УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ПРАЦЯХ СУЧАСНИХ ДОСЛІДНИКІВ

Вікторчук Віталій

КВ-31, ФПМ

doklad

Доповідь — натиснить тут …

 

 

Українська культура — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених українським народом протягом його історії.

Для української національної культури основоположною базою є народна культура на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті.

Внаслідок труднощів історичного життя України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства — селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв’язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов’янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур’я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі у дусі пізнішого європейського екзистенціалізму. Сьогодні такі підходи мають особливе значення для всього людства.

Значний вклад у вивчення історії української культури вніс Іван Огієнко (1882-1973) – історик церкви, культуролог, філософ, мовознавець, письменник, автор перекладу «Біблії» на сучасну літературну мову, перший ректор Українського університету (1918-1919), міністр культів (віросповідань) в уряді Директорії, один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви, пізніше митрополит Вінніпегу і всієї Канади Іларіон. У спадщині І. Огієнка – близько тисячі праць, і більшість з них присвячена проблемам нашої культури. Серед найбільш значних – кількатомна «Наша літературна мова», в якій опрацьовано тисячі історичних і етнографічних джерел та літературних творів, «Історія українського друкарства», «Дохристиянські вірування українського народу», «Українська церква за час Руїни», «Візантія й Україна», «Князь Костянтин Острозький» та інші.

У 1917-1918 pp. І. Огієнко читав у Київському університеті курси української мови та культури. На основі своїх лекцій він видав книгу «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (К., 1918), яку можна вважати початком справжньої історіографії української культури. Автор аналізує характерні риси нашої культури, простежує її розвиток в різні періоди історії, акцентуючи увагу на національній самобутності української культури, самостійному «визріванні» визначальних тенденцій її розвитку, показує на основі численних фактів і документальних свідчень вплив української культури, на російську. Таким чином, І. Огієнко робить спробу зруйнувати стереотип сприйняття української культури як похідної, залежної від російської. Автор доводить, що протягом довгих віків своєї історії українська культура, по суті, не мала сприятливих умов для свого розвитку, він виділяє навіть окремий розділ про «кривди, заподіяні народу українському», логічно підводячи до думки, що вироблення національної державності є необхідною історичною умовою і гарантом нормального культурного процесу на Україні.

Найбільш значною узагальнюючою працею західноукраїнських учених, що висвітлювала культурний процес на Україні від найдавніших часів до 30-х років XX ст., була «Історія української культури» (1937) за редакцією І. Крип’якевича. У книзі, розрахованій на масового читача, містився досить глибокий аналіз трьох ділянок культури: побуту (І. Крип’якевич), літератури (В. Радзикевич) та мистецтва (М. Голубець); до останнього додано невеличкі розділи про театр (С. Чарнецький) та музику (В. Барвінський). Це видання могло б стати серйозним джерелом знань для зацікавленого читача, але, на жаль, воно, як і більшість названих нами досліджень, трималося у спецфондах.

За роки радянської влади так і не було створено цілісної концепції розвитку української культури, хоч духовна атмосфера 20-х років здавалась обнадійливою. Та це був дуже короткий період, коли Україна мала право на свою історію і свою культуру. Із робіт концептуального характеру, у яких робилася спроба висвітлити весь процес історичного розвитку української культури, слід назвати книгу А. Козаченка «Українська культура, її минувшина та сучасність» (Харків, 1931). Однак і вона не дійшла до читача: розпочалася боротьба з «українським буржуазним націоналізмом», і все, що хоч трохи наближалось до істини і ставило під сумнів офіційні ідеологічні постулати, виводилось із широкого вжитку.

Зазнала невдачі спроба видати історичний нарис «Українська культура» за редакцією К Гуслистого, М. Рильського та С. Маслова, зроблена у роки війни. Лише в 1961 р. семитисячним тиражем вийшла робота М. Марченка «Історія української культури. З найдавніших часів до середини XVII ст.», в якій автор, спираючись на марксистсько-ленінську методологію і традиційні підходи радянської історіографії, виводив початок існування українського народу щойно з XV ст.

Зате українські вчені в еміграції створили кілька узагальнюючих праць з історії культурного процесу на Україні. Ще в 1940 р. з’являється курс лекцій для студентів Українського технічно-господарського інституту під назвою «Українська культура» (ред. Д. Антонович), авторами якого були В. Біднов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, Д. Чижевськнй, В. Січинський – кращі на той час знавці окремих, ділянок української культури. Книга витримала ряд видань.

Великою заслугою українських науковців було видання двотомної (у трьох частинах) тематичної «Енциклопедії українознавства» (Мюнхен – Нью-Йорк, 1949), де подано загальну характеристику та основні складники української культури. До участі у виданні були залучені відомі дослідники-культурологи О. Пріцак та Д. Чижевськнй.

У 50-х роках побачили світ «Нариси з історії нашої культури» відомого українського поета Є. Маланюка. 1964 року в Канаді вийшло друком друге видання першого тому «Історії української культури» за редакцією І. Крип’якевича, до якого додано цікавий розділ «Міфологія української землі», написаний Б. Кравцівим.

Остання з виданих узагальнюючих робіт – «Тисяча років української культури» (1985) М. Семчишина. Написана у науково-популярному стилі вона подає процес розвитку української культури в різні періоди нашої історії, періодизацію цього процесу та його особливості. М. Семчишин, за його словами, зосереджує основну увагу на «національності культури», прагнучи показати культуру «означеної спільноти, духовної спадщини суспільства і його традицій».

Українські вчені в еміграції популяризують історію нашої культури і в іншомовних виданнях. У цьому плані слід відзначити роботи І. Мірчука в німецькомовній енциклопедії українознавства «Handbuch der Ukraine» (1941), англомовну збірку статей за його ж редакцією «Ukraine and its people» (Munich, 1949).

Тепер повертається до нас десятиліттями замовчувана спадщина діячів української культури, всіх, чиї книги і статті лежали у спецфондах. Тож є надія отримати нарешті правдиву й повноцінну історію рідної культури.

Сучасні українські культурологи М. Попович, В. Скуратівський, С. Макаров, О. Забужко включають українську культурну традицію у світовий загальнокультурний простір, знаходячи в діалозі неповторну значущість національної духовності. Видатні діячі української культури своїми найвищими творчими досягненнями зробили внесок у світову культуру. Наприклад, Микола Лисенко став тлумачем національних думок і почуттів для представників інших народів, створив національний музичний стиль, переплавивши у своїй музиці найхарактерніші природні особливості народної пісні з високими досягненнями музичного мистецтва Європи і таким чином “переклав” українську професійну музику на загальнозрозумілу європейську композиторську мову.

В українській культурі важливою є спадкоємність традицій (Д. Антонович, Д.Чижевський, М. Грушевський). Гердер вважав людську культуру єдиною, такою, що має спільну мету – досягнення істинної гуманності. Проте ця мета розвитку досягаються різними народами неоднаково, створюючи величезну різноманітність кольорів та відтінків.

Ця думка суголосна з сучасною теорією систем: чим різноманітніші елементи системи, тим більша її стабільність. Гердер одним з перших виступив проти вузького європоцентризму, проти зневажливого ставлення до народів, що не належать до романо-германського культурного комплексу. Оцінювати рівень культуриі просвіченості різних народів треба не тільки з погляду Європи, а і їх власних історичних потреб і завдань. Розвиток культури усвідомлюється як єдиний процес, що триває у всесвітньо-історичному масштабі і характеризується певним зв’язком причин і наслідків, внутрішніми закономірностями, періодизацією. Марксизм не визнавав цілісності національної і світової культури, а поділяв її на “прогресивні” та “реакційні” елементи.

Проведений аналіз свідчить, що на сьогоднішній день залишається дуже мало культурологів, які б досліджували історію нашої культури. До нас доходять праці відомих дослідників XX століття, які були заборонені для друку та вільного читання в їх час. Отож зараз ми маємо вчити та пам’ятати історію нашої культури, адже саме незнання нашої культури, ускладнює розвиток держави сьогодні.

Список використаної літератури:

  • Бердяев, С. В. Смысл истории [Текст] / С. В. Бердяев. – М. : Политиздат, 1990. – 176 с.
  • Бойченко, І. В. Філософія історії : підручник [Текст] / І. В. Бойченко. – К. : Знання, 2000. – 723 с.
  • Бондаренко, Г. Історичне пізнання: питання теорії і практики: навч. посіб. для студ. іст. ф-тів [Текст] / Г. Бондаренко. – Луцьк : Вежа, 1998. – 189 с.
  • Бондаренко, Г. Теорія і методологія історичного процесу [Текст] / Г. Бондаренко // Наук. вісник Волин. держ. ун-ту ім. Л. Українки. Історія. –1997. – № 2. – С. 87–91; 1998. – № 1. – С. 139–143.
  • Бордюгов, Г. Национальная историческая мысль в условиях советского времени. Национальные истории в советском и постсоветском государствах [Текст] / Г. Бордюгов, В. Бухарев. – М. : АИРО-ХХ, 1999. – 446 с.
  • Брайчевський, М. Історіософічні підвалини історичного поступу [Текст] / М. Брайчевський // Укр. історик. – 1994. – Ч. 1–4. – С. 234–249.
  • Брайчевський, М. Конспект історії України [Текст] / М. Брайчевський. – К. : Знання, 1993. – 206 с.
  • Бурунова, О. Використання цивілізаційногог підходу у типології соціально- економічних систем [Текст] / О. Бурунова // Наук. вісник Волин. держ. ун-ту. ім. Л. Українки. Історія. – 1997. – № 3. – С. 88–90.

 

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ПРАЦЯХ СУЧАСНИХ ДОСЛІДНИКІВ: 10 комментариев

  1. Чабан Ярослав Юрійович

    Тема доповіді надзвичайно важлива у сучасних реаліях. Культура нації — це сукупність духовних та матеріальних цінностей, створених народом протягом його історії. Знання культури свого народу є прямим обов’язком кожного свідомого громадянина. Саме тому, дослідження української культури є темою актуальною.
    Автор продемонстрував вміння коротко, та водночас вміло й точно, розкривати питання. До тексту доповіді зауважень немає. У доповіді було використано багато різноманітних джерел, що підтверджує її високу якість.

  2. Валерія Сергіївна Колесник

    Дуже актуальна тема доповіді показує нам історію формування культури нашого народу з погляду дослідників, та розкриває перед нами важливе підгрунтя нашої етнонаціональної культури.

  3. Антон Білогур

    Дуже важлива тема для того щоб зрозуміти погляди сучасних культурологів. Автор вдало впорався з поставленим завданням, ніяких зауважень щодо доповіді немає. Також хочу відмітити доволі симпатичну мультимедійну презентацію.Короче лойс.

  4. Роман Ігорович Головатий

    Віталій, маю сказати, що Ви обрали надзвичайно важливу тему. Сьогодні ми бачимо ситуацію, що молодь забуває про свою історію, не цікавиться історією, і це засмучує. Мені сподобалось, як автор розкрив тему, також хочу відзначити приємну презентацію, яка радує око. Автор, Ви молодець, обов’язково пишіть ще.

  5. Володимир Романович Кашин

    Пане Віталію!
    Цікава, але й водночас дуже важлива доповідь. Праці сучасних дослідників української культури дозволяють нашому поколінню зрозуміти наше коріння, допомагають віднайти своє справжнє походження на тлі сьогоднішніх подій в Україні. Для цього, на мою думку, потрібно масово поширювати ці праці, але, на жаль, більшість навіть і не чуло про такі дослідження.
    Також мене здивувало те, що існувала достатня кількість видань на іноземних мовах, що поширює нашу історію за межі нашої країни.

    1. Віталій Анатолійович Вікторчук Автор записи

      Згоден з вами, потрібно поширювати такі дослідження. А щодо існування достатньої кількості видань на іноземних мовах, то це не дивно адже багато з них писались за кордоном.

Добавить комментарий