ТРИПІЛЬКА КУЛЬТУРА — НАЙВИЗНАЧНІША КУЛЬТУРА НЕОЛІТИЧНОЇ ДОБИ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ (ПЕРІОДИЗАЦІЯ, ОСОБЛИВОСТІ, ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ)

image_galleryСкачати в форматі PDF

Сінчук Ольга

НТУУ”КПІ”, ФПМ, 3-й курс, КМ-31

Близько 8 тис. років тому почався новий кам’яний вік – неоліт. Він тривав на території України до III тис. до н.е. В цей період людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2–3 млн. років. Люди знайшли докорінно нові способи добування поживи. Тоді відбувся перехід первісних людей від збиральної форми господарської діяльності до відтворюючих, більш продуктивніших форм господарської діяльності – мотижного землеробства і скотарства.

Найбільш ранніми землеробськими племенами на території України, першими хліборобами на українській землі вважаються племена трипільської культури. Ця культура склалась на Правобережній Україні і розвивалась протягом IV–III тисячоліть до н.е. (1500–2000). Вперше пам’ятники цієї культури дослідив у 1896 р. Вікентій В’ячеславович Хвойка (1850–1914) – відомий український археолог, чех за походженням. Він жив у Києві, працював учителем, а з 1893 р. розпочав археологічні дослідження.

Виявлення “особливої неолітичної культури”, як влучно означив трипільську археологічну культуру її першовідкривач, почалося із Києва. Визначив місце цієї культури, зробив класифікацію пам’яток і встановив час її виникнення (4—3 тисячоліття до н. е.). Власне назва “трипільська культура” з’явилася у праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень 1901 року біля міст Канева та Ржищева на Київщині.

Розкопуючи її 1896 року, дослідник знайшов у великій кількості фрагменти грубої кераміки, кістки тварин та черепашки, що лежали в якихось приміщеннях типу землянок, які становили окремий культурний шар (площею чотири тисячі квадратних метрів). Подальші дослідження привели його до висновку, що відкриті ним культурні залишки належать до наступного етапу життя людей на території Кирилівських висот і що ці землянки є примітивними житлами. Протягом 1895—1896 рр. на висотах від Флорівської гори до Кирилівського монастиря він відкрив іще понад 70 таких землянок. У них існували заглибини для вогнищ, до яких вели східці. Стіни були плетені й мазані глиною. Культурний шар землянок складався, зокрема, із залишків кераміки, орнаментованих відбитками шнура та різних штампів і розписаних червоною та чорною фарбами. Саме така кераміка і є характерною для культури Трипілля. Вивчення землянок навело Вікентія В’ячеславовича на думку, що представники цієї культури мали жити й нижче по Дніпру. До розкопок поблизу сіл Трипілля, Верем’я та Жуківка, він узявся в березні 1897 р. Тут учений поряд із землянками, подібними до кирилівських, відкрив новий вид пам’яток тієї самої культури. Це були майданчики з валькованими спорудами з обпаленої глини. Найбільше цих культурних залишків було знайдено в околицях села Трипілля (нині Київська область), яке і дало назву новій культурі — трипільська. Вивчаючи фрагменти споруд, археолог дійшов висновку, що тут відбувались обрядові поховання й жертвоприношення. Аргументи його були такі: по-перше, у спорудах існувала велика кількість урн із перепаленими людськими кістками; по-друге, майданчики були розташовані на висотах, де вальковані споруди стояли колом. Утім, пізніше з’ясувалося, що саме вони і є житлами трипільського населення. Відтоді й почалися систематичні дослідження пам’яток цієї прадавньої землеробської культури, поширеної в ІV—ІІІ тис. до н.е. на частині земель України, Румунії та Молдови.

До заслуг В.Хвойки слід віднести й його сміливий висновок про глибоке коріння розвитку землеробства в лісостеповій смузі Східної Європи. На його думку, землеробство брало початок від часів трипільської культури або навіть передувало їй. Не менш слушними були висновки археолога про зародження скотарства, яке він виводив із часів, що передували бронзовому віку. Підставою для таких висновків були знахідки на трипільських пам’ятках решток корови, кози, вівці, свині, зображень голів тварин на посудинах, зооморфна пластика.

Місцем перших знахідок стало село Трипілля на Київщині. Воно знаходиться на відстані 50 км від Києва вниз по Дніпру. Назва села дала назву всій культурі, яку ще за типом кераміки називають культурою мальованої кераміки. Лише на території України виявлено понад 1000 поселень цієї культури. За підрахунками мінімальна кількість населення на всій території трипільської культури становила більше як 1 млн. чоловік.

Палеоботанічні дослідження переконливо показали, що вже на ранньому етапі Трипілля землеробство становило стійке, давно сформоване явище й мало надійний фонд насіння. У трипільський час вирощувалися різні сорти пшениці, ячменя, а також просо й бобові. У складі череди домашніх тварин відзначаються коливання, які відбивають порайонну господарську специфіку, але в цілому на велику рогату худобу приходиться половина всіх домашніх тварин, велика кількість свиней, кіз та овець — останні набувають найбільшого значення у південних регіонах під час фіналу існування культури. Крім того, трипільське населення активно займалося полюванням, рибальством і збиранням. У лісах і гаях, що оточували трипільські селища, збирали кизил, дику грушу, яблука й вишню. У річках і річкових протоках ловили рибу, причому окремі особини сома, що попадали на стіл трипільців, сягали довжини до 2 метрів. Землеробський характер господарства при екстенсивному його веденні та ріст населення змушували трипільців періодично переселятися й освоювати землі за межами корінної території, що й обумовило поступове розширення культури в напрямку із заходу на схід.

Періодизація трипільської культури не має одностайності серед істориків. Це пояснюється тим, що наприкінці III тисячоліття до н.е. трипільці, мабуть, були підкорені іншими племенами, тому їхні матері­альні пам’ятки зазнали змін, що утруднює ідентифікацію їх з трипіль­ськими. У 30-40 рр. ХХ ст., завдяки активним роботам відомої дослідниці Тетяни Пассек, переходу до нових методів польових досліджень — широкими площами, була значно поповнена джерелознавча база, дороблена періодизація, яка складалася з трьох періодів у розвиткові культури: раннього, середнього (класичного) і пізнього.
Загалом виділяють такі періоди культури Трипілля:
— Початковий: 5300—4000 до н. е. (румунське Прикарпаття);
— Ранній: 4000—3600 до н. е. (Прутсько-Дністровське межиріччя);
— Середній: 3600—3100 до н. е. (Дністро-Бузьке межиріччя);
— Пізній: 3100—2500 до н. е. (Дністро-Дніпровське межиріччя).

Ранньотрипільські племена (початок — третя чверть V тис. до н.е.)    Протягом раннього етапу (А) трипільське населення освоїло Пруто-Дністровське і Дністро-Бузьке межиріччя. На цій великій території формується кілька племен. Зараз у лісостеповій смузі між східними відрогами румунських Карпат (басейн р. Серет) на заході і Південним Бугом на сході відомо близько 150 поселень раннього етапу трипільської культури. Селища, в яких жила ця людність, були невеликими і займали площу не більше двох гектарів; будівлі розташовувалися рядами або у вигляді кільцевої забудови. Житла були заглибленими (землянки) чи наземними, дерев’яно-глиняними, невеликого розміру. Вони звичайно складалися з одного-двох приміщень, у яких  находилася купольна піч або відкрите вогнище, а також і хатнє начиння.                   

Візиткою трипільської культури є, безперечно, керамічне виробництво. Посуд виготовлявся вручну. Випал здійснювався не тільки на відкритих вогнищах, але й у спеціальних горнах. Щодо раннього етапу найчастіше зустрічаються різноманітні кухонні горщики. У тих випадках, коли посуд орнаментувався, він прикрашався заглибленим орнаментом – у першу чергу, це канелюри різної ширини у вигляді горизонтальних, вертикальних, косих рядів і концентричних кіл. Ретельна обробка поверхні, вишуканий візерунок додають цілій групі посуду особливу нарядність; можливо, вона була декоративна, парадна й застосовувалася при культових церемоніях.

З керамічним виробництвом зв’язана велика кількість глиняних зображень людини, що є предметами культу. Кількісно переважають антропоморфні статуетки, що передають жіночу фігуру. Ознаки статі іноді підкреслені врізаним трикутником. Чоловічі зображення зустрічаються дуже рідко.  Великою кількістю матеріалів представлена зооморфна пластика — фігурки бика, свині, кози, собаки, птаха й інше.

Відомі нам знаряддя праці населення трипільської культури є типовими для цієї епохи. Вони, в основному, виготовлені з кременю, каменю, кістки і рогу. З кременю виготовлялися шкребки й ножі, пов’язані з обробкою шкір тварин; струганки; грубі свердла і розгортки, проколки і пилки; зброя — наконечники стріл і дротиків. Значні серії складають знаряддя з різних порід каменю для деревообробки (сокири, тесла, долота) і землеробські — мотики, виготовлені з глинистого і кременистого сланцю. Важливим знаряддям давніх хліборобів були зернотерки. Знаряддя домашнього побуту, виготовлені з рога і кістки: для шиття одягу і взуття — шила, проколки.

Відомі кістяні рибальські гачки і гарпуни. Представлені і прикраси, нерідко з розколотих іклів кабана. З глини виготовлялися грузила для рибальських сіток, відтяжки ткацьких верстатів, зірчасті підвіски, циліндричні бусинки й інше. Кількість мідних виробів, у цілому, невелика — це шила, рибальські гачки, буси-пронизки. З технічних прийомів трипільці засвоїли холодне й гаряче кування і зварювання, але, в цілому, металообробка в них  була дуже архаїчною.

Середньотрипільські племена (остання чверть V — третя чверть IV тис. до н.е.) У середній (класичний — етапи В і С-І) період відбувається подальше збільшення території, зайнятої трипільськими племенами.  Освоюється Верхнє Подністров’я, Буго-Дніпровське межиріччя й праві припливи Дніпра і його беріг – населення збільшується. Провідними типами поселень стають великі та середні селища. У багато разів зростає кількість пам’яток, що було викликано ростом населення та його щільністю.

Особливий інтерес викликають характерні для завершення класичного періоду поселення-гіганти площею до 450 га, які нараховують до трьох тисяч будівель і можуть відбивати проживання цілого племені в межах одного селища. Ці поселення-гіганти іноді інтерпретуються як протоміста енеолітичної Європи.  Варто припустити, що трипільським суспільством були зроблені лише перші кроки до становлення міських центрів – відбулася концентрація населення. Однак, це не привело до складання поселень нового типу, що було, ймовірно, обумовлено цілою низкою причин, і в першу чергу – економічною слабкістю трипільського суспільства: слабким розвитком ремесла, торгових відносин, замкнутістю економіки.

Планування поселень в основному є кільцевим: будинки розташовувалися одним чи декількома колами, а центр, частіше за все, не забудовувався. Подібне планування пов’язане з функцією оборони. Житла класичного етапу культури так само двох типів: напівземлянки і наземні, останні є основним елементом забудови поселень. Наземні житла прямокутні в плані. У будівельних матеріалах (дерево і глина), в оформленні інтер’єрів зберігаються попередні традиції, однак згодом будинки стають більш великими (до 150 кв. м) і монументальними — складаються з декількох камер з печами й ділянками для виготовлення кремінних та інших знарядь, а також спеціально виділеними культовими місцями — округлими чи хрестоподібними жертовниками. Житла були прикрашені різними візерунками.

Можна вважати, що на середньому етапі завершується пора екстенсивного освоєння нових територій, придатних для землеробства і скотарства, і населенням робляться спроби інтенсифікації традиційних видів виробництв, одним із проявів чого стає посилення локальної специфіки. В області виготовлення кераміки продовжується ліплення стрічковим способом, однак дода’ються і нові — використовуються шаблони, з’являється предтеча гончарного кола — поворотні столики.

На середньому етапі з’являється кераміка, прикрашена розписом, що стає ведучою в пам’ятках окремих громад. Одні племена віддавали перевагу розписному посуду, який поволі витиснув кераміку з заглибленим орнаментом, інші її не сприйняли і зберегли традиції гончарства раннього Трипілля. Це призвело до утворення західного ареалу культури, що характеризується перевагою кераміки з розписом, і східного — із заглибленим орнаментом.    Зміни торкнулися й антропоморфної пластики. Поступово змінювалася форма голови (зникало стрижневе закінчення), сіднична частина втрачає велику об’ємність, властиву ранньотрипільській пластиці, статуетки стають значно грацильнішими.

Починаючи з середнього етапу, з’являються фігурки, поверхня яких замість візерунків, виконаних у заглибленій техніці, покривалась фарбою.

Важливу роль у житті давніх трипільців грали безколісні засоби пересування — частими є знахідки моделей санчат, деякі з них прикрашені зображеннями запряжених у них бичків. Починаючи з середнього етапу розвитку культури, з’являються докази появи у цього населення колеса — моделі дископодібних коліщат. На середньому етапі комплекс знарядь залишається, в основних рисах, таким, як і на попередньому етапі. Значно збільшилася кількість знахідок з міді. Серед них – раніше невідомі інструменти і прикраси: плоскі клиноподібні сокири, сокири-тесла, сокири-молоти, кільця, персні.

Пізньотрипільські племена (завершення ІV — початок ІІI тис. до н.е.) Заключний період існування трипільського населення (етап С-ІІ) слід пов’язувати вже не з енеолітичною, а з ранньобронзовою (або перехідною до ранньобронзової) добою, що обумовлюється як технологічними досягненнями, так і значними змінами у способі життя й, у першу чергу, – скоріш за все, завдяки кліматичним змінам. Значно зменшується землеробський потенціал, що призводить до кризи основ існування трипільської культури. Зсув граничної смуги між степом і лісостепом приводить до більш активного руху на трипільські території степового скотарського населення України. Трипільські племена, у свою чергу, частково залишають центральні регіони свого проживання — Буго-Дністровське межиріччя і Середнє Подніпров’я – та, з одного боку, просуваються в лісові масиви Західної Волині, а з іншого боку — опускаються у степовий регіон Північно-Західного Причорномор’я.

За нових екологічних умов трипільське населення пластично видозмінює систему своєї господарської орієнтації від збалансованої хліборобсько-скотарської на скотарську з ремінісценціями землеробства у степу і лісове землеробство зі значною питомою вагою розведення великої рогатої худоби на Поділлі й Волині.

Значно вплинула на розвиток культури і нестабільна військово-політична ситуація — трипільські поселення значно зменшуються в розмірах, до 5—10 га; топографічно вони займають природно укріплені пункти — на високих мисах і височинах — і додатково обводяться валами й ровами. Монументальне глинобитне домобудівництво в цей період починає вгасати й усе частіше використовуються землянки-напівземлянки. Наземні житла також невеликих розмірів, до 30 кв. м, зі слабкими глиняними конструкціями.

Все більшу роль починають грати металеві знаряддя і зброя. З пізнього етапу поширюється лиття, використовуються миш’яковисті руди та мідно-срібні сплави. Відомі і знахідки самих ливарних форм.

Для фінального періоду культури, на відміну від попередніх, відомий і поховальний обряд. Він не однаковий для всієї території поширення культури. Для Північно-Західного Причорномор’я це курганні й ґрунтові могильники, де переважають поодинокі поховання, скорчені на лівому боці в позі адорації, що, ймовірно, було запозичено у степового нетрипільського населення. У цей же час у Подніпров’ї відомий Чапаївський могильник з витягнутими на спині похованнями, як продовження обряду Дніпро-Донецької неолітичної культури.

 

Якими ж були давні трипільці? Уявлення про фізичний тип населення трипільської культури базується на нечисленних антропологічних знахідках. На думку більшості дослідників, для трипільського населення характерні як грацильні (середземноморські), так і масивні (протоєвропейські) антропологічні варіанти європеоїдної раси (при переважанні першого), що може свідчити про неоднорідний склад населення.

Немає сумніву, що процес формування фізичного типу трипільців відзначався великою складністю, оскільки відбувався в умовах етно-культурного зближення їх з південно-західними і північно-східними сусідами внаслідок постійних і давніх контактів, особливо з населенням балканських і малоазійських культур. Знахідки на трипільських «площадках» глиняних статуеток з ознаками «вірменоїдного» типу іноді пояснюються проникненням середньоазійського населення через Балканський півострів на Правобережжя України. Можна припускати, що якась частина трипільського населення могла мати риси передньоазіатських «вірменоїдів».

Трипільці подолали споконвічний страх людини перед голодом — і це було їх найвидатнішим досягненням. У Трипіллі люди вперше звільнились від постійних турбот про їжу і в них з’явилося дозвілля для будівництва осілих поселень, виготовлення посуду, занять мистецтвом, розвитку міфологічних уявлень.

Трипільське населення, серед якого домінувала традиція мальованого посуду, створює дуже розвинену сакральну магічну мову – знакову систему. У сакральних образах та обрядах, заснованих на традиціях спільного сакрального простору раннього енеоліту, простежується стійка традиція без будь-яких запозичень до кінця енеоліту та початку доби бронзи. Причому деякі сакральні елементи разом з трипільською культурою пережили культури, під впливом яких вони виникли серед трипільців.

У певному сенсі орнаментика трипільського посуду зводиться до безперервного

відтворення безконечників – спіралі та свастики, що символізують безкінечність сущого.

Трипільці вшановували власних богів, вели астрономічні спостереження, мали свій календар, оригінальні уявлення про будову Всесвіту. Трипільські племена мали зв’язки з районами Східного Середземномор’я та Подунав’я, звідки, зокрема, одержували вироби з міді. За рівнем соціально-економічного розвитку населення трипільської культури підійшло до рівня цивілізацій Єгипту та Близького Сходу, але з різних причин не змогло зрівнятися з ними, не перейшло до державності, створення міст, винайдення писемності.

Доля трипільських племен остаточно не з’ясована. Феномен зникнення трипільської культури ще і сьогодні лишається нерозгаданим. Є припущення, що поступово ця культура під ударами кочівників згасла, трансформувалася. Українські історики та археологи вважають, що трипільців завоювали, частково знищили й асимілювали індоєвропейські племена. . Гіпотезу підтверджують археологічнірозкопки пам’яток чорнолісько-білогрудівської культури епохи бронзи.

Коли типілька культура зникла (в кінці III тис. до н.е.), в межах цієї території ще довго не було такого самобутнього та яскравого культурно-історичного явища.

Список використаних джерел:

  1. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Підручник. – К.,2009
  2. Україна: хронологія розвитку [Електронний ресурс] /Енциклопедичне видання [у 6 т.] — Режим доступу: http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/trip-llya/trip-lska-kultura-na-ukra-n/ — Назва з екрана.
  3. Бурдо, Н. Сакральний світ трипільської цивілізації [Електронний ресурс]: К. — 307с. 2005.
  4. Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. – К.: Либідь, 1992. – С.254-255.
  5. Історія української культури[Електронний ресурс]/ За загал. ред. І. Крип’якевича. — 4-те вид., стереотип. — Київ: Либідь, 2002. — Режим доступу: http://litopys.org.ua. — Назва з екрана.

ТРИПІЛЬКА КУЛЬТУРА — НАЙВИЗНАЧНІША КУЛЬТУРА НЕОЛІТИЧНОЇ ДОБИ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ (ПЕРІОДИЗАЦІЯ, ОСОБЛИВОСТІ, ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ): 13 комментариев

  1. Михайло Вельмик

    Доброго вечора. Гарна саття, мені дуже сподобалась. До того ж автору вдалось із великої кількості матеріалу виділити головне.
    Під час читання в мене виникло питання щодо релігійних вірувань трипільців: що означають глиняні статуетки у вигляді бика, змії, голуба?

    1. Ольга Олександрівна Сінчук Автор записи

      Дякую за чудове запитання, Михайле!
      Говорячи про релігію трипільської культури, можу сказати, що дійсно на домашньому вівтарі трипільців обов’язково були присутні глиняні фігурки тих Вищих Сил, яким вони вклонялися: Богині-Матері – символу материнства й родючості, бика – символу обробки землі й багатства, змії – символу спритності, голуба – символу неба. Сакральні уявлення трипільців утілено не лише в глиняних статуетках, але й у візерунках на кераміці – зображеннях сонця, спіралі, хреста, кола, хвиль, «всевидящого ока Долі». На трипільських фігурках богиня Мати-Земля іноді постає з піднятими руками – як і слов’янська богиня родючості Мокоша, як і Софіївська Оранта.
      Трипільське суспільство створило й розвинуло власні релігійні уявлення й власні ритуали. Наприклад, популярний «китайський» символ інь-ян – дві змії, що зливаються в нескінченному коловороті гармонії й руху, вперше зустрічається у трипільців.
      Особливе місце в житті трипільців належало Храму. Він був яскраво розфарбований, з орнаментом, високими арками, хрестоподібним вівтарем і жертовною чашею. Н. Бурдо, яка займалася реконструкцією сакрального комплексу Трипілля, дійшла висновку, що в основі трипільського храму втілено ідею Відродження: через певні ритуали людина прагнула досягти безсмертя своєї душі.

Добавить комментарий