжки всього 70-80 сантиметрів міг посилати стріли на відстань майже в півкілометра.

Невід’ємним атрибутом стріляючого вершника був горит –виготовлений зі шкіри або берести, але неодмінно з твердою дерев’яною вставкою всередині (для жорсткості форми) футляр з двох відділень: для лука і стріл.

АКІНАК .Акінак (так само як і скіфський лук з горитом) є незвичайною зброєю, можна сказати винаходом скіфів. Якщо класичний меч більш призначений для рубаючих (плечових) ударів, то акінак – більше для сікучих. Іншими словами, акінак – це предок і прообраз шаблі.

ПОЯС .Акінак та горит з луком — були обов’язковою зброєю кожного скіфа (на відміну від інших видів озброєння скіфа) і носилися на поясі, з яким скіф ніколи не розлучався. Саме на поясі крім зброї (горит, акінак, бойова сокира) скіф носив найнеобхідніші речі: точильний камінь, чашу, гребінь. Чим старший і прославленіший був вершник, тим розкішнішим і багатшим був його пояс.

ОБЛАДУНКИ .Скіфський обладунок був пластинчастим: на шкіряну або войлокову основу нашивалися ряди пластинок таким чином, щоб верхній ряд дещо перекривав нижній. Виходив такий-собі аналог «риб’ячої луски». Обладунок складався з панцира (закривав верхню частину тулуба), пояса (поверх панцира), і нижньої частини обладунку – «напівштанів», що являли собою передню половину штанів, яка закривала ноги спереду і зав’язувалася в декількох місцях ззаду навколо ноги. Щити скіфів так само були пластинчастими (на шкіряно-войлокову основу нашивалися мідні пластини). Вони мали форму боба або прямокутника, кріпилися на спину і, будучи гнучкими, обхоплювали вершника ззаду та з боків, надаючи додатковий захист.

Єдиний атрибут, який не був скіфським — це шолом. Скіфи використовували для захисту голови спеціальну войлокову або шкіряну шапку – башлик. Збруя захищала також і скіфських вірних коней. Як пише український дослідник Євген Черненко: «Скіфське озброєння по праву вважалося одним з найбільш досконалих для свого часу. Скіфами був створений комплекс озброєння, не зазнавший яких-небудь серйозних змін і доповнень аж до винаходу вогнепальної зброї … »

7.Відгомін тисячоліть

Великий вплив скіфського чинника на події в античному світі відчували їх сучасники та давні греки. Одним з перших про скіфів написав Геродот, який приділив їм окрему книгу своєї «Історії» і не лише яскраво змалював побут і звичаї тих народів, які заселяли українські землі під назвою скіфів, а й навів дані про їх релігійні погляди, міфологію. В подальшому до скіфської тематики зверталися й римські історики: Страбои, Пліній Старший, Еман та ін.

Під Шосткою на Сумщині є назва села Шакутівниця з імовірно попередньої форми «Шкутівщина» , тобто «Скіфщина». Але за литовських часів під впливом литовської мови змінено на «Шакутівниця». ( К.М. Тищенко,» Мовні контакти: свідки формування українців», Київ , 2006.)   Є гіпотеза, що українська кобза скіфського походження. Свідком цього є такий факт, що у всіх народів, які мали відношення до України, і народів, які заселяли в сивій давнині її територію, є музичні інструменти, назви яких мають корінь слова «кобза»: кобузцы , кобуз, кбос і ін.. У казахів, які вважають себе прямими нащадками царських скіфів і половців,історичних сусідів наших, які століттями займали землі рядом з нами від Чорного моря до самої Молдови, також є музичний інструмент кобуз. Є схожість казахських мелодій і наших чумацьких і бурлацьких пісень.

Скіфи згадуються у християнській літературі,В Повісті минулих літ .

Скіфи і сармати не тільки сприймали культурний вплив греків, але і в свою чергу надавали відоме вплив на устрій грецької життя на берегах Понта Евксінського.

Слід відзначити, що в багатьох індоєвропейських народів, зокрема у германців, існувала традиція принесення в жертву і поховання дружин померлого разом з чоловіком. В індоєвропейців Індії зусиллями англійських колонізаторів цей жорстокий звичай було припинено лише в XIX ст.

У поховальному обряді слов’ян, сарматів і скіфів присутня тризна. Під впливом сарматів з другої половини І тис. до н. е. у слов’ян змінюється тип поховань і відповідний ритуал. Померлих дедалі частіше ховають у ґрунтових ямах із північним і південним орієнтуванням, особливо це помітно в місцях найбільшої концентрації виразно сарматських пам’яток.

Скіфські та сарматські уявлення надзвичайно сильно вкорінені в міфологію України. Так, за свідченням Геродота, скіфи, приносячи в жертву кожного сотого полоненого, відтинали йому праву руку, як ознаку сили. Згідно з поширеною легендою, запорозькі козаки наприкінці XVII ст. після поховання Івана Сірка відтяли йому праву руку і сім років возили її із Запорозьким військом, уявляючи, що це робило його непереможним.

Легенда, зафіксована Геродотом, яка оповідає про трьох братів, менший з яких поклав початок царським скіфам, співзвучна з українською традицією, в якій присутня ціла серія казок про трьох братів, з яких найменший виявляється найвправнішим і отримує спадок або владу.

Література

  1. Безсонова С.С. Релігія скіфів .- Миколаїв: МП «Можливості Кіммерії», 1997 .- 24 с.: Іл .- (Сторінки історії Південної України).
    2. Гаврилюк Н.О. Господарство і побут Степової Скіфії .- Миколаїв: МП «Можливості Кіммерії», 1997 .- 24 с.: Іл .- (Сторінки історії Південної України).
    3. Мурзін В.Ю. Історія скіфів .- Миколаїв: МП «Можливості Кіммерії», 1997 .- 24 с.: Іл .- (Сторінки історії Південної України).
    4. Агбунов М.В. Подорож в загадкову Скіфію .- М.: Наука, 1989 .- 191 с.: Іл .- (Сторінки історії нашої Батьківщини).
    5. Граков Б.М. Скіфи: Науково-популярний нарис .- М.: Изд-во Московського ун-ту, 1971 .- 200 с.: Іл., Табл.

6.Пауков С.М. «Тайны золотой пекторали».

  1. 7. Брашинський І.Б. Скарби скіфських царів: Пошуки і знахідки .- М.: Наука, 1967 .- 128 с.

Романко Олексій: 3 комментария

  1. Рон Фрідман

    Дуже цікава,інформаційно повна робота. Мене зацікавило питання,а чи існують сьогодні товариства,гуртки,які відтворюють картину життя скіфів, знайомлять охочих з їхнм побутом на теренах сучасної України.

    1. Alex_R

      Оскільки сьогодні держава не зацікавлена в розвитку подібних закладів, тому існують переважно гуртки на громадських засадах, чкі цікавляться археологією, пов`язаною зі скіфською історією, як от http://history.karazin.ua/nauka/studentski-naukovi-gurtki/arheologichniy-gurtok.html
      Також воєнно — історичні фестивалі час від часу проводяться о всій Україні
      http://www.newc.info/photos/409/
      Взагалі, воєнно-історичні спільноти є доволі маленькою, але тісною общиною
      http://silverwolf.lviv.ua/forum/viewtopic.php?f=3&t=76&start=24

  2. Belas Andriy

    Дуже цікава, «жива» доповідь! Проте мені залишається цікаво як можна класифікувати релігію скіфів, не описово, а з прив’язкою до основних світових течій.

Добавить комментарий