МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

image_galleryСкачати в форматі PDF

Інна Маркітаненко 

                                              НТУУ КПІ, ФПМ, КВ-32

Поняття “методологічна культура” є багаторівневим, не однозначним, що дає можливість широко його інтерпретувати. Методологія історичної науки — це система принципів і засобів побудови теорій, різних рівнів систематизації історичного знання, а також емпіричних досліджень на рівні конкретного історичного аналізу. Якщо під методологічною культурою розуміти сукупність засобів і способів пізнання, то це дозволить визначити склад її змісту шляхом аналізу складу діяльності, окремого її цілеспрямованого акту. Таким чином, методологічна культура, як і соціальна культура взагалі , складається з чотирьох елементів або видів змісту:

  • сукупність знань про природу і походження самої історичної науки, про шляхи, завдання і засоби історичного пізнання та ін.;
  • досвід здійснення відомих способів діяльності, що після засвоєння втілюються в уміннях та навичках;
  • досвід творчої діяльності, що втілюється в специфічних інтелектуальних процедурах, не репрезентованих у вигляді сталої системи дій;
  • досвід емоційного ставлення до історичної дійсності, до різних її проявів і сфер.

При більш детальному розгляді можна ці чотири види змісту методологічної культури поєднати в два елементи: методологічну теорію і методологічну практику. Методологічна теорія уявляє собою узагальнення і осмислення результатів методологічної практики. Метою методологічної теорії є фіксація, зберігання й трансляція методологічного досвіду, тобто нормативів методологічної діяльності.  Центральною проблемою методологічної теорії вважається вивчення механізмів формування знання, його рух, закономірності розвитку, трансляції й інтерпретації. Під методологічною практикою або “методологічною діяльністю” розуміють “пошук, винахід, евристику, мистецтво, що спирається на видумку й прозріння”  Поняття “методологічна культура” значно ширше, ніж поняття “методологічні знання” (інформація про принципи і методи пізнання). Як відомо, кожне суспільство і людство у цілому поділені по вертикалі на класи і соціальні групи — страти, а по горизонталі водночас на етноси і нації.  Особливість сучасної методології  історії полягає в тому, що вона відкинула застарілі догматичні партійно-класові схеми радянських часів і здійснила рішучий поворот до гуманістичного світогляду, загальнолюдських цінностей європейської цивілізації. Сьогодні перед вченими стоїть завдання перейти на новий, гуманістичний, національно-державницький світогляд, на позиції загально-цивілізаційного мислення, сформувати плюралістичні підходи щодо власне українського державотворення. Для досягнення цього необхідно спиратися на теоретичні методи філософського, загально-наукового та конкретно-наукового характеру. Методологічні принципи полягають в тому, щоб показати логіку розвитку духовної культури впродовж століть, враховуючи специфіку національних моделей цієї культури. Важливим компонентом структури історичних знань є методологічні знання (знання принципів і методів історичного пізнання). До найважливіших методологічних принципів, що учні мають засвоїти на уроках історії, можна віднести: об’єктивність, історизм, соціальний підхід , множинність підходів. При аналізі розвитку культури не можна обійтися без принципу історизму. Більше того, це один з основних принципів наукової методології, адже дає змогу з’ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв’язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв’язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з’ясувати їхнє значення. За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу.

Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Прикладом цього є М. Грушевський, який писав, що в політику прийшов через вивчення історії свого народу. Ще одним суттєвим  методологічним принципом  є принцип об’єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об’єктивний процес. Зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми. Соціальний підхід передбачає врахування певних соціальних і класових інтересів, всієї сукупності соціально-класових відношень. передбачає розгляд історикоекономічних процесів із врахуванням соціальних інтересів різних прошарків населення, різних форм їх проявів у суспільстві. Цей принцип зобов’язує співвідносити інтереси класові і вузько групові з загальнолюдськими, враховуючи суб’єктивний момент у практичній діяльності урядів, партій, окремих осіб.

Важливим є принцип множинності підходів до розглядання історичного процесу: цивілізаційного і формаційного.Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів — теоретично обґрунтованих способів пізнання.Історія України як галузь історичної науки також використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ

на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.До методів історичного пізнання, що також мають загальноосвітнє значення, відносяться метод аналогій; статистичний метод (вибірковий, груповий та ін.); встановлення причин по наслідках; визначення цілей людей і груп по їх діям і наслідкам їх дій; визначення зародку по зрілих формах; метод зворотних заключень (визначення минулого по існуючим пережиткам); узагальнення формул, тобто свідоцтв пам’яток звичаєвого і писаного права, анкет, що характеризують масовість того чи іншого явища; реконструкція цілого за його частиною; визначення рівня духовного життя по пам’ятках матеріальної культури; лінгвістичний метод. До специфічних методологічних способів дослідження слід віднести:

  • Ретроспективний. Цей метод дає змогу вивчати минуле за більш пізніми ступенями його розвитку, тому що кожний наступний містить елементи попереднього. Водночас метод ретросказання реалізується тоді, коли про явища минулого судять за тими наслідками,  причиною  яких воно було.
  • порівняльно-історичний метод, до якого входять:

а) діагностичний (при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, н-д, билин, дум та літописів);

б)  синхронологічний (коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змістовому зіставленні).

Яскравим прикладом порівняльно-історичного методу  може слугувати  зіставлення Європейського Ренесансу з національним Відродженням у народів Центральної та Півден-но-Східної Європи в другій половині XVIII — середині XIX ст. та епохою так званого Східного Ренесансу XII—XIII ст. в країнах Середньої Азії та Закавказзя. Крім основної класифікації методології культури можлива наступна  градація її методів:

  • Системний, коли всі феномени культури розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості. Забезпечує цілісне сприйняття об’єкта дослідження і всебічний аналіз зв’язків між окремими його елементами в межах цілого. Розглядає політику як цілісну, складно організовану систему, як саморегульований механізм.
  • структурно-функціонального аналізу, коли досліджуваний об’єкт немовби розкладається на складові частини, виявляються співвідношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи. Аналіз взаємозв’язків між рівнем економічного

розвитку і політичним устроєм, між ступенем урбанізації населення та його політичною

активністю, між кількістю партій і їх впливом на виборчу систему.Наприклад, при розгляді сутності культури у співвідношенні із суспільними процесами, виділяють первинні складові культури — етнічні, національні та вторинні — соціальні, класові, які в певних умовах виступають як співвідношення змісту та форм.

  • Інституціональний. Вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об’єднань громадян тощо).
  • Емпіричний (прикладний). Досліджує політичну дійсність шляхом використання статистики, насамперед електоральної, спостереження політичних подій, експерименту, сфокусованого групового інтерв’ю, аналізу документів, анкетування і т. д.
  • Соціально-психологічний (біхевіористський). Орієнтує на вивчення поведінки груп, класів, мас і особистостей, що виконують будь-яку політичну діяльність, спрямовану на досягнення тієї чи іншої політичної мети. Орієнтує на вивчення суб’єктивних механізмів, психологічних мотивацій політичної поведінки. Передбачає застосування в політиці методів, які використовуються в природничих науках, а також у соціології.
  • Політичного моделювання. Припускає оперативну оцінку передбачуваного розвитку політичних подій, на основі яких можна прийняти ефективні рішення.
  • Антропологічний. Вивчення зумовленості політики не соціальними чинниками, а природою людського роду у виявленні біологічних та інших чинників поведінки.
  • Нормативно-ціннісний. Орієнтує на розробку ідеалу політичного устрою, в основі якого – загальне благо, справедливість, повага людської гідності, а також визначає шляхи його практичного втілення. Дозволяє виявити значення для суспільства конкретних політичних процесів, їх ролі у здійсненні загальних й індивідуальних інтересів людей, осіб.

Окрім вищезгаданих загальнофілософських методів дослідження політичних об’єктів, політологи у своїх дослідженнях використовують такі загальнонаукові методи як:

  • аналіз і синтез;
  • індукція і дедукція;
  • моделювання;
  • формалізація;
  • ідеалізація;
  • узагальнення та ін.

У дослідженні явищ культури широко застосовуються методи конкретних наук — семіотики, соціології, демографії, психології, антропології, біології, математики тощо). При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики та ін. У зв’язку із величезною різноманітністю способів та класифікацій методів вивчення культури постає питання, як вивчати її взагалі. Тут може бути кілька методично-структурних варіантів і напрямів. Один з них найпоширеніший, навіть класичний — в історичній послідовності. За епохами, періодами, століттями, датами: мова, освіта, наука, література, театр, живопис, архітектура, скульптура, музика, усна народна творчість, звичаї, обрядовість, мораль тощо. А взагалі при вивченні культури застосовують 2 основних напрями:

  • найпоширеніший – в історичній послідовності (за епохами, періодами, століттями, датами)
  • галузевий, жанровий шлях, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, усна народна творчість, обрядовість від першопочатку і наших днів.

Обидва ці шляхи прийнятні. Другий варіант навіть привабливіший, оскільки дає змогу наочніше осягнути зміни в розвитку культури, а не лише за сухими датами в строго хронологічній послідовності. Відтворюючи історію, історики її моделюють. А моделей може бути безліч, навіть тоді, коли чітко зафіксовані одні й ті самі факти. Цим історія наближається до літератури і мистецтва.В наведення можна також навести деякі  інші методологічні підходи до обґрунтування предметного поля культурології:

1.Марксистський. Фундаторами цього напряму є Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. У їх розумінні рух історії є взаємозв’язком продуктивних сил і виробничих відносин. Визначальну роль відіграє спосіб суспільного виробництва. Культура як спосіб буття людини взагалі є єдністю цих двох рушійних сил історії людства. Духовні форми культури мають лише відносну самостійність по відношенню до матеріальних засад буття. Виділяючи такий принцип, як взаємозв’язок між суспільним виробництвом та культурою, треба вміти бачити складний та суперечливий характер цього зв язку, адже культура, маючи самостійний характер, не прямо відображає зміни у матеріальному виробництві. Високий рівень розвитку культури дореволюційної України не відповідав тому низькому рівню соціально-економічних відносин, які характеризували економіку тодішньої південної російської частини імперії.

  1. Психоаналітичний. Основи цього підходу сформулював австрійський психіатр, психолог і філософ Зіґмунд Фрейд, визначний дослідник глибин людського несвідомого. У роботах «Майбутнє однієї ілюзії», «Невдоволення культурою» він показав, що культура має в житті людини не тільки позитивне, а й негативне значення. З одного боку, вона зорієнтована на принцип реальності, стримує людські інстинкти, убезпечує нашу життєдіяльність від руйнівних сил людського несвідомого, що культивує принцип задоволення.

Однак, з іншого боку, культура пригнічує в людині багато творчих задатків, створюючи «середню людину». Представники пізнього психоаналізу критикували Фрейда, але все-таки продовжували розробляти магістральні шляхи, визначені ним. До таких послідовників можна віднести Карла Юнга, Еріха Фромма.

  1. Лінію «філософії життя», розпочату ще Артуром Шопенгауером і Фрідріхом Ніцше, продовжив німецький культурфілософ Освальд Шпенглер. У значимій праці «Захід Європи» він представив та аргументував своє бачення проблем розвитку культури і причини кризи європейської цивілізації. На його думку, будь-яка культура має народитися, досягнути кульмінаційного піку і дійти до своєї смерті, тобто пройти ті етапи становлення, що і живий організм. Причому етап, коли культура застигає, припиняє свій розвиток і зростання, втрачає духовні потенції, матеріалізується, Шпенглер позначив терміном «цивілізація». Саме в тому і полягає криза західної культури, що ввійшла в стадію цивілізації, тобто наближається до фіналу свого існування. У подібному методологічному напрямі розглядає рух культури англієць Арнольд Тойнбі у фундаментальній праці «Дослідження історії», хоча він близький і до соціологічної школи.
  2. Соціологічний. Найбільш видатним його представником є Пітирим Сорокін, російський емігрант, що проживав в Америці. У своїх працях він розглядав історію культури людства як зміну цілісних соціокультурних надспільнот, внутрішньо пов’язаних певною єдністю цінностей і значень. Криза сучасної культури зумовлена, на його думку, втратою духовних цінностей на користь матеріалізму, раціоналізму, техніцизму. Іншими представниками цього напряму є Альфред Вебер, Толкотт Парсонс.
  3. Символічний. Наймолодший напрям у культурології, поява якого пов’язана зі зростанням знаковості культури. Люди творять навколо себе світ, але ця творчість стає все більш символічною. Культура втрачає безпосередній зв’язок із предметами, утворюючи знаково-символічну систему. Центральними постатями цього напряму є Ернст Кассірер, що написав «Філософію символічних форм», Леслі А. Уайт, що розвинув теорію Ернста Кассірера.
  4. Структуралістський. Завдання цього варіанту теорії культури полягало у виявленні принципів комбінації знаків, що діють у підсвідомості. Це давало змогу зрозуміти за знаковим різноманіттям єдність, яка походить від універсальних для людини правил утворення культурних об’єктів. Методом структуралізму, запропонованим відомим французьким теоретиком Клодом Леві-Строссом, стало порівняння структури знакових систем у різних культурних текстах. Для цього в тексті виявлялися мінімальні елементи — пари бінарних опозицій (наприклад, культура-природа, причина-наслідок), які є постійними. Виявлення правила трансформації цих опозицій дозволяло в подальшому моделювати будь-який культурний текст, вивчати культурний код, якими обумовлена свідомість людини.

Серед основоположних принципів історичного пізнання слід  виокремити найбільш пріоритетні:

  • неупереджене ставлення до історичного минулого.
  • неупереджене ставлення до історії забезпечує принцип пріоритетності історичного факту над його оцінкою.
  • науковий плюралізм як норма історичного пізнання.
  • уникнення подвійних підходів при розгляданні однопорядкових явищ історичного характеру.

Вивчаючи історію української культури, треба мати велику толерантність, як тепер кажуть, терпіння. Над історією не плачуть і не сміються, її розуміють. У зв’язку з цим слід дотримуватися такої тенденції: не зосереджувати всю увагу на критиці лютих ворогів українського народу, що, безперечно, були впродовж віків аж до останнього часу (антилюдські дії яких негативно впливали на розвиток І розвій української культури, що стає дедалі більш очевидним і відчутним), а наголошувати на тому, як у таких жахливих умовах ця культура однак вижила, розвивалась і продовжує давати світу шедеври мистецтва, зразки гуманізму, високої моральності. Історію не можна і не потрібно судити, її треба розуміти, тобто вдаватися до глибокого наукового аналізу як основи  для розуміння історичного процесу.

 

Список використаних джерел:

http://osvita.ua/vnz/reports/politolog/17555/ http://buklib.net/books/22356/ http://ua.textreferat.com/referat-13673-1.html http://5fan.ru/wievjob.php?id=6336 http://pidruchniki.com/12480202/kulturologiya/metodologichni_pidhodi_rozuminnya _prirodi_kulturi

Добавить комментарий