ЕКЗИСТЕНЦІОНАЛЬНО – АНТРОПОЛОГІЧНІ НАЧАЛА ОСЯГНЕННЯ КУЛЬТУРИ У «ФІЛОСОФІЇ СЕРЦЯ» Г.СКОВОРОДИ

image_galleryСкачати в форматі PDF

Пашина Тетяна

                 НТУУ «КПІ»,факультет прикладної математики, ІІІ курс, група КМ  33

Григорій Савич Сковорода /1722-1794 рр./ — видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській Академії. Його філософські твори можна поділити на чотири цикли. До першого належить праця «Нарцис». Розмова про те: «Пізнай себе» та інші, де мислитель стверджує, що людина невіддільна від природи, спільна з нею за своєю натурою, а тому пізнання людини є водночас пізнання природи. Другий цикл, до якого входить декілька робіт, зокрема «Дружня розмова про душевний світ» подає вчення про людину, щастя і мораль. В центрі циклу стоїть принцип так званої «спорідненої» /»сродної»/ праці, найповнішого розкриття здібностей людини. В третьою циклі /»Ікона Алківіадська» та ін. Сковорода узагальнює думки про духовний світ /світ символів/, загальний ідеал життя. Четвертий цикл /»Сварка архістратиги Михайла з Сатаною про те, чи легко бути благим»/ визначає те, з чим повинна боротись справжня людина. Останній твір Сковороди — «Діалог». Ім’я йому — «Потоп зміїний» формулює основну доктрину про три світи; «макрокосм» — Всесвіт, «мікрокосм» — світ — людини та світ символів, який складають — Біблія, міфі, релігія, а також вчення про дві натури. Кожен світ складається з двох натур: «видимої» і «невидимої».»Видимая натура называется тварь, а невидимая -Бог»..
Філософія «серця», вчення про сродну працю, безумовно, мала дещо утопічний характер в час поневолення українського козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й думати про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять, який би приносив їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і «сродна» праця несумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою.
Багатьом національним культурам притаманна філософська система або вчення, що найбільше характеризує її своєрідність та унікальність у світі. Таким філософським вченням, яке виражає специфіку української національної культури і філософії, є “філософія серця”. Найбільш яскраве відбраження вона знайшла у Григорія Сковороди Чимало дослідників розглядали проблему “філософії серця” та її місце в філософії та культурі України. Головною рисою української національної психології є емоціоналізм – надання високої оцінки відчуттям, своєрідне бачення природи, так би мовити, злиття з нею. Образ серця як центру емоційного життя людини ми віднаходимо вже в українців Княжої доби, він прослідковується в народних піснях, казках, приказках. Києво-руська культура формувалася у творчому діалозі візантійського християнства та слов’янської міфології, вже тоді виявляється тенденція, що трактує серце як орган розуміння, як центр, що зводить воєдино думку, волю та віру. У “Слові про закон і Благодать” Іларіон писав, що коли князь Володимир задумав увести Християнство на Русі, в нього в серці “засіяв розум”.

Уже після прийняття християнства серце починає переважно розглядатися як орган, яким ми сприймаємо Бога і через який Бог спілкується з людиною, а також як центр морального життя і духовності. Звідси, власне, і виникнення проблеми співвідношення віри та розуму, бо саме серце починає розумітися як носій чогось втаємниченого, віри. Отже, серце виступає тут як загальнохристиянський символ. Розгляд серця під таким кутом зору зустрічається в багатьох пам’ятках нашої давнини. Так, наприклад, увага авторів “Києво-Печерського патерика” зосереджена на зображенні внутрішнього морального життя людини, її відчуттів і прагнень, які пов’язані із серцем, через яке до неї мовить Бог.

З християнською антропологією пов’язані світоглядні настанови таких видатних мислителів, як Г.Сковорода, Г.Кониський, П.Могила, Д.Туптало.

Проте найбільшого теоретичного обґрунтування “філософія серця” набула в творчості Г.Сковороди. Саме через етичну проблематику “філософії серця” він виходить на одну з центральних проблем в українській філософії взагалом та в українській академічній філософії зокрема – проблему співвідношення розуму і віри.

У Г.Сковороди “філософія серця” розглядає людину як центр Всесвіту. Поняття “серця” тлумачиться ним не лише як емоційна сфера, а й як символ духовного життя людини. Взагалі, духовний світ людини є основним об’єктом дослідження мислителя. У понятті “серця” філософ розмежовує матеріальне і духовне начало, підкреслюючи, що тільки духовне, внутрішнє, моральне вдосконалення приведе людину до щастя. З вченням про серце пов’язана етична концепція філософа, за якою серце є найважливішою моральною цінністю і основою щастя людини, яке можливе, коли серце “чисте” і “світле”. Життя людини – це процес безперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання. Лише вдивляючись у середину себе, в своє серце, людина стає здатною до такого самопізнання. Саме з цією спроможністю людини пов’язана ідея “сродної праці” Сковороди [3, 420]. “Сродною” є та праця, яка “лягає нам на серце”.

Сутність концепції Сковороди полягає в тому, що, розглядаючи людину як “мікрокосм”, він розділяє її на “внутрішню” та “зовнішню”, ставлячи при цьому “чисте серце” в центр цієї “істинної”, “внутрішньої” людини і навіть ототожнюючи з ним. Проблема серця в його роботах нероздільно пов’язана з проблемою Богопізнання. Тому шлях пізнання свого серця – це шлях до осягнення трансцендентного. Серце у Сковороди – це крапка, центр людської душі, яка не існує ніде в світі, але водночас воно є усюди, в усій людській істоті.

Поняття “серця” є центральним у філософії романтизму. Представники цього філософського напряму досліджували духовний світ людини через складність її внутрішньої емоційної культури і людської індивідуальності. Романтизм протиставив класичному “наслідуванню природи” творчу активність митця з його правом на самобутність та оригінальність, підняв мистецтво до рівня найвищої цінності і його сприйняття як вияву глибинної сутності і смислу життєдіяльності, де понад усе цінується творча особистість, її настрої і преживання, прагнення її серця.

Душа, серце є визначальними у творчості видатного представника романтизму, російського письменника – М.Гоголя. Він, як і Г.Сковорода, називає душу “серцем”, яке є глибоким джерелом для пізнання. Шлях уникнення помилок, за М.Гоголем, – це улюблена справа людини. Ця ідея співзвучна з ідеєю “сродної праці” Г.Сковороди, де зрідненість людини з улюбленою працею дає можливість використати свою індивідуальність, неповторність і здійснити власний моральний вибір у житті. Микола Гоголь стверджує, що “порив і надхнення рухає душу, а надхненням багато чого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею”.

Григорію Сковороді притаманні закоханість у природу, обожнення її, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності й свідомості останньої межі у світі, через які тільки й лежить шлях до самого світу. Призначення людини полягає в тому, щоб привносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над вічним, що є найдорожчим для нас, завдяки чому знайти своє місце у світі. Причина зла, на його думку, – в черствості й мертвості людини, якій бракує глибини чуття, несвідомості глибин і таємниць своєї душі. Отже, людині потрібно пізнати саму себе, свої помилки, вади, пізнати саму себе, своє єство, серце.

Слід також зазначити, що упродовж усього розвитку української духовної історії “філософія серця” намагається гармонійно співіснувати з інтелектуально-розумовими рефлексіями, не вступаючи в гостре протистояння. Для української філософії характерним є звернення до розуму, заснованого на вірі – “духовному розумі”.

Серце описувалось як особливий орган душі, який є осередком всього тілесного і багатоманітного духовного життя людини, серце називається витоком життя, воно є колом нашого народження, тобто коло і колесо, в обертах якого полягає наше життя.

Центральною проблемою у філософії Г.Сковороди є проблема людини. Людина – це малий світ (мікрокосм).

У філософії Сковороди поняття “серця” виступає центральною ідеєю, яку він аналізує. Він представляє досить своєрідну філософсько-антропологічну концепцію про серце як основу фізичного та духовного життя людини. При цьому він запропонував досить незвичайний на той час підхід до розгляду людини як конкретної індивідуальності. Підхід, який не був сприйнятий його сучасниками і не підходив ні до матеріалістичної, ні до ідеалістичної антропологічної теорії.

Релігійне переживання відкриває перед нами той факт, що серце є більш глибокою основою душевного життя, ніж розум. Мислитель наголошує на тому, що релігійна свідомість людини лежить в її серці, а, отже, релігія утворена на природному грунті.

Багато уваги приділяється образу серця у Святому Письмі. У ньому говориться про “таємної людини серця” (Петр. 3, 4). Серце є глибиннішим у душі, воно відкрите лише Богу (П с. 43, 23). Біблія розглядає серце в різних аспектах: і як сутність усіх пізнавальних дій душі, і як центр духовного життя, і як осередок відчуттів і емоцій людини. Серцю приступна радість, благодушіє (Єг. 65, 14); велике горе, біль (Єг. 65, 14); ревнощі, заздрість (Як. 3, 14). Серце може бути лютим (Єр. 16, 12); метушливим (П с. 5, 10); нерозумним (Рифм. 1, 21) і т.д. Лише в старозаповітних текстах серце згадується 851 раз.

Дійсно, душевне серце слугує місцем проявів потягів, афектів і почуттів. У серці біль душі (Прит. 14. 10), відчуття любові (Суд. 16. 15), довіри (Прит. 31. 11), радості (П с. 18. 9), відрази (Прит. 5. 12) [5, 78]. Серцю приписується не лише емоційна, а й інтелектуальна діяльність. “Мудре серце” слугує в Біблії постійним оборотом мови. “Широта серця” означає всеохоплюючий розум. У серці знаходяться також і моральні принципи.

Таким чином, серце згідно з біблійними уявленнями є осередком всієї людини, усіх її душевних сил. Це не означає, що душа людини тотожна душевному серцю, але вона найбільш ясно і повно відображається саме в ньому. Це стосується не лише почуттів, а й розумової діяльності. Арістотель, наприклад вважав, що саме фізичне серце, а не мозок, є органом мислення. Паскаль писав про особливу “логіку серця”, а Гегель визначив душу як “мисляче серце”.

Перше місце серця як центру морального життя людини розроблене Сковородою за християнською традицією. Мислитель вважає, що серце є тим принципом, який визначає індивідуальність і неповторність людини, бо людина в дусі своєму – істота унікальна, вона унікальна сама в собі і в своїй свободі. Це зародок екзистенційного мислення, який потім буде обґрунтовано і розвинуто К.Ясперсом, Е.Гуссерлем, М.Гайдеггером, М.Бердяєвим та ін.

Центром дослідження Сковороди стає “серце” як осередок душевного і духовного життя людини – джерело походження моралі, справжня субстанція людської душі. При цьому він відкидає як раціоналістичні теорії, що підносять роль розуму в людині, проголошуючи його місцем душі, так і психологічні концепції його часу, що стверджують повну залежність психічних явищ від фізіологічних процесів. Серце – це охоронець і двигун усіх фізичних сил людини.

“Серце” – основа неповторності та унікальности людини в світі, тоді, коли розум виявляє лише загальне в діяльності людини. “У серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону”. У концепції Юркевича розум, “голова” керує, планує, дириґує, а серце творить. Як і в Сковороди, так і в Юркевича, серце – сфера духовного життя людини. Поняття серця багатозначне, але передусім серце – це духовний стан людини, її душа. В його понятті душа – “серце” людини затримує, як цінність, все те своє власне, що є важливим для “серця”. Це власне і визначає світогляд людини, її особистість, індивідуальність і неповторність у світі.

“Серце” у філософії є цілісний світ людини, в нього входять не тільки моральні переживання, почуття, а й акти пізнання, тільки не взяті як процес логічного, розсудкового мислення, а як акти “об’яви істини, що виникають безпосередньо і раптово”. Може саме від цього походить наше українське “розуміння і пізнавання серцем”. Серце згідно з поглядами мислителя – це зосередження усієї пізнавальної діяльності людини. У площині гносеології  знання Абсолюту людині недоступне, але знання про Абсолют – доступне. Людина доходить до цього знання за посередництвом сердечного релігійного відчування, усередненої й свідомої філософічної медитації та сердечного й совісного містичного прозрівання.

Філософічні медитації й свідоме містичне прозрівання імплікують процес мислення, але філософ застерігає, що суть людини не полягає в її мисленні, бо “дерево пізнання – це не дерево життя”. Сутність людини виринає з кореня духовного життя, із її серця. Звідси виходить, що homo sapiens – це ще не повна людина. Повна людина – це людина-індивід повно розвинений у царині її почувань, емоцій, в царині її серця.

Завдячуючи “філософії серця”, Сковорода вводить духовну вертикаль у вимір буття, розкриває глибинну сферу “задушевного”, ту основу, яка є рушійною силою створення доброго, морально-ціннісного. Найбільшою таємницею буття, на думку філософа, є сама людина, яка виконує перехідну роль між світом ідей і світом речей, насамперед завдяки багатству свого внутрішнього індивідуального душевного світу.

З серцем філософ пов’язує і моральне достоїнство. Сковорода вважає, що людські вчинки слід оцінювати залежно від того, чи викликані вони зовнішніми умовами і думками, чи випливають вони з безпосередніх і вільних прагнень серця. Ці його погляди пов’язані з християнським вченням про любов як джерело всіх дійсно моральних дій людини.

Викладаючи власне розуміння сутності людини, Сковорода виходить із загальновизнаної опозиції “серце–голова”. За біблійною традицією, серце є хранителем і носієм усіх тілесних сил, тобто осередям усього душевного і духовного життя. Воно – корінь і різноманітних почуттів, хвилювань, страхів, пристрастей, моральних станів, і пізнавальних дій душі. Розум же – лише видима вершина айсберга духовної сутності серця. Вона є лише частиною (теоретичною складовою) духу. Таким чином, людина складається не з душі і тіла як двох субстанційних частин, а із серця і розуму як двох душевно-тілесних сторін однієї конкретної сутності. Саме оця душевно-тілесна сутність може бути і мислячою, і сердечною. Серце є основою психіки людини, тоді як розум лише її надбудова. Якщо серце є носієм знання інтуїтивного, то розум оперує логічним, доведеним знанням. Але таким розведенням серця й розуму Сковорода намагався, яке це не дивно, їх поєднати, зробивши наголос на тому, що одне без одного існувати не може.

Людське тіло (одухотворена матерія) є тілесним органом душі. Серце, як центр тіла, мислиться як найбижчий орган душевного життя, у тому числі розумового. Мозок – лише один із органів тіла, який підтримується серцем і відповідає за “внесення” в душу зовнішніх впливів. Зв’язок між ним та душею не причинний, оскільки душа не має просторових вимірів, на які вона отримувала б імпульси від просторових рухів мозку. Вони можуть взаємодіяти лише ідеально. Наші думки, слова і діла не спричиняються цими взаємодіями, вони не образи зовнішніх впливів, що йдуть від речей, а образи і вираження загального почуття душі, породження нашого щирого сердечного настрою.

Таким чином, мислитель намагається вирішити споконвічне питання співвідношення розуму та віри, намагаючись віднайти їх спільне коріння і не протиставляючи їх одне одному.

Отже, антропологія Сковороди ґрунтується на основній силі людського духу — серці (як осередку емоцій і носія віри). Він доходить висновку, що серце людини може відкривати і схоплювати, висловлювати і розуміти – в тільки йому притаманний спосіб – такі переживання духу, які в силу своєї виключної духовності й ніжності, віддаленому знанню розуму недосяжні.

На основі цього вартість людини не залежить від обсягу знання нею правди, не від пізнання, а від того, як ця правда впливає на людину, що людина робить зі своїм знанням правди. Тому, щоб говорити про вартість людини, треба знати, на що спрямоване, що приваблює її духовне зацікавлення, що її радує, що завдає болю, або – що стає скарбом її серця?

“Філософія серця”, мала вплив не тільки на національну духовну культуру України, а й на загальноєвропейський культурний процес.

Деякі дослідники зазначають, що не можна дивитись на українську філософію і культуру через призму “кордоцентризму”, вони підкреслюють, що “філософія серця” не надає належного значення раціонально-вольовим компонентам у виявах національного характеру, так потрібних у сьогоднішному світі. Але є дослідники, які дотримуються протилежного погляду. І.Бичко визначає українську філософію як “кордоцентричну”, він відзначає також, що такі мислителі, як Ілларіон, Сковорода, Гоголь, Юркевич, власне і були виразниками саме цієї філософії – “філософії серця”. Можна по-різному ставитися до цієї філософії – сприймати її чи ні, критикувати, заперечувати, не погоджуватися, але незаперечним є те, що її не можна ігнорувати. По-перше, ця філософія увійшла в духовну культуру України як своєрідний світогляд, що відображає морально-етичні цінності української нації, зв’язок і гармонійне співіснування людини з природою. По-друге, “філософія серця” є своєрідною етичною концепцією, яка представляє національну традицію українського способу мислення і менталітету.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Бичко І. Спізвучність української та європейської філософської традиції: “кордоцентричні мотиви” // Київські обрії: історико-філософські нариси. – К., 1997.
  2. Іларіон. Слово про закон і благодать // Київська старовина. – 1992. – № 1.
  3. Сковорода Г.С. Разговор, называемый алфавит, или букварь мира // Повне зібрання творів. – Т. 1.

ЕКЗИСТЕНЦІОНАЛЬНО – АНТРОПОЛОГІЧНІ НАЧАЛА ОСЯГНЕННЯ КУЛЬТУРИ У «ФІЛОСОФІЇ СЕРЦЯ» Г.СКОВОРОДИ: 6 комментариев

  1. Тетяна Олександрівна Карпенко

    Шановна Тетяна!

    Дякую Вам за змістовний виклад філософії Сковороди.Хотілося б почуту Вашу особисту думку с приводу «ФІЛОСОФІЇ СЕРЦЯ».

    1. Тетяна Олегiвна Пашина Автор записи

      Тетяно, дякую за Ваш коментар ! Я вважаю, що працю Григорія Савовича Сковороди дуже важко переоцінити, адже він вніс неоціненний вклад у філософію!

  2. Катерина Столєтова

    Тетяно! Дякую за чудову презентацію та змістовну доповідь. Григорій Сковорода — це людина, що сформувала погляди української філософії на той час. Він мав таких визначних послідовників, як Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров і навіть Микола Гоголь! Тому було цікаво дізнатися більше про його філософію серця.

    1. Тетяна Олегiвна Пашина Автор записи

      Катерино, так, дійсно, Григорію Сковороді відводиться важлива роль у становленні української філософії!
      Дякую за Ваш коментар!

  3. Олександр Олексійович Ічанський

    Доброго вечора, Тетяно!

    Дійсно, дуже хороший, а також досить інформативний матеріал!
    Дякую за Вашу працю!

Добавить комментарий