Малашенко Дарина

СКІФИ, ЇХ КУЛЬТУРА ТА СВІТОГЛЯД. ГРЕКО-СКІФСЬКА ПЕКТОРАЛЬ.pdf

Презентація

НТУУ «КПІ» ННК ІПСА, 3 курс, група КА-23

 

Скіфський період історії України починається в другій половині VII ст. до н.е. і закінчується в ІІІ ст. до н.е. приходом на історичну арену сарматів.

Геродот про розселення скіфів:                                                                Починаючи від торжища борисфенітів (цього самого серединного з приморських пунктів усієї Скіфії), першими живуть калліпіди, що є еллінами — скіфами, а вище їх друге плем’я, яке зветься алазонами(…)                                  Вище алазонів живуть скіфи-хлібороби, які сіють хліб не для власного вжитку на їжу, а на продаж. Вище них живуть неври, а країна, що лежить на північ від неврів, наскільки ми знаємо, не заселена людьми. Ці племена живуть по річці Іпаніду на захід від Борисфену, а якщо переїхати через Борисфен з боку моря, то спершу буде Полісся, а від нього вгору живуть скіфи-хлібороби, яких елліни, що живуть на річці Іпаніду, називають борисфенітами, а самих себе ці елліни звуть ольвіо-політами. Ці скіфи-хлібороби на схід займають простір на три дні дороги аж до річки, що має назву Пантікапу, а на північ — простір на одинадцять днів плавби вгору по Борисфену(…)

На схід від цих скіфів-хліборобів, за річкою Пантікапом, живуть уже скіфи-кочівники, які нічого не сіють і не орють; вся ця країна позбавлена дерев, за винятком Полісся, ці кочівники на схід займають обшир на чотирнадцять днів дороги, який простягається до річки Герри(…)

Характерною рисою скіфського суспільства була його неоднорідність. Найбільше вона була помітна саме в політичній сфері: пaнiвне становище у кpaїнi нaлежaло цapським скіфам.

Суспiльнi відносини в Скiфiї еволюцiонувaли від пaтpiapхaльно-pодових до paбовлaсницьких. Кiнець V ст. до н. е. став кульмінаційним. Саме в цей час вiдбулaся якiснa змiнa: пiд впливом тоpгово-економiчних, вiйськових тa полiтичних вiдносин пpоцес клaсоутвоpення вступив у зaвеpшaльну фaзу i пaтpiapхaльно-pодовий скiфський племiнний союз пеpетвоpився нa paбовлaсницьку деpжaву нa чолi з цapем. Але влада царя не була абсолютною – вона обмежувалася народними скликаннями всіх воїнів та ради скіфських племен.

Ще на початку VI в. до н. е Скіфія піддалася нападам перського царя Дарія. Та завдяки військовим умінням та хоробрості, скіфи дали відсіч багаточисленній армії ворога. Геpодот у своїх працях писaв: «Жодному воpогу, що нaпaде нa їхню кpaїну, вони не дaють вpятувaтися; i нiхто не зможе їх нaздогнaти, якщо тiльки сaмi вони не допустять цього».

Геродот про життя і звичаї скіфів:

Все найважливіше для життя є в скіфів у достатку. Звичаї ж у них такі. Вони шанують тільки таких богів: вище за всіх Естію, потім Зевса і Землю, визнаючи останню дружиною Зевса, далі Аполлона, Небесну Афродіту, Іріду і Арея. Ці божества шанують усі скіфи, а так звані скіфи царські приносять жертви ще й Посейдонові. Естія — по-скіфському зветься Гавіті, Зевс — Папай, на мою думку, цілком правильно. Земля — Апі, Аполлон — Гіпосір, Афродіта Небесна — Аргім-паса, Посідон — Фагімасад. Скіфи не мають звички ставити кумирів, вівтарів і храмів жодному божеству, крім Арея; споруди ж на честь останнього у них у звичаї.
Спосіб принесення жертв усім божествам у всіх скіфів однаковий і полягає в такому: жертвена тварина ставиться із зв’язаними передніми ногами, а той, хто приносить жертву, стоячи позаду тварини, тягне за кінець вірьовки і перекидає її на землю; в той час як тварина падає, він звертається до того божества, якому приносить жертву, потім накидає петлю на шию тварини, повертає палку, встромлену в петлю, і задушує тварину, не запаливши вогню і не виконавши посвячень і узливання; задушивши тварину і знявши з неї шкіру, жрець починає варити м’ясо.
Через те, що скіфська земля дуже бідна на ліс, то скіфи придумали такий спосіб варити м’ясо: здерши з тварини шкіру, очищають кістки від м’яса, потім кладуть його в казани місцевого виробу, якщо такі є; ці казани найбільше схожі на лесвійські чаші, тільки далеко більші за них; поклавши м’ясо в ці казани, запалюють кістки тварин і на них варять м’ясо; якщо казана нема, то вкладають усе м’ясо в шлунки тварин, підливають води і запалюють кістки; вони горять прекрасно, а очищене від кісток м’ясо легко вміщується в шлунку. Таким чином бик сам себе варить, а також і всі інші жертвені тварини. Коли м’ясо звариться, то жертвоприноситель, відділивши божеству найкращі шматки м’яса і нутрощів, кидає їх уперед. У жертву приносять різну скотину, а особливо коней(…) Військові звичаї у них такі: скіф п’є кров першого забитого ним ворога, а голови всіх забитих у бою відносять до царя, бо той, хто приніс голови, дістає частину захопленої здобичі, а той, хто не приніс, не дістає.

Не менш цікавими та важливими були обряди поховання. Звернемося до праці Геродота.

(…)Царські гробниці містяться в Геррах, до яких іде судноплавний Борисфен. Коли в них (скіфів) помре цар, тут викопують велику чотирикутну яму, виготувавши її, намащують труп покійного воском, розрізують живіт, наповнюють рубленим купером, ладаном, насінням селери, ганусом, потім знову зашивають, беруть труп і на возі везуть до другого племені. Ті, до яких везуть покійника, роблять те ж, що царські скіфи: відрізують собі частину вуха, обстригають навкруги волосся, надрізують руки, роздряпують лоб і ніс і простромляють стріли крізь ліву руку. Звідти везуть на возі труп царя до другого підвладного їм племені, причому ті, до яких приїжджали раніш, ідуть за ними. Об’їхавши таким чином з трупом усіх, вони приїжджають до Геррів, які з усіх підвладних народів живуть на найвіддаленішій окраїні і в землі яких знаходиться кладовище. Тут кладуть труп у могилу на підстилці, по обидва боки його стромляють списи, на них кладуть дошки і вкривають їх очеретом, а в решті простору могили ховають одну з наложниць царя, перед тим задушивши її, а також винодара, кухара, конюха, слугу, візника, коней, по добірній штуці різної іншої скотини і золоті чаші (срібло і мідь зовсім не вживається); після всього цього вони всі насипають великий курган, намагаючись зробити його якомога більшим.
Після того, як мине рік, знову роблять так: із слуг, що залишались, вибирають найбільш здібних і з них п’ятдесят чоловік, а також п’ятдесят найкращих коней задушують… Розставивши навколо могили таких вершників, скіфи розходяться.

Так ховають скіфи своїх царів; на випадок же смерті одного із інших скіфів найближчі родичі обвозять покійного на возі по всіх його друзях; кожний з них частує провожатих, причому і покійникові пропонує частину всіх подаваних іншим страв. Приватних осіб возять таким чином сорок днів, а потім ховають…
(…)В їх землі ростуть коноплі, дуже схожі на льон, крім висоти і товщини; з цього погляду коноплі значно перевищують льон; вони ростуть і в дикому стані і сіються. Фракійці роблять з них одяг, дуже схожий на лляний, так що навіть людина, яка не дуже на цьому знається, не може розібрати, чи зроблене вбрання з льону, чи з конопель; а хто не бачив конопляної матерії, той вважатиме конопляне вбрання за лляне.

Провідну роль у культурі того періоду відігравала міфотворчість.

Уся міфологія скіфської доби була пронизана ідеєю триєдності (верх, середина, низ), або тріади: верхній світ, світ людей, нижній світ (потойбічний), або небо, гора, вода, або царі (воїни), жреці, землероби.

Самобутнім проявом скіфської культури став звіриний стиль в образотворчому мистецтві. Як зазначав К. Леві-Строс, предмет, його функція і символіка утворюють єдину систему. Образи тварин заполонили скіфську культуру, стали її єством, блиску якому надавало й золото. Техніка творення зооморфних образів різнилася залежно від матеріалу, з якого виготовлялися ті чи інші речі, і їхнього призначення. Більшість золотих виробів використовувалася для оздоблення парадної зброї, одягу, чаш, тобто призначалася для розміщення на площині. Тому зображення тварин витиснено із листового золота. Деякі речі, а також окремі деталі із золота виготовляли у вигляді фігурок тварин чи їхніх частин шляхом литва, тому вони мають вигляд скульптурок чи високого рельєфу.

Зображення хижих тварин, птахів, коней, баранів тощо на зброї та кінній збруї, а інколи – на особистих прикрасах та посуді, мало, з точки зору скіфських воїнів, конкретну ціль. Все це створювалося з метою покращення бойових навичок, додати йому сили, хоробрості, додати швидкості та сили його коневі.

Водночас були поширені й образи «мирних» тварин — травоїдних (олень, козел, баран, кінь), а також риб і водоплавних птахів, їхні зображення були доволі реалістичними, та часто не позбавлені гіперболізації деяких рис.

Третю групу становлять синкретичні образи. Загалом зображення тварин постають неначе виокремленими із навколишнього світу, і це враження інколи навіть підкреслюється розмежувальними лініями.Більш того, звіриний стиль доповнюється рослинним, який особливо пишно розквітає у IV ст. до н. е. Настає «золота ера» звіриного стилю, золоті вироби витісняють кістяні й бронзові.

Існують версії, що мистецькі твори як у звіриному, так і у фігуративному стилі виконувались іноземними майстрами, зокрема грецькими. За стильовими ознаками вони схожі, але за змістом і сюжетом це суто скіфське явище. Окремі сюжети дають підставу стверджувати про взаємозв’язки скіфів із Середземномор’ям та Іраном. Так, зображення старосхідного божества на бронзовій обоймі, знайденій поблизу хутора “Красное знамя” на Ставропіллі, нагадує Іштар, а також Кентавра, який несе на плечі дерево з прив’язаною тушею оленя.

Дещо можна сказати про те, як в скіфських міфах поставала картина світу. Скіфи представляли свою країну (а спочатку, ймовірно, і всю землю) у вигляді ідеального рівностороннього квадрата. Обмежували їх землю з півдня море, а з півночі — гори, що досягають небес. Шлях до них закритий засніженою пустелею, — в якій, як думали скіфи, жодна людина жити не може через постійні снігопади. Біле пір’я, — як образно говорили скіфи, — там «наповнюють повітря і через них неможливо ні бачити, ні пройти углиб країни». З північних нагір’їв стікають великі річки Скіфії, що набирають силу від снігів і впадають у море. У гір і за горами, на крайньому північному сході, розташовували скіфи міфічні країни блаженних. Але найближчі з півночі та сходу країни населені ворожими народами — перевертнями, людожерами, одноокими велетнями і жахливими грифонами, правоохоронцями гірського золота.

Жрецтво у скіфів ділилося на два розряди. Одні складали спадкові жерці авхати, «світлі», жрецька каста, що від Ліпоксая. Жерці, власне, були радше шаманами, і основним їх призначенням були пророцтво і ворожіння. Відповідно, Геродот і називає навіть потомствених «від батьків» священнослужителів «віщунами». За його словами, «вони провіщають за допомогою великого числа вербових прутиків наступним чином: принісши великі пучки прутиків, вони, поклавши їх на землю, роз’єднують і, вкладаючи прути по одному, віщають, і, вимовляючи прорікання, одночасно знову збирають прути і знову по одному складають їх».

Інший різновид віщунів належав до військового стану паралати. Це були, за загальним переконанням, нащадки розкрадачів храму Астарти (по скіфському Аргімпаси) , які періодично наділялися за цей злочин жіночністю. Хвороба ця нерідко зустрічалася власне в царському роду, починаючи з Анахарсіса. Назва жінкоподібних віщунів «Енарей» чітко тлумачиться з древньоіранських мов як «нечоловіки». Енареї підносили своє пророче мистецтво до Аргімпаса і, на відміну від спадкових жерців, ворожили по корі липи. При цьому шматок кори розрізався на три частини, і «віщун» пророкував, «переплітаючи і розплітаючи їх навколо своїх пальців». Енареїв шанували і боялися, віддаючи їм справжнє поклоніння.

Найважливішою і самою ризикованою справою для віщунів обох категорій було ворожіння щодо царської хвороби. Взагалі вважалося, що хвороба царя викликається помилкової клятвою якого-небудь скіфа «царськими вогнищами». Така клятва, зрозуміло, викликала гнів божественної подружжя царів, Табіті. Відповідно, віщуни мали назвати винуватця. Для ворожіння запрошували трьох найбільш «відомих» шаманів. Коли вони когось називали, то обвинуваченого відводили до царя. Чародії звинувачували його потім публічно — у відповідь отримуючи, звичайно, найчастіше заперечення провини і обурення (незалежно від справедливості звинувачень). Тоді кликали інших шістьох віщунів. Якщо вони підтверджували вирок перших, то обвинуваченому відрубували голову, а майно його за жеребом віддавалася першим трьом обвинувачам. Якщо ж ні, то кликали ще дві партії шаманів по черзі, кожен раз більша. У разі, якщо більшість виносило рішення на користь звинуваченого, саму першу трійку засуджували на смерть. Геродот у фарбах описує процедуру розправи над не спроможними в цьому або в інших випадках лжепророками. Зв’язаних по руках і ногах, їх буквально кидали в купу хмизу, наваленого на запряжений биками віз. Потім хмиз підпалювали і гнали биків. Під час страти іноді гинули і бики. За наказом царя розправлялися також і з усім потомством чоловічої статі, яке залишалося після горе віщунів.

У житті військового стану паралати чимале місце займали військові ритуали, які підтверджували ратну славу і встановлювали ієрархію честі всередині касти. Присвятою до лав воїнів ставало вбивство першого ворога. Вперше вбивши людину в бою, скіф куштував кров ворога і приносив його голову цареві на доказ своєї удачі. Ті паралати, хто не вбив жодного противника, не допускалися до ритуальної трапези на бенкетах, що влаштовувалися щорічно в кожному «окрузі». «Начальник округу» особисто наповнював вином великий казан, з якого пропонував випити всім воїнам, які вбили хоча б одного ворога. На початку бенкету пускали по колу ритуальну чашу, далі кожен пив зі своєї. Особливо заслужені вояки мали право приходити з двома дворучними чашами і пити з обох. Ті, які не вбивали, були присутні, але сиділи окремо, висміяні і принижені.

Бенкети влаштовувалися скіфськими воїнами не тільки на честь цього щорічного святкування, але регулярно — в честь різних свят і перемог. Образ буйного скіфського бенкету, який грав таку велику роль у військовій культурі, став загальним місцем для грецьких письменників. На відміну від цивілізованих еллінів, скіфи пили нерозведеним вино, причому без міри. Крім того, їх бенкети проходили дуже шумно. Скіфи, за словами філософа Платона, навіть вважали «прекрасним і благородним заняттям» обливати під час бенкету вином одяг.

Числом убитих ворогів визначався статус скіфського воїна. Тому, як і у багатьох первісних, в тому числі кочових народів, останки убитих на війні використовувалися як доказ перемог і пам’ять про них. Голови вбитих особисто ним кожен скіф уявляв царю. Голови вбитих скальпували, скальп вичищали бичачим ребром, після чого використовували як «шкіряний плат», іноді просмикуючи у вуздечку. Володіння якомога більшою кількістю скальпів цінувалося як показник доблесті і, відповідно, підстава для особистої гордості. Найвдаліші зшивали з скальпів шкіряні плащі. Іноді здирали шкіру також з правих рук убитих ворогів, обтягуючи нею сагайдаки — а іноді і всю шкіру цілком, використовуючи її замість особистого штандарта.

Відомий звичай скіфів робити з черепів найбільш прославлених ворогів чаші і пити з них. Для цього відпилювали нижню частину черепа і обтягували сирою бичачою шкірою. Бідняки цим і обмежувалися. Але багатії могли собі дозволити зв’язав цю почесну чашу золотом, нерідко з обох сторін. Чим більш прославленим був ворог, тим більше золота використовувалося для оковки черепа. Те ж саме робили скіфські воїни і з черепами своїх родичів, які винесли суперечку з ним на царський суд і програли — втративши разом з тим і життя. «Якщо приходять гості, з якими він рахується, — пише Геродот, — він приносить ці черепа і додає при цьому, що, будучи йому родичами, вони вступили з ним у війну і що він отримав над ними перемогу. Вони називають це доблестю».

Гіппократ згадує про ще один військовий звичаї, який мав, з його точки зору, швидше медичне пояснення. Скіфи припікали собі плечі, руки, зап’ястя, груди, стегна. Робили вони це для того, щоб запобігти розм’якшення плоті. Інакше, на думку грецького медика, «від вогкості тіла і слабкості» скіфи не змогли б користуватися луком і метати дротики. У всякому разі, можна повірити, що це була, з точки зору самих скіфів, якесь військове гартування — хоча взагалі-то ритуал припікання, цілком релігійний, відомий різним первісним народам.         До числа важливих військових ритуалів відносилось також найвищим чином ціноване у скіфів побратимство. Ті,які бажали побрататися, наливали у велику дворучну чашу з глини вино. Потім, зробивши собі невеликий надріз або проколовши шкіру шилом, вони змішували з вином свою кров. У чашу по черзі занурювали озброєння — акінак, стріли, сокиру, дротик. Після цього обидва зверталися з тривалою молитвою до богів і лише потім випивали чашу. Все відбувалося в присутності свідків.                                                              Кожен день перед сном протягом усього життя скіфи клали в спеціальний сагайдак білий або чорний камінчик. Білий — якщо день пройшов вдало, чорний — якщо ні. При похованні сагайдаки виносили на загальний огляд. Якщо білих камінчиків виявлялося більше, то покійного прославляли як «щасливця». Звідси виникло поширене і у греків прислів’я: «добрий день виходить з сагайдака».

Греко — скіфська пектораль.

21 червня в 1971 року, о 14 годині 30 хвилин, поблизу м. Орджонікідзе Дніпропетровської області, в кургані Товста Могила Б. Мозолевським була знайдена Золота Пектораль — нагрудна прикраса скіфського царя IV століття до н.е. — вагою 1148 грамів, 30, 6 см в діаметрі, виконана із золота 958 проби в техніці литва із застосуванням паяння, карбування, зерні, скані і емалі. Композиційно Пектораль — це три рогоподібні яруси, з’єднані між собою скрученими «ланцюжками» золотих порожніх трубочок. На кінцях — крихітні литі голови левів. Леви тримають в пащах кільця для шнурка, за допомогою якого цар вішав прикрасу на шию.
На нижньому ярусі — жорстока боротьба травоїдних тварин із хижаками. Особливим драматизмом наповнена боротьба коней з кровожерливими грифонами. А от лев і леопард напали на дикого кабана і оленя, пси женуться за зайцем.                                                                                                                             А у верхньому ярусі пекторалі — спокій і лад. У центрі двоє чоловіків шиють одяг з баранячої шкури. Справа — кобила із лошам, корова із телям, вівця, коза із козеням і птах,що злітає. Хлопець, підібравши під себе ноги (по східному звичаю) доїть вівцю. Ліворуч — ті ж тварини з молодим приплодом (але в іншій композиції), а юний скіф, подоївши вівцю, затикає амфору з молоком зірваною травою: так зберігали молоко від швидкого скисання.                  Обличчя людей на пекторалі вельми індивідуальні. Не виключено, що це портрети замовників. За висновком антропологів, що вивчали останки царського поховання з Товстої Могили, ця ще не стара людина була важко хворою. На обличчі одного з бороданів — сліди захворювання. Взагалі, точна і довершена кожна золота скульптурка, — і, очевидно, створена з натури. Навіть амфора, куди збирає молоко юний дояр, цілком конкретна. Такі посудини виготовляли тільки в Криму.                                                                              Але здається, що пектораль, що нині зберігається в Київському музеї історичних коштовностей, містить в собі не тільки це. Значний внесок у тлумачення її сюжету зроблений дослідниками Д. Раєвським і М. Русяєвою, яка вперше звернула увагу на те, що в центрі композиції зображені скіфський і грецький царі, і вказала на відмінність цих культур на лівій і правій частинах пекторалі. Вона ж відзначила схожість скіфського царя з відомими зображеннями царя Атея. Було висловлено припущення про те, що в центрі пекторалі зображено Гомера і Атея, що тримають золоте руно. Відомо, що скіфський цар Атей народився в 429 році до н. е. і це сталося рівно через 200 років після походу аргонавтів за золотим руном. З цього був зроблений висновок, що Атей в шостому коліні був нащадком Гомера. На пекторалі це знайшло вираження в розміщенні по колу шести пар тварин і птахів і символізує число поколінь.

Про зміст зображень на пекторалі сперечаються 30 років.

Одна з версій полягає в тому, що пектораль — Модель Всесвіту. Триярусна будова пекторалі, мабуть, відображає уявлення скіфів про Всесвіт. Три світи—корені, стовбур і крона Світового Древа, вони ж царства мерців (демонів), живих людей і вищих, божественних істот—були основою космогонії багатьох племен. Зображення тварин також носять символічний характер.

Особлива думка про загадкову символіку пекторалі має і письменник, незалежний дослідник С. Пауков. Своє тлумачення стародавнього золотої прикраси він виклав у книзі «Таємниці золотої пекторалі». Він вважає, що це не просто прикраса, а древній таємний календар — зодіак Великої Скіфії. Навіть у розмірах пекторалі він простежує спробу стародавніх жерців і астрономів розділити чотири особливих сонячних періоду — зиму, весну, літо, осінь, — кожен з яких тривав 92 дні, на три частини, щоб скіфський календар складався не з 16 скіфських місяців по 23 дні кожен, а з дванадцяти. Але як вони не билися, число без залишку не ділилося і виходило 30 днів і «звірине число» 666. З часом древні мудреці прокляли число 666, і воно набуло містичне значення. А знаючи звичаї скіфів, можна зрозуміти чому. Доля скіфських віщунів і провісників була нелегка.

На думку С. Паукова, древні скіфи знали, що в році 365 днів, і відобразили це в золотому календарі: трьох коней терзають шість грифонів, а над ними в’ються п’ять голубів. «Ці таємні на ті часи знання вважалися дуже важливими, так як давали можливість точно визначати час, тому ці фігури і займають центральне місце на золотій царській пекторалі — золотом листі нащадкам, направленому в майбутнє!» — Вважає дослідник. До того ж грифони були символом пітьми і космосу, а образ коня часто у стародавніх народів асоціювався з образом Сонця. Їм, мабуть, уявлялося, що сонце, як кінь, скаче по небосхилу і хмарам і іноді в дорозі робить зупинки. Ці зупинки видимого руху Сонця по небосхилу зараз всім добре відомі і називаються періодами літнього та зимового сонцестояння. С. Пауков підкреслює, що навіть високосний рік відображений на скіфської пекторалі. Крайній лівий кінь, що асоціюється з 21 червня, спрямований вправо, а два інших — вліво, як би показуючи цим, що ще одному коню вдається вирватися з лап тьми — злих грифонів — і продовжити свій шлях ще один день.

На думку С. Паукова, в пекторалі приховано безліч нерозгаданих «пластів» — від рецепта цілющого бальзаму від усіх хвороб до хитромудрого календаря і чогось на кшталт переліку відомих на ту пору скіфам земель і країн. Так, в овечій шкурі він побачив Кримський півострів, тільки контур морського берега не сучасний, а більший за площею. Це нібито узгоджується з геологічними даними, за якими саме в століття царювання скіфів води Середземного моря, прорвавшись через протоки Босфор і Дарданелли, підняли рівень Чорного моря.

 

Література:

  1. Алексеев С. В., Инков А. А. Скифы: исчезнувшие владыки степей. — М.: Вече, 2010
  2. Вайнтруб І. Лицарі степів : «Словесний портрет» сакральної культури скіфської цивілізації. – 1998
  3. Геродот Історія, IV.Мельпомена
  4. Нейхардт А. А. Скіфське оповідання Геродота в вітчизняній історіографії. — Л.: Наука. 1982
  5. Раевский Д. С. Мир скифской культуры. — М.: Языки славянской культуры, 2006
  6. Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия. — М.: Наука, 1979.
  7. Черников С. С. Загадка золотого кургана: Где и когда зародилось скифское искусство. — М.: Наука, 1965

Малашенко Дарина: 4 комментария

Добавить комментарий