ОСНОВНІ НАПРЯМИ МОДЕРНІЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.

image_galleryСкачати в форматі PDF

Ходак Антон

НТУУ «КПІ», Інститут прикладного системного аналізу, 3 курс, гр. КА-33

 

Модернізм — це сукупність мистецьких напрямів та стилів, які утвердилися наприкінці XIX— початку XX століття разом з новим розумінням людини, коли істотним стає все нетипове, особистісне.

Характерним для модернізму є пристрасть до зображення дійсності як абсурду й хаосу; особистість подається в контексті відчуження її від соціуму, закони якого сприймаються нею як такі, що є ірраціональними та алогічними, і не пізнаються. Філософія модернізму базується на ідеях про неможливість пізнання і відтворення сучасного світу засобами класичної культури.

Модернізм має такі течії: неокласицизм, неоромантизм, імпресіонізм, символізм, футуризм, експресіонізм.

Модернізм в українській літературі зовні постає в полеміці з народництвом у його тривіальному значенні («просвітянство», утилітарне призначення мистецтва), але він же й виступає одним із спадкоємців народницької (в широкому розумінні цього слова) літератури 19 ст. Переважає бачення людини в розкутості її внутрішнього світу до інших, у зв’язках з народом як духовною соборністю.

Водночас на кінець 19 ст. склалися передумови для суб’єктивного поглиблення такого бачення та для корелятивного з ним, близького до модернізму, трактування особистості, що виходить позасвідомої людини, непереборної відчуженості внутрішнього – інтимного світу індивіда, його нерозв’язного конфлікту з дійсністю, а у царині форми – з неможливості передати у загальних. масово зрозумілих висловах внутрішнього осяяння особистості.

Встановлення деяких з цих ознак відбувається перед усім у поезії, окремі зразки якої (починаючи з лірики Т. Шевченка, а також у творчості І. Франка, Я. Щоголіва, О. Маковея, Уляни Кравченко, В. Щурата, О. Козловського) могли бути інтерпретовані як модерністські ще до кінця 19 ст. На рубежі століть стають зримими риси нового художнього мислення в поезії (Р. Сембратович, В. Бирчак, В. Стефаник, М. Коцюбинський, О. Кобилянська), згодом – у драмі (Леся Українка, О. Олесь, С. Черкасенко, В. Винниченка).

Модерністські прикмети у творах української літератури тривалий час співіснують з декадентським (П. Карманський, О. Луцький, Я. Савченко), зароджуючись у течіях натуралізму, раннього символізму, імпресіонізму. Вияви (ще незрілі) модернізму здобувають місце на сторінках альманаху «Січ», у серії «Живі струни», журнал «Молода Україна»; далі, більш вагомі, у «Літературно-науковому віснику», альманахах „З-над хмар і з долин», «З потоку життя”, «Багаття», «За красою», журнал «Світ», «Будучність», „Українська хата», «Дзвінок». Засади модернізму в території та художній практиці сповідує товариство «Молода муза».

Активні пошуки нових мистецьких форм у літературі з поодинокими спробами автономізувати дистанціювати художнє явище від ідеологічного. громадсько-політичного контексту викликають критичний розголос: листування М. Вороного, пов’язане з виданням альманаху «З-хмар і з долин»; полеміка навколо виступів С. Єфремова за участю І. Франка, В. Коцьовського, Г. Хоткевича; декларації «молодомузівців» О. Луцького та М. Яцьківа; критична діяльність М. Євшана, М. Сріблянського та інших в «Українській хаті», Д. Донцова у «Дзвоні».

Водночас модерністичній критиці знаходять нове осмислення громадянської та національної проблеми, формується думка, що домінантне значення для духовного відродження в Україні повинен мати не культурний масовім (поширення преси, діяльності «Просвіти» і таке подібне), хоч потреба в ньому не заперечується, а висунення її в авангард художнього прогресу (в окремих інтерпретаціях – художньо культурний месіанізм України). Український літературний процес формується за типом най більш розвинених літераторів цього часу.

Модерністичні спроби, як і взаємопов’язані з ними процеси що розвивалися у русі українського реалізму та неоромантизму, були спрямовані на поглиблене розкриття внутрішнього світу людини. Посиленням суб’єктивного начала модернізму близький до неоромантизму, однак загалом ігнорує притаманну останньому шкалу життєвих цінностей, його чужа романтична піднесеність.

У творчості модерні стичного характеру основ стає дослідження внутрішньої індивідуальної свободи суб’єкта на поглибленому ступені його внутрішньої ізоляції що могло здійснюватись переважно через нову поетику, іноді прокреслювалось самим фактом формального новаторства (М. Семенко). Модернізм в українській літературі характеризується трагічним розривом між духовністю та існуванням («Камінний господар», „Лісова пісня» Лесі Українки), наголошення на біологічну сутність людини, глибині природних інстинктів (Г. Хоткевич, В. Винниченко), психологічне самозаглиблення та ослаблення зв’язків героя з оточенням (М. Коцюбинський, О. Кобилянська), розкриття стихійності масового, колективного життя (М. Коцюбинський, М. Яцків).

Вирізняються такі риси поетики, як ущільнення викладу через експресивний образ, промовисту деталь, що розкриває внутрішній стан персонажа (В. Стефаник, К. Сроковський та інші), розкуте асоціативне сприйняття предметності (М. Коцюбинський, Г. Хоткевич), введення багатих смислом символічних постатей і образів (М. Яцків, П. Савченко), увиразнення стійкої архетипічної основи в сюжеті твору («Fata morgana», „Тіні забутих предків»), посилення фонічних інтонаційних тем ліричного образу, загальна ліризація образу. Процес художнього освоєння світу через філософсько-естетичну систему модернізму своєрідно відбиті в широкому творенні фрагментарних, фабульно ослаблених прозових жанрів прозових жанрів (вірші в прозі, малюнки, ескізи тощо).

Література 20-х рр. Зберігає тривкий зв’язок з художнім розвитком попередніх десятиліть. Новаторськими, подекуди модерністськими рисами прикметна творчість П.Тичини, М.Хвильового, Г.Шкурупія, представників літературних груп, об’єднань, організацій – «Музагет», «Аспанфут», «Асоціація комункульту», «ВАПЛІТЕ», „Авангард», «МАРС», «Техно-мистецька група «А»«, «Нова генерація» та інші.

Архітектура. Наприкінці XIX — на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що виявилося у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їхніх форм

У стилі модерну побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бесарабський). Почасти сюди належать і будинки, споруджені Ф. Альошиним. Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. У спорудах В. Рикова і П. Альошина в Києві, А. Бекетова в Харкові, І. Бернадацці в Одесі починається переборення цього стилю: плекається архітектура в основному в стилі італійського ренесансу.

В тому ж дусі будували на Україні чужоземні архітектори (Федерс, Ф. Лідваль, А. Бенуа, В. Щуко). Іноді можна відзначити наближення до ампіру (А. Кобелев, В. Осьмак у Києві). Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

З початком ХХ ст., одночасно з посиленням українського національного руху, серед українських митців поширюється течія відродження українського стилю, піонером і послідовним яскравим виразником якої був В. Кричевський (1900 р) До цього руху приєдналася «Українська Громада» Інституту цивільних інженерів у Петербурзі, закладена в 1905 р. Українські архітектори використовували мотиви українського бароко і народного дерев’яного будівництва.

Українська скульптура початку ХХ ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується плеяда українських скульпторів-модерністів — М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Зірка світового масштабу О. Архипенко збагатив мову пластики ХХ ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Цьому неперевершеному майстрові належать скульптури «Ступаючи жінка», «Жінка, яка зачісується» та інші твори.

В кінці ХIХ ст. народницька течія охоплює й українських скульпторів переважно імпресіоністичного напряму, це романтик М. Гаврилко (1882 -1919), перша в Україні жінка-скульптор Є. Трипільська (побутові керамічні вироби), учениця Родена Л. Блох (1881 — 1943, портрет Т. Шевченка, пам’ятник В. Короленкові в Полтаві).

Оновлення мистецтва приносить із собою імпресіонізм. Він пробивається вже в творчості таких митців реалістичного напряму, як І. Похитонів (1850 — 1923), П. Левченко (1859 — 1917), Г. Дяченко (1869 — 1921), А. Куїнджі (1842 — 1910), О. Бокшай, Ф. Красицький, а особливо О. Мурашко (1875 — 1919). Останній своїми виставками за кордоном один з перших почав виводити українське мистецтво на широкі світові шляхи. Цю добу характеризує відворот українських митців від мистецьких традицій Петербургу. Вони їздять тепер вивчати мистецтво на Захід — до Кракова, Мюнхену, Парижу.

З краківської майстерні Я. Станіславського, народженого на Україні польського митця і майстра українського краєвиду, виходять такі митці, як львів’янин Іван Труш (1869 — 1940) і киянин М. Бурачек (1871 — 1942), творці нового українського пейзажу. В цій Академії навчався також автор стилізованих портретів М. Жук (1883 — 1964), І. Северин (1881 — 1964) та найвизначніший художник між ними — О. Новаківський (1872 — 1935). Під впливом воєнних переживань його імпресіонізм перетворюється вже на символічний експресіонізм, що наближало його до швейцарця Бодлера. З його мистецької школи, яка перебувала під опікою митрополита А. Шептицького, вийшли численні митці.

У період перед Першою світовою війною особливе значення для українського національного мистецтва мала творчість братів Василя (1872 — 1952) і Федора (1879 — 1947) Кричевських. Перший — незвичайно всебічний митець і педагог, пізніше ректор Київської академії мистецтв, другий — представник монументального малярства, також професор цієї Академії, виховав цілу генерацію українських митців.

На межі імпресіонізму стоїть декоративна творчість О. Кульчицької (1877 — 1967), яка черпала в основному із скарбниці народного мистецтва, та символічне малярство Ю. Михайлова (1885 — 1926), закоханого в міфологічні й казкові мотиви.

М. Сосенко (1875 — 1920) один з перших вводить у своє малярство стилізування на візантійський зразок, а другий галичанин М. Бойчук стає творцем цілої школи, яка пізніше дістала назву монументалістів або бойчукістів. Бойчук спирався і на візантійське малярство, і на інші монументальні стилі, особливо на ранній ренесанс (Джотто, Мазаччо), а крім того, і на народне мистецтво. Ця школа була одним з найцікавіших явищ не тільки в українському, але й європейському малярстві сучасності.

Видатний український художник М. Пимоненко (1862 — 1912) вступив до Товариства передвижників, яке об’єднувало представників передової, демократичної культури в образотворчому мистецтві Росії. Художні полотна Пимоненка неодноразово експонувалися на всеросійських виставках і за рубежем — у Парижі, Берліні, Мюнхені. В його картинах «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «На Далекий Схід» та інших викривалися негативні явища у житті тодішнього українського села, релігійне мракобісся, самодержавний лад.

Високі принципи реалістичного демократичного мистецтва в Україні утверджували й інші передвижники. Співчуттям до пригнобленого експлуататорським ладом люду проникнуті пейзажі спустошених українських сіл П. Левченка, замальовки з життя народів Середньої Азії, створені С. Свєтославським, картини М. Самокиша і М. Ярового, в яких відображені революційні події 1905 — 1907 рр.

Своєрідним внеском у боротьбу передових демократичних сил суспільства проти царизму стали також численні твори українських художників, присвячені темі героїчного минулого українського народу. Монументальне реалістичне полотно великої емоційної сили «Похорони кошового» створив у 1900 р. О. Мурашко. Чільне місце в розробці історичної тематики засобами образотворчого мистецтва на Україні належить С. Васильківському (1857 — 1917). В багатьох його картинах поетично оспівуються мужність і героїзм запорізького козацтва, яке виступало на захист українського народу («Запорожці на розвідці», «Козаки в степу», «Козачий пікет», «Козачий табір», «Бій запорожців з татарами»).

У 1900 р. С. Васильківський разом з М. Самокишем видав «Альбом української старовини», куди ввійшли 20 ілюстрацій, виконаних на основі глибокого вивчення історичних і етнографічних матеріалів. Зокрема, в ньому були вміщені замальовки типів українських козаків, батальні сцени, зображення зразків козацької зброї, портрети Богдана Хмельницького, Петра Могили, Івана Гонти, Григорія Сковороди.

Значним внеском у розвиток українського образотворчого мистецтва стали монументальні картини «Вибори полковника Пушкаря і передача йому клейнодів», «Ромоданівський чумацький шлях» та «Бій козака Голоти з татарином». Автори картин — художники С. Васильківський, М. Самокиш, М. Беркос та М. Уваров прикрасили ними у 1907 р. щойно збудований за проектом архітекторів В. Кричевського та К. Жукова будинок Полтавського земства. Сама ця споруда була досить вдалим взірцем українського національного стилю в архітектурі, заплідненого народним образотворчим мистецтвом.

Значною подією в культурному житті України стала перша Всеукраїнська художня виставка, організована за ініціативою І. Труша у 1905 р. у Львові. На ній були широко представлені твори художників як із західних, так і східних земель України. Особливо великим успіхом у відвідувачів виставки користувалось художнє полотно «Гість з Запоріжжя», автором якого був племінник Т. Шевченка Ф. Красицький (1873 — 1944), учень великого російського художника І. Рєпіна.

Репрезентацією українського мистецтва були також виставки, влаштовані в Києві Товариством прихильників української науки, літератури й штуки, особливо великі виставки 1911 і 1913 рр

Український  театр доби  перед модерну перебував у естетичному контексті театру корифеїв, де  домінувала реалістична і  романтично-психологічна складова.  Сьогодні вже з’явились перші спроби, які видаються  успішними, проаналізувати театр корифеїв у  його евристичних візіях – і виявляється, що йому були притаманні багато елементів модерного дискурсу, включно з авангардним компонентом. Але сама доба і суспільна свідомість реагували на масово зрозумілі естетичні і художні змісти – тому  і прочитувалась ця культурна доба з акцентом на реалізмі – романтизмі.

Лесь Курбас  прийшов в українську культуру, з’єднавши в собі її захід і схід, в час, коли художні форми театру корифеїв  у їх популярному вигляді  вичерпувалось.  Натомість набирали енергії саме ті, евристичні , але ще зовсім не очевидні  фрагменти дискурсу. Це і є те нове, з чим сьогодні треба знайомити сучасну думку. „Молодий театр” ( 1916-1919) Леся Курбаса  став своєрідним „кодом” до конструювання  модерного художнього контексту з  центром – театру. Модерний театр Курбаса  розпочинається як „відкрита система” — режисер оголошує  повну відкритість усім естетикам. Його зацікавленість сягає найширшої шкали – від внутрішньої  енергії до символістської драми .

Але справжньою „першою репетицією майбутнього” став „Едіп – цар” за Софоклом( 1918). У цій виставі Курбас та його художник Петрицький остаточно руйнують „знакову” систему перед модерного українського театру.

Кинувши виклик  потомленій  естетиці, Курбас став „автором” культурного вибуху  доби  модерну. Він вписав український театр у європейську традицію  так виразно, що вже 1923 року саме художній проект його театру здобуває радянському мистецтву Золоту театральну медаль Парижа. Отже , Лесь Курбас  мріє перетворити театр на духовний парламент. Він має намір створити театр, який було б назвати Театральною Академією або Національним Центром  театрального мистецтва.

35- річний  Курбас  починає здійснення цього проекту із створенням у березні 1922 року Мистецького Об’єднання  „Березіль”- МОБу.  Тут власне експериментальна  Перша майстерня; Друга, під керівництвом  Ф. Лопотинського, розпочала створення Дитячого театру; Третя майстерня МОБу  під орудою Я. Бортника стала драм студією, при якій працювала  літературна студія  під керівництвом  Б. Якубського; Четверта майстерня  зпланована у Борисполі  як лабораторія для  аматорських  студій .Шоста орудою С. Бондарчука і П. Долини відкрилась в Одесі у 1924 році.

Ця  театральна країна будувалась за принципом  середньовічного ремісничого цеху з майстрами , під майстрами  і так званим ”вишколом”  Курбас засновує  Режисерську лабораторію, пізніше — Режисерський штаб: лабораторія оволодіває не лише  теоретичними засадами режисури, акторської майстерності , а й провадить аналіз вистав, розробляє стратегію МОБу , методики різних театральних шкіл і напрямків, готує режисерів для інших українських театрів, створюються журнали „Барикади  театру” , готується до друку  низка театральних видань. Виникає перший в Україні  театральний музей , перша в республіці  Станція фіксації та систематизацйїї досвіду.  Його театр все більше тяжіє до моделі  духовно – культурних  трансформацій, діалогічних зв’язків людини і суспільних інститутів, у яких пріоритетом  залишається автономне  конструювання   театром   нової  ціннісної  піраміди.

Висновки

Український варіант модерну був досить своєрідним і мав свої особливості. В силу того, що українські землі не мали власної державності, були роз’єднані і фактично перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, тому і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими.

Ці фактори і визначили приглушений, слабко виражений, нерозвинутий характер українського модерну. Ось чому характерною рисою українського імпресіонізму, наприклад, є деяка декоративність, передусім перевага елементів рисунку над кольором. Тут уже проявилися деякі основні риси, притаманні українській образотворчості, а саме: як культ лінії; схильність до чіткого графізму тощо. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури.

Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу.

Своєрідність українського варіанта модернізму полягає в тому, що він із естетичного феномену перетворився на культурно-історичне явище. Став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової само-ідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визначення свого місця і ролі в сучасному світі.

Список використаних джерел

  1. Білик Б. І. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К.: КНИГА, 2004. — 408 с.
  2. Греченко В. А., Чорний І. В., Кушнерук В. А., Режко В. А. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти. — К.: Літера, 2000. — 464 с.
  3. Дмитриева Н. А. Краткая история искусств. — М.: Искусство, 1988 — 1993. — Вып. 1.2. 3.
  4. Історія українського мистецтва в 6 т. — К.: АН УРСР. Голов. ред. УРЕ. — 1966 — 1970.
  5. Кучменко Е. М. До проблеми примітивізму в образотворчому мистецтві Нового і Новітнього часу. — К.: Знання, 1999. — 22 с.
  6. Макаров А. Світло українського бароко. — К.: Мистецтво, 1994. — 288 с.
  7. Подольська Є. А., Лихвар В. Д., Іванова К. А. Культурологія: Навчальний посібник: Вид 2-ге, перероб. та доп. — Київ: Центр навчальної літератури, 2005. — 392 с.

ОСНОВНІ НАПРЯМИ МОДЕРНІЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.: 11 комментариев

  1. Воробйов

    Дякую за дуже цікаву доповідь. Ви розповіли про модернізм в українській літературі, архітектурі, образотворче мистецтво та театр. А які були тенденції розвитку української модерністської музики, пісень, і чи були такі взагалі?

    1. Антон Романович Ходак Автор записи

      Пане Воробйов, звісно були. На початку = XX ст. почалася нова доба у розвитку української музики, яка впевнено ставала на професійну основу. Цілу плеяду талановитих музикантів і композиторів виховав Вищий музичний інститут, відкритий 1903 р. у Львові. Серед них виділявся С.Людкевич, який став одним із найвідоміших українських композиторів.

      Велике значення для розвитку музичної культури мала музично-драматична школа видатного українського композитора М.Лисенка, заснована ним 1904 р. у Києві. Справу М.Лисенка продовжили відомі композитори київської школи К.Стеценко, М.Леонтович, Кошиць, Я.Степовий.

      До найвищого рівня вокального мистецтва піднялися С.Крушельницька, О. Мишуга, М.Менцинський, відігравши значну роль у пропаганді української музики.

      Продовжували діяти різні музичні товариства, гуртки, хорові капели, здійснюючи постановку музичних п’єс, оперет, опер. Серед них особливою активністю відзначались Київське літературно-артистичне товариство, «Український клуб», Музичне товариство ім. М.Лисенка у Львові.

  2. Олег Вячеславович Ведмеденко

    Шановний пане Антоне!

    Дуже сподобалася ваша доповідь, хочу також дізнатися ось про що. Ви зазначили, що модернізм має такі течії: неокласицизм, неоромантизм, імпресіонізм, символізм, футуризм, експресіонізм. Наведіть, будь ласка, приклади представників цих течій в українському авангарді.

    Дуже дякую!

    1. Антон Романович Ходак Автор записи

      Пане Олеже, куди ж без прикладів.

      Неокласицизм започаткувала в українській літературі Леся Українка. Цю традицію продовжили й розвинули М. Рильський, О. Теліга, М. Зеров, Б. І. Антонич, П. Филипович, Ю. Клен, М. Драй-Хмара та інші. В 1920-х роках була створена окрема група в межах неокласичної течії, в яку входили п’ять київських науковців і поетів — Юрій Клен, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, а очолював їх Микола Зеров, якого відносять до київської школи неокласиків або до «п’ятірного грона».

      Неоромантизм — це ледь не головний наший скарб. У цьому напрямі працювала Леся Українка, Микола Ворний, Олександр Олесь, Ольга Кобилянська, Микола Хвильовий.

      З імпресіоністів нагадаю вам з курсу шкільної літератури видатного прозаїка Михайла Коцюбинського.

      Символістами у нас можна назвати Леся Подерв’янського, Едварда Стріху (Костя Буревій), Івана Семесюка.

      Футуристи — це звісно ж Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Євген Плужник.

      Експресіонізм — класик галицької малої прози Василь Стефаник.

  3. Владислав Олександрович Галицький

    Доброго вечора, Антоне!

    Прихід радянської влади мав сильний плив на українську культурую.
    Кривава трагедія розстріляного відродження, яка по суті перервала традиції українського модернізму, свідчить про безумовно жахливу роль радянської диктатури на українські культурні процеси. Але ми з вами не живемо у чорно-білому світі юнацького максималізму й розуміємо, що ніколи не буває чогось однозначно поганого чи хорошого. Як Ви вважаєте, чи був якийсь позитивний вплив радянської влади на український модернізм?

    1. Антон Романович Ходак Автор записи

      Дуже приємно зустріти людину, яка мислить у тому ж напрямку, що і я. Я теж глибоко переконаний, що треба піддавати сумніву навіть загальновизнані істини. У цьому конкретному випадку також можна виділити приклад позитивного впливу радянського дискурсу на український модернізм. Цей приклад — тематичне багатство, яке створили продукти праці радянського конгломерату. Саме тематичне різноманіття соціалістично-комуністичних мрій збагатило творчість П.Тичини. М.Семенка, О.Богомазова.

  4. Анна Войтенко

    Щиро вітаю, пане Антоне!

    У вас досить цікава доповідь и гарно поданий матеріал.

    Але одним із ваших висновків було те, що модернізм не сформувався як самобутня течія, а виявлявся лише в творчості окремих митців. Розкрийте, будь ласка, цю тезу.

    З найкращими побажаннями, Анна

    1. Антон Романович Ходак Автор записи

      Анно,
      модернізм не сформувався як самобутня течія, тому що єдиним видом мистецтва, де модернізм мав успіх у вигляді творчо-мистецьких об’єднань, була література. Усі інші види мистецтва мали поодиноких представників, які не мали власних шкіл і не належали до якихось гуртувань. Сподіваюся, відповів на ваше питання.

  5. Олексій Мерзляков

    Вдячний вам за цікаву доповідь. Однак, після прочитання в мене виникло запитання. Чи можна, на вашу думку, зарахувати до українського модернізму творчість Нью-Йоркської групи? Дякую за відповідь.

    1. Антон Романович Ходак Автор записи

      Пане Олексію,
      дуже приємна ваша обізнаність в літературі та знайомість із творчістю Нью-Йоркської групи. Щодо вашого питання, то слова «модернізм», «модерність» для членів Нью-йоркської групи не означали те ж саме, що вкладали в нього українські літератори та критики попередніх епох. Ідеться не тільки про епохи достатньо далекі — «Молодої музи» чи 20-х років, — а й про попередню епоху МУРу, найвідоміші постаті якої (Маланюк, Шерех, Костецький та ін.) мали змогу спостерігати за діяльністю Нью-йоркської групи і давати їй свою оцінку чи красномовно іґнорувати її існування. Поети, яких об’єднують назвою «Нью-йоркська група», ніколи не мали якоїсь єдиної естетичної та мистецької платформи. Група не визнавала жодних формальних обов’язків, для цього її учасники були надто індивідуалістичними. Пізніше їм було навіть важко згадати, як почалася група, хто запропонував назву. На останнє претендувало відразу декілька поетів. Загалом спогади й оцінки post factum не завжди були послідовними і не завжди збігалися. Тому якщо і зараховувати Нью-Йоркську групу до українського модернізму, то із суттєвими приписками.

Добавить комментарий