КОНЦЕПЦІЇ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ПРАЦЯХ ДОСЛІДНИКІВ 18-21 СТОЛІТТЯ

image_galleryСкачати в форматі PDF

Тупчієнко Дмитро Васильович

НТУУ «КПІ», Факультет прикладної математики, курс ІІІ, група км 32

Важливий внесок у науково-теоретичне опрацювання проблем етногенезу й україногензу зокрема зробили такі українські та зарубіжні вчені, як М. Грушевский, Л. Ґумільов, В. Баран, Ю. Бромлей, М. Брайчевський, Ентоні Д. Сміт, А. Пономарьов, О. Нельга, Я. Дашкевич, В. Євтух, Я. Ісаєвич, І. Варзар, М. Обушний, М. Тиводар, С. Римаренко, А. Шевченко, О. Кортунов, B. Скуратівський, Л. Залізняк, С. Макарчук, Г. Лозко, Дж. Арон, C. Лур’є, С. Павлюк, О. Бочковський, М. Степико, В. Павленко та ін. Оскільки ця тема пов’язана з питанням ідеологічноїдеміфологізації, то для її розуміння доцільно ознайомитися з працями російських та радянських істориків, зокрема С. Соловйова, В. Мавродіна та ін.

Проте перш ніж розглядати ці теорії, потрібно відразу ж відкинути повністю заполітизовані гіпотези та фантастичні концепції, які не мають абсолютно ніякого джерельного підтвердження.

Заполітизовані:

  1. Українців придумали німецький та австро-угорський генштаб для дестабілізації Російської імперії.
  2. Українців придумали за часів СРСР –  Ленін, Сталін та ін.. (виникає питання навіщо?).

Ці та концепції типу – українців вигадали поляки, американці, масони та ін. потрібно відкидати однозначно та навіть не вступати дискусію з людьми, які пропагують такі ідеї.

Фантастичні:

  1. Українці виникли 10 -20 тис. років тому, ще за часів віку каменю.
  2. Українці – це перші люди на Землі, які жили разом з динозаврами.

Відкинувши ненаукові теорії, тепер звернемось до наукових.

Ранньосередньовічна

Однією з найпоширеніших на сьогодні концепцій етногенезу українців є ранньосередньовічна концепція україногенезу, згідно з якою розвиток української нації відбувався відповідно до універсальних законів етнічного розвитку середньовічної Європи. Творцем її вважають М. Грушевського, який виводив українців від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V–VI ст.[4]. Пізніше до її творення долучились М. Максимович, В. Антонович, Я. Дашкевич, М. Брайчевський, Я. Ісаєвич, Г. Півторак, В. Баран, та ін. Концепція спирається на лінгвістичне підґрунтя, створене дослідженнями О. Потебні, А. Кримського, І. Огієнка та ін.

Згідно з концепцією, етноси в певний час народжуються, виходять на історичну арену, проходять життєвий цикл і дезінтегруються, розчиняючись серед сусідніх етносів. Їх вік визначається ретроспективно, шляхом встановлення початку безперервності етнокультурного розвитку народу. Відповідно до цього, більшість європейських народів, що мешкають на територіях, на які поширювався вплив Римської імперії, з’явились в ранньому середньовіччі у V–VII ст. (наприклад, французи, німці, англійці, іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки, українці та ін.). Ці європейські народи у ранньосередньовічну добу пройшли кілька фаз свого розвитку: племінну (почалася у V–VII ст. і закінчилася в ІХ—Х ст. консолідацією споріднених племен та етнографічних груп у власних державах) та ранньосередньовічних імперій (ранньосередньовічні держави нерідко поширювалися на етнічні території сусідніх народів — Англійська, Іспанська, Французька, Польська, Київська Русь). Водночас у провінціях імперій зароджувалися молоді постімперські етноси, які виникали внаслідок синтезу місцевих традицій із мовно-культурним комплексом імперського народу.

Прибічники цієї концепції тримаються думки, що Давноруська держава є результатом державотворення українців, які, втративши свою імперію внаслідок дезінтеграції Русі перед монголо-татарським нашестям, продовжили своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У XVII ст. українці роблять нову спробу творення власної держави, а третя та четверта спроби державного будівництва припадають на 1917–1920 рр. та сучасність.

Концепція давньоруської народності

Після Другої світової війни у 1947 році нову концепцію походження східних слов’ян сформулював В. Мавродін, яка, попри критику російських колег, була підтримана ЦК КПРС у Тезах 1954 р. «Про святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією», які стали офіційною радянською схемою історії східних слов’ян до падіння СРСР. Суть цієї концепції полягала в тому, що державу Русь зі столицею в Києві заснували представники окремого східнослов’янського етносу — давньоруської народності, яка у період роздробленості Русі була розчленована Литвою та Польщею. А в результаті їх асимілятивних процесів постали 3 народи росіяни, українці та білоруси, які через агресію сусідів мріяли возз’єднатися в єдиній державі. Відтак, агресивна експансія Російської держави щодо українців та білорусів було поновленням історичної справедливості і здійснення їх заповітної мрії про возз’єднання з росіянами.

Трипільсько-арійська концепція

Підтримували цю концепцію українські дослідник Ф. Вовк і І. Огнієнко

В етнокультурному відношенні індоєвропейські степовики були своєрідними антиподами землеробському населенню Балкан, зокрема його північно-східному форпостові — трипільській культурі. Землеробський трипільський та скотарський індоєвропейський світи принципово різнилися за походженням, типом економіки, матеріальною та духовною культурою, антропологічним типом населення та іншими етновизначальними ознаками. Наприклад, якщо трипільці були невисокими, тендітними, темнопігментованими східними середземноморцями, то перші скотарі за своєю антропологією наближалися до північних європеоїдів — високий зріст, масивний скелет, очевидно, світла пігментація.

Отже, з визнання згаданих вище найдавніших скотарів індоєвропейців (а в цьому переконана переважна більшість фахівців світу) випливає, що їхні антиподи трипільці, як і вся балканська протоцивілізація VII—IV тис. до н. е., не були індоєвропейськими. А якщо так, то українці, що належать до індоєвропейської сім’ї народів, не могли бути прямими нащадками трипільців, як це стверджується останнім часом у деяких науково-публіцистичних статтях.

Чому саме трипільська культура вибрана на роль пращура українців, адже протягом останніх 5 тис. років на українських теренах розвивалося в різні часи не менше сотні стародавніх етносів, слідами яких є численні археологічні культури? До речі, повним аналогом Трипіллю України є синхронна їй культура Яншао Китаю. Отже, формально людність останньої ми також повинні визнати праукраїнцями, якби не дані антропології, які свідчать, що носії китайського аналогу Трипілля були типовими монголоїдами.

Культурні надбання сотень стародавніх народів, які проживали на українських землях до появи тут українців, стали, безумовно, складовою частиною культури останніх. Проте це не означає, що трипільців, праарійців, кіммерійців, скіфів, сарматів слід вважати українцями. У нашій крові є також гени пітекантропів, чого, звичайно, недостатньо, щоб називати їх українцями. Певний вплив на етногенез останніх, зокрема на антропологічний тип, справила і трипільська людність.

На принципову різницю між «вірменоїдним» трипільським та українським антропологічними типами вказували послідовники видатного українського антрополога Федора Вовка — В. Щербаківський і В. Петров. Так званий український антропологічний тип є наслідком змішування трипільців з найдавнішими індоєвропейськими скотарями, які 5—6 тис. років тому рухалися з лісостепового Подніпров’я на Дунай. Як зазначалося вище, трипільці були носіями так званого вірменоїдного близькосхідного антропологічного типу, який характеризувався темною пігментацією, низьким зростом, тендітністю, великим горбатим носом, скошеним чолом, коротким черепом. Антропологи — послідовники Ф. Вовка — вважали, що відносно високий зріст та міцна статура більшості українців — це спадщина індоєвропейських скотарів, а «чорнії брови, карії очі» — трипільців [132, с. 104—107].

Про змішування тендітних трипільців з масивними степовиками-індоєвропейцями свідчить поступове зменшення масивності їх скелета, простежене сучасними українськими антропологами по кістках найдавніших скотарів півдня України. Внаслідок цього змішування і постав український антропологічний тип, до якого належить 70 % сільського населення сучасної України. Він характеризується відносно високим зростом, міцною статурою, темною пігментацією, круглим черепом, прямим носом, вузьким або середньої ширини обличчям. Цими особливостями відзначалося корінне населення лісостепової та лісової України протягом останніх 3 тисяч років.

Однак появу антропологічного типу, до якого належить більшість сучасних українців, не можна вважати народженням українського етносу, адже до цього динарського типу, крім українців, належать інші слов’янські народи — словаки, серби, хорвати, словени, чорногорці. Північні слов’яни (поляки, білоруси, росіяни) належать до іншого, так званого віслянського антропологічного типу, який характеризується світлим забарвленням волосся, очей, шкіри, відносно невисоким зростом, ширшим обличчям, здебільшого довгою головою.

Якщо українці не є безпосередніми нащадками трипільців, то, можливо, вони прямі спадкоємці арійців, пращури яких 5 тис. років тому рушили з українських степів на схід, а 3,5 тис. років тому завоювали східну Індію та Іран? Значно більший, ніж українці, ступінь спорідненості з арійцями мали скіфи, які 2,7 тис. років тому прийшли в Україну з Ірану (країни аріїв). Нащадками аріїв можна вважати й інші народи східної індоіранської гілки індоєвропейців — таджиків та саків Середньої Азії, носіїв мови хінді та уруду Індії, пуштунів Афганістану, персів Ірану, сарматів, аланів та осетинів півдня Східної Європи та Кавказу тощо. Переважна більшість учених визнають спорідненість згаданих народів з аріями, але вважає останніх своєрідними, окремими народами. Не вдаючись до подробиць, зазначимо, що арії для нас є такими ж далекими родичами, як, наприклад, англійці, греки чи вірмени, з якими українці пов’язані дуже давнім спільним походженням від найдавніших індоєвропейських скотарів лісостепового Подніпров’я.

Отже, немає ніяких серйозних наукових підстав вважати українцями ні трипільську людність Правобережної України, ні стародавніх аріїв Індії та Ірану.

За так званою трипільською версією, український етнос існував уже за часів трипільської археологічної культури, тобто 7—5 тис. років тому. Українська історія зразу стає винятком із загальноєвропейської, адже більшість народів Європи має вік 1 —1,5 тис. років. Лише італійці можуть опускати свої національні корені в глибину віків на 2,5 тис. років, а греки — 3,5 тис. років.

Прихильниками такого незвичайно давнього віку українців є, як правило, аматори, а не фахівці. Адже історики розуміють неможливість довести безперервність культурно-історичного розвитку на українських теренах від трипільської культури до історичних українців, оскільки саме безперервність є необхідною умовою встановлення віку будь-якого суспільно-історичного явища (держави, народу, міста, культурно-історичного регіону) методами історії чи археології. Отже, історія Риму починається не з появи людини на Апенінському півострові, а із заснування на Капітолійському пагорбі саме цього міста, безперервний розвиток якого простежено до наших днів.

Трипільсько-арійська версія етногенезу українців — типовий приклад історичної міфотворчості, оскільки надто погано аргументується науковими фактами. Вона є породженням щирого патріотизму, недовіри до офіційної науки, аматорства й пост колоніального комплексу меншовартості. Користь Українській державі від цього жанру сумнівна, а шкода — очевидна: дезорієнтується громадськість, дискредитується українська історична наука у боротьбі з ідеологічними противниками незалежності України.

Усе це ускладнює доленосне для нашої державності, найважливіше для національної історичної науки завдання: відновлення законного права українців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави. Без цього історичного фундаменту неможлива побудова незалежної України, адже будь-яка реанімація Російської імперії, навіть у пом’якшеному східнослов’янському варіанті О. Солженіцина, виглядатиме законним «відновленням історичної справедливості».

Будувати державу на історичних міфах типу трипільської версії походження українців небезпечно. Врахуймо сумний досвід наших східних сусідів, які будували Велику Росію на міфі про Москву як «третій Рим». Проголошувалися династичні права московського князя на всі землі Київської Русі та Візантії і в такий спосіб виправдовувалася імперська експансія в південно-західному напрямку. Очевидна неспроможність та імперська тенденційність цієї псевдоісторичної концепції є однією з причин ідеологічної кризи та розпаду Російської імперії.

Такі екзотичні та слабо аргументовані версії походження українців, як трипільсько-арійська, виникають внаслідок невизначеності предмета дослідження. Вивчаючи історичні витоки українського етносу, слід твердо визначити, що ми шукаємо — наших пращурів чи найдавніших українців, які були першими носіями праукраїнського етнокультурного комплексу. Якщо говорити про пращурів, то ними були тією чи іншою мірою всі народи, що у давнину проживали на українській землі (сармати, скіфи, кіммерійці, фракійці, хозари, татари, трипільці, праарійці та багато інших), адже їхні культурні та мовні надбання стали складовими української культури та мови. Більше того, нашими біологічними предками були неандертальці, пітекантропи і навіть динозаври, оскільки сучасна людина є носієм генного коду усіх попередніх біологічних форм. Однак генетична спорідненість — недостатня підстава для твердження, що наші пращури (пітекантропи, неандертальці чи трипільці) були українцями.

Але стосовно цієї концепції є й інші погляди:

В. Хвойка (1913) на зорі української археології виводив від трипільців зовсім не українців, а взагалі слов’ян, чиї корені він опускав аж у палеоліт. Первісний центр землеробства він локалізував не в Україні, а між Карпатами і Балканами.

М. Грушевський бачив аналогії до щойно досліджених В. Хвойкою матеріалів далеко на півдні від України – серед «знахідок середньодунайських країв», у Фесалії і «в пам’ятках старої егейської культури передмікенських часів». Ці паралелі, на думку історика, «роблять досить мало правдоподібною гіпотезу самостійності (Трипілля – Л.З.) і більш кажуть сподіватися розв’язання справи від дальших азійських нахідок» (Грушевський, 1991, с. 45, 46).

М. Біляшівський вважав, що трипільська культура «проникла с юга через Эгейское и Мраморное моря с берегов Малой Азии или через Средиземное море из Финикии или Египта и в расписной керамике чувствуется больше всего влияние Востока» (Беляшевский, 1899, с. 45). На тих же позиціях стояли фундатори російської археології В. Городцов та О. Спіцин: «Высокоразвитая культура киевских площадок – восточная, именно малоазийская» (Спицын, 1904, с. 14; Городцов, 1907, с. 149–155).

В. Щербаківський (1941, с. 39) писав: «Трипільці – це круглоголовці передньоазійського типу (яфетити), які принесли цілу цю хліборобську культуру з Передньої Азії».

В. Петров був учнем В. Щербаківського і слідом за ним вважав, що «трипільці належать до так званого передньоазійського антропологічного типу. Вони є представниками арменоїдного (баскоїдного) типу… Проф. В. Щербаківський мав цілковиту рацію, вказуючи на спорідненість між трипільцями і хетітами Малої Азії. Для хетітів властиве також скошене чоло, вигнутий вірлячий ніс, продовгасте, витягнене обличчя, як і для трипільців… За своїм антропологічним типом українці не є трипільці. Як в мовному відношенні український народ говорить однією з індоєвропейських мов, а не однією з передіндоєвропейських, яфетичною абощо, так і антропологічно український народ не може бути ототожнений з народами, що справді є прямими нащадками неолітичної людності Європи.» (Петров, 1992, с. 22, 24).

Або ж: «Теперішня українська людність не належить до неолітичного «арменоїдного» расового типу, репрезентованого в третьому тисячолітті до Різдва Христового на території України трипільською людністю, як і мова українська ґрунтовно відрізняється від яфетичних мов Кавказу та Малої Азії, не маючи з ними нічого спільного.» (Петров 1992, с.109).

О. Кандиба-Ольжич також не вважав Трипілля автохтонним на українських землях: «Культура мальованої кераміки… була одним із форпостів могутньої цивілізації Близького Сходу» (1937, с. 9).

В. Даниленко серед культур розписної кераміки Європи, до яких належить і Трипілля, виділяв лінію розвитку, яку «в силу очевидного родства с юго-западноанатолийской культурой, естественнее всего связывать с проникшей из Восточного Средиземноморья в Южную Европу ветвью архаичного семито-хамитского массива» (Даниленко, 1974, с. 142, 147).

Отже, розмови про знаних дослідників, які нібито масово притримувалися автохтоністських поглядів на походження Трипілля, слід віднести до розряду аматорських фантазій. Бачимо, що сам М. Грушевський стояв біля витоків непатріотичної міграційної версії походження трипільців з Подунав’я, Балкан, Малої Азії, а В. Даниленко долучився до «прасемітизації» балкано-дунайського неоліту (а, отже, і Трипілля), бо виводив культури розписної кераміки Європи зі Східного Середземномор’я.

Пізньосередньовічна теорія походження українців

Була популярною за часів Російської імперії та СРСР, дуже сильно заполітизована. Головним прибічником був М. Погодін, який стверджував, що найдавнішим населенням України були росіяни, які після монгольської навали втекли до межиріччя Оки та Волги, а на їх місце, з-за Карпат  прийшли поляки, чехи, угорці, німці, змішання яких і було причиною винекнення українців.

В часи СРСР ця концепція існувала в дещо зміненому вигляді. В часи Київської Русі існував єдиний давньоруський народ, який після розпаду держави трансформувався в український, білоруський та російські етноси.

 

 

Теорія «споконвічності»

Українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30—40 тисяч до 2—3 млн років, а територія нинішньої України з часів раннього палеоліту і до наших днів ніколи не була безлюдною;

Інформаційні джерела:

  1. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BB%D0%B0_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8

 

  1. http://blogs.korrespondent.net/blog/events/3431690/
  2. http://osvita.ua/vnz/reports/culture/10806/
  3. http://istoryk.in.ua/pohodzhennya-ukrayinskogo-narodu/
  4. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%82%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D0%B7_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%86%D1%96%D0%B2

КОНЦЕПЦІЇ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ПРАЦЯХ ДОСЛІДНИКІВ 18-21 СТОЛІТТЯ: 3 комментария

  1. Назарій Ігорович Нижник

    Ми подивилися фільм про походження українців. Це було завдання на 1 семінар. Звичайно, фільм можна з легкістю назвати псевдонауковим і розрахованим на маси. Недарма я звернувся до нього. Ви напевно теж переглянули його, коли робили Вашу доповідь. Так от, мені цікаво, чи погоджуєтесь ви з тим, що всі ці теорії мають право на існування і якої теорії притримуєтеся Ви?

    1. Дмитро Васильович Тупчієнко Автор записи

      Якщо я правильно зрозумів ваше питання(чи ппогоджуюсь я з тим що всі ці теорії мають право на існування, тобто теорії викладені у фільмі) то так. Фільм доволі цікавий, і його теорія має право на існування, але для мене вона більше звучить як гарна казка, легенда, що породжена на фоні патріотичного піднесення в країні. Щодо мене, то я притримуюсь давньосередньовічної концепції, спираючись на авторитет її творця(М. Грушевський), і на доволі оргументовану позицію цієї теорії.

  2. Володимир Романович Кашин

    Цікава та дуже актуальна тема на сьогоднішній час. У доповіді наводяться обґрунтовані концепції походження нашої культури, саме вони доводять, що Україна має свою історію, культуру, традиції, є самодостатньою державою, а не весь час була частиною таких держав як Росія і/або Польща. Це є дуже важливо, особливо зараз під час впливу неправдивої пропаганди наших сусідів, показує абсурдність їх доводів.
    Але потрібно визнати, що багато хто серед нашого народу не знає свого походження і з цим потрібно боротися.

    Дякую за доповідь!

Добавить комментарий