КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА КОЛЕГІЯ ТА ЇЇ РОЛЬ В УКРАЇНСЬКІЙ ГУМАНІСТИЧНІЙ ДУМЦІ

image_galleryСкачати в форматі PDF

Цислицький Антон

НТУУ «КПІ», ІПСА, 3 курс, КА-35

 

Одним з найцікавіших феноменів української культури XVII — XVIII ст. стала школа, яку сучасники називали колегіумом (колегією), або — на пошану її фундатора — Києво-Могилянським колегіумом, згодом Києво-Могилянською академією. Протягом усієї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури.  Впродовж віків вона була виразником і носієм специфічних рис духовності українського народу, могутнім чинником формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу. Для українців вона завжди буде національною святинею, не меншою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд для англійців, Сорбонна для французів, Карловий університет для чехів, Ягеллонський для поляків. Безпосереднім попередником цього вищого навчального закладу була Київська братська школа. У Києві українська братська школа могла розвиватися вільніше, ніж братські школи у Львові та Луцьку, оскільки перебувала під захистом козаків.

Заснування колегії

Матеріальною підставою для функціонування школи був подарунок Галшки Гулевичівни Лозчини, дружини мозирського маршалка Стефана Лозки. 15 жовтня 1615 р. вона вписала до Київських маґістратських книг дарчу, за якою свій дім з землею і «всіма до нього належностями” дарувала під фундування монастиря й школи для дітей “народу православного… А щоб тая фундація скуток свій брала, — писала Гулевичівна, — то зараз в той двір школу впровадила й впроваджую”. Таким чином, 15 жовтня 1615 р. розпочала свою діяльність школа, яка ввійшла в історію як Київська братська школа, родоначальниця Києво-Могилянської академії.

Коли Галшка Гулевичівна дарувала свою землю на школу й монастир, то саме цим вона підтримала Київське братство, яке на той час формувалося в Києві, але, не маючи пристанища, ще не заявило про себе. Тепер Київське братство мало свою землю, юридичну адресу. Братству під його опіку й передавалася заснована Галшкою школа.

Першими ректорами братської школи були Іван Борецький (пізніший митрополит Йов), Мелетій Смотрицький, а в 1620 — 1624 рр. Касіян Сакович.

Варто підкреслити, що вчені Лаврського гуртка також вступили до братства, що мало неабияку вагу в становленні і розвитку Київської братської школи. За дарчим записом Гулевичівни на дарованій нею землі фундувалася не лише школа, а й монастир. То була також традиція українських братств: вони гуртувалися біля монастирів, або створювали їх з метою підтримки шкіл, їх учителів і неймущих учнів, друкарень тощо. Таким став і Братський Богоявленський учительний монастир у Києві, історія якого тісно пов’язана з історією Києво-Могилянської академії. Першу церкву — Богоявленську з приділом Благовіщення збудував у ньому гетьман Петро Конашевич Сагайдачний у 1622 році.

1627 р. архімандритом Києво-Печерської лаври став Петро Могила. Він задумав влаштувати школу при лаврі, причому більшою мірою, ніж братство, наслідував західноєвропейські зразки. Незабаром школа в Києво-Печерській лаврі відкрилась і Ісая Трофимович-Козловський став у ній ректором і професором філософії, а Сильвестр Косов — префектом. Пам’яткою діяльності нової школи є панегірик «Евхаристеріон албо вдячность», вручений учнями Петру Могилі з нагоди Великодня 1632 р. Автором передмови до нього, а може, й самого панегірика, був професор лаврської школи, колишній вихованець братської школи Софронія Почаський. У панегірику оспівуються всі сім «визволених» наук, у тому числі граматика, риторика, діалектика, арифметика, астрономія, геометрія. Це — ясна вказівка про намір орієнтуватися на західні взірці.

Можливість конкуренції з братською школою нової школи, яка була б цілком під контролем києво-печерських ченців, викликала незадоволення серед населення Києва, козаків і пов’язаного з ними духовенства. Під тиском братства, від імені якого виступили українські шляхтичі Київщини, духівництва на чолі з митрополитом Ісайєю Копинським та запорозьких козаків (лист від імені гетьмана Івана Петражицького підписав Сава Гробневський) Петро Могила змушений був погодитися на злиття лаврської школи з братською, причому об’єднана школа 1632 р. стала функціонувати на Подолі, на місці колишньої школи братства. Братство визнало Петра Могилу фундатором школи і погодилося підпорядковуватися йому як старшому братові і покровителеві. Цю школу і пізніше часто називали Києво-братською школою (колегіумом), згодом — Києво-Могилянським колегіумом, ще пізніше, з 1701 р. — Київською академією (за традицією її називали ще Києво-Могилянською академією).

Організація навчання

На відміну від колишньої братської школи, в Могилянській колегії вчителями були не світські люди, а ченці братського Богоявленського монастиря.

Навчальна програма колегіуму будувалася за класичною схемою середньовічного західноєвропейського університету: вивчалися «сім вільних наук» (граматика, поетика, риторика, арифметика, геометрія, філософія, музика). Це — основа («класика»), але фактично набір навчальних дисциплін був набагато ширшим. Перші чотири роки відводилися на загальноосвітню підготовку, потім один рік — на риторику та поетику, наступні два — на філософію, останні чотири роки — на теологію.

Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Але зважаючи на те, що вона була вищою школою, студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без вікового обмеження. Студентів і початкових, і середніх, і старших класів (курсів) ніколи не карали і не відчисляли за те, що вони не вивчили уроків, не підготувались до диспуту чи взагалі не можуть опанувати належний матеріал, бо причиною цьому могли бути і хвороби, і голод, і холод, нестача одягу, підручників і таке інше. Більше того, всім надавалась можливість при бажанні залишатися на другий чи навіть третій рік в тому ж класі “підтверджувати навчання”.

Всього в Академії було вісім так званих ординарних класів, але кількість предметів сягала до 30 і більше. В перших чотирьох класах Академії — фарі, інфимі, граматиці й синтаксимі, що були по суті підготовчими, вивчались мови: церковнослов’янська, грецька, руська (українська), латинь і польська, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехизис. Знання класичних мов — грецької та латинської — було не лише ознакою освіченої людини того часу, але й відкривало їй шлях до пізнання античної культурної спадщини й сучасної європейської літератури й науки. Латинь була мовою науковців, письменників, поетів, судової справи, міжнародного спілкування. Викладання в університетах Європи велось латинською мовою. Всі вищі науки, починаючи з поетики, в Києво-Могилянській академії також викладались латинською мовою. Ще в 1649 р., єрусалимський патріарх Паісій, відвідавши Київську колеґію, писав, що вона має вчителів “високого мистецтва”, які навчають ґречну молодь “слов’янській мові, як властивій і латинській, як необхідній…”.

Руська або українська літературна (книжна) мова з часом завойовує все більший простір в Академії і в суспільстві. Нею писали твори, вірші, наукові, художні й політичні трактати, літописи, листи, судові акти, гетьманські універсали, укладали проповіді й повчання.

Програма з філософії передбачала ознайомлення з творами східних «Отців Церкви», філософськими ідеями античності, західної патристики, схоластики, ідеями Відродження, Реформації, раннього Просвітництва та ін. З Києво-Могилянським колегіумом пов’язана діяльність видатних українських мислителів — Іова Борецького (пом. 1631) — одного з організаторів Київської братської школи та її першого ректора; Касіяна Саковича (бл. 1578—1647) — ректора братської школи в 1620— 1624 pp.; Єлисея Плетенецького (бл. 1554—1624), який заклав друкарню Києво-Печерської лаври і разом з Захарією Копистенським, Лаврентієм Зизанієм та інтими зібрав навколо друкарні науковий гурток.

Серед професорів Києво-Могилянського колегіуму були відомі вчені, філософи і письменники: Феофан Прокопович (1681—1736) — ректор академії з 1711 p.; Іоаникій Галятовський (пом. 1688) — ректор колегіуму з 1657 по 1665 р.; Стефан Яворський (1658—1722) — реорганізатор греко- латинської школи у Москві у Слов’яно-греко-латинську академію (1685) на зразок Києво-Могилянського колегіуму, її ректор; Лазар Баранович(бл. 1620—1693) —ректор колегіуму з 1650 по 1657 p.; Йосип Кононович-Горбацький (пом. 1653) — ректор колегіуму в 1642— 1645 pp.; Георгій Кониський (1717—1795) — ректор академії з 1751 р. та ін.

Роль колегії в українській філософсько-гуманістичній думці

Викладачі Києво-Могилянської академії, поряд з вітчизняною світоглядно-філософською традицією, широко використовували досягнення західноєвропейської науково-філософської та гуманістичної думки епохи Відродження та Нового часу.

Провідне місце в розвитку філософської думки України XVII—XVIII ст. посідали викладачі Києво-Могилянської академії Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, Л. Баранович, І. Галятовський, Д. Ростовський, Й. Кроковський, Ст. Яворський, В. Ясинський, Ф. Прокопович, М. Козачинський, Г. Кониський.

Вітчизняна філософія була тісно пов’язана з теологією. Однак, розвиваючись в рамках схоластики, вона значною мірою еволюціонувала: поряд з теологічними положеннями утверджувався раціоналістичний погляд на реальний світ. Це давало можливість піднести роль філософії у вивченні Всесвіту, природи, людини і відтак визначити її самостійність щодо теології.

У філософських курсах викладачів академії значне місце посідали проблеми натурфілософії. Характерною рисою останньої була зміна предмета пізнання: на перший план виступило пізнання природи і людини порівняно з бого- пізнанням. У зв’язку з цим по-іншому вирішувалося питання про людину, її місце і роль у світі. Людину, як і природу, створив Бог і, наділивши розумом, дав їй змогу самостійно творити, пізнавати закони Всесвіту, розуміти своє призначення. Такі гуманістичні ідеї сприяли розкріпаченню особи, утвердженню її гідності.

Особливий інтерес становлять натурфілософські курси І. Гізеля, Ст. Яворського, Й. Кроковського, Ф. Прокоповича, М. Козачинського, Г. Кониського, І. Поповського, X. Чарницького, Й. Волчанського, А. Дубневича, С. Кулябки. Ці вчені прагнули створити умови для формування у вихованців академії самостійного раціонального філософського мислення. У своїх курсах вони використовували філософську спадщину античності, зокрема Арістотеля, Платона, патристичну літературу, вчення пізньої й другої схоластики. В курсах Гізеля, Прокоповича, Яворського досить помітне звільнення арістотелевого вчення від його схоластичної інтерпретації.

Повністю відійти від схоластики учені Києво-Могилянської академії, звичайно, не могли. їх офіційна приналежність до вищої православної ієрархії і завдання теоретичного обґрунтування православ’я, що постало перед ними, значною мірою визначили їх філософську орієнтацію, вибір використовуваних учень західноєвропейських мислителів.

Українські просвітники широко використовували набутий досвід, наукові надбання, нові досягнення філософії та природознавства. Філософські концепції Нового часу, зокрема Коперника, Бруно, Галілея, Декарта, Спінози, картезіанців посіли значне місце у курсах багатьох викладачів академії.

Йосип Конопович-Горбацький (р. нар. невід. — 1653) зробив перші кроки до звільнення філософії від схоластики. Один з перших професорів академії, він двічі — з 1636 по 1642 р. — читав трирічний філософський курс. У 1642 — 1646 рр. ректор академії (тоді ще колегії). Був ігуменом Києво-Михайлівського монастиря. Помер у сані білоруського єпископа. Автор «Підручника логіки», «Оратора Могилянського», написаних латиною.

Щодо зв’язку філософії і богослов’я, розуму і віри, то мислитель вважав, що вони мають бути самостійними. Існують дві істини — філософська і богословська; предметом першої є природа, реальний тілесний світ речей, теологія ж повинна займатися вченням про Бога як єдину субстанцію і творця.

Розглядаючи питання про субстанцію, початок реальних речей, Кононович-Горбацький вважав, що ними є матерія і форма. На думку Кононовича-Горбацького, людина складається з матерії (тіла) і душі (форми). Він заперечував безсмертя останньої. Пізнання — процес поєднання чуттєвого досвіду і розумового мислення, причому почуття є початком, основою подальшої абстрагуючої діяльності розуму. Стверджуючи силу людського розуму, Кононович-Горбацький розвивав гуманістичні ідеї, підносив велич людини.

Інокентій Гізель (бл. 1600 — 1683) — просвітник, церковний діяч, історик, філософ. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії, де прослухав курс філософії, прочитаний Кононовичем-Горбацьким. Як один з найздібніших учнів був посланий П. Могилою на навчання за кордон. В 1645 р. обраний професором, а наступного року — ректором Києво-Могилянської академії. З 1656 р. до кінця життя І. Гізель — архімандрит Києво-Печерської лаври і управитель Лаврської друкарні. Його вважали найосвіченїшим діячем культури України XVII ст.

У вирішенні проблеми ставлення Бога до світу Гізель стояв на деїстичних позиціях. Він обстоював єдність і однорідність матерії всіх природних тіл, земної і небесної матерії. Різноманітні речі у своїй основі мають єдину за видом матерію, яка не з’являється і не зникає, а постійно зберігається в своїй кількості, переходячи з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення.

Прогресивні, гуманістичні ідеї І. Гізель висловлював і в питаннях про людину і мораль. Твір «Мир з богом людині» (1669) автор присвятив цареві Олексію Михайловичу, аби допомогти йому виправити мораль тогочасного суспільства, викоренити моральне зло. Але праця Гізеля була засуджена як єретична й заборонена. Змальовані автором соціальне зло, несправедливість і пригноблення простої людини не сподобалися провідній верстві тогочасного суспільства, яку автор піддав критиці, звинуватив у зловживаннях. Обурилася і релігійна верхівка, бо була у творі викрита за порушення моральних норм.

І. Гізель з повагою ставився до людини, вважав її творцем свого щастя, господарем власної долі. Першим критерієм добра і зла є совість розумної людини, яка керує всіма її діями й оцінює її вчинки. Другий критерій добра і зла — людський розум. Він дає змогу пізнати закони природи і діяти відповідно до них. Відтак Гізель висунув природне право як критерій людської поведінки і поставив його вище за закон Божий.

Гуманізмом сповнені міркування Гізеля про людські гріхи й провини. Він вважав, що не є гріхом людини порушення нею моральних правил і звичаїв, які суперечать розуму. Наприклад, люди важкої фізичної праці повинні звільнятися від посту, а ті, які під страхом голоду здійснювали крадіжку, можуть бути виправдані. Висунуті І. Гізелем принципи раціональної моралі є прикладом боротьби із середньовічною схоластикою за утвердження реального земного життя людини, її особистості та гідності.

Стефан Яворський (1658 — 1722) посідає гідне місце у плеяді просвітників Києво-Могилянської академії. Письменник, церковний і політичний діяч, філософ.

Отримав освіту в Києво-Могилянській академії. У 1684 р. він виїхав з Києва і продовжував навчання у Львові, Любліні, Познані, Вільні, де прийняв уніатство. Повернувшись з-за кордону, Яворський відмовився від уніатства, прийняв чернецтво під іменем Стефана. Витримавши іспит перед професорами Київської академії, декілька років викладав тут риторику, поетику, філософію і богослов’я, був префектом академії. Ще за кордоном він почав писати вірші українською, латинською, польською та російською мовами, за що отримав звання «лавроносного поета».

Філософські погляди Ст. Яворського дістали відображення в курсі «Філософські змагання…», який він читав у Київській академії. Курс складався з трьох частин: логіки, фізики та метафізики. Маючи теологічну спрямованість, він водночас містив багато нових положень та ідей, які відповідали тогочасним поглядам.

На натурфілософському курсі Ст. Яворського, незважаючи на його загальну теїстичну концепцію про створення світу Богом, позначився вплив пантеїстичного ототожнення Бога з природою. Мислитель вважав, що матерія ніким не створена і не знищувана. Вона є справжньою причиною форми та її поєднання. Вона існує незалежно від Бога; діяльна, активна, постійно перебуває в русі, який мас чотири види: народження і загибель, зростання і зменшення, зміна якості, просторове переміщення. Розглядаючи проблему зміни речей, мислитель використовував не просто поняття «заперечення», а «заперечення заперечення», хоча до висновку про його загальну закономірність не дійшов. Його діалектичні здогадки особливо відчутні при вирішенні питання про рух і спокій, їх суперечливість.

Проблему співвідношення філософії і теології Яворський розглядав з позиції визнання подвійної істини, цим самим визнаючи за філософією самостійність. Не заперечуючи ролі й значення розуму людини, Яворський не допускав втручання останнього у віру. Найвищою мудрістю він вважав теологію.

Вирішуючи проблему пізнання, мислитель стверджував, що об’єкти відчуттів існують поза ними, створюючи чуттєві образи. Поділяючи відчуття на зовнішні й внутрішні, він був близький до вчення Локка про первинні та вторинні якості речей.

Феофан Прокопович (1681 — 1736) — найяскравіша постать серед українських просвітників першої половини XVIII ст. Він був видатним українським та російським політичним, громадським і церковним діячем, вченим, філософом, поетом. З 1687 р. Прокопович навчався у Києво-Могилянській академії.

Ф. Прокопович — автор ряду навчальних посібників, історичних праць, першої світської трагікомедії «Володимир», «Духовного регламенту», філософсько-юридичного трактату «Правда волі монаршої», промов, проповідей тощо.

Усі просвітницькі твори Ф. Прокоповича спрямовані проти прихильників церковної автономії. У цьому питанні, як і щодо співвідношення філософії і теології, він був постійним опонентом Ст. Яворського.

Викладаючи у Києво-Могилянській академії філософський курс, Прокопович прагнув звільнити філософію від схоластики, пропагував ідеї мислителів Нового часу — Коперника, Галілея, Бекона, Декарта, Гоббса, Спінози, Локка та ін.

Характерна позиція Прокоповича у питаннях гносеології, співвідношення науки і релігії, розуму і віри. Вона зумовлена його практичною діяльністю як теоретика реформ Петра І, для яких потрібні були освіта, наука і міцна віра. Погляди Прокоповича давали можливість зняти гострі суперечності між наукою і релігією, розумом і вірою і тим самим зміцнити позиції розуму та науки і водночас обґрунтувати релігійні положення, пристосувати їх до нових умов. У разі виникнення суперечностей між даними науки і біблійними текстами, на думку вченого, варто не заперечувати висновки науки, а витлумачувати тексти Святого Письма відповідно до наукового рівня сучасності. Саме так він радив ставитися до геліоцентричного вчення Коперника. «Якщо учні Коперника, що захищають рух Землі, наведуть достовірні фізичні і математичні дані… тексти Святого Письма, в яких говориться про рух Сонця, треба розуміти не буквально, а алегорично»

У своєму натурфілософському курсі, вирішуючи питання про ставлення Бога до світу, Прокопович спирався на положення про Бога як основу і творця всього сущого. Водночас його поглядам притаманна певна непослідовність. Він стверджував, що «матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити і що розвивається вона за своїми власними закономірностями». Це є, напевно, проявом пошуку, процесу формування позиції мислителя.

Великий інтерес виявив учений і до питань про державу, церкву, їх взаємовідносини. Як прихильник теорії освіченого абсолютизму, «філософа на троні», Прокопович обстоював позицію підпорядкування церковної влади світській, проте він доводив, що влада дана монархові народом, а воля народу випливає з волі Божої.

Георгій Кониський (1717—1795) — вчений, мислитель, письменник і поет, громадський та політичний діяч. 1728 р. вступив до Києво-Могилянської академії, де провчився 15 років. По закінченні навчання залишився на викладацькій роботі. Читав поетику, риторику, богослов’я, курс філософії, названий «Философия, разделенная на четыре отдела, содержащая логику, физику, метафизику и этику…» 3 1751 по 1755 р. був ректором академії.

Його філософський курс продовжив кращі традиції академії, особливо у ствердженні ідей раціоналізму й гуманізму. Виявляючи елементи пантеїзму та деїзму, Г. Кониський чітко займав позиції науки і філософії Нового часу, де авторитетами для нього були Декарт, Коперник, Галілей та ін.

У своїх лекціях мислитель проводив ідею двох істин — богословської і філософської (наукової). Натурфілософія, логіка, етика повинні займатися лише земними, природними і людськими проблемами, а теологія — надприродною сферою.

На противагу схоластичній гносеології Кониський з позиції деїзму ставить завдання пізнавальності світу, законів природи і самої людини. Людина здатна пізнавати світ і його закони, а також саму себе як його частину. В пізнанні важливу роль відіграє філософія як знання про речі й усе те, що може бути осягнуте людським розумом. Стверджуючи силу розуму, Кониський не заперечував значення чуттєвого сприйняття.

Людина у Кониського виступає активним, творчим началом у процесі пізнання, частиною природи, вінцем творіння. Душа і тіло нерозривні й невіддільні. Окреме існування душ, їх безсмертність він не визнавав.

Філософська концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, ознаменувала утвердження в складі духовної культури України філософії як відносно самостійної галузі теоретичної діяльності. У її межах зросла найзначніша в тогочасну епоху філософська система, автором якої був видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Савович Сковорода (1722—1794). Він вважається засновником класичної філософської думки в Україні.

Філософія, за Сковородою, є самим життям, тому головним у людині є не стільки її теоретичні пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростають і думки, і прагнення, і почування. Подібно до Сократа, Сковорода твердив: «Пізнай себе», «Поглянь у себе».

У філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності — антеїзм («сродність» людини і всього світу),  екзистенціальність (орієнтованість на неповторне у своїй винятковості людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм («серце — всього голова») — вперше набувають класичної форми вияву.

 

Таким чином,  Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви і держави. Внаслідок діяльності Києво-Могилянського колегіуму в Україні зростала кількість освічених людей, учителів початкових шкіл, «мандрованих спудеїв»-учителів. Як влучно зауважив австрійський дослідник Йосиф Матль, діячі Києво-Могилянського колегіуму «прагнули засвоїти здобутки західноєвропейської освіти й культури, освоїти гуманізм і Відродження, Реформацію і Контрреформацію, але вони поєднували освоєння цих здобутків з полемікою проти них, яку вели із завзятістю, характерною для сили, що йде з глибин народності». Тим самим діяльність колегіуму служить яскравим прикладом основного напряму розвитку тогочасної української культури: збереження національно-релігійної тотожності шляхом збагачення вітчизняних традицій новітніми культурними досягненнями, інтеграції України до загальноєвропейських культурно-освітніх рухів та до, популярної в Європі, філософії гуманізму.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Ісаєвич Я. Д. ― Історія української культури. Том 2. Київ, 2001.
  2. Микитась В. Л. ― Давньо-українські студенти і професори. 1994
  3. Хижняк З. І. , Маньківський В. К. ― Історія Києво-Могилянської академії. 2003
  4. Хижняк З. І.  “Києво-Могилянська Академія”. Київ. 2005

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА КОЛЕГІЯ ТА ЇЇ РОЛЬ В УКРАЇНСЬКІЙ ГУМАНІСТИЧНІЙ ДУМЦІ: 6 комментариев

  1. Роман Ревва

    Шановний Антоне!
    Дякую за доповідь. Досить цікавим був опис процесу викладання, після ознайомлення з яким в мене виникло питання.
    Які традиції викладання та навчання залишилися незмінними впродовж всього часу існування академії?

    Дякую за відповідь.

    1. Антон Миколайович Цислицький Автор записи

      Дякую за питання!

      Я вважаю, що викладання в сучасній Академії відрізняється від викладання в колегіїї XVII ст. Адже, наука за останні 400 років зазнала великих змін. Мені відомо ,що в честь 400-річчя Академії було проведено історичний урок, який проводили згідно традиціям старої академії, а це означає, що ці традиції зараз пам’ятають і шанують.

      Проте мені відомі інші традиції КМА.

      Щорічно 15 жовтня святкується День академії. Цього дня в 1615 р. Галшка Гулевичівна відписала власні кошти і землі на створення школи. В цей день здійснюється акція «Чистий Сковорода», під час якої студенти миють пам’ятник Григорію Сковороді на Контрактовій площі.

      Під час посвяти у студенти Києво-Могилянської академії студенти виголошують клятву. Перша лекція для нових студентів є загальною і читається спеціально запрошеним визначним науковцем, якому по завершенню лекції надається звання почесного професора НаУКМА.

      Однією з традицій старої академії був вертеп, який за деякими припущеннями вперше виник в академії. Сучасні студенти НаУКМА також влаштовують вертепи. Із старою академію пов’язує сучасний університет і специфічна назва студентів академії — спудеї.

      В старій академії відбувалися регулярні поетичні змагання з декламації віршів відомих поетів, а також власних віршів. Найбільш вправних віршотворців вшановували лавровими вінками та присвоювали звання “лавроносного поета” (лауреата).

  2. Михайло Вельмик

    Антоне, викладений Вами матеріал не залишає байдужим, дякую за цікаво викладену інформацію.
    Проте в мене виникло питання. Що спонукало дружину мозирського маршалка на такий справді щедрий дарунок як «дім з землею і «всіма до нього належностями”»? Чи були в її біографії схожі дарунки?

    1. Антон Миколайович Цислицький Автор записи

      Михайло, мені приємно, що Вас зацікавила ця тема.

      На початку XVII ст. діяло багато вчених гуртків, які підтримувалися козацтвом. Їх діяльність справляла помітний вплив на патріотичні почуття громадян, на їх бажання прислужитися загальним інтересам. До них належала і знатна киянка Галшка Гулевичівна.

      У дарчій вона зазначала, що її спонукало до такого вчинку і кому вона призначає свій дар: “Я, Галшка Гулевичівна, дружина його милості пана С. Лозки, маршалка Мозирського, за згодою його милості на все нижче вказане, будучи здорова тілом і розумом, явно і добровільно усвідомлюю цим моїм добровільним листом, що я, живучи постійно в давній святій православній вірі Східної церкви.., з любові й приязні до братів моїх – народу руського… з давнього часу умислила Церкві Божій умислити… Правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського і Броцлавського, станом духовним і світським… сіятельним княжатам, вельможним панам шляхті і всякого іншого звання і стану людям руським. Даю, дарую, записую і відказую, фундую добра мої власнії, дідичі права і вольності шляхетські маючи… власний двір з землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій, ані нащадкам моїм не зоставляючи”.

      Про інші дарунки Галшки Гулевичівни мені не відомо, але я знаю, що вона активно підтримувала розвиток освітніх і культурних закладів на території України.

      Дякую за питання!

  3. Левенчук Людмила

    Шановний Антоне!
    Дякую за чудову доповідь. Вам вдалося дуже влучно розкрити дану тему.
    Успіхів Вам в майбутньому!
    З повагою, Левенчук Людмила.

  4. Інна Владиславівна Маркітаненко

    Як Ви вважаєте чи відіграють і донині Києво-Могилянська академія та Києво-Могилянський колегіум визначну роль в культурі? Чи вони залишилися всього лиш історичними культурними пам’ятками?

Добавить комментарий