ПРИЧИНИ ВИСОКОГО ЗЛЕТУ КУЛЬТУРИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

image_galleryСкачати в форматі PDF

Левенчук Людмила

НТУУ «КПІ», ІПСА, 3 курс, КА-35

 

У IX столітті внаслідок тривалого внутрішнього розвитку східнослов’янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, утворилась одна з найбільших держав середньовічної Європи – Київська Русь. Її історичним ядром було Середнє Подніпров’я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. Центром нової східнослов’янської держави став Київ.

Про велику і могутню східнослов’янську державу знали в різних частинах Старого Світу. Відомості арабських авторів, свідчення скандинавських саг, французькі епічні твори, змальовують Русь як велику країну, що займала важливе місце в системі європейських політичних, економічних і культурних зв’язків.

Одночасно з міжнародним визнанням, на Русі зростало і зміцнювалося усвідомлення власної приналежності до світової історії. Київській Русі належить особливе місце у Східній Європі, аналогічне тому, яке займала імперія Карла Великого в історії Західної Європи. Процес формування держави, етнічний розвиток східнослов’янських племен, сприяв утворенню єдиної руської народності, в основі якої лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні економічні зв’язки. Упродовж усього періоду існування Київської Русі давньоруська етнокультурна спільність, що стала етнічною основою українців, росіян і білорусів, розвивалася шляхом консолідації.

Культура Київської Русі IX-XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала давні вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували людину, а й відображало її світосприйняття та ідеологію.

Високий злет культури Київської Русі зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя: запровадженням християнства, розвитком феодальних відносин, становленням державності, відокремленням ремесла від сільського господарства, виникненням міст, пожвавленням торгівлі, активізацією та розширенням міжнародних контактів тощо.

Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття християнства. Разом з ним відбулися якісні зміни в світогляді і побуті русичів; нова релігія широко відкрила двері культурним впливам Візантії в усіх галузях життя; з’явились численні церковні книги тодішньою болгарською мовою, яку добре розуміли на Русі, і цим було покладено початок роздвоєнню між мовою народною, про яку майже нічого не відомо, і мовою книжною.

Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин, сприяло входженню Київської Русі в європейський культурний світ. Однак навіть і після цього Київська Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури.

Церква вперто боролась з віковою традицією української культури. Згодом вона була вимушена пристосуватися, асимілювати язичницькі культи, обряди, побутову культуру, вбираючи в себе їх кращі елементи. У такому вигляді до наших днів дійшли давні звичаї і традиції праукраїнців, пов’язані з християнськими нормами: Різдво всесвіту святкується як Різдво Христове, при цьому готують кутю і дванадцять страв, співають колядки і щедрівки; з церковними святами пов’язані й інші календарні свята українців — Масляна, гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів день тощо.

Важливим елементом культури народу є державність. Саме вона виступає основним рушієм етнічної і культурної інтеграції населення. Першою державою східних слов’ян була Київська Русь, яка сформувалася в кінці VIII — у IX ст. на базі ряду союзів племен. На ранній стадії, як і в процесі дальшого розвитку, вона зазнавала впливу з боку своїх сусідів, зокрема Хозарського каганату, Візантії та країнами Центральної і Західної Європи. Від них Русь запозичила окремі елементи державної структури і титулатури. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, проросли у новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений ґрунт. Саме таким був культурний ґрунт східних слов’ян, який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів. Разом з тим слід пам’ятати, що державотворчий процес східних слов’ян мав і власні традиції. В межах території України вони сягають VI — V ст. до н.е. Це грецькі міста-держави у Північному Причорномор’ї і скіфська держава з центром на Нижньому Дніпрі. Хоча скіфська і антична державність становили щодо корінного населення України явища генетично зовнішні, у своєму розвитку вони органічно входили в його життя.

Виникнення східнослов’янської писемності та розвиток української мови. Школи.

Поява власної писемності мала надзвичайно важливе значення для розвитку східнослов’янської спільноти. Збереглися повідомлення про те, що в XI ст. східні слов’яни мали власну писемність, або «руські письмена». Зокрема, у творі «Сказання про письмена» болгарського письменника Чорноризця Храбра, який жив на зламі IX—X ст., згадується, що до прийняття християнства слов’яни користувалися для письма власними «чертами і резами». Слов’янський просвітник Кирило Солунський повідомляв, що на початку                   60-х рр. ІХ ст. він бачив у Херсонесі писані «руськими письменами» Євангеліє та Псалтир.

Підтвердження існування «руських письмен» можна знайти в літописних описах змісту русько-візантійських угод 911 та 944 рр. Перший вказує на руський звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, а в другому вимагається, щоб купці, які прибували з Русі до Константинополя, мали при собі спеціальні грамоти, підписані князем.

Після запровадження християнства на Русі поширилася винайдена учнями братів-просвітників Кирила і Мефодія абетка — кирилиця. Одночасно з’явилася церковнослов’янська (або старослов’янська) мова, яка витиснула з ужитку давнішу живу народну мову.

Кирилиця — слов’янська абетка. Названа за ім’ям слов’янського просвітника Кирила, який разом із братом створив першу слов’янську абетку з 38 літер (глаголицю), а його учні вдосконалили її і назвали кирилицею. Вона складалася з 43 літер (але була й коротша абетка — із 27—32 літер). Кирилиця стала основою сучасних слов’янських систем писемності: білоруської, болгарської, російської, сербської, української тощо.

Найважливішою характеристикою становлення будь-якого народу є формування власної мови. Чимало уваги приділено вченими проблемі розвитку української мови. На думку українських мовознавців, наприкінці                                     III ст. до н. е.— на початку I ст. н. е. в слов’янському середовищі відбувалося поступове формування західнослов’янської і східнослов’янської мовних територій. У I—V ст. на східнослов’янській мовній території з’являються ознаки, притаманні майбутнім східнослов’янським мовам.

Існує думка, що спочатку східнослов’янський мовний масив розпався на дві групи: північну і південну, що відповідали землям ільменських словенів і полян. Північ була, завдяки своєму розташуванню, сприятливою до впливів із західнофінського світу та Прибалтики. На Півдні в VI—VII ст. почали увиразнюватися ознаки майбутньої української мови. Зокрема, тут стали використовувати в мові «м’який» г.

У писемних пам’ятках Київської Русі, створених в XI ст., дослідники прослідковують формування елементів, притаманних українській мові. Наприклад, досить часто переписувачі книг плутали літери ь (ять) та і, û та и. У «Повісті минулих літ» літописець часто змішував українські слова, які, імовірно, були притаманні живій розмовній мові, із церковнослов’янськими. Тут часто можна зустріти українські слова «жито», «рілля», «сочевиця», «зоря», «подружжя», «наймит», «орати», «вабити», «мед», «страва».

Завершальний період формування української мови, на думку вчених, розпочався в XI ст. і тривав до кінця XIII ст.

За часів князювання Володимира в Києві для князівських і боярських дітей було відкрито першу школу. За повідомленням літописця, князь Ярослав Мудрий заснував школу, де навчалося 300 дітей старост і священиків. Основу освіти становили богослов’я, філософія, риторика і граматика. Вивчали на Русі й іноземні мови. Кількома мовами володів Ярослав Мудрий, а його син Всеволод удома опанував п’ять іноземних мов.

Осередками освіти на Русі були церкви і монастирі, які також сприяли розвитку літератури та мистецтва.

Архітектура і образотворче мистецтво Русі.

Давньоруські зодчі талановито зводили складні дерев’яні та кам’яні споруди, які вражали сучасників своїми розмірами, пропорційністю та красою оздоблення. Слід пам’ятати, що хоч в будівлях, у розписах та іконах того часу відчувався вплив візантійської культури, поступово складались свої своєрідні український живопис та архітектура.

Найдавніших пам’яток київської архітектури не збереглося, бо це були в основному дерев’яні будівлі. Збереглася невелика кількість кам’яних споруд часів розквіту Русі: Софійський собор, Десятинна церква, Золоті ворота в Києві, деякі храми й палацові споруди Чернігова, Переяслава, Галича, Холма та інших міст. Серед них на першому місці — перлина українського мистецтва — Софійський собор у Києві. В ньому у неповторне ціле об’єднались елементи мистецтва Візантії, Вірменії, Малої Азії, романського мистецтва (собори Вормса, Тріру). Проте безперечним є те, що в жодній країні немає прототипу Софійського собору. Архітектура собору урочисто-святкова. Особливу роль у ній відігравало внутрішнє опорядження: розмаїття мозаїк, фресок, що вкривали стіни, стовпи, арки, художні орнаменти. Все це вражало пишнотою, дивними образами, до того ж не тільки релігійними, а й світськими.

Розвиток архітектури дав поштовх поширенню таких видів мистецтва, як живопис, художнє різьблення, майоліка. На ранньому етапі для монументальних споруд Київської Русі характерним є поєднання в інтер’єрі мозаїки і фрески, пізніше почало переважати фрескове опорядження та ікони.

Дослідження виробів слов’янського і давньоруського художнього ремесла виявляють у них багато таких традицій, які беруть свій початок ще в скіфський період. Знаменитий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва території України VI-III ст. до н.е., який розвивався під впливом культур Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в київських фібулах, змійовиках, браслетах-наручах, галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по каменю тощо.

Мистецтво відігравало велику роль в ідеології східних слов’ян: майже всі його твори – від орнаменту на сорочці до зображення язичницького бога – мали певний зміст у системі вірувань, які склалися як результат практичного досвіду життя та фантастичних уявлень про природні явища, яких люди тих часів не могли пояснити. Кожен орнамент, візерунок чи зображення «оберігали» людину від різного лиха, «допомагали» у житті й роботі. Поширений у слов’ян орнамент – розетка – символізував сонце, хвиляста лінія – воду. Зображення фантастичних тварин та істот відбивали язичницькі вірування. Так, у зображенні жінки з руками-гілками вбачали «Велику богиню» землі тощо.

Близький до давньоіранського і міфологічний світ східних слов’ян. Окремі східнослов’янські і давньоруські язичницькі боги виявляють подібність до іранських не лише функціонально чи зображувально, а також і в іменах. Так, Симаргл з пантеону Володимира Святославича нагадує іранського Сенмурва. Подібність ця могла з’явитись у скіфську епоху, яка характеризувалася тісними контактами місцевого праслов’янського і прийшлого іранського населення.

Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало, хоча відомо, що ними прикрашали храми, каплиці, помешкання князів, бояр, купців. Перші ікони спочатку завозили з Візантії і Болгарії, згодом почали виготовляти на Русі. Найвідомішою іконописною майстернею XI — XII ст. була Печерська, де працював славетний Алімпш, який навчався в цареградських майстрів. Разом з Алімпієм, як свідчить «Печерський патерик», працювали його учні, що створили так звану київську іконописну школу. З нею пов’язані такі шедеври іконопису, як «Ярославська Оранта» (XII ст.), «Устюзьке Благовіщення» (XII ст.), які зберігаються у Тре-тяковській галереї; ікона «Борис і Гліб» (XIII ст.), що експонується у Київському музеї російського мистецтва. Цікава ікона XIII ст. «Покрова», що походить з Галичини (експонується в Київському музеї українського мистецтва). Незвичайна іконографія її, яка не має аналогій на Русі, що дає змогу припустити, що це копія оригіналу візантійської ікони.

Антропоморфні і зооморфні фібули Середнього Подніпров’я VI-VII ст., танцюючі чоловічки у вишитих сорочках на срібних бляшках Мартенівського скарбу VII-VIII ст., різьба ідола Світовида VIII-IX ст. із Збруча, зображення фантастичних звірів і птахів на окутті рогів тура X ст. із Чорної Могили у Чернігові, мали певний сакральний зміст у системі язичницьких вірувань. Сцени Збруцького ідола відображають уявлення східних слов’ян не лише про земний світ, а й про небесний і підземний. Як показали археологічні дослідження, Збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам’яному круглому п’єдесталі, що мав близько восьми метрів у діаметрі. Подібні «храми ідольські» виявлені у Києві на Старокиївській горі, у Бакоті на Дністрі, на Житомирщині. Крім чотириликого Збруцького ідола відомі і одноликі – кам’яні і дерев’яні. Як правило, всі вони людиноподібні, в багатьох відносно добре модельовані голова, обличчя, руки та ноги.

На керамічних вазах IV ст. черняхівської культури із сіл Лепесівка і Ромашки зображена календарна символіка. Плоскі широкі вінчики лепесівських ваз поділені на 12 секторів-місяців, кожен з яких має свою орнаментальну символіку землеробського змісту. Посудини ці використовували в різних обрядових діях.

Своєрідністю відзначалось на Русі художнє різьблення по каменю. Найбільшу увагу дослідників привертають плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу. Одинадцять з них збереглось на хорах Софії Київської. Вони вкриті вишуканим художнім різьбленням рослинно-геометричного орнаменту. Цікавою пам’яткою пластики є барельєф, знайдений у руїнах Десятинної церкви, на якому зображена Богоматір Одигітрія. Збереглися різьблені шиферні плити в Спаському соборі Чернігова, в Михайлівському Золотоверхому і Києво-Печерському монастирях тощо.

Ужиткове та музичне мистецтво давніх Русинів. Високого рівня розвитку досягло в Київській Русі ужиткове мистецтво. Ремісники виготовляли знаряддя праці, вироби домашнього вжитку. Широко застосовувався метал, з нього виготовляли лемеші, серпи, ножі, підкови, замки, зброю, броню, кольчуги, які, до речі, з’явились на Русі раніше, ніж у Західній Європі. Гончарі виготовляли різноманітний посуд, який оздоблювали візерунками з кольоровою поливою. Поширеними були також професії кравця й шевця. Особливою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські зміївки, лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю. Вироби художнього ремесла Русі багато вивозили за кордон. Речі, виготовлені в Києві, Галичі, Чернігові та в інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.

Давні традиції простежуються також у народній творчості, літературі, музиці. Язичницькі пісні і танці, фольклор, весільні і поховальні обряди, епічні легенди і перекази справляли величезний вплив на розвиток давньоруської духовної культури, становили її невід’ємну складову частину. Відгомін язичницьких вірувань добре відчувається у «Слові о полку Ігоревім» та інших літературних творах.

Археологічні і писемні джерела свідчать, що стародавнє населення України не було етнічно і культурно однорідним упродовж тисячоліть. Міграції були звичайним явищем. Але вони ніколи не призводили до повної зміни населення. Значна його частина продовжувала жити на своїх предковічних місцях, особливо це стосується хліборобів лісостепу. Не переривалась історична пам’ять регіону, культурний генофонд його органічно передавався в спадок новим поколінням.

Вочевидь, у давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої б не спирався на багатовікові, іноді тисячолітні, народні традиції.

Отже, культура Київської держави – яскраве та багатогранне явище, що стало наслідком тривалого внутрішнього розвитку слов’янського суспільства та кращих традицій світової цивілізації.

Запровадження християнства сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, розвиткові нової парадигми середньовічної культури.

У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з’явилися у зв’язку з феодальною роздрібненістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.

 

 

 

 

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ІНФОРМАЦІЇ

  1. Київська Русь: культура, традиції. – К., 1982
  2. Котляр М. Запровадження християнства в Давньоруській державі. – К., 1983.
  3. Толочко Петро. Київська Русь. — К.: «Абрис», 1996.
  4. http://ukrmap.su/uk-uh7/976.html
  5. http://pidruchniki.com/13240509/kulturologiya/kultura_kiyivskoyi_rusi
  6. http://history.vn.ua/book/goncharyk/6.html
  7. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%96
  8. http://buklib.net/books/24503/

ПРИЧИНИ ВИСОКОГО ЗЛЕТУ КУЛЬТУРИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ: 18 комментариев

  1. Михайло Вельмик

    Пані Людмило, читати Вашу статтю — одне задоволення. Матеріал вражає та викликає бажання заглибитись в історію культури тієї епохи. І почну я неодмінно з Київської Русі, завдяки Вам!

    1. Левенчук Людмила Автор записи

      Шановний Михайло!
      Дякую за схвальний коментар. Приємно, що Вам сподобалось.

      З повагою, Левенчук Людмила.

  2. Павло Володимирович Набойченко

    Стаття повна та струтурована. Читається легко. Багато цікавинок та прикладів. Дякую, зауваження відсутні!

    1. Левенчук Людмила Автор записи

      Шановний Павло!
      Дуже дякую. Буду намагатися підтримувати такий рівень якості в майбутніх роботах.

      З повагою, Левенчук Людмила.

  3. Ірина Віталіївна Робулець

    Шановна Людмило!
    Ваша доповідь дуже мене зацікавила. Історія розвитку культури Київської Русі дуже багатогранна. Ви згадували, що «розвиток архітектури дав поштовх поширенню таких видів мистецтва, як живопис, художнє різьблення, майоліка». Про перші два види Ви досить влучно розповіли, проте про третій мені не вистачило інформації. Чи не могли б Ви більш детально розповісти про майоліку?
    Дякую.

    1. Левенчук Людмила Автор записи

      Шановна Ірино!
      Дякую за запитання.

      Майоліка — кераміка із випаленої глини, розписана спеціальною глазур’ю — один із найпоширеніших видів декоративного мистецтва з давньою історією. Такий принцип розпису застосовували ще єгиптяни у III тисячолітті до н. е., користувалася популярністю полив’яна кераміка і в архітектурі Київської Русі. Останнім часом художня майоліка на Україні, як і в інших країнах світу, переживає своєрідне відродження. Традиційний посуд, виконаний у кращих народних традиціях, неабияк цінується. Часто українці використовують майоліку як художні акценти у стилізованому інтер’єрі. Дедалі більше людей обирають керамічний посуд для дому, адже у ньому їжа виглядає ще апетитніше.

      Однією з найшанованіших вважається васильківська майоліка, що бере початок із 1928 року, коли у місті Васильків Київської області 16 людей організували артіль «Керамік». Спочатку товариство виготовляло прості гончарні вироби: горшки, миски, макітри, а в 1931-му, вдосконаливши технологію виробництва, було запроваджено розпис посуду ангобами, оздоблення українським національним орнаментом та введено нові форми виробів. У 60-х Васильківський завод став провідним підприємством української художньої промисловості. Велика кількість товарів експонувалася на виставках декоративного мистецтва в Україні і за кордоном. У 2005 році на базі промислових приміщень заводу створили приватне підприємство «Васильківська Майоліка», яке ми знаємо сьогодні. Весь посуд проходить регулярну перевірку, має сертифікати та маркується логотипом компанії. Васильківська кераміка проста за формою, ефектна на вигляд і виготовлена з місцевих екологічно чистих матеріалів. Декорують майоліку кольоровими глинами — ангобами, розписують оригінальними техніками — фляндровкою та пастилажем. Більшість колекцій — це вироби, оздоблені у традиційному українському стилі, проте є серії, що відповідають сучасним керамічним тенденціям.

      З повагою, Левенчук Людмила.

  4. Ольга Існюк

    Шановна Людмило!
    Дякую за цікаву доповідь. Читаючи, я немов побувала на Русі.
    Хотілося б запитати, чому фрескове опорядження та ікони витіснили славнозвісні мозаїки?

    1. Левенчук Людмила Автор записи

      Шановна пані Ольга!
      Дякую за запитання.

      На мою думку, фрескове опорядження та ікони витіснили славнозвісні мозаїки через те, що на створення мозаїки потребувалося трохи більше часу та коштів. Адже мзаїка — найкоштовніший вид монументального живопису. Проте фрески та іконопис теж передбачають неймовірну майстерність, наполегливість та терпіння майстрів.

      Як на мене, найяскравішим відображенням є собор Софії Київської, в якому монументальний живопис нерозривно пов’язаний з архітектурою інтер’єру і його цільовим призначенням. Мозаїкам і фрескам Софії притаманні свіжість та безпосередність. У них немає властивих чисто візантійським пам’яткам витонченості і надмірного спіритизму, як немає і того сліпого копіювання античних зразків, від чого так страждає багато творів візантійського мистецтва, овіяних духом холодного класицизму.
      Образи Софії Київської сповнені величавого спокою і мужньої сили. І, хоча в цих образах є ще чимало від архаїчної скутості, вони вражають монументальним розмахом, могутністю, повнокровністю.
      Розписи Софії Київської, зберігаючи всю мальовничість і лінійну вишуканість зрілого візантійського стилю, несуть відбиток демократичності, простоти, навіть простонародності давньоруського мистецтва.

      З повагою, Левенчук Людмила.

Добавить комментарий