Гуров Владислав

ПРИЧИНИ ВИСОКОГО ЗЛЕТУ КУЛЬТУРИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ.pdf

НТУУ «КПІ» Факультет прикладної математики

У ІХ ст. внаслідок тривалого внутрішнього розвитку слов’янських племен утворилась одна з найбільших держав середньовіччя – Київська Русь. Етнічну основу держави складали військово-племінні союзи південно-західних слов’ян (поляни, древляни, сіверяни, волиняни, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати, в’ятичі), їх доповнювали балтські племена (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома, мордва), тюркські народності (печеніги, торки, клобуки). На першому етапі існування політичною формою держави була ранньофеодальна монархія з елементами федералізму, у 30-х рр. ХІІ ст. в результаті феодальної роздрібненості Київська Русь розділилась на понад півтора десятка суверенних князівств, більшість із яких через нескінченні усобиці, напади кочівників і монгольську навалу економічно та політично занепали і втратили своє колишнє значення. Київська Русь як могутня держава з самобутньою культурою проіснувала до 40-х рр. ХІІІ ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.

Культура Київської держави – яскраве та багатогранне явище, що стало наслідком тривалого внутрішнього розвитку слов’янського суспільства та кращих традицій світової цивілізації. Високий злет культури Київської Русі зумовили суттєві зрушеннями в різних сферах суспільного життя: розвиток феодальних відносин, становлення державності, відокремлення ремесла від сільського господарства, виникнення міст, пожвавлення торгівлі, активізація та розширення міжнародних контактів, запровадження християнства тощо.

В історії Київської Русі можна виділити дві культурні епохи: дохристиянську (VІІ – ІХст.) і християнську (після запровадження у 988 році християнства як офіційної релігії Володимиром Великим). Поділ цей умовний, оскільки впливу християнства Київська Русь зазнала задовго до того, як воно стало державною релігією. Поширення християнства розпочалась у ще в ІV ст. з місіонерської діяльності греків у Подніпров’ї. Численні писемні джерела зберегли свідчення про хрещення Київської Русі за часів Аскольда й Діра майже за століття до офіційної дати (у 860-х рр., після походів на Візантію). У Х ст. християнство поширилось серед правлячих верст населення Русі, зокрема християнами були прибічники князя Ігоря та його дружина княгиня Ольга. Запровадження християнства сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, розвиткові нової парадигми середньовічної культури.

ПРИЧИНИ ЗЛЕТУ КУЛЬТУРИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ:

  1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Так само, як православна релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві біблійних сюжетів, у літературі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У княжу добу саме церква стає одним із найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.
  1. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань і канонів. Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі зокрема, що було особливо відчутно на початку християнізації. У цей період давньоруська література розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної та кам’яної кладки, переймається досвід створення фресок і мозаїки.

З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з’являється емоційне і пристрасне «Слово про Ігорів похід» (1187), що не мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі. З XI ст. у церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських канонів: все частіше трапляються світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами, набувають національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Софії Київської. Саме Софійський собор є матеріальним уособленням поєднання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних куполів (бань) у кам’яних храмах є виявом впливу дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд).

  1. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов’янення» творчо переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.

Феномен давньоруської культури виріс не з пересадженого варязького або візантійського саджанця. Він є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський «звіриний стиль» прикладного мистецтва, що сформувався під впливом культур Греції і Переднього Сходу, досить помітно виражений у галицьких керамічних плитках, чернігівському різьбленні по дереву, київських фібулах і змійовиках. Деякі елементи (висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, певні будівельні навички) черняхівської та зарубинецької слов’янських культур (перша половина І тис. н. є.), на яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися і розвивалась за часів Давньоруської держави.

Ще у дохристиянський період східні слов’яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов’янське походження. Літописна інформація про будову палаців княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви у самому центрі київського дитинця, переконливо свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов’яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні споруди на основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.

Так, наприклад, давньоруське ремесло бере свій початок ще у скіфські часи. Скіфське прикладне мистецтво VI-III ст. до н.е., його звіриний стиль розвивався під впливом культур Греції та Переднього Сходу й проник у середовище слов’янських митців при виготовленні ними браслетів, керамічних плиток, чернігівської різьби по каменю тощо. Слов’янська міфологія, її язичницькі боги подібні до іранських. Ця подібність сягає в часи контактів іранських скіфів з місцевим населенням.

Взаємовпливи помітні і в процесі виникнення держави у східних слов’ян. Зокрема, у хозар слов’яни запозичили для себе деякі державні структурні утворення та титули, у скіфів — військове будівництво, грецьких причорноморських містах — полісний спосіб господарювання.

Можна сказати, що елементи зарубинецької та черняхівської культур (І пол. І тис. н.е.) були відроджені Київською Руссю. Зокрема, на Русі широко застосовувалося характерне для цих культур плужне землеробство, керамічне та емалеве виробництво, будівництво будинків тощо. Спадкоємність простежується і в народній творчості. Язичницькі пісні та танці, весільні та поховальні обряди, легенди й перекази прижилися на Київській Русі, зрослися з християнством й носять аж до цього часу певний традиційний характер.

І, нарешті, останнє. Етнічний склад людей на Русі, не дивлячись на постійні міграційні явища, зберігав стабільне ядро, особливо в хліборобській лісостеповій частині. У зв’язку з цим у регіонах довго жила історична пам’ять, зберігалися культурні традиції.

  1. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов’ян, збагаченню новими здобутками.

Існування власної писемності та освіти — основна ознака цивілізованості народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти. Вже за часів Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів), незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Так, за молитовник для церкви в Любомлі волинський князь Володимир Васильковий заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40 голів.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фундаментом, на якому виросла вітчизняна оригінальна література. Самобутнім літературним жанром з моменту виникнення було літописання. Воно з’явилося на Русі наприкінці X — на початку XI ст. У 1037—1039 pp. порічні статті були об’єднані в перший давньоруський літописний звід. Вершиною історичної думки в межах літописної традиції вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебніковському списку «Повісті минулих літ» Нестора названо автором цього твору. Як літописець він згадується і в «Києво-Печерському патерику».

Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними ознаками та особливостями розвитку культури Київської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої культури; піднесення культури, поява нових культурних явищ.

 

ДЖЕРЕЛА

  1. Котляр М. Запровадження християнства в Давньоруській державі. – К., 1983.
  2. Київська Русь: культура, традиції. – К., 1982.
  3. http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%8C
  4. http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%96

Гуров Владислав: 3 комментария

  1. andrew1812

    Дякую за цікаву доповідь. Хотілося б відзначити структурованість доповіді та те, що доповідач розглянув взаємозв’язки культури Київської Русі з попередниками, що проживали на українських землях.

Добавить комментарий