ІСТОРІЯ КУЛЬТУРИ ЛЮБАРСЬКОГО РАЙОНУ ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ

image_galleryСкачати в форматі PDF

Круть Валерія

НТУУ «КПІ» ІПСА, 3 курс, група КА-32

 

Роздивляючись карту Житомирської області, на південному-заході її можна знайти селище, з цікавою назвою, яка співзвучна зі словом «любов». Насправді Любар отримав своє ім’я на честь Любарта Гедиміновича, литовського та польського князя XIV століття.

Любар – древнє місто із цікавою і таємничою історією. На території нинішнього Любара люди жили ще в давні часи. Про це свідчать залишки поселення трипільської культури, пам’ятки доби бронзи, раннього заліза і черняхівської культури. У 2003 році під час весняної оранки на полі № 6  ДП ДГ «Нова перемога» тракторист Ткаченко Петро виорав метаморфну статую. Ймовірно, ця статуя відноситься до періоду слов’янської доби, вона була ідолом на язичеському капищі. Можливо, відноситься до скіфського періоду, адже скіфи за своїм родом занять поділялися на скіфів-орачів, скіфів-воїнів, скіфів-царів. Про це символізують малюнки на камені.  Cеред інших знахідок крем’яні сокири, долота, пізньотрипільська кераміка мідного віку червоно кольору, крем’яні серпи, ліпна кераміка лісостепових племен скіфського часу, орнаментована валиком попід вінцем і ямковим орнаментом по краю вінець, кам’яна мотига із граніту, керамічне овальноплоске прясло, гончарна лискованна кераміка черняхівської культури ІІІ-ІV ст. нової ери, плоскодонний глечик епохи бронзи із чотирма симетрично розташованими вушками, орнаментований по вінцю і попід вінцями відбитками шнура та багато інших.

Однією із найцікавіших є кам’яна антропоморфна стела. Вона була знайдена також на полі, під час оранки, на землях дослідного господарства «Нова перемога», села Стара Чортория. Поле це оброблялось завжди, скільки пам’ятають старожили. Але знахідка виорана була лише тоді, коли поле обробляв новий трактор, що значно збільшило глибину оранки. До цього ніяких знахідок на тому місці не було зафіксовано. Знахідка складається з двох частин: антропоморфної стели з обламаною нижньою частиною та уламка, який не можна припасувати до обламаної частини стели. На невеликому уламку є орнамент у вигляді скрученої «коси». Можливо це уламок від іншої стели, бо коли б він був відірваний від нижньої частини знайденої стели, то незрозуміло, навіщо частину, що закопується в землю оздоблювати орнаментом. Голова і плечі стели добре оброблені. На стелі чітко виділене обличчя, очі, ніс, рот, зачіска та борода. Судячи з «комірця», можна припустити, що автор намагався передати наявність одежі, щось на зразок накидки. Руки зведені на животі, але пальці не переплітаються. До місця їх розташування на животі від землі тягнеться чи то жезл, чи спис, чи палиця. Дослідники вважають такі палиці ознакою вождя або пастуха. З боку спини голова теж оброблена (виділена по довжині зачіски). Чітко виділена «портупея»: не то ремені, не то оздоба одягу, що тягнеться від землі і в районі лопаток розділяється на обидва плеча. Нижній кінець «портупеї» має оздобу у вигляді трьох поперечних смуг. Ця антропоморфна стела єдина в своєму роді, ідентичних знахідок на території України не було виявлено. Отже, можна стверджувати, що і в давні часи на території сучасного Любарсього району проживали люди зі своїми віруваннями, традиціями, звичаями, які уміли виготовляти знаряддя праці та релігійних ідолів не лише з дуба, а й з каменю.

В період Київської Русі на лівому березі річки Случ (частина сучасного Любара) існувало давньоруське літописне місто Болохів. Болохів у свої часи було за площею як Київ, але його зруйнував Данило Галицький, через нібито допомогу населення татарам під час монголо-татарської навали. Через руйнування ніяких культурних пам’яток того часу не залишилось, проте проводились археологічні розкопки Любара та його околиць, результатами яких стали наступні знахідки: глечик гончарний із двома вушками, висотою 12,5 см, гончарна кераміка з хвилястим орнаментом, кручений браслет із чорної смальти, відтяжки ткацького верстата, залізний спис, довжиною 12 см, які свідчать про розвиток культури та господарської діяльності населення.

У середині 14ст. литовський князь Любарт заснував на правому березі Случі укріплення з посадом. У 14 -15 ст. поселення називалося Любартов і було центром удільного князівства, що входило до складу Литовської феодальної держави. Спочатку литовські князі декларували непорушність дотеперішнього ладу, збереження міських установ і звичаїв любарчан. Згодом починається національно-релігійний гніт українців.

Після Люблінської унії 1569 року Любартов попав під владу Речі Посполитої. З 1589 року ним володіли українські магнати князі Острозькі. Тоді ж, очевидно, місто починає називатися Любаром (вперше ця назва зустрічається в документах 1604 року).

В інвентарі володінь Острозьких від 1620 року є перші повідомлення про греблю у центрі Любара, яка з’єднала Старе  і Нове місто. Інтерес до греблі як до гідротехнічної споруди проявив київський воєвода, банкір Прот Потоцький, який став власником Любара і заходився споруджувати сучасні на той час шлюзи.

В ті часи Любар був значним ремісничим і торговельним осередком. Сюди привозили товари і купці з Росії. Про це свідчить знайдена тут монета Івана Грозного, карбована 1534-1547 роком. На околицях Любара жило хліборобське населення. Великого лиха зазнавали жителі від татар, які спустошили Любар у 1593 та 1618 рр.,1609 року відбулося повстання міської бідноти проти феодалів, але воно було жорстоко придушене. Після цього експлуатація місцевого люду посилилася. Вона доповнювалася національним та релігійним гнобленням. У 1634 році у Любарі відкрито домініканський костьол та католицький монастир. Православний монастир перетворено на уніатський.

Під час визвольної війни 1648-1654рр. жителі міста боролися проти магнатів та шляхти. В антифеодальній війні брали участь і жінки. Є відомості про участь у повстанні 1648 року «Дудчихи вдовиці» — такої собі «Любарської Ксени» чи то «амазонки». Повстанням надавали допомогу козаки. Є відомості, що Богдан Хмельницький більше 5-ти разів бував у Любарі. Доказом цього слугує Козацька криниця, викопана козаками Богдана Хмельницького поблизу села Гізівщина. За Зборівською угодою 1649 р. лівобережна частина Любара залишилася в межах шляхетської Польщі, а права відійшла до царської Росії.

Розвиток культури Любарщини в цей період відбувався в умовах бездержавності та боротьби між польськими і російськими впливами на українське населення з метою її асиміляції, починаючи з релігії, закінчуючи освітою.

У XVIII ст. на землях посилилися утиски з боку католицької церкви. Училища в Любарі та його околицях утримували католицькі та уніатські монастирі, тому мовою викладання була польська. Діловодство, офіційне та приватне листування велося теж польською мовою.

У 1704 році гетьман Іван Мазепа об’єднав українські землі по річці Случ. Про що свідчить пам’ятний знак.

В 1752 році в Любарі відкрилася єзуїтська школа, яка керувалася орденом єзуїтів.

Зберігся костел Архангела Михаїла, збудований в 1752-му. Перший костел був зведений на кошти князя Станіслава Любомирського у 1630. Але під час козацьких війн його було зруйновано. В 1752 році на кошти князя Любомирського – Франциска розпочинається будівництво нового костелу. Князь так і не дожив до завершення будівництва, яке тривало 13 років. Нарешті, 4 серпня єпископом Київським та Чернігівським Ю.А. Заулуським храм було освячений на честь Святого Архангела Михаїла та Святого Яна Непомуцена.

В передмісті Любара, селі Юрівка, в 1791 році на кошти прихожан побудована Церква в ім’я Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. Церква дерев’яна на кам’яному фундаменті покрита бляхою. При ній дерев’яна на кам’яному фундаменті дзвіниця побудована в 1881 році ( Під час війни розгромлена вибухом снаряда, відбудована в наші дні). Цікаво, що церква побудована без єдиного цвяха, а всі розписи були намальовані на полотнах і приклеєні на дерево.  До приходу належали дві церкви на цвинтарях м. Любара (1860 р) і с. Кутищ (1862р.). В 1883 р. засновано церковно -приходську школу, що належала церкві.

В середині XVIII ст. при Георгіївському єзуїтському монастирі відкривається школа. Навчальна установа діє тут і до сих пір. Після формальної папської заборони єзуїтів багато з їх монастирів та шкіл перейшло під опіку молодого греко-католицького ордену Василіянів. Монастир теж стає Георгіївським василіянським.

У 50-х роках XVIII ст. Любар був охоплений гайдамацьким рухом, який розгорнувся на Правобережній Україні. У 1759 році до Любара підійшов загін опришків на чолі з Іваном Бойчуком та Гнатом Маращуком, але дізнавшись про сильну охорону повстанці відійшли. Район Любара був охоплений гайдамацьким рухом і під час великого антифеодального повстання 1768 року, відомого під назвою Коліївщини.

В 1793 році Любар у складі Правобережної України увійшов до складу Росії. Незабаром він став волосним центром Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. Це створило умови для прискореного розвитку економіки та культури. Щороку в місті відбувалося 8 ярмарків. Проте жорстокий визиск місцевого населення і повне безправ’я породжували антикріпосницькі настрої. 1831 року в справі Устима Кармелюка було притягнуто до слідства 24 мешканці Любара.

З Любаром також пов’язана діяльність декабристів. Тут містився штаб Охтирського гусарського полку під командою А.З. Муравйова. В грудні 1825 року до А.З. Муравйова прибули С.І. Муравйов-Апостол, його брат Матвій і Михайло Бестужев-Рюмін. На нараді, що відбулася 27 грудня на квартирі у А.З. Муравйова, С. І. Муравйов-Апостол запропонував підняти Охтирський та сусідні полки, захопити у Житомирі штаб-квартиру корпусу. 31 грудня 1825 року жандарми заарештували А. З. Муравйова. В русі декабристів активну участь брав вихованець Любарського училища, член Товариства об’єднаних слов’ян Тадеуш Жембровський.

В ті роки величезними землями навколо містечка володіли Валевські. Під час владарювання графині Валевської і Водзінської шлюзи були удосконалені і споруджено водотоки, які відводили до двох млинів, побудованих по обидва боки греблі на лівому і правому березі Случі. В Любарі був їх палац, який, на жаль, не вцілів. Зате зберігся інший (Дмитро Антонюк припускає, що Понінських). Перед в’їздом чи то до Василіянського монастиря, чи то цього палацу збереглася і навіть непогано виглядає брама.

На землях, підпорядкованих Російській імперії, у 1803 році уряд поширив загальноімперську систему освіти, щоб виховати «вірнопідданих». Частина Любарщини ввійшла до Віленського навчального округу. За статутом цього округу кількість предметів в навчальних закладах Волині була більшою, ніж в інших російських губерніях. Рівень освіти дозволяв вступати відразу до університету.

Початкову освіту можна було здобути в церковно-парафіяльних школах для селян, які існували при церковних приходах і були під опікою священників.

1828 році польську мову стали використовувати лише для викладання катехізису, за особливо плату в позаурочний час, тоді як російська мова стала обов’язковою.

Початок українського національного відродження кінця XVIII-XIX ст. сприяв зростанню інтересу до історії та народної культури. Почалося систематичне вивчення історії краю. Розпочалися також дослідження фауни і флори. Розвивалось книгодрукування. Поширювалися світські книги з порадами по веденню господарства, наприклад книги про зберігання і переробку овочів, фруктів, посібники з ветеринарії, «Розмова про мистецтво виготовлення скла, поташу, плавлення заліза», навчальні посібники.

Основними напрямками в літературі та архітектурі, які переважали в українській, польській та російській літературі цієї доби, були класицизм і романтизм. Наприклад, у стилі романтизму було створено парк у Новочорторийську, а у стилі класицизму – маєток Прушинських-Оржевських.

Але траплялись й інші стилі. В 1885 році з ініціативи генерал-майора Дублянського було розпочато будівництво кам’яної церкви Св. Троїци у с. Стара Чортория за планом інженера Скуратова у візантійському стилі. В1896 році будівництво церкви було закінчено, відбулась коронація церкви та її відкриття. Першим батюшкою був Фома Крашановський. З 1987 року і до сьогодення настоятелем церкви є митрофорний протоієрей Гаврилів Тарас Остапович.

Після реформи 1861-го місцеві селяни були вимушені викуповувати в поміщиків свої землі, що було багатьом не під силу. В результаті селяни шукали заробітків в місті – в Любарі все активніше розвивалась промисловість.

Після скасування кріпосного права в Любарі діяли ґуральня, паровий вальцьовий млин та ректифікаційний завод. Становище в освітній сфері було жахливим. Навчалися у школах лише 20% дітей шкільного віку.
У 1902 році в Любарі відкрилася дільнична лікарня, в якій працювало два лікарі і акушерка. Вони обслуговували 180 населених пунктів з населенням 50920 людей. Продовжували діяти уніфікація та денаціоналізація. Значні зрушення відбулися у сфері гуманітарних наук, геології, краєзнавства. Вагомі зрушення в суспільно-політичному і економічному житті краю сприяли утвердженню в образотворчому мистецтві та літературі реалістичного напрямку. Незважаючи на заборону та протидію російської влади, на Любарщині, як і по всій Україні, значних успіхів досягло професійне театральне мистецтво. Цьому сприяла поява високохудожніх драматичніх творів, написаних основоположниками українського театру М. Кропивницьким, М. Старицьким, І. Карпенко-Карим, в яких показано становище пореформеного села, деспотизм і самодурство влади. Тематика театральних вистав залишалася селянською, бо після Емського указу 1876р. та циркуляру 1881р. були заборонені українські вистави на історичні теми та соціального змісту. Розвивалось також прикладне мистецтво, зокрема художнє гончарство, килимарство, техніка вишивання, витинанка з паперу. В архітектурі було характерне панування різних стилів та напрямків.

На початку січня 1918 року в Любарі проголошено радянську владу. Однак, 21 лютого 1918 року місто окупували австро-німецькі війська. Вони наклали на жителів контрибуцію в розмірі 54 тис. карбованців золотом. Не бажаючи коритись окупантам багато любарчан пішли у партизани. В кінці червня 1918 року в Любар вступив партизанський загін під командуванням А.Д. Бантуса. Партизани розгромили гетьманську варту, забрали зброю і відступили. Після краху австро-німецької окупації в кінці 1918 року владу в Любарі захопили представники Директорії. Але у квітні 1919 року частини 1-ї Української радянської дивізії на чолі з Щорсом захопили Любар назад у свої руки. Проте, не надовго, адже початку серпня 1919 року війська Директорії знову перебрали владу у місті до себе. 27 грудня 1919 року Любар захопили війська буржуазно-поміщицької Польщі, разом з якими повернулися поміщики. Вони почали чинити розправу над учасниками розподілу панського майна. Вже наступного дня вони зігнали на сходку всіх жителів, в т.ч. літніх людей та дітей, і протягом 8 годин тримали їх на колінах перед волосною управою. Активістів і тих, у кого знайшли зброю, жорстоко били. Деяких людей було замордовано. У відповідь на звірства окупантів того ж дня в Новому Любарі сформувався повстанський загін із 35 чоловік. До нього ввійшли Ф.К.Орлик, П.К.Орлик, О.І.Паламарчук, Т.М.Будім, П.А.Рудевич та інші. Протягом кількох місяців повстанці вели активні бойові дії в тилу ворога.
27 червня 1920 року кавалерійська бригада під командуванням І. Косовського форсувала Случ і увійшла Любар. Восени 1920 року в районі Любара знову точилися запеклі бої між військами Червоної Армії та польськими інтервентами і залишками армії Петлюри. Місто кілька разів переходило з рук в руки. 18 жовтня 1920 року воно остаточно було визволене Башкирською кавалерійською бригадою.

4 січня 1922 року сталося явище, що увійшло в історію радянської України під назвою Любарської трагедії. Незгодні з радянщиною залишки ворожих Червоній Армії військ вдерлися в клуб комунарів і закатували 18 комсомольців.

Станом на початок 1924 року в Любарі до ладу стали шкір завод, ґуральня, суконна фабрика, сірникова фабрика, миловарня, олійниця, вальцювальний млин, на якому встановили генератор електричного струму потужністю 46 кВт. У будинках з’явилося електричне освітлення.
В 1920 році було відкрито нову лікарню. Розширювалася мережа загальноосвітніх шкіл. У 1923 році в Любарі діяли дві трудові семирічні і 3 початкові школи, в яких навчалося 582 учні. При одній із семирічних шкіл створено інтернат для дітей незаможних селян із навколишніх сіл. Для ліквідації неписемності серед дорослого населення було створено 5 пунктів лікнепу. Жителі широко користувалися послугами бібліотеки, яка діяла з 1920 року. В 1927 році почав працювати місцевий радіотрансляційний вузол. У 1920-ті роки життя загалом стабілізувалось, ввійшло у спокійне русло ( в усіх сферах – і у виробничій, і в культурній). Відновили свою творчу діяльність театри, часто виїздили на гастролі.

Страшною сторінкою в історію Любара увійшов голодомор – штучно створений геноцид українського народу. Любар тоді перебував у складі Вінницької області, яка разом із Київською та Харківською найбільше постраждали від голоду. Після голоду населення району зменшилося на 81,8%. Збереглися секретні документи та листи чиновників про страшну ситуацію у Любарі та районі. Загалом, у районі від голоду загинуло 2513 чоловік – і це лише ті дані, що вдалося зібрати, а скільки загинуло і пропало безвісти. У багатьох населених пунктах відбувалися випадки канібалізму. Працьовитих селян винищували як націю, як клас. Але вижили, тож ми — нащадки, маємо пам’ятати про ту страшну нелюдську трагедію. Про цю трагічну сторінку нашої історії дуже гарно і повногранно описано в книзі любарського дослідника Віктора Канчури «НАЩАДКАМ ЛЮДОЇДІВ. Голодомор на Любарщині на початку 30-х років ХХ століття». Житомир. 2007.

У подальші роки, населення поволі оговталось від непоправних втрат і все ж зуміло навіть підняти на високий рівень розвитку господарство і промисловість. В 1936 році збудовано маслозавод. Збільшили випуск продукції вальцьовий і паровий млини, дві олійниці, шкіряний завод, цегельно-черепичний завод. У 1940-41 рр. в місті функціонували 2 середні, 2 семирічні, 2 початкові школи. А також 2 дитячих садки та 2 ясел.
Мирне життя перервав напад фашистської Німеччини. 9 липня 1941 року німецько-фашистські загарбники окупували Любар. Незабаром весь район охопив партизанський рух. У червні 1943 року підпільники разом з партизанами диверсійної групи партизанського загону ім. К.Є.Ворошилова Першого Молдавського з’єднання партизанів роззброїли жандармерію. У вересні цього ж року підпільна група В.К.Сови разом з партизанами загону ім.М.І.Кутузова з’єднання І.І.Шитова здійснила у Любарі напад на окупаційні установи.

8 січня 1944 року підрозділи 12-ї, 13-ї, 14-ї танкових бригад та 3-ї гвардійської мотострілецької бригади 4-го Кантемирівського танкового корпусу і 121-ї та 141-ї стрілецьких дивізій 30-го стрілецького корпусу 1-го Українського фронту підійшли до Любара. Зав’язалися запеклі бої з ворогом. 10 січня 1944 року радянські воїни очистили Любар від фашистів. Бойові дії в районі Любара тривали ще протягом двох місяців. В боях за Любар у 1941 і 1944 роках загинуло 346 солдатів та офіцерів Червоної Армії. Їх поховано у восьми братських могилах. У центрі міста на одній із братських могил на їх честь встановлено монумент Слави. За мужність і відвагу в роки ВВ війни, орденами і медалями нагороджено 650 жителів Любара. М. Д. Шахновичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. За свободу і незалежність Вітчизни віддали своє Життя 570 жителів міста.

Руїни і згарища залишили після себе гітлерівські війська. Майже всі промислові підприємства і культурно-освітні заклади були зруйновані. Ціною великих зусиль було відновлено МТС, маслосирзавод, харчокомбінат, лікарню, клуб, кінотеатр, бібліотеки, дитячі ясла і садки, радіовузол, телеграф і телефонну мережу. Піднімалися з руїн колективні господарства. Лісоматеріали у Любар надходили з Сибіру, посівна пшениця – з Узбекистану, шерстяні і бавовняні тканини – з Казахстану, вата – з Туркменістану. Розпочалися і заняття в школах, зошити та канцелярські знаряддя одержали з Уралу та Далекого Сходу. Протягом 1945-1950 рр. місто повністю відбудувалося. У 1961 році виникло районне об’єднання «Сільгосптехніка». З кожним роком зростала потужність промислових об’єктів. Наприклад, за високі показники, колектив сирзаводу у 1966 році отримав перехідний Червоний прапор Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради.

Невпізнанно змінився Любар на початку 70-х. У післявоєнні роки тут споруджено понад 1500 житлових будинків, виникли нові житлові квартали: вулиці Лесі Українки та Юрія Гагаріна, дві площі забудовані 3- і 4-повеховими будинками. Збудовано пошту, комбінат побутового обслуговування, гастрономи, універмаг, магазин госптоварів, автовокзал, адміністративний будинок райвиконкому та райкому, новий меморіальний комплекс у центрі. У 1959 р. було закладено прибережний парк над річкою Случ. Споруджено готель на 50 місць, 25 автобусів автопідприємства курсують на 19 приміських і 5 міжміських маршрутах, з Києвом і Житомиром існувало авіасполучення. В той час у Любарі діяли дві нові восьмирічні школи, одна стара восьмирічна школа, середня школа, школа-інтернат, крім того, 300 юнаків та дівчат здобували освіту в районній заочній середній школі без відриву від виробництва. В 1963 році створене Любарське ПТУ. Активно працювала лекторська група районної організації товариства «Знання», що налічувала 117 лекторів. Діяли університет культури, кінолекторій, школа партійно-радянського активу.

В Любарському районі встановлено 111 пам’ятників і обелісків воїнам – визволителям і односельчанам, які загинули в боях проти німецько-фашистських загарбників під час Другої Світової війни. Один із них: Танк Т – 34, часів війни, встановлено в 1977 році при в’їзді в село Юрівка на честь  бійців Гвардійського Кантемирівського полку, які визволяли село Юрівку

У перші роки незалежності Любар, як і інші українські міста, потерпів багато розрухи, розкрадання та розбазарювання.

На даний час Адміністративно-територіально Любарський район поділяється на 1 селишну раду і 24 сільські ради, які об’єднують 48 населених пунктів та підпорядковані Любарській районній раді. Адміністративний центр — смт Любар. В економіці провідне місце належить сільському господарству. Тут функціонують 16-СТОВ, 10-СВК, 5-ПСП, 2-ВАТ, Новочорторійський державний аграрний технікум, дослідне господарство «Нова перемога», 53 селянських фермерських господарств, 13 тис. громадян володіють земельними паями. Загальна площа сільськогосподарських угідь становить 54935 га., з них ріллі — 43616 га.

Основними напрямками сільськогосподарського виробництва району у рослинництві є зерново-буряковий, у тваринництві — м’ясо-молочний. Урожайність зернових у різні роки становила від 25 до 46 цнт. Зерна з гектара, в окремих господарствах по 70-80 цнт. З га. Урожайність цукрових буряків 350–400 цнт з га.

У 2002 році у господарствах району зросла урожайність і валовий збір картоплі, овочів і фруктів. У сільськогосподарських підприємствах усіх форм власності виробництво м’яса зросло на 20%, молока на 17%, яєць на 7%.

Промисловість району включає в себе 5 підприємств із різною формою власності. ВАТ «Райагропромтехніка» , ВАТ «Новочорторійський млин завод», консервний завод, СП «Хлібзавод» Любарської РСС, ПП «Ренет», які займаються переробкою сільськогосподарської продукції та обслуговуванням сільгосп-підприємств. У 2002 році ними вироблено валової продукції на суму близько 7 мільйонів гривень.

Будівельниками району освоєно близько 2 млн грн. інвестиційних капіталовкладень. Введено у 2002 році 1699 м². житла, понад 20 км. Газових мереж, здано в експлуатацію ряд об’єктів соціально-культурного призначення.

Населення обслуговують 40 медичних закладів, в тому числі центральна районна лікарня. Функціонує дитячий оздоровчий табір «Світанок» на 120 місць у зміну, який працює 4 зміни в сезон.

Мережа освіти налічує 33 загальноосвітні школи, де 562 учителі навчають 4662 учні, 26 — постійно діючих дошкільних навчальних закладів на 480 місць. Державний аграрний технікум, де навчається 509 студентів, профтехучилище на 311 учнів, школа мистецтв, центр учнівської творчості.

Культурно-освітню роботу ведуть один районний, 18 сільських будинків культури, 16 клубів, історико-краєзнавчий музей, 2 районних і 35 сільських бібліотек із забезпеченням книжковим фондом населення 10 примірників на кожного жителя. Працює студія районного телебачення, видається районна газета «Новий день».

До послуг населення району 226 км. Автомобільних доріг з них 250 км. Із твердим покриттям. У 2002 році послугами автотранспорту скористалося понад 300 тис. пасажирів.

Весь район електрифіковано. Телефонне забезпечення становить 28 телефонів 100 сімей. Роздрібну торгівлю здійснюють 34 підприємства системи РСС і 70 приватних магазини. Функціонує два підприємства ресторанного типу.

У районі є 96 пам’яток історії і культури, в тому числі давньоруське городище 11-13 ст. у с. Великі Деревичі, палац і парк у с. Нова Чорторія 1 половини 19 ст.

Зараз у Любарі проживає близько 15 тис. населення, включно із центром, Старим Любаром, Новим Любаром, Стрижівкою, Іванківцями, Громадою, Юрівкою. Зараз промисловість розвивається, хоча не тими темпами, що хотілося б. Діють консервний завод, молокозавод, хлібзавод, що колись виробляв хлібобулочні вироби та різні газовані напої – ледве «дихає». Цегляний завод цегли не виробляє, а переорієнтований на іншу спеціалізацію. Асфальтний завод розформований. Діють декілька агропідприємств та інші державні підприємства або що від них залишилося. Є перспективи розвитку туризму та відпочинку. Існує багато древніх пам’яток древньої та середньовічної архітектури.

Жителям залишається лише любити своє древнє місто і дбати про нього, маючи мораль і культуру, а державним мужам, що мають більше змоги і фінансів для цього – дбати зі своєї сторони, бо ж усі тут живемо. А жити треба так, щоб не соромно було ні перед собою, ні перед приїжджими, ні перед нащадками.

 

Список використаних джерел:

  1. Археологічні пам’ятки УРСР (короткий список) . – К. : Наук. думка, 1971. – С. 415-482.
  2. Войтенко А. Б., Іващенко О. М., Кузьмін О. С. та ін..Житомирщина: Історичний нарис. Навчальник посібник. – Житомир: «Полісся», 2003. – 272 с.
  3. Канчура Віктор. Коріння. – Житомир – 2012 – 172 с.
  4. Котенко Л. В.. Історія рідного краю. Навчальний посібник для 9 класу середньої загальноосвітньої школи. – Житомир: «Полісся»,2004. – 188с.
  5. Лавринович М. І., Махорін Г. Л.. Історія рідного краю. Навчальний посібник для 10 класу середньої загальноосвітньої школи. – Житомир: «Полісся»,2004. – 118 с.
  6. Липко С.А. Зібрані твори. – Любар – 2008. – 108 с.
  7. http://lyubar-today.narod.ru/simple.html

ІСТОРІЯ КУЛЬТУРИ ЛЮБАРСЬКОГО РАЙОНУ ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ: 12 комментариев

  1. Ольга Існюк

    Шановна Валеріє!
    Дякую за за надзвичайно цікаву статтю. Вважаю, що Вам цілком вдалося розкрити тему культури Любарського району. Хотілося б запитати, як професійне театральне мистецтво вплинуло на культурний розвиток краю?
    Дякую.

Добавить комментарий