ВПЛИВ ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ ТА СОЦІАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ НА ДИНАМІКУ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ – 80-Х РОКАХ ХХ СТ.

image_galleryСкачати в форматі PDF

Савенков Юрій

НТУУ «КПІ», ІПСА, 3 курс, КА-34

 

ХХ століття, як, мабуть, ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалась українська культура. Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів:

  • коротка доба відновлення української державності (1917-1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури;
  • радянський етап (1921-1991 рр.), який включає в себе і добу злету 20-х років покоління «розстріляного відродження», яке вже в 30-ті роки зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу «відлиги» з рухом шестидесятників, і період подальшої русифікації та утисків української культури.

Піднесення культурного і духовного життя в Україні у 1917-1920 рр.

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української мови та школи. Політика Тимчасового уряду в галузі народної освіти була демократичнішою, ніж царського уряду і тому вже в березні 1917 р. зроблено розпорядження про навчання українською мовою в початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Справжнім виразником інтересів українського громадянства і учительства у справі освіти стала Центральна Рада — представницький політичний орган українського народу, утворений 7 березня 1917 р. Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітньої політики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу надавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти, учительські організації, товариство «Просвіта». Перші українські школи відкривалися виключно на громадські та народні кошти. Після проголошення Центральною Радою І Універсалу (10 червня 1917 р.) було створено Генеральний секретаріат (міністерство) народної освіти, який узгодив роботу громадських організацій.

Найжвавіше і без особливих перешкод відродження української мови відбувалося у нижчих та вищих початкових школах, що забезпечувалося підтримкою національно свідомої частини населення і учительства. Значно складнішою була ситуація в середніх і вищих навчальних закладах, де значний опір українізації навчання чинили деякі викладачі та батьки учнів, що відбивало ситуацію, яка склалася з культурною політикою щодо України після 250-річного російського панування, русифікації і асиміляції українського населення.

Питання відродження української школи було найголовнішою проблемою двох Всеукраїнських учительських з’їздів, які відбулися у квітні і серпні 1917 р. Згідно з постановами першого Всеукраїнського учительського з’їзду, українізація середньої школи повинна була проводитись шляхом заснування нових українських гімназій. Першу українську гімназію ім. Т.Г.Шевченка було відкрито на кошти Товариства шкільної освіти і пожертвування окремих осіб 18 березня 1917 р.

5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві. Було відкрито три факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний, а також підготовчі курси. На початку листопада 1917 р., коли закінчилося прийняття студентів і курсистів, їх загальна кількість складала 1370 осіб. Наступним кроком на шляху створення нових вищих шкіл було відкриття 7 листопада 1917 р. Педагогічної академії в Києві. 22 листопада 1917 р. була відкрита Академія мистецтва — перша вища художня школа в Україні. Головним завданням Академії її організатори вважали піднесення національного мистецтва до світового рівня, виховання покоління митців, які зможуть здійснити це завдання. Також, важливою подією в культурному житті України того часу стало відкриття другого Українського Народного університету 21 квітня 1918 р. в Полтаві.

Таким чином, за короткий час (з березня 1917 р. до квітня 1918 р.), попри складні політичні умови, початок громадянської війни, Центральна Рада і Генеральний секретаріат народної освіти, при активній підтримці українських громадських організацій і національно свідомої частини українського народу, заклали фундаментальні засади відродження національної середньої та вищої освіти. Досягненню значніших успіхів перешкоджали вагомі причини: політична нестабільність, відсутність коштів, опозиція шовіністично налаштованих росіян і русифікованих українців, дефіцит українських підручників і вчителів. Проте підвалини, які були закладені за доби Центральної Ради, забезпечили наступним українським урядам можливість продовжити процес розвитку системи української національної освіти.

Справу Центральної Ради в галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд Української Держави гетьмана П.Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. Слід відзначити, що загальна ситуація у сфері освіти тоді була такою ж, як і за доби Центральної Ради.

Великою заслугою гетьманського уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р. Української академії наук, потреба в якій була дуже нагальною. Академія мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, а інших членів мали обирати академіки.

13 листопада 1918 р. на українських землях колишньої Австро-Угорської імперії було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. У зазначених кордонах вона займала територію близько 70 тис. , 71% населення складали українці, 14% — поляки, 13% — євреї. Тут було затверджено державність української мови, обов’язковість її вживання у державних установах та організаціях.

В тяжкі для розвитку мистецтва роки громадянської війни одним з найоперативніших і найактуальніших видів мистецтва була плакатна графіка. Вона дуже рельєфно віддзеркалювала строкату картину боротьби і зіткнення різноманітних поглядів, гострих дискусій. Кращі плакати цього періоду відзначаються актуальністю, різноманітністю художніх прийомів.

 

Культурне становище України у період політики українізації. Полонізація

У 1921 р. громадянська війна в Україні закінчилася. Українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Української СРР (площа 452 тис. , населення 25,5 млн чол.). Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшли до Польщі. Тут проживало 5,6 млн українців. Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття — Чехословаччиною.

З 1923 р. на радянській частині України почала проводитись ленінська політика коренізації, яка на території України отримала назву українізації та була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей. Відомо, що в період громадянської війни етнічні українці у більшовицькій партії в Україні складали тільки близько 1%. Коренізація була викликана прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення з тим, щоб зміцнити свою соціальну базу; спробою спрямувати національне Відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та інших країнах, показати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х рр. 80% населення республіки складали українці, а 20% — представники інших національностей. Тому політика коренізації здійснювалась по двох напрямках: українізація та створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншин.

Вже стало нормою характеризувати 20-ті рр. як чергове національне відродження. Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Його коріння — в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр.

Важливим напрямом культурного будівництва в освітній сфері була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!».

У 1924 р. було поставлене завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконане за кілька років. Проте на 1927 р. поза школою ще залишилося 35% дітей шкільного віку. В цей же час серед учителів лише 22,9% мали вищу або середню спеціальну освіту.

Наукові дослідження в 20-ті рр. зосереджувалися в основному в Українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Водночас у науці намітилися певні вульгаризаційні тенденції, що розвивалися під впливом політизації науки та певної ідеологічної ейфорії комуністичного будівництва, яка охопила широкі верстви українського суспільства в цей період. Методологією науки поступово стають діалектичний матеріалізм з властивим йому класовим підходом до всіх сфер життя.

Зовсім інша ситуація склалася після кінця громадянської війни у Західній Україні. Значна частина західноукраїнських земель після громадянської війни увійшла до складу Польщі. Українці на території цієї держави зазнали дискримінації і у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українці», і «український» (як це мало місце у Російській імперії до 1905 р.), замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921-1925). Проте внаслідок поліційних переслідувань таємний університет був вимушений припинити свою діяльність.

У галузі музичного мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямку плідно працювали композитори Г.Верьовка, П.Козицький, Л.Ревуцький. На Західній Україні одним з найталановитіших композиторів, музикознавців та популяризаторів українського музичного мистецтва був М.Колесса.

Великих успіхів було досягнуто в кіномистецтві. З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість яких було присвячено подіям громадянської війни. Найбільш вдалим серед історичних фільмів був «Тарас Трясило» режисера П.Чардиніна (1927). Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов’язаний з творчістю О.Довженка, який з 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії українського та світового кіномистецтва почесне місце посідають його фільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля».

Отже, початок політики українізації створив сприятливі умови для розвитку культури і мистецтва у 20-ті рр. ХХ ст. на території радянської України. Українізація була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917–1920 рр. Нова програма уряду дозволила закласти важливий фундамент в історії розвитку української новітньої культури.

«Розстріляне Відродження». Період Другої світової війни

У 30-ті роки продовжувалось культурне будівництво, яке мало суперечливий характер. Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувалися особисті смаки Сталіна, переслідувались ті вчені, освітяни, літератори, чий погляд чи творчість не вписувались у «прокрустове ложе» сталінізму. Українізацію було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури, ніби на підтвердження пророчих слів одного з персонажів сатиричної комедії М.Куліша «Мина Мазайло» (1927), розстріляно або запроторено до таборів. Ті, хто не вірив більше гаслам, або продовжував у них вірити, або бачив усю їх невідповідність дійсності, оголошувався «ворогом народу» або ще раніше закінчував життя самогубством (Хвильовий, Скрипник).

Примусова колективізація і пов’язаний з її неуспіхом штучний голодомор 1933 р. становлять собою не тільки одну з найтрагічніших сторінок української історії, але й відвертий злочин проти традиційної селянської культури життя і господарювання, на зв’язках з якою розвивалася уся попередня національна культурна традиція. Матеріальні й духовні підвалини сільського буття було майже повністю зруйноване.

Значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Внаслідок розвитку системи освіти і діяльності товариства “Геть неписьменність!” у 1939 р. в Україні лишилось тільки 15% дорослих людей, які не вміли читати й писати. Однак добре розвивалася лише технічна і природнича освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно і обмежено, що пізніше болюче відбилося на рівні особистої та суспільної культури широких верств населення.

У 1932 році встановилось три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). Були запроваджені єдиний день початку навчального року – 1 вересня, тривалість уроку, затверджено п’ятибальну систему оцінки знань. Основною формою викладання став урок, а замість комплексної системи запроваджувалась предметна. Напередодні війни в містах України в цілому сформувалась система обов’язкової семирічної освіти. Спочатку переважна більшість учнів зосереджувалось у школах з українською мовою навчання. Разом з тим в Україні на початку 30-х років діяли національні школи з польською мовою, болгарською, молдавською, німецькою та іншими мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення. Але після одержання телеграми Сталіна і Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою припинити українізацію всі ці школи були переведені в основному на російську мову навчання. Почала зменшуватись і кількість українських шкіл, що відбивало концепцію «злиття націй».

Незважаючи на диктат сталінського тоталітарного режиму та утиски у розвитку різних галузей науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський Український фізико-технічний інститут, де у 1932 році вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У 1936 році у складі Української Академії наук утворився ряд суспільнознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України. Характерно, що українським історикам було заборонено займатися періодом Київської Русі, обмежуючись тільки ідеологічно забарвленою інтерпретацією пізніших періодів вітчизняної історії. Гуманітарна сфера науки повністю була підпорядкована ідеологічному забезпеченню державного будівництва. Усього напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, а загальна кількість науковців складала майже 20 тис. чол.

У 1936 році ВУАН було перейменовано на АН УРСР, багато її співробітників репресували. Репресії стали невід’ємною частиною сталінської «культурної політики».

Діяльність митців і письменників стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних магістрів. Серед досягнень української історичної прози 30-х років слід відзначити романи «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Наливайко» Івана Ле. Продовжували писати вірші П.Тичина, М.Бажан, але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна та компартію. У 1934 році різноманітні літературні об’єднання були примусово закриті, а потім злиті у спілку письменників України. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в Україні. Національно-культурне відродження 20-х років було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як «розстріляне Відродження».

У 1934 році столицю Радянської України було перенесено до Києва. З цією важливою подією, на жаль, пов’язані не кращі спогади для істориків культури, оскільки саме у зв’язку з перенесенням столиці руйнації було піддано низку архітектурних шедеврів давнього вітчизняного зодчества, серед них Михайлівський Золотоверхий монастир, Військово-Микільський собор, Церква Різдва Богородиці Пирогощої та багато ін.

У роки Другої світової війни Великої Вітчизняної війни українська культура переживала далеко не кращі свої часи, навіть приєднання західноукраїнських земель до УРСР мало фатальні для розвитку суспільного життя, в тому числі й для стану культури на цих землях, наслідки. В роки німецької окупації сталінські репресії як на Заході, так і на Сході України змінилися гітлерівськими. Величезних розмірів набрало пограбування німецькими окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу.

За межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Однак культурне життя не припинялося. Починають друкуватися статті істориків та письменників, присвячені героїчним сторінкам минулого, передусім боротьбі з іноземними поневолювачами. З’являються високохудожні і високопатріотичні віршовані твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни. Вірш В.Сосюри «Любіть Україну», написаний у 1944 році був одним з найкращих на цю тему.

Культура України у другій половині 40-х – початку 80-х роках ХХ ст.

У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція, яка за ім’ям секретаря УК ВКПб), який керував ідеологічною роботою в країні, отримала назву «жданівщина». Брутальній критиці та обвинувачуванням в перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру були піддані роботи істориків України «Нарис історії України». Розпочалося цькування М.Рильського за його доповідь «Київ в історії України», «Річниця Шевченка», поетичні твори “Київські октави”. Нищівній критиці було піддано у пресі вірш В.Сосюри «Любіть Україну». Українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувались у зосередженості на “вузьких” українських темах.

Наприкінці 1948 року була розгорнута кампанія боротьби  з низькопоклонством перед Заходом, а згодом з космополітизмом. Відомі літератори єврейського походження були звинувачені в антипатріотизмі, схилянні перед культурою Заходу, в замовчуванні зв’язків культури українського і російського народів. Більшість з них згодом були репресовані.

Після смерті Сталіна (1953 р.) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка в подальшому отримала назву «відлига». Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому.

У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про реформування шкільної освіти. Замість семирічної обов’язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Цей закон надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично був використаний для русифікації українського шкільництва.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву шестидесятників. Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети Василь Симоненко, Микола Руденко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний, Д.Павличко, І.Драч, Є.Сверстюк, Б.Олійник, критик І.Дзюба, публіцист В.Чорновіл. Вже у 1962-1963 рр. їх піддали критиці, твори багатьох з них перестали друкувати, але вони поширювалися шляхом самвидаву в середовищі національно свідомої інтелігенції.

Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою М.С.Хрущова і приходом до влади в СРСР Л.І.Брежнєва (1964). Почався поворот до неосталінізму, що супроводжувався репресіями, утисками та переслідуваннями багатьох видатних майстрів культури. Інтенсифікувався процес русифікації, що обґрунтувалося теорією «зближення націй» і перетворення їх на нову історичну спільність — радянський народ.

Несправедливій жорсткій критиці був підданий класик української літератури О.Гончар за роман «Собор» (1968), який присвячувався темі збереження національної духовної спадщини і до початку перебудовчих процесів був вилучений з літературного процесу. Підставою такого ставлення була правдива картина культурного зубожіння і деформацій духовного життя за радянської доби.

У науковій сфері проявлявся застій, мали місце упущені можливості, накопичилося чимало невирішених проблем, недоліків, які призводили до уповільнення фундаментальних розробок, втрати передових позицій у світовій науці.

Усі ці негативні явища в суспільному житті маскувалися під яскравими плакатами з гаслами про «ум, честь і совість» тощо, святковими демонстраціями, військовими парадами та бутафорними театралізованими виставами на кшталт помпезного святкування нібито 1500-річчя Києва.

Тому багато хто сприйняв початок перебудовчих процесів у суспільстві після приходу до влади М.С.Горбачова як чергову зміну гасел на плакатах. Суспільство виявилося практично неготовим до швидких, ефективних та всеохоплюючих реформ.

У 1989 р., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до Закону, українську мову в республіці проголошено державною. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на ускладнення, пов’язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Українська мова по інерції сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непрестижна.

У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями та студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім.

Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. По-новому було розглянуто і досліджено події Визвольної війни українського народу середини XVII ст., діяльність І.Мазепи, С.Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

Отже, можна зробити висновок, що протягом ХХ століття українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це, здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених залишаються вагомими та оригінальними й у сьогоденні.

Список використаних джерел:

  1. Греченко В. Історія світової та української культури. / Греченко В, Чорний І., Кушнерук В., Режко В – Київ: Літера, 2006. – С. 445-471.
  2. Закович М.М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник. 4-те видання – Київ: Знання, 2009. – С. 526-564.

3. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Підручник. 3-тє видання – Київ: Центр учбової літератури, 2010. – С. 444-501.

ВПЛИВ ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ ТА СОЦІАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ НА ДИНАМІКУ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ – 80-Х РОКАХ ХХ СТ.: 10 комментариев

  1. Олександр Баляс

    Доброго дня, Юрій. Дякую за підготування такої цікавої доповіді та презентації. Незважаючи на складність теми та її величезний зміст, вам вдалося якомога повніше описати її, не впустивши жодного ключового моменту. Мені цікава ваша думка стосовно того який момент зіграв найважливішу роль у постановці розвитку української культури: період Сталіна чи період відлиги? Що більше мотивувало митців, повна заборона чи певна лібералізація? Буду радий почути вашу думку з цього приводу.

    1. Юрій Ростиславович Савенков Автор записи

      Дякую за коментар, Олександре. На мою думку найбільш важливу роль у розвитку української культури відіграв період «відлиги», хоча діячів культури цих проміжків часу важко оцінювати разом, оскільки вони були у суттєво різних умовах. Після часткової лібералізації радянського режиму ми отримали велику плеяду талановитих та відомих митців, які згодом стали відомі як шестидесятники. Вони отримали змогу висловлювати та подавати свої думки у широкі маси, що мало суттєвий вплив на населення України. З боку мотивації я вважаю, що українських діячів культури більш мотивував якраз період Сталіна, оскільки за той час в нашій країні накопилося величезна кількість недосказаних та невтілених у життя думок та творів, які згодом, можна сказати, «вибухнули» у різних журналах, статтях та книжках періоду «відлиги».

  2. Юлія Ялініч

    Юро, дякую за Вашу докладну і цікаву доповідь! Насолоджувалася переглядом Вашої презентації, адже вона оформлена дуже грамотно і цілком відповідає змісту, легко слідкувати за ходом доповіді. Що б Ви могли сказати про розвиток української культури на сьогоднішній день? Здавалося б, умови і обставини не такі жорсткі й складні, як у ХХ столітті, але все ж я би не сказала, що розвиток стрімкий.

    1. Юрій Ростиславович Савенков Автор записи

      Дякую за коментар, Юліє. Так, я можу погодитися з вами, що на сьогоднішній день ми менше чуємо про українських діячів культури сучасності. Але вона й на сьогоднішній день невпинно розвивається і дарує нам витвори світового мистецтва. Головною проблемою на сьогоднішній день є доволі нерівномірний розвиток різних галузей мистецтва, що, на мій погляд, зумовлюється потребами суспільства у певний проміжок часу. Так, ми маємо велику кількість талановитих і відомих музичних виконавців, такі як С. Ротару, О. Скрипка, О. Пономарьов, гурт «Океан Ельзи» і багато інших, а от з десяток сучасних літературних діячів мені назвати важко. Також на сьогоднішній день ми маємо діячів зі світовим ім»ям у галузях архітектури та мистецтва. На рахунок останнього можна відзначити, що сильний поштовх у розвитку мистецтва дало відкриття багатьох приватних виставкових центрів, в яких на сьогоднішній день кожний може ознайомитись з сучасною, і не тільки, культурою України.

  3. Марія Костянтинівна Шаріпова

    Добрий вечір.
    Дякую за доповідь. Ви виконали велику роботу,проаналізувавши та структуризувавши таку велику кількість інформціі. Але в мене виникло зауваження, Ви майже не розкрили питання архітектури. Що Ви можете сказати про массову забудову міст в 60-х роках?

    1. Юрій Ростиславович Савенков Автор записи

      Дякую за коментар, Маріє. Масова забудова міст у 60-х роках ХХ ст. відбувалась за проектами радянських архутекторів, зокрема, головним архітектором так званих «хрущовок» був Віталій Лагутенко, на замовлення влади, тому на сьогодній день вони не несуть ніякої архутектурної цінності. Основною причиною масової забудови стала нагальна потреба людей у житлі в місті. Влада вирішила це питання дуже просто, розробила типовий проект, за яким будувалися велчезні райони у багатьох містах СРСР. Певною іронізацією цього моменту можна вважати фільм «Іронія долі або з легкою парою», в якому головний герой, не помітивши ніякої різниці між будівлями з однаковою адресою, але у різних містах, довгий час думав що перебуває у своєму будинку.
      Але, серед таких типових архітектурних проектів, все ж, можна виділити Палац культури «Україна» (1970, архітектор Є. Маринченко та ін.) та Будинок інституту технічної інформації (1971, архітектори Л. Новиков, Ю. Броєв) у Києві.

  4. Антон Кудрявцев

    Доброго вечора! Дякую за вашу роботу — тема повністю розкрита, і матеріал прекрасно засвоюється.
    Доповідь дуже зворушлива — болісно знову і знову переживати долю «Розстріляного Відродження» за нашим народом.
    Хотілось би почути вашу точку зору з приводу політики українізації.
    Дякую за прекрасно виконану роботу.

    1. Юрій Ростиславович Савенков Автор записи

      Дякую за коментар, Антоне. Моя позиція стосовно політики українізації, яка проводилась радянським урядом, двояка. З одного боку дани вектор розвитку української культури подарував нам багато талановитих діячів культури, створив міцні підвалини для розвитку української культури в подальші роки. Також масово ліквідовувалась неписемність населення та була свобода мови. Але, з іншого боку, політику українізації можна розцінювати як певний прийом радянського уряду, який ставив собі на меті продемонструвати всі «переваги» соціалізму та заручитися підтримкою широких верств населення.

  5. Роман Ревва

    Доброго вечора, Юрію!
    Дякую за вашу презентацію та доповідь. Вони виконані справді на високому рівні. На мій погляд, тема вашої роботи є дуже актуальною в наш час, та ваша роботи надихає замислитися над процесами, що ми маємо в Україні впродовж останніх двох років, які, на мою думку, є відлунням періоду 1917-1920 років.

    1. Юрій Ростиславович Савенков Автор записи

      Дякую за коментар, Романе. Так, я з вами повністю згоден, події 1917-1920 минулого століття, так як, мабуть, для наступних поколінь події сьогодення, мають стати повчальними для всіх українців. Це є дуже важливим питанням, адже історичні події та соціальні трансформації мають дуже важливу роль у формуванні національної думки та мають широкий вплив як на життя людей, так і на культуру країни.

Добавить комментарий