Український модернізм. Розвиток українського модернізму у світових тенденцій авангардного мистецтва.

image_galleryСкачати в форматі PDF

Хомук Богдан

НТУУ «КПІ», Факультет Прикладної Математики, 3 курс, група КВ-31

 

1) Модернізм. Модернізм в українській літературі. Модернізм (фр. Moderne — сучасний, новітній) — загальна назва літературно-мистецьких явищ, що виникли в Європі на рубежі XIX і XX століть.

Поняття «модерн» має досить давнє походження. Модерним свого часу було християнство. Через модерність (новочасність) воно відмежовувалося від язичницького минулого. З часом поняття «модерн» позначає те, що сприяє вираженню актуального, сучасного. Виникнення модернізму як літературного напряму подіктоване запереченням попередніх досягнень (особливо епігонського повторення у творчості), пошуком нових форм художнього зображення. Модерністи кінця XIX — початку XX ст. відзначали величезних можливостях мистецтва одухотворяти світ, виступали проти служіння мистецтву будь-яким потребам суспільства, заперечували наукові основи літератури як мистецтва слова, орієнтовані на творчу інтуїцію.

В українській літературі епоха модернізму тягнеться приблизно з 90-х рр. XIX ст. до середини XX ст. Слово «модернізм» у значенні художнього напряму прийняла в 1899 р Ідеї модернізму приходили в Україну різними шляхами. Кінець XIX в. в українській літературі характеризувався посиленим перекладацтвом. Переклади, на думку молодої Лесі Українки, повинні були зіграти головну роль у модернізації української літератури.

2) Поширення ідей модернізму на Західній Україні пов’язане насамперед з літературним угрупованням «Молода Муза», що існувало в Львові в 1907-1909 рр., І київським журналом «Українська хата» (1909-1914), які мали значний вплив на подальший розвиток української літератури по обох боках України. До «молодомузівців» належали Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак, Сидір Твердохліб, Остап Луцький. Близький до цій групі був юний тоді Михайло Рудницький. «Молода Муза» не була організацією з розробленим статутом і чіткою програмою. Це був клуб літераторів, до якого тяжіло чимало молоді з різних областей мистецтва: композитор Станіслав Людкевич, скульптор Михайло Паращук, живописець Іван Северин, скрипаль і художник Іван Косінін, фейлетоніст Осип Шпитко. Всі вони прагнули оновити українське мистецтво, їх об’єднувало прагнення шукати в ньому нових шляхів, звільнитися від побутового етнографізму і влитися в русло загальноєвропейського культурного розвитку.

 

«Молодомузівцям» часто доводилося чути несправедливі звинувачення в тому, що їхні твори нежиттєві, штучні. Насправді письменники, що входили до літературного угруповання «Молода Муза», і ті, що були під впливом «Молодої Польщі» (В. Стефаник, Б.. Лепкий), або взагалі поділяли основні принципи естетики модернізму (Леся Українка, М. Коцюбинський, Ольга Кобилянська) не цуралися ні суспільних тем, ні національних традицій української літератури. У їхніх творах суспільні теми розкриваються не описово, а крізь призму людської душі. Ні «Молода Муза», ні «Українська хата» не проголошували розриву зі школою «старого» реалізму, а прагнули з’єднати національну традицію з новими західноєвропейськими віяннями. Творчість «молодомузівців» йшла поруч з творчістю поетів, групувалися навколо журналу «Українська хата» в Києві, і стала важливим етапом у розвитку української літератури. Незаперечний вплив «молодомузівців» на молодих поетів, чий талант розвернувся пізніше (П. Карманський — М. Рильський, В. Пачовський — П. Тичина).

 

3) Зародження модерністського типу мислення дослідники спостерігали насамперед у творчості І. Франка та Лесі Українки. Протест проти старої манери письма відвертіше висловила молода генерація письменників на рубежі XIX і XX століть. І. Франка відзначав на початку XX ст .: «Ніколи досі на ниві нашого слова не було такого пожвавлення, такої маси конфліктів, спірних течій, полеміки різнорідних думок і змагань, тихих, але глибоких переворотів». Представників різних груп, течій, а то й просто індивідуальностей об’єднувало неприйняття старого способу письма — молоді творчі сили переходили від зображення, тобто від опису зовнішніх обставин, портретів і т.д., до проникнення в людську душу — вираз настроїв. В основі їхньої творчості лежала увагу не тільки до змісту, а й форми, внутрішньої структури твору.

 

Помітним ознакою української літератури цього періоду було існування в ній «нової» (модернізм) і «старої», тобто реалістичної школи. Представники реалізму також прагнули оновити традиційний стиль, надати йому нової якості. Тут найбільш яскраво проявилася рання проза В. Винниченка.

 

Нові літературні віяння, які приходили в Україну з Західної Європи в Україну, лягали тут на особливий грунт національно-культурного і політичного життя. М. Грушевський, зокрема, писав про це: «Україна XIX ст. була відірвана від Заходу, від Європи і звернена особою на північ, ткнути носом в глухий кут великоросійської культури і життя.

 

З появою нового напрямку руйнується уявлення про «загальноросійську» літературу як якусь вищу, тобто літературу для інтелігенції, а українську — нібито тільки для простолюду.

 

4) У розвитку українського модернізму виділяють три етапи або так звані три хвилі. Перший етап — це 90-і рр. XIX — 10-і рр. ХХ ст. Представники — І. Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Яцків, М. Черемуха, Г. Хоткевич, А. Кримський. Яскравою рисою цього етапу (першої хвилі) було прагнення до нової якості реалістичного напряму. На початку ХХ ст. в українській літературі вже розрізняли поняття щодо нових течій в літературі. Леся Українка в 1903 р писала: «Символізм або декаданс — так не можна говорити, тому що це не одне і те ж».

 

Поступово перша хвиля модернізму перейшла в другу. Це — 20-ті роки ХХ ст., Коли нове творче покоління продовжувало розвивати модерністські принципи. Друга хвиля модернізму тривала півтора-два десятиліття і опинилася ціліснішою, ніж перша. Це вже були не окремі яскраві особистості, а ціле покоління, яке ознаменувало собою «розстріляне Відродження».

 

Прагнення до створення української держави дало поштовх розвитку революційного романтизму, який став найактивнішою течією. Проза другої хвилі модернізму була пройнята як революційно-більшовицької героїкою (Г. Хвильовий, А. Головко), так і національно-визвольної (Г. Косинка, Ю. Яновський). Імпресіонізм 20-х рр. виразно проявився в новелах М. Івченко та Г. Косинки. Символізмом позначений, наприклад, «Блакитний роман» Г. Михайличенко. Український експресіонізм яскраво заявив про себе в повісті А. Турянського «Поза межами болю».

 

Тільки на Західній Україні та в еміграції могла розвиватися українська проза як художнє явище. Різні стильові течії тут вільно виявлялися навіть у межах творчості одного письменника. Так, Б. Лепкий розповіді писав в реалістичній манері, а історичну пенталогію (5 томів) «Мазепа» — в романтичній. Трилогія Уласа Самчука «Волинь» — це епос критичного реалізму, а його повість «Марія» відрізняється глибоким ліричним психологізмом. В. Винниченко починає в кінці 20-х — початку 30-х рр. нові жанри великої прози: роман-утопію «Сонячна машина» і соціально-філософський роман «Нова заповідь».

 

Кінець 30-х рр. в прозі радянської України звівся до «виробничого» і «колгоспного» романів з обов’язковим позитивним героєм-комуністом. Будь-які спроби об’єктивно-художнього зображення дійсності були затоплені тотальним знищенням українства у всіх шарах нації: голодомор, політичний терор, концтабори і розстріли.

 

У післявоєнні роки відбувається спроба відродження української літератури за межами УРСР — в рамках Художнього Українського Руху (Стіни) у Німеччині. 1945-1948 рр. — Це третя хвиля модернізму. Еміграційна проза того часу дала досить помітні модерністські твори. Серед них «неоромантичні» романи І. Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою». Т. Осьмачка підніс жахи геноциду 30-х рр. до символістського узагальнення (повісті «Старший боярин», «План до двору», «Ротонда душогубців». Психологічний реалізм з романтичним забарвленням переважає в повістях В. Домонтовича «Без грунту» і Ю. Косача «Еней і життя інших». Соціально-ліричний епос розгортається в трилогії Докії .

 

5) Мистецтво авангарду зруйнувало традиційні засади художньої творчості. Якщо стиль модерн був викликаний неприйняттям індустріалізації та урбанізації, то авангард пов’язаний з цими процесами органічно — він є прямим породженням нових ритмів життя, прискорених темпів змін, величезних, емоційних та психологічних перевантажень — і загалом світу, в якому панують катаклізми, а людина втрачає узвичаєну точку опори.

Авангардизм у живопису — це різні напрями, які виступали щр-разу з позицій відкриття нових ідейіОднак у всіх авангардних течій є спільне, що дає підстави єднати їх в одну художню епоху.

6) Історію авангардного живопису в Україні (як і в усьому світі) можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює 1907—1914 роки. Світова і громадянська війни перервали певною мірою цей Процес. Другий період починається з 1920 року, коли знову вибухнули творчі сили у всіх видах мистецтва: літературі, театрі, живопису, архітектурі. Цьому бурхливому бажанню осягати нові форми було покладено кінець у 30-х роках у Радянському Союзі, Німеччині, Італії та ін. — тих державах, де перемогли тоталітарні чи фашистські режими. Причиною нищення авангарду була монополія однієї ідеології, що виявлялося несумісним з мистецтвом.

Та в 10-ті роки — ще у спокійній атмосфері лише інтелектуально вируючої Європи — українські художники мали змогу знайомитися з європейськими школами і течіями. Найбільше притягувала атмосфера французької столиці з її музеями, виставками, майстернями, а також Краків, Мюнхен, де також існували мистецькі осередки. Михайло Бойчук, наприклад, вчився в Кракові, Мюнхені, в Італії, протягом трьох років мав свою майстерню в Парижі, яку організував для втілення ідей, висунутих львівськими майстрами Панькевичем і Сосенком, котрі мріяли поєднати живописні форми візантійських ікон з традиційним народним мистецтвом.

Молоді майстри, що відчули за кордоном смак вільного вибору засобів естетичного вираження, стали в Україні першим загоном авангарду, підтриманим більшістю студентства Києва і Харкова. Творча молодь гуртувалася навколо художника Олександра Богомазова і його соратниці Олександри Екстер — апостолів українського кубофутуризму.

7) Першу виставку нового мистецтва в Україні, названу «Ланкою» за спогадами художника Д. Бурлюка, громадськість не сприйняла, а критика «зухвало обілляла брудом». 1914 року новоутворена група «Кільце» влаштувала свою (через світову війну першу і останню) виставку, в якій взяв участь 21 художник. У передмові до каталогу виставки, крім маніфестації основних теоретичних положень, було сказано: «Ми доводимо існування в нашому місті творчих сил».

8) Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю, почерпнутою з народної творчості — кераміки, лубків, ікон, вишиванок, ляльок, килимів, писанок, де зберігалася близькість до таємничих стихій життя. Тут немає прямих стилізацій, проте є ясна, ритмічна мова кольорів, які звучать дзвінко, локально, наділені силою, але зберігають при цьому вишукану палітру — синьо-фіолетові гами, джерело яких, з одного боку, — вплив фіолетових уподобань М. Врубеля та О. Мурашка, а, з другого, — колорит стародавніх київських мозаїк.

Яскравою художньою особистістю був Казимир Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв’язків з нею. Бажаючи виразити «чисте», незалежне від матерії духовне буття, художник мав відмовитися від земних «орієнтирів» і подивитись на навколишні речі наче з космосу. Тому у безпредметних картинах Малевича зникає уявлення про земні «верх» і «низ», «ліве» і «праве» — всі напрямки рівноправні, як у Всесвіті, де відсутнє земне тяжіння. Художник і теоретично обґрунтовував своє розуміння твору мистецтва як самостійного планетного світу. Малевич, власне, творить картину виходу людини у космос (вираз «супутник Землі», до речі, вигадав цей художник).

З кінця 1920-х років Малевич звертається, як і на початку свого шляху, до зображальності, але збагаченої досягненнями супрематизму, який допоміг художникові віднайти у чистому виглядові найпростіші елементи, що складають фундамент художнього образу.

До пізнього Малевича сучасні мистецтвознавці додають прізвисько Мужицький (за аналогією з Пітером Брейгелем Старшим), оскільки його основними персонажами стали селяни. Наприкінці 20-х років він знайшов притулок у Київському художньому інституті і почав тут малювати синяву неба, лани, як смугасте рядно, селян і селянок що увібрали в себе риси й енергію всепотужної природи.

9) Яскраво виразили себе у сценографії й О. Хвостенко-Хвостов (ескіз декорацій до спектаклю «Містерія-буф», до вагнерівських «Валькірій», ескізи костюмів до харківської постановки опери С. Прокоф’єва «Любов до трьох апельсинів»), В. Меллер (ескізи костюмів до п’єси «Карнавал» у київському театрі «Мистецтво дії»).

Мав пряме відношення до сценографії і художник Анатоль Петрицький. Він виконав вражаючі за образністю і безпомилковим відчуттям епохи театральні строї та декорації для курбасівського «Молодого театру», для Музичної драми, Першого театру Української радянської республіки ім. Т. Шевченка, театру ім. І. Франка, ім. Лесі Українки, оперного. Фантазія, мальовничість, вишуканість колориту відзначали всі його роботи. Уславився Петрицький і картинами («Натурщиця», «Інваліди»), а головне — портретами діячів української культури. Ціле десятиріччя (від 1922 р.) він портретував письменників, композиторів, режисерів, політичних діячів

10) Школа монументального українського мистецтва, представлена творчістю Михайла Бойчука і його учнів, надихалася формами візантійських ікон, релігійного Ренесансу, живописного примітивізму безіменних українських малярів минулих віків. В основі естетики тогочасного монументального живопису — уникнення зайвих деталей, випадкових, не характерних ракурсів; схематизація, простота, сила і — з почуттям віри — велич; зверненість до національних перлин та авангардність художньої мови, яку можна назвати конструктивізмом. Обдарованими «бойчукістами» виявили себе В. Седлер, І. Падалка, М. Рокицький, М. Юнак, О. Павленко.

Твори «бойчукістів» 20—30-х років: розписи Червоноармійських луцьких казарм, оформлення Київського оперного театру до І Всеукраїнського з’їзду Рад, Київського кооперативного інституту, Всеукраїнського селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибеївському лимані і Харківського Червонозаводського театру — перші в усьому радянському мистецтві значні монументальні ансамблі. У розписах багато плакатності, сильні впливи традицій ікони, лубка, народних, картин, графіки й романтичних надій часу. До наглих часів лишилися тільки уламки доробку М. Бойчука. Разом з дружиною він був репресований за «іконописний» формалізм і «буржуазний націоналізм».

У новоствореній Українській академії мистецтв (пізніше Київський художній інститут) Михайло Бойчук очолив монументальну майстерню. Разом зі своїми учнями М. Рокицьким, М. Шехтманом, А. Івановою він розписав фресками у 1928 р. Селянський санаторій біля Одеси. Бойчуківський стиль на цей час змінився у бік експресіонізму. Станкові картини — «Розстріл у Межигір’ї» В. Седляра, «Погромлені» М. Шехтмана, селянська серія О. Павленко, — не пориваючи з іконною замкненістю простору, досягають драматичного ефекту ушвидшеним ритмом ліній і форм, контрастними кольоровими співвідношеннями.

Бойчукісти у 1920-ті роки об’єдналися в Асоціації революційного мистецтва.

11) Гордістю українського авангардного мистецтва є також всесвітньо відомий скульптор-кубофутурист Олександр Архипенко (188.7— 1964). З 20-річного віку він жив і працював за кордоном, завоювавши всесвітнє визнання, титул «генія скульптури», проторувавши дорогу іншим видатним майстрам — Генрі Муру, Джакометті, Кал-деру та ін.

Завдяки своїм експериментам з формою він одержав цілком новий принцип пластичного вираження, його самобутність виявила себе вже уперших юнацьких роботах «Мисль», «Відчай», «Запорожець», «Юда». Архипенко зображав не мислителя, а мисль, не людину в розпачі — відчай. Експресіонізм — прагнення до узагальненої передачі певних станів — заклав підвалини його подальших символізованих безособових образів — «Дитина», «Негритянка», біблійна «Сусанна». Архипенка приваблювали образи архаїчні, наповнені волею до життя, оті «половецькі баби», що стояли по українських степах як вартові вічності.

У кубізмі його привабило те, як живописці працювали із формою: подібно до поетів, вони римували, ритмізували, досягали гармонійного звучання, зіставляючи куби й овали. Кубофутуризм Архипенка — це теж динаміка кутів, кіл, конусів, ромбів у нескінченному коло-обігу.

У мистецтві, вважав Архипенко, слід уникати конкретності, щоб упоратися з такими абстрактними елементами, як символ, асоціація і відносність. Тому й уникав етнографізму. Лише окремі деталі одягу персонажів чи характер орнаменту мають національну забарвленість у скульптурах «Жозефіна Бонапарт», «Стародавня єгиптянка», «Арабка». Ритми різних часів і народів, але й українські історичні глибини даються тут взнаки: магія трипільської культури (фігурки з птахоподібними головами), мотив мозаїк Київської Русі («Рожевий торс на мозаїчному тлі»), впливи українського бароко. Бронзове погруддя — портрет відомого в світі диригента В. Менгельберга (подарований автором Києву) виконано в дусі «необароко»: диригент, переживаючи бурю бетховенського твору, виказує пристрасть, піал і пафос.

Український мистецький авангард творив справді високе мистецтво. 10 — 20-ті роки становлять собою цілу епоху в житті України. В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ. Митці й науковці натхненно, наполегливо працювали у різних умовах — і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції, і в перші — ще сприятливі для розбудови національної культури — пореволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно (наче передчуваючи нетривалість цих умов) науку і мистецтво найвищого рівня. Тому таким вагомим став тогочасний вітчизняний доробок і такий значний його внесок у світову культуру.

Український авангард спіткала трагічна доля. Були розстріляні бойчукісти, знищені їх картини, страчені скульптури Архипенка як «формалістично-емігрантські». Загрозу розстрілу і багаторічного цькування зазнав А. Петрицький, вигнали зі Спілки художників Єрмилова і Синякову. Знищенню підлягали полотна В. Пальмова та О. Богомазова (на щастя, присуд виконати не встигли). Був відвертий грабіж творів, затаврованих гітлерівцями як «культурбільшовизмус». А у мирні роки вдавалися до найм’якшого інквізиторського покарання — «бити карбованцем»: що для багатьох прихильників авангардного живопису означало жити на горищах упроголодь.

Висновок

Незважаючи на нелегку і складну долю українського мистецтва, в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу.

Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а саме:                                                                                             1) поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення;                 2) створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчості;           3) врахування світового культурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення землі як спільного дому усього людства;                                                                                                                    4) всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загальнолюдське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрілості культури.

Однією з актуальних проблем на сьогодні є державна підтримка національної культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної культури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським принципам, державна підтримка культур національних меншин — ось один з необхідних напрямів національно-духовного відродження нашої держави. Особливої уваги потребує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не розвиваються в Україні або втратили національну визначеність (телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури.

Таким чином, протягом ХХ ст. українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Проте вона засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками обнадійливих процесів. Сьогодні українська культура — це безперервний рух національних культурних цінностей. Він відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями і супроводжується духовним піднесенням або ж духовним зламом, що у своїй суперечності і свідчить про повнокровність життя нації.

 

Література

Вступ до літературознавства. Літературний твір: основні поняття і терміни. -М., +1999.

Галич А., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. Підручник. — К., 2001.

Ільницький М. Від «Молодої Музи» до «Празької школи». — Львів, 1995.

Історія української літератури ХХ століття: У двох кн. (В ред. В. Г. Дончика). — К., 1998..

Куца А. П. Основи літературознавства. Навчальний посібник для студентів педагогічних спеціальностей вищих закладів освіти. — Тернопіль, 2002.

Луценко І., Подолинний А., Чайковський Б. Зародження і розвиток давньої української дитячої літератури (XI-XVIII ст.) // Слово і час. — 1995. — № 3.

Моклиця М. Основи літературознавства. Посібник для студентів. — Тернопіль, 2002.

Наєнко М. Українське літературознавство: школи, напрями, тенденції. — К., +1997.

Парандовській Я. Алхімія слова. Цікаве літературознавство. — К., 1991.

Хализев В. Теорія літератури. — М., 1999..

Український модернізм. Розвиток українського модернізму у світових тенденцій авангардного мистецтва.: 3 комментария

  1. Дмитро Юрійович Хуповець

    Доброго вечора, Богдан. Прочитавши вашу доповідь я зрозумів, що україньский модернізм на рубежі XIX і XX століть мав досить велике значення для розвитку україньскої культури та згуртуванню нашої нації. Саме з вашої доповіді я отримав вичерпну відповідь на дуже важливе питання цінності розвитку нашої культури у XIX та XX століть. Ваша доповідь також довела, що розвиток українського модернізму у світових тенденцій авангардного мистецтва має досить велике значення для світового модернізму того часу. Дякую за дуже інформативно важливу доповідь!

  2. Богдан Ярославович Кісільчук

    Дуже цікаво було дізнатися, про те як вплинув модернізм на культурний розвиток як нашої нації так і всього світу в ХІХ та ХХ століттях. Доповідь читається на одному подиху. Дуже вам дякую за відмінну доповідь!

  3. Андрій Анатолійович

    Дякую, Богдане за прекрасні враження в цей вечір. Широку й непросту тему обрали ви. Досить влучно підібрані тези та чітке описання трьох етапів або так званих трьох хвиль розвитку українського модернізму. Особливо цікавою для мене була інформація про Казимира Малевича, а саме про те, що у його безпредметних картинах зникає уявлення про земні «верх» і «низ», «ліве» і «праве» — всі напрямки рівноправні, як у Всесвіті, де відсутнє земне тяжіння. Прекрасне викладення матеріалу! Скажіть будь-ласка, який ваш улюблений письменник течії модернізму?

Добавить комментарий