Національна концепція культурно-історичного розвитку М.Костомаров, В.Білозерський,П.Куліш

image_galleryСкачати в форматі PDF

Мацегора Михайло Віталійович

                                       НТУУ КПІ, ФПМ, КВ-32

1.Микола Іванович Костомаров

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 р. у слободі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Батько був нащадком козаків-переселенців, місцевим поміщиком. Мати (у дівоцтві Мельникова) -українська селянська дівчина, раніше кріпачка, по 1812 р. навчалась в одному з московських пансіонів. Батько з матір’ю обвінчались після народження сина. Батько трагічно загинув, не встигши усиновити Миколу. Тому по 1832 р. М.І. Костомаров перебував у кріпацькій залежності й отримав волю завдяки неймовірним зусиллям і матеріальним жертвам матері. Цей факт вплинув на подальшу долю і світогляд майбутнього вченого.

Батьки М.І. Костомарова намагалися прищепити сину вільнолюбні ідеї і дати добру освіту. Тому вже з 10 років М. Костомарова відправили навчатися до Московського пансіону, а згодом до Воронезької гімназії, яку той закінчив 1833 р.

1833 р. М.І. Костомаров вступає на історико-філологічний факультет Харківського університету. Вже у цьому навчальному закладі він проявив непересічні здібності до навчання.

На світогляд М.І. Костомарова вплинули професор грецької літератури Харківського університету А.О. Валицький та професор всесвітньої історії М.М. Лунін.

1836 р. М.І. Костомаров закінчив університет, а в січні 1837 р. склав іспити на ступінь кандидата й отримав направлення у Кінбурнський драгунський полк юнкером.

Залишивши службу в армії, М. Костомаров їде до Харкова, а потім до Москви писати історію слобідських козаків. Молодий учений взявся за цю працю, відчувши гостру потребу наповнити російську історію новим змістом, а саме: народним життям, яким воно було в різних частинах Російської імперії. Стрижнева ідея історіософії Костомарова — історія народу та його духовне життя — була протилежною офіційній історіософії, яка висвітлювала тільки історію держави. Він навіть визначив собі життєве кредо: «З народом проти держави».

Наприкінці 30-х — на початку 40-х pp. M. Костомаров знайомиться із творчістю харківських поетів-романтиків, вивчає слов’янські мови, починає писати українською мовою і видавати художні твори під псевдонімами «Ієремія Галка», «Іван Богучаров». Це драма «Вітка», «Українські балади», трагедія «Сава Чалий».

Наприкінці 1840 p. M.І. Костомаров здає магістерський екзамен і починає працювати над дисертацією «Про причини та характер унії в Західній Росії». Фактично у своїй дисертації він висвітлив боротьбу українського народу за незалежність від шляхтянської та католицької експансії, показав народні маси як найважливіший суб’єкт історії. Тому захист не відбувся.

На початку 40-х pp. M.І. Костомаров працював помічником інспектора в Харківському університеті, викладав історію у приватних школах та інших навчальних закладах, не припиняючи займатися науковою та літературною діяльністю. Саме тоді в полі його наукової та літературної зацікавленості було повстання козаків під проводом Наливайка. Костомаров також писав біографічний нарис родини князів Острозьких.

У січні 1844 p. M.І. Костомаров захистив дисертацію «Про історичне значення руської народної поезії», у якій заявив про своє позитивне ставлення до поезії Т.Г. Шевченка.

Ще у травні 1843 p. M.І. Костомаров починає працювати над ґрунтовним дослідженням — історією епохи Богдана Хмельницького, що наштовхнуло його на думку залишити Харківський університет і переїхати до Києва.

Прибувши до Києва, М.І. Костомаров отримав призначення на посаду вчителя історії в гімназії. З серпня 1845 р. працював старшим учителем історії у приватних пансіонах та в Інституті шляхетних дівчат.

У червні 1846 р. рада Київського університету Св. Володимира обирає М.І. Костомарова ад’юнкт-професором на кафедрі російської історії. Згодом його лекції набувають широкої популярності серед студентів. У своїх наукових студіях Костомаров зосереджується на україністиці. Працює над науковою роботою «Богдан Хмельницький», надрукував працю «Слов’янська міфологія» (1847), підготував до видання літопис Самійла Величка. Працюючи в Києві, М. Костомаров знайомиться з колом передової інтелігенції, серед якої: М. Максимович — перший ректор університету Св. Володимира, П. Куліш, М. Гулак, В. Білозерський. Зустріч М. Костомарова з Т. Шевченком згодом переросла у дружбу.

На межі 1845-1846 pp. М. Костомаров разом з М. Гулаком і В. Білозерським починають поширювати ідеї народності, слов’янської єдності. Захопившись історичним минулим, культурою та літературою України і бажаючи її національного відродження та соціального процвітання, вони створюють таємне товариство, яке отримало назву Кирило-Мефодіївського братства. Основні його постулати, викладені в революційному дусі, були вміщені в програмному документі товариства «Книзі буття українського народу». М. Костомаров став автором статуту братства, інших документів, а також самої ідеї, яка полягала в боротьбі за вільний розвиток слов’янських народів. Михайло Грушевський відзначав, що весь новий український рух бере свій початок з Кирило-Мефодіївського братства.

Весною 1847 р. за доносом студента О. Петрова М. Костомарова заарештували разом з М. Гулаком, В. Білозерським, П. Кулішем, О. Навроцьким. Арешт Костомарова відбувся саме напередодні його весілля з Аліною Крагельською (вони обвінчалися лише через 28 років).

Звинувативши у державному злочині, М. Костомарова спочатку ув’язнили у Петропавлівській фортеці, де він перебував рік, а потім на довгих дев’ять років заслали до Саратова.

На початку лютого 1856 р. у зв’язку зі сходженням на престол імператора Олександра II з Костомарова формально зняли політичний нагляд, а також заборону друкувати наукові та художні твори. Він здійснює тривалу поїздку за кордон. Після повернення готує до друку історичні праці «Богдан Хмельницький», «Бунт Стеньки Разіна».

1859 р. з Костомарова було знято заборону «служить по научной части», він переїздить до С.-Петербурга і стає професором кафедри російської історії Петербурзького університету.

1861 р. Костомаров отримав золоту медаль від С.-Петербурзької академії наук за аналіз твору І. Попки «Чорноморські козаки».

Тут сформувались його політичні погляди як поміркованого демократа, який стояв на позиціях українофільства. 1861-1862 pp. у С.-Петербурзі виходив журнал «Основа», що був рупором українського руху. Тут часто друкував свої статті й М.І. Костомаров.

З 1860 р. Микола Іванович був членом Археографічної комісії. Готував видання «Актів Південної та Західної Росії». На базі с.-петербурзьких, московських, варшавських та інших архівів М. Костомаров написав і опублікував низку капітальних праць з історії України, зокрема «Руїна» (1879-1880), дослідження «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок» (1876), «Мазепинці» (1884).

1864 р. рада університету Св. Володимира присвоїла М. Костомарову науковий ступінь доктора російської історії. 1876 р. його було обрано членом-кореспондентом С.-Петербурзької академії наук, 1884-го — почесним членом Київського університету Св. Володимира, у різні роки М. Костомарова обирали почесним членом багатьох інших закладів, наукових товариств та установ, також і закордонних — Південно-Слов’янської академії, Сербського наукового товариства. Але до самої смерті Костомаров зберіг за собою тільки одну службову посаду — члена Археографічної комісії, яка видала за його редакцією 12 томів унікальних «Актів».

1872 р. його було нагороджено золотою медаллю Петербурзької академії наук, а 1880 р. — орденом Станіслава І ступеня.

Особлива сторінка в житті Костомарова — його публіцистична та полемічна діяльність. За участю М. Костомарова були створені журнали «Киевская старина» та «Вестник Европы», де кожного року публікувалися його праці з історії України. Так, 1869-1870 pp. у «Вестнику Европы» побачила світ фундаментальна монографія М. Костомарова «Останні роки Речі Посполитої», що була удостоєна премії С.-Петербурзької академії наук.

Масштаби творчої спадщини Костомарова величезні. Це твори, історичні монографії та дослідження: «Про значення критичних праць Костянтина Аксакова з російської історії» (1862), «Про ставлення російської історії до географії та етнографії» (1863), «Початок єдиної держави в давній Русі» (1870), «Петро Могила перед судом дослідників нашого часу», «Про козаків» (1878). На думку багатьох дослідників, М.І. Костомаров був унікальним мислителем XIX ст., який звернув увагу на суперечності між державністю та народністю.

У 60-х — 80-х pp. XIX ст., крім наукових праць, М.І. Костомаров написав низку белетристичних творів на історичну тематику, зокрема «Кудеяр», «Холоп», «Холуй», «Чернігівка». Цінним мемуарним джерелом є «Автобіографія» М.І. Костомарова.

1874 р. Костомаров брав участь у III археологічному з’їзді в Києві, був головою відділення історіографічної географії та етнографії. Під овації в залі університету Св. Володимира він зачитав реферат «Про утворення київської дружини та її значення в давні часи і про її зміни в наступному побуті руського народу».

1884-1885 pp. тяжка хвороба позбавила М.І. Костомарова можливості працювати на повну силу.

Помер М.І. Костомаров у квітні 1885 р. і був похований на Волковому кладовищі у С.-Петербурзі.

 

 

 

2. Пантелеймон Куліш (1817 -1897).

Куліш Пантелеймон Олександрович [1819-1897] (псевдоніми: Вешняк Т., кірок П., Нікола М., Роман П. та ін) — відомий український письменник, критик-публіцист, історик і громадсько-культурний діяч. Народився Пантелеймон в сім’ї дрібнопомісного хуторянинаН Навчався в Новгород-Сіверській гімназії, був вільним слухачем Київського університету. З 1847р. Куліш — вчитель петербурзької гімназії, викладач університету і кандидат на кафедру славістики. До цього періоду відноситься початок його літературної і культурно-громадської діяльності: він встановлює зв’язки з представниками польської дворянської громадськості (Грабовський та ін) і з Кирило-Мефодіївським братством. Участь членів останнього Пантелеймон Куліш не розділив, тому що замість політичної боротьби їм було висунуте гасло лойяльного культурництва. Кулішу заборонили друкуватися, і твори, які були видані раніше, були конфісковані. Письменника вислали до Тули; там Куліш працював на державній службі; проте на засланні пробув недовго. Після наполегливих та вірнопідданських клопотань йому дозволили повернутися до столиці. Переконавшись у неможливості зробити службову кар’єру і вести легальну літературну роботу, Куліш придбав хутір, де оселився і зайнявся сільським господарством. У цей період він сходиться близько з Аксаковим і з московськими слов’янофілами. Вступ на престол Олександра II дало українському письменникові можливість виступати у пресі під своїм прізвищем. Після цього Куліш розвиває бурхливу діяльність, публікує ряд своїх великих творів, серед них роман «Чорна рада». У 1861 почав виходити український журнал «Основа», де Пантелеймон бере активну участь. На сторінках цього журналу з’являються його відомі роботи : «Огляд української словесності» та інші, що поклали початок українській критиці. У цих критичних роботах Куліш встановлює залежністьписьменника від етнографічних умов і читачів, що його оточують. Індиферентне, а часом і недоброзичливе ставлення поміщиків українофілів до діяльності Пантелеймона Кулішазмушує його скоро припинити свою діяльність. Проіснувавши 2 роки, закривається і журнал «Основа», що піднявся на початку 60-х рр.

Хвиля російського шовінізму, спрямована проти руху пригноблених царською Росією національностей, особливо проти поляків, захоплює українського письменника. Він співпрацює в редакційному журналі «Вісник Південно-західної і Західної Росії». Після придушення польського повстання [1863] Куліш надходить у Варшаву на службу, пов’язану з активним проведенням русифіціюванням політики та знищенням залишків польської автономії. Ця діяльність Пантелеймона Куліша, а також негативна оцінка ним найбільш революційних творів Шевченка остаточно відштовхнула від нього радикальну дрібнобуржуазну українську інтелігенцію. Письменник зв’язується тісніше з більш близькою йому західно-українською (галицькою) буржуазно-націоналістичною інтелігенцією і співпрацює з нею. Всі його спроби видавати журнал і продовжувати видавничу діяльність закінчилися невдачею. Продовжуючи працювати в західно-українських виданнях, він пише свою відому «Історію возз’єднання Русі» з епохи XVI і XVII ст. на Україні, а також ряд інших історичних робіт, в яких різко критикує романтичні традиції і погляди козакофільскої української історіографії (зокрема Костомарова).

Будучи ідеологом буржуазії, Пантелеймон Куліш у зазначених дослідженнях вперше в українській історіографії звертає увагу на роль економічних факторів і класової боротьби в історії, розцінюючи їх звичайно з буржуазної точки зору. З 1881 Пантелеймон Кулішживе в Західній Україні (Галиччині), де на базі співпраці польських поміщиків з західно-українською буржуазною та дрібнобуржуазною інтелігенцією намагається широко розгорнути свою культурну діяльність. Останні роки життя Куліш проводить на своєму хуторі, де займається літературною роботою, зокрема художніми перекладами на українську мову іноземних класиків. Творчість Куліша можна розділити на два періоди: романтичний і реалістичний. Перший період охоплює всі ранні твори (40-і рр.).: фантастично-народні («Про те, від чого в містечку Воронежі висох Пешевцев ставши», «Циган», «Вогняний змій» тощо) та історико-побутові оповідання («Орися») та роман «Михайло Чернишенко». Народно-фантастичні розповіді, не вирізняючись особливою художністю, представляють собою літературні опрацювання народних легенд з їх звичайною примітивною мораллю. Роман «Михайло Чернишенко» носить яскраві сліди наслідування модному в той час Вальтер Скотт і не вирізняється ні ідейністю, ні багатством історичного змісту. Зате роман «Чорна рада», пройшовши кілька редакцій, є вже в повному сенсі соціальним романом, що зображає епоху боротьби на Україні в зв’язку з виборами гетьмана Івана Брюховецького. У цьому творі, багатому і яскравому за своїм історичним змістом, письменник проводить свій погляд на соціальну боротьбу на Україні в минулому, на козацьку революцію 1684. Націоналістична романтика Пантелеймона Куліша сповнена глибокого класового змісту.

 

Письменник сам у своїй автобіографії — «Життя Куліша», надрукованій у західно-українському журналі «Правда», підкреслює свою соціальну та психологічну близькість з козацькою старшиною української шляхти, на противагу Т. Шевченку, якого Куліш відносить до козацької голоти. Героїв з-поміж старшини-шляхти Пантелеймон ідеалізує, представників же «черні» всіляко паплюжить або зображує їх сліпим знаряддям в руках інших. До романтичних творів Пантелеймона Куліша слід віднести його епопею «Україна», складену з народних дум, вкраплених в стилізований під ці думи власний текст, а також і деякі історичні поеми, як наприклад «Великі проводи» (з віршів «Досвідки», 1862), де Куліш виводить ідеалізованого героя-лицаря козака голку, що коливається між своєю козацької братією, до якої у нього негативне і навіть презирливе ставлення, і польським панством, до якого він тягнеться. Інший роман Куліша — «Олексій Одноріг» — з смутного часу початку XVII ст., написаний у більшій мірі з метою реабілітації і тому витриманий часто-густо в офіційному дусі, художнього значення не має. До 50-их рр.. відносяться перші реалістичні твори Куліша: автобіографічні — «Історія Уляни Терентіївни» [1852], «Яків Якович» [1853] і «Феклуша» [1858], повісті «Майор» і «Інша людина». У першому з них Пантелеймон Куліш передбачає «Сімейну хроніку» С. Аксакова (см.), хоча в художньому відношенні воно значно нижче. У «Майор» і «інша людина» ідеалізує старі національні традиції і простий народ, повстає проти земельної аристократії, картає розкладених елементів дворянства і його інтелігенції і висуває як ідеал хуторянство. Особливо сильно виявилося негативне ставлення Куліша до щойно названої частини дворянства в його творах, що друкувалися в гумористичному журналі «Іскра» («Пан Мурло», «На поштовій дорозі в Малоросії», «Сімейні бесіди справника» та ін.) Працюючи над історичними проблемами, Куліш відбиває їх і в своїх белетристичних творах. Його погляди на гайдацький рух знайшли своє відображення в оповіданнях «Січеві гості» [1862] і «Мартін Гак» [1863], причому Куліш ставиться до нього як до Розбійницького руху, а зовсім не як до революційного. У романі «Липові пущі» Куліш намагався зобразити соціальні відносини старої української гетьманщини, причому саму гетьманщину український письменник оцінює як «дерево, підгнилого в корені і не приносить ніяких плодів». Майже всі белетристичні твори, за винятком справді чудової і видатної «Чорної ради », не принесли Кулішу особливої популярності.

При всіх своїх позитивних художніх даних Куліш залишився автором переважно посередніх творів. В області поетичної творчості йому теж не вдалося досягти тієї ідейної глибини, художньої завершеності, які були у Шевченка, хоча Пантелеймон Куліш і поставив своєю метою продовжити діяльність геніального поета. Вірші Пантелеймона у двох збірках — «Хуторна поезія» [60-70-ті рр..] і «Дзвін» [80-ті рр..], — Що відображали різні етапи його суспільно-культурної діяльності, не відрізняються оригінальністю. Будучи направлені в ряді випадків проти Тараса Шевченка, вони все ж таки переспівують його. Переоцінюючи історичні цінності в деяких творах, Пантелеймон Куліш складає хвалу «єдиному царю» (Петру I), «єдиній цариці» (Катерині II) і взагалі всьому російському царизму, який допоміг розправитися з анархічною козацько-Запорізькою та гайдамацькою черню. Кулішу належить ряд поем на історичні теми, зокрема українсько-турецькі («Магомет і Хадиза», «Маруся Богуславка»), та ін («Григорій Сковорода», «Куліш у пеклі» і т. д.), в яких виявляється концепція письменника — туркофільство, що змінила слов’янофільство і русофільство, які розчарували його. Куліш оспівує який народ добросусідський, культурний і високо моральний. Проте всі ці твори, як і надруковані пізніше уривки із знищених пожежею поем («Хуторні Недогарки»), не представляють нічого художньо видатного. В такій же мірі не були особливо примітні і драматичні твори Куліша. («Коліі», «Хуторянка», «Дранована трілогія», «Байда», «Сагайдачний», «Наливай», а також «Хміль Хмельніцькій»), що так і не побачили сцени. Зате численні переклади Куліша з іноземних класиків були і залишилися видатним явищем в українській літературі. Корнель перший відчув потребу в них. Пантелеймон один з перших зречеться тієї національно-провінційної в культурному відношенні обмеженості. Ним перекладено українською мовою ряд творів Шекспіра, Байрона, Гете, Шіллера і Гейне. В історії української літератури Куліш залишив свій слід також введенням нового українського алфавіту. «Кулішівка» в основному вживається і тепер; вона замінила так званого «Ярижку» — своєрідне пристосування до української мови російської абетки; прийнята українською писемністю, «кулішівка» забезпечила імені письменника широку популярність.

 

  1. Василь Михайлович Білозерський

 

Український громадський, політичний і культурний діяч, публіцист, учений, педагог

БІЛОЗЕРСЬКИЙ ВАСИЛЬ (1825, х. Мотронівка, тепер у складі с. Оленівки Борзнянського р-ну Чернігівської обл. — 04.03.1899) — громадський і літературний діяч, журналіст.

Брат Ганни Барвінок (Білозерської-Куліш) і М. Білозерського. Народився в небагатій дворянській родині колезького асесора. В 1841 — 1846 рр. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. У 1846 — 1847 рр. викладав історію й географію у Полтавському кадетському корпусі. Один із організаторів Кирило-Мефодіївського братства, належав до поміркованої його частини. Брав участь у створенні статуту братства, написав до нього розгорнуте пояснення, коротку записку про вивчення історії слов’ян, розробив проект створення в Україні ремісничих шкіл для юнаків козацького стану.

Був противником застосування насильницьких методів у боротьбі. Вважав за можливе через освіту й пропаганду ідей слов’янської єдності та братерської любові серед широких верств населення об’єднати слов’янські народи у федеративну державу. У 1847 р. був заарештований, після недовгого перебування під слідством у Петропавловській фортеці засланий до Петрозаводська, де працював молодшим помічником у губернській канцелярії. 1849 р. призначено на посаду асесора Олонецького губернського правління, пізніше дістав чин титулярного радника, а в лютому 1853 р. був представлений до нагороди. Навесні 1856 р. йому дозволили переїхати до Петербурга.

У березні 1856 р. В. Білозерського призначено радником першого департаменту Петербурзької управи благочиння. У 1861—1862 рр. він — редактор журналу «Основа», що відіграв значну роль в консолідації українських сил, сприяв подальшому розвитку літератури й пожвавленню суспільного руху в Україні. В. Білозерський писав статті, присвячені слов’янській літературі, вивченню української мови та історії. Після 1862 р. служив у Варшаві. Поступово відійшов від літературної роботи та активної громадської діяльності. Згодом подав у відставку, переїхав до родинного гнізда на хутір Мотронівку.

Національна концепція культурно-історичного розвитку М.Костомаров, В.Білозерський,П.Куліш: 3 комментария

  1. Павло Володимирович Набойченко

    Після того як я прочитав дану статтю, в мене склалося двояке враження.
    З одного боку я, на свій сором, не знав багатьох наведених фактів, з іншого — стаття нагадує біографю взяту з одного з інтернет ресурсів. Проте, з огляду на відсутність використаних джерел, важко про це говорити.

  2. Шмирьов Андрій

    Було дізнатись про нові факти ціх творців,але погоджусь з попереднім коментарем,що і справді схоже на просту біографію.
    Бажаю успіху в наступних роботах і не забувати про використані джерела.

  3. Чабан Ярослав Юрійович

    Не зважаючи на деякі прикрі моменти (відсутність використаних джерел та інші) презентація залишає хороше враження.
    Рекомендую до ознайомлення.

Добавить комментарий